Томек у країні кенгуру

XX ДОПОМОГА НАДХОДИТЬ

Бушрейнджери зібрали зброю, що валялась на землі, й склали її під скелею, після чого дозволили старому О’Донеллу зайнятися пораненим сином. У нього було навиліт пробите ліве плече. На щастя, рана виявилась не дуже небезпечною. Незабаром він опритомнів. Тільки-но батько закінчив його перев’язувати, як бушрейнджери зв’язали обох золотошукачів мотузками. Після цього почалися гарячкові пошуки золота. Батько й син О’Донелли спостерігали за ними в похмурому мовчанні. Вони були переконані, що бандити не знайдуть їхнього скарбу, але усвідомлювали безнадійність свого становища. Стільки зусиль доклали вони, щоб намити золотого піску, який випадково виявили на дні гірського струмка, а тепер усе це доведеться віддати, щоб зберегти собі життя. Якщо добровільно не віддати золота, бандити безжалісно вб’ють їх. Вони не були впевнені й у тому, чи збережуть їм життя після видачі золотого піску.

— Ви добре заховали золото, — похвалив О’Донеллів один із бандитів, сідаючи поряд із ними. — Шкода часу на розшуки. Якщо віддасте золото добровільно, ми збережемо вам життя.

— Чого ти хочеш? — коротко спитав О’Донелл.

— Ви вбили нашого товариша. Та дідько з ним! Він перший натис курок. Поділімо золотий пісок на шість частин, і нехай кожен із нас отримає своє. Згода?

— Томсонові належала третя частина. Ми без вагань віддамо її вам, тому що це його власність. Цей пісок він добув власними руками.

— Не так категорично, дідуню. Коли припечемо тобі п’яти, ти швидко відкриєш, де заховано скарб.

— Ви не посмієте цього зробити!

Бандит хрипло розсміявся. Нахилився до О’Донелла й спитав:

— Ти що, не впізнаєш мене? Придивись-но пильніше!

Обличчя бушрейнджера здалося О’Донеллові знайомим. Він напружив пам’ять. Ці холодні очі… вони йому знайомі. Й раптом О’Донелл згадав. Звичайно, він бачив це обличчя, причому не один раз. По всій Австралії були розвішані оголошення з портретом бандита.

— Картер! — вигукнув О’Донелл.

— Ну, нарешті! Тепер ти віриш, що я без вагань припалю тобі п’яти? Тепер ти знаєш, що за мою голову можна отримати чималу нагороду.

О’Донелл остаточно втратив надію на порятунок. Адже вони потрапили до рук Картера, постраху всіх доріг Нового Південного Уельсу. Так, цей чоловік ні перед чим не зупиниться, щоб здобути золото.

— Я бачу, що ми дійдемо до порозуміння, — заговорив Картер, спостерігаючи за своєю жертвою. — Кінна поліція останнім часом ішла по наших п’ятах. Треба було розділити банду на малі загони, щоб прорватися крізь поліцейські застави. Томсон був моєю людиною. Я два місяці чекав недалеко звідси, поки ви закінчите роботу.

— Коротше кажучи, Томсон був твоїм шпигуном, — пробурмотів О’Донелл.

— В його обов’язки входило повідомляти нас про термін відправлення золота з копалень до міста. Після останнього нападу йому довелося замітати сліди, й він пристав до вас. Саме тоді ви знайшли тут золото. Томсон мертвий, і оплакувати його смерть ми не будемо. Я дозволяю вам затримати дві частки золота з шести, тому що вашим душам і без того не вирватися з лап диявола, — відповів Картер.

— Що ж робити? Ми у ваших руках. Але сьогодні я вже не зможу дістати зі схованки золото. Треба почекати до ранку, — сказав О’Донелл, змирившись зі своєю долею.

— Де ти заховав золото? — наполягав Картер, грізно насупивши брови.

— Воно закопане на дні струмка. На світанку його дістану, й почнемо ділити.

— Я гадаю, О’Донелле, що тобі дороге власне життя…

— Буде так, як я сказав. Але що робити з цим хлопцем? Мабуть, краще відпустити його на волю.

— Хто він? — поцікавився Картер, кидаючи пильний погляд на юного бранця.

Томек, не втримавши в’їдливого погляду бандита, заплющив очі. О’Донелл тим часом розповів Картерові, як воно все сталося. З його слів виходило, що під час одного з переходів, який вони здійснювали разом із Томсоном, їм удалося випадково натрапити на золото в струмку. Проте це не було корінне родовище. Мабуть, золоті розсипи знаходяться десь угорі проти течії струмка. Те, що вони знайшли, — це пісок і самородки, які винесла вода і які осіли на дні водойми, що утворилась тоді, коли уламок скелі перекрив русло струмка. Золотошукачі не повідомили владу про своє відкриття. Протягом шести місяців вони старанно видобували золотий пісок у цій безлюдній, похмурій ущелині. Після того, як поблизу з’явилися звіролови, довелось відмовитися від дальших пошуків. Проте на дні струмка залишилося так мало золота, що не варто було ризикувати зустріччю з людьми, які розголосили б цю таємницю. На свою біду, Томек підслухав розмову О’Донеллів, що змусило їх затримати його, а самим негайно ліквідувати табір. Вони хотіли втекти раніше, ніж Томек розповів би про все своїм товаришам. Картер вислухав О’Донелла мовчки, відтак підійшов до Томека.

— Гм, отже, вас так налякав цей юнак? Розплющ очі, хлопче, й скажи, як тебе звати? — спитав бандит.

Томек повільно розплющив очі. На його лобі виступив холодний піт. Він намагався відповісти на запитання, але не міг вимовити жодного слова. Картер нахилився до нього, заглядаючи в обличчя. З-за пояса він витяг довгого ножа з тонким довгим лезом. Обличчя Томека смертельно зблідло. Картер тим часом перерізав мотузки, що зв’язували його руки, й повчально сказав:

— О’Донелле! Дорослому чоловікові не годиться так чинити з хлопцем. Ви повелися з ним, як із дикуном. Ну, юначе, тепер ти скажеш, як тебе звати?

Томек полегшено зітхнув. Погляд бандита здався йому не таким уже й страшним.

— Я Томаш Вільмовський, — відповів він тремтячим голосом.

— Ти дійсно приїхав сюди з ловцями звірів?

— Так, це правда. Ми ловимо диких звірів для зоологічних парків у Європі.

— Сьогодні вранці ми зустріли групу вершників, які супроводжували коней із нав’юченими на них клітками. Це, певно, твої товариші?

— Вони вирушили на лови скельних кенгуру.

— Чому вони не взяли тебе із собою?

— Тому, що я… я хотів влаштувати самостійне полювання й залишився в таборі.

— Люблю зухів, які прагнуть до самостійності. Сам був таким у твоєму віці.

— Відпустіть мене до своїх. Вони вже давно, мабуть, занепокоєні моєю відсутністю.

— Тим більше вони зрадіють, коли побачать тебе цілим і неушкодженим завтра вранці! Такі малюки, як ти, здатні на різні фіґлі, які можуть не сподобатися дорослим. На деякий час мені треба зникнути звідси, а для цього потрібне золото О’Донеллів і кілька коней. Гадаю, що твій батечко не відмовиться дати мені коней за тебе. Тепер ти зрозумів, що ти мені потрібен?

— О, ви хочете зажадати за мене викуп?

— Ти правильно зрозумів, мій друже, гроші лежать на дорогах, треба лише вміти їх збирати. Мене називають Кривавим Картером, бо я вбив сімох ідіотів, які наступали мені на п’яти або ж хапалися за зброю у відповідь на мою пропозицію віддати мені дріб’язок зі своїх кишень. Я гадаю, що твоєму батькові життя сина дорожче за кількох коней. Отже, ти можеш спати спокійно.

Картер відійшов до своїх товаришів, які готувалися до ночівлі. Вони назбирали хмизу і, як тільки посутеніло, розклали вогнище. Приготували собі ложа й сіли до вечері. Щоб О’Донелли могли поїсти, їм розв’язали руки. Після вечері їх знову зв'язали.

Томек насилу проковтнув кілька шматків в’яленого м’яса. Картер наказав йому лягти біля вогнища. Томек лежав під низьким кущем і з жахом думав про своє становище. Він опинився в руках небезпечних злочинців. Вони, звичайно, повбивають О’Донеллів, а за нього вимагатимуть викупу. У таборі лишилось тільки двоє матросів. Що буде, якщо Картер дізнається про це?

Томек страшенно боявся Картера, який з такою байдужістю говорив про вбивства. Розмірковуючи про своє незавидне становище, Томек тремтів зі страху.

Час тягнувся повільно. Бушрейнджери полягали спати. Один із них залишився вартувати полонених і підгримувати вогнище. У нього було бридке віспувате обличчя. Він сів на уламок скелі й пильно вдивлявся в темний вихід з ущелини, час від часу уважно розглядаючи полонених, що спали. Томек пильно стежив за ним, не роблячи жодного руху. Новий вартовий так само пильно спостерігав за всім, що відбувалося навколо. Але коли його, в свою чергу, змінив третій бандит, становище змінилося: цей, не довго роздумуючи, підкинув хмизу у вогнище й негайно вклався спати. Позіхаючи на всю горлянку, охоронець споглядав зорі, що мерехтіли в небі.

Серце в грудях Томека забилося сильніше: голова бандита, що охороняв табір, схилилася на землю, й незабаром він поринув у сон, тихо похропуючи.

«Якщо я до світанку не повернуся до табору, станеться нещастя, — подумав Томек. — О, якби мені вдалося зараз утекти…»

Томек вирішив негайно здійснити задумане. Адже руки в нього були вільні. Картер зв’язав йому тільки ноги, бо не вважав, що переляканий хлопець зможе відважитись на втечу. У Томека зберігся його мисливський ніж. Під час боротьби з О’Донеллом його сорочка вилізла зі штанів і прикрила собою зброю, застромлену за пояс. Намацавши ручку ножа, Томек обережно витяг його з піхви й перерізав мотузку, що зв’язувала ноги.

«Якщо я вилізу на скелю, то шлях до втечі буде вільний, — подумав він. — Але що буде, коли хтось із бандитів прокинеться? Ох, краще про це не думати! Якби я мав хоча б мій штуцер!»

Томек уважно роззирнувся навколо. Його штуцер поблискував поруч із карабіном Картера біля самої голови заснулого бандита. Томек підвівся з землі й крок за кроком почав підкрадатися до сплячого Картера, не зводячи з нього очей. Хлопець відчував дивний холод, що пронизував усе його тіло; він затамував віддих, але серце скажено билося в грудях. Уже всього лише три кроки відділяли його від Картера, як раптом…

— Цссс!..

Томек зупинився як укопаний.

— Цссс!.. — знову почувся дивний звук.

Томек поглянув у тому напрямку, звідки долинуло це дивне сичання. О’Донелл кивав йому головою. Томек завагався, не знаючи, що робити, бо це ж через О’Донелла він опинився в цій страшній ситуації. Але якщо він не послухається бороданя, то той розбудить усіх бандитів своїм сичанням. Отож Томек обережно ступнув два кроки й опинився поруч із старим О’Донеллом.

— Ножа маєш? — пошепки запитав золотошукач.

Томек кивнув головою.

— Перетни мої пута, — шепнув бородань.

Томек із жахом відсахнувся. Нізащо в світі він не визволить людину, яка втягнула його в це жахливе становище. Бо що зробить О’Донелл, звільнившись від пут? Напевно кинеться на Картера. Почнеться боротьба. Звичайно, бандити вб’ють О’Донеллів, а тоді весь їхній гнів упаде на Томека. Ні, він не може й не повинен втручатися в порахунки цих страшних людей.

О’Донелл помітив його вагання. Кивком голови попросив нахилитися до нього. Томек виконав прохання.

— Боже мій, невже ти не розумієш, що вони вб’ють мене й мого сина, як тільки знайдуть золото? — прошепотів О’Донелл.

— Я побіжу до табору по допомогу, — тихо відповів Томек.

— Не встигнеш… Благаю тебе, не віддавай нас, беззбройних, на поталу цим… убивцям… Дозволь мені загинути, як належить чоловікові.

Томек усе ще вагався. Чи можна відмовити в допомозі золотошукачеві, який потрапив у скрутне становище? При світлі згасаючого вогнища Томек побачив його благальні очі, з яких тепер по його обличчю, поораному зморшками, котилися сльози. Хлопець раптом зрозумів: якщо він не виконає прохання старого, то ці очі переслідуватимуть його до кінця життя.

Томек не став вагатися більше ані хвилини. Приклавши палець до уст, він наказав старому О’Донеллу мовчати. Вийняв ножа й, перерізавши вузли на ногах і руках бороданя, передав йому ножа. О’Донелл міцно потис Томекові руку й далі непорушно лежав на землі. Томек зрозумів: О’Донелл дає йому час для втечі. Але втеча… без зброї… ні, це неможливо.

Томек обережно почав посуватися в бік штуцера. Ось він уже зовсім біля нього. Досить простягти руку. Томек повільно випростовує праву руку в бік блискучої цівки, рівночасно втупивши погляд в обличчя сплячого Картера. Але що це? Картер дивиться на нього з-під легко примружених повік. Рука Томека непорушно застигла в повітрі. Обман зору чи дійсність? Картер дивиться на нього? Томек відчуває на собі холодний, безжалісний погляд бандита…

«Він не спить!» — подумав Томек, відчуваючи, як від страху в нього на голові волосся стало дибки. У голові блискавкою сяйнула думка: «Треба схопити штуцер». Томек знав, що патрон уже загнаний у дуло, але чи зможе він вистрілити у сплячого? Ні, ні! Він не зможе цього зробити.

І раптом почувся хрипкий голос Картера:

— Іди спати, щеня, а то скручу тобі голову, як курчаті!

Томека пронизало холодне тремтіння. Адже О’Донелл упевнений, що цей страшний бандит дотримає свого слова. Що буде з Томеком, коли обидва золотошукачі загинуть від руки Картера? Що буде з його товаришами в таборі? Томек раптом зрозумів, що Картер гірший за того тигра, якого йому довелося застрелити… Томек схопив штуцера.

Картер скочив на ноги швидко й спритно, наче кіт.

— Ходи сюди! Тебе треба зв’язати… — буркнув він.

Слова бандита розбудили вартового. Він підхопився з землі, голосно лаючись, і підкинув хмизу у вогнище. Посхоплювалися й інші бандити.

— Ану, негайно до мене, ти!.. — І Картер рушив до Томека.

— Картере! Стій! Ні кроку!.. — крикнув Томек. — Буду стріляти! Далебі вистрілю!

Томек крок за кроком відступав і, нарешті, вперся спиною в скелю. Картер повільно йшов за ним, втупивши в нього холодний погляд. Він не злякався навіть металевого клацання запобіжника.

Палець Томека вже був готовий натиснути курок. Нараз він швидше відчув, ніж побачив біля своїх ніг Динго, глухе, злобливе гарчання якого перейшло в протяжне завивання. Тільки-но Томек побачив свого Динго, що став між ним і бандитом, у його серці зажевріла надія. Поява собаки була доказом, що допомога вже близько. Тим часом Динго присів на задні лапи. Шерсть на його загривку наїжилась. Вишкіривши гострі зуби, Динго готувався до стрибка.

Картер зупинився. Його права рука повільно опускалася до руків’я револьвера. Він не звертав уваги на те, що цівка штуцера звелася на висоту його грудей.

Раптом пролунав протяжний свист. Якийсь темний предмет упав на землю біля вогнища, відбився від неї й, описавши коротку дугу в повітрі, влучив Картера в скроню. Бандит важко осів на землю. Перш ніж здивовані бушрейнджери схопили зброю, з майданчика на скелі зіскочило двоє чоловіків. Томек упізнав їх відразу. Це були Тоні та Смуга. Тоні кинувся на вартового, який виймав з кобури револьвер. У смертельному поєдинку вони покотилися по землі. Не вагаючись жодної хвилини, Смуга кинувся на двох інших бандитів. Лівим кулаком він зацідив бушрейнджера в підборіддя так, що той поточився, проте не впав і вихопив з-за пояса ножа. Смуга вдарив його ще раз. Бандит важко гепнув на землю, широко розкинувши руки. У цю мить пролунав постріл. Смуга миттю припав до землі; куля зі свистом пролетіла над його головою. Смуга скочив на ноги й кинувся на четвертого бандита. Той не встиг вистрелити вдруге — старий О’Донелл стрибнув йому на спину й усією вагою свого тіла звалив на землю. Смуга підбіг до них і ногою вибив револьвер із руки бандита. З допомогою Тоні й О’Донелла він швидко зв’язав бушрейнджера.

— Що ти зробив зі своїм супротивником, Тоні? — запитав Смуга.

— Лежить зв’язаний, — коротко відповів Тоні.

Удвох вони підбігли до Томека. Той стояв, упершись спиною в скелю, й притискав до грудей штуцер. Перед Томеком і Картером, що лежав навпроти, припав до землі Динго, готовий до захисту свого господаря.

— Ось і все, дорогий Томеку, уже по всьому! — сказав Смуга й, звертаючись до Тоні, додав: — Займися Картером.

— Не треба, — лаконічно відповів Тоні.

О’Донелл нахилився над розпластаним на землі ватажком банди. Через хвилину мовив:

— Сто чортів! Ніколи б не думав, що шматком дерева можна так легко вбити людину. Картер мертвий!

— Картер погана біла людина. Він хотів скривдити мого маленького «паппа»[77]. Він більше не підійме на нього руки, — заявив Тоні, грізно поглядаючи на бушрейнджерів.

— За голову Картера оголошено велику винагороду, — повідомив О’Донелл.

— Мене це не стосується. Томеку, що тут трапилось? — спитав Тоні, кидаючи на О’Донелла пронизливий погляд.

Тоні ніжно обійняв Томека й повів його до вогнища. Томек коротко розповів про події минулого дня. Коли Томек згадав, що О’Донелл упіймав його, Тоні з докором подивився на золотошукача.

— Ми дуже шкодуємо, що так вчинили з тобою, хлопче, — сказав старший О’Донелл. — Ми не хотіли тебе скривдити. Ми бідні люди. Побоювання втратити все, що ми так важко здобули, вкинуло нас у відчай.

— Злидні погнали нас у чужі краї, й у пошуках роботи ми забились аж сюди, — додав молодий О’Донелл. — Ми знайшли трохи золота й хотіли повернутися до Ірландії, щоб розпочати нове життя. Ми відчували, що наш випадковий товариш, Томсон, готує нам якусь підлість. Але ми не збиралися його обманювати.

— Наші здогади справдилися. Томсона підіслав Картер, якому було потрібне золото, щоб полегшити втечу від поліції, — провадив старий О’Донелл. — Немає жодного сумніву, що ви врятували нам життя. Що ж, ми прості люди. Не вміємо словами виразити свою вдячність. Тому скажу коротко: частина золота, яка належала Томсонові, переходить у вашу власність…

— Золотий пісок тільки на короткий час затьмарив нам розум, — гаряче докинув молодий О’Донелл.

— Щодо мене, то я й слухати не хочу про ваше золото. Я допоміг би вам і без будь-якої плати. Шкода лише, що ви не виявили довір’я нашому молодому другові, який, незважаючи на ваш учинок щодо нього та власну небезпеку… звільнив вас від пут, — сухо зазначив Смуга.

— Мала Голова має велике серце, тому я вважаю його своїм паппа, тобто братом. Його вороги — мої вороги, — втрутився Тоні. — Мій бумеранг летить, як птах, і вразить будь-кого, хто скривдить Томека.

— Тоні, ти справді хочеш бути моїм другом? — запитав Томек, хапаючи Тоні за руку.

— У Тоні лише одне слово. Я — твій брат, — поважно відповів тубілець, міцно стискаючи хлопцеву руку. — Ти не вистрілиш в австралійця, як у дикого динго…

— О, Тоні! Я не міг би вистрілити в людину. Навіть у Картера. Я цілився в нього, але не міг натиснути курок, хоч боявся його більше, ніж тигра.

— Я дуже радий, що тобі не довелося стріляти в Картера, — сказав Смуга. — Я волів би віддати Картера в руки поліції. Його, напевно, не минула б заслужена кара, як і не мине вона і його компаньйонів, яких ми передамо владі.

О’Донелли мовчки слухали цю розмову. Почуття безпеки сповнювало їх радістю. Бажаючи ще раз виявити свою вдячність, старший із них сказав:

— Дуже прошу тебе не ображатися на нас. Перед тобою, Томмі, ще довге життя. Вважаю, що під час мандрів по світу тобі знадобляться гроші. Візьми від нас частину золота. Вранці розділимо увесь золотий пісок.

— Ні, ні! Залиште собі ваше золото! Якби я взяв його бодай крихту, Томсон і Картер снилися б мені ночами! — вигукнув Томек. — Я тільки хотів би якнайшвидше покинути цю жахливу ущелину.

— Томмі мудро каже. Золотий пісок приносить білим людям горе, — похвалив його Тоні.

— На жаль, Томеку, нам доведеться тут переночувати, — заявив Смуга. — Вранці ми заберемо бушрейнджерів до табору й віддамо їх до рук поліції. Вони заслужили кару.

— Тут стало холодно і… якось неприємно… Я, мабуть, не зможу заснути, — відповів Томек, притискаючи до себе Динго.

— Незабаром розвидниться. Посидимо біля вогнища до світанку, — заспокоїв його Смуга.

— Ви мені ще не сказали: як ви тут опинилися? — запитав Томек.

— Коли ми їхали полювати на гірських кенгуру, то дорогою зустріли п’ятьох чоловіків, які здалися нам підозрілими. Вони видали себе за стригунів овець і стверджували, що йдуть на північ у пошуках роботи. Ми розсталися з ними й поїхали далі. Коли ми опинилися на високому пагорбі, звідки добре було видно околиці, то переконалися, що замість того, аби їхати на північ, вони подалися на південь, просто в напрямку нашого табору. Ми спостерігали за ними в бінокль доти, аж поки вони зникли в густих заростях бушу. Твій батько почав хвилюватися за тебе й за людей, які залишилися в таборі. Я запропонував, що поїду до табору й попереджу вас про те, що поблизу перебувають підозрілі типи. Тоні вирішив супроводжувати мене, щоб я не збився з дороги. Ми взяли із собою й Динго. У таборі застали двох наших товаришів, занепокоєних твоєю тривалою відсутністю. Вони думали, що ти поїхав за нами. Тоні спало на думку пустити твоїми слідами Динго, й собака привів нас аж сюди. Ми вилізли на скелю й побачили зв’язаних людей та сплячих волоцюг. Поки отямилися від подиву, ти встав і попрямував до вогнища. Нам довелося з усіх сил стримувати Динго, який рвався до тебе. Ми чекали лише сприятливого моменту, щоб знешкодити твоїх переслідувачів. Ми бачили, як ти перерізав пута на О’Донеллі. Потім один із волоцюг прокинувся, й ти голосно назвав його прізвище. Тоні відразу пояснив мені, що це дуже грізний бандит. Я боявся стріляти, тому що Картер був поруч із тобою. Динго, почувши твій голос, вирвався з рук Тоні. Не можна було гаяти ні секунди. Тоні знешкодив Картера бумерангом. Решту ти вже знаєш.

— Тато не буде хвилюватися через вашу тривалу відсутність? — стурбовано спитав Томек.

— Я його попередив, що ми можемо заночувати в таборі, аби оберегти вас від небезпеки.

— О, як дооре, що ви прибули вчасно! Я дуже боявся й… навіть зараз іще чогось потерпаю…

— Оце найкращий доказ того, що австралійські пущі не зовсім безпечні для молодих людей. Через те раджу тобі не влаштовувати більше самостійних прогулянок без попереднього дозволу батька. Ти уявляєш собі, скільки горя зазнав би він, якби з тобою щось сталося? Ти повинен бути слухняним сином, дисциплінованим учасником нашої експедиції, адже батько так тобі довіряє.

— Слово честі, я нічого поганого не хотів зробити. Це сталося якось само собою, — виправдовувався Томек.

— У тому, що ти не хотів нічого поганого, я цілком переконаний. Але ти повинен зрозуміти, що слухняність аж ніяк не означає обмеження самостійності. Твій батько — керівник експедиції, й усі її учасники зобов’язані підкорятися йому. Хіба зможемо ми взяти тебе в африканську експедицію, якщо не будемо впевнені у зваженості твоєї поведінки?

Томек насупив брови, розмірковуючи над словами Смуги. Досі він не задумувався над тим, що своєю поведінкою зловживає довір’ям, яке йому виявили. Адже Смуга напевно бажає йому тільки добра. Ні, він не сміє допустити до того, щоб батько й такі друзі, як Смуга та боцман Новицький, перестали йому вірити. Глянувши Смузі просто в очі, Томек сказав:

— Даю слово, що від сьогодні повідомлятиму батька про всі мої плани.

— Звичайно, перед тим, як приступити до їх здійснення, — додав Смуга.

— Так, я вирішив це безповоротно. Ви мені вірите?

— Вірю, Томеку. І на доказ цього поновлюю своє запрошення взяти участь в експедиції до Африки.

— Коли ми туди поїдемо?

— Мабуть, наступного року. Сподіваюся, ти будеш старанно вчитися, щоб заслужити згоду батька.

Від думки про школу Томек важко зітхнув, але відразу ж повеселів, згадавши запрошення до Африки.

— Що ж, нічого не вдієш! Я готовий обернутися навіть на книжкового черв’яка, — сказав Томек. — А на яких тварин ми полюватимемо?

— О, це буде полювання на великого звіра. Кенгуру й навіть дикі собаки динго дуже лагідні тварини в порівнянні з тими, які живуть в африканській саванні й джунглях. Ми там зустрінемо слонів, левів, буйволів, гіпопотамів, носорогів, жираф, антилоп, горил і багатьох інших тварин, про яких мріє кожен справжній мисливець. Для нас Африка — це справжня копальня золота.

— Скажіть, чи африканські негри такі ж добродушні, як і корінні мешканці Австралії? — запитав Томек, недовірливо поглядаючи на зв’язаних бушрейнджерів.

— Африканських тубільців не можна порівнювати з австралійцями. Досить згадати хоча б про войовничих велетнів-масаїв або про карликів-пігмеїв, які використовують у війні отруйні стріли, щоб переконатися в істотній різниці.

— Чи це не означає, що наша наступна мисливська експедиція до Африки буде небезпечніша, ніж австралійська? — запитав Томек.

— Звичайно, і не тільки з огляду на войовничість деяких негритянських племен, — відповів Смуга.

— Напевно, ви маєте на думці хижаків, — мовив хлопець.

— Так, саме про це я хотів сказати, — підтвердив Смуга. — Треба добре вивчити поведінку різних звірів, і то не тільки хижаків, щоб уникнути загрозливих для життя ситуацій.

— Я гадав, що небезпека може нам загрожувати лише з боку хижаків.

— Ти помиляєшся, бо, наприклад, підступний і на вигляд неповороткий африканський буйвіл часто стає набагато грізніший від хижого лева, — пояснив Смуга. — Якщо не влучиш за першим пострілом і він утече поранений, тоді сам починає йти слідами мисливця, і його несподіваний напад переважно закінчується смертю мисливця.

— Прошу вас, розповідайте ще й ще про різних африканських звірів!

Томек із цікавістю слухав розповідь Смуги й незабаром забув про боротьбу з бушрейнджерами. І тільки перед самим світанком заснув зі штуцером у руках, поклавши голову на Динго замість подушки. Йому снилися незвичайні пригоди на Чорному континенті.

Смуга з посмішкою дивився на сплячого хлопця. Він згадав про молоді літа, коли жага пригод кинула його у вир блукань по світу. З того часу якось так дивно виходило, що, де б він не опинився, перед ним виростали небезпеки, немов гриби після дощу. Він уже звик до них і вважав їх своїм щоденним хлібом. Ловитва диких тварин припала йому до душі. Він умів підпорядкувати своїй волі найдикіших звірів, проте не жорстокістю, а рішучістю й лагідністю. Хоча Смуга був чудовим стрільцем, він убивав тварин лише в разі крайньої потреби. Після того як Томекові довелося застрілити на кораблі тигра, Смуга помітив у його очах жаль. Саме тому він відчував до хлопця довір’я й став його другом.

Досвідчений ловець відчув у душі Томека жагу пригод. Доказом цього могли правити переживання під час австралійської експедиції. Смуга сумнівався, чи Томек дотримає свого слова, яке він дав під його сильним тиском. Адже йшлося про безпеку хлопця. Учасники експедиції вважали Томека трохи не амулетом, що приносить їм усім щастя. Адже це він урятував Смугу, застріливши тигра, і він же вмовив тубільців взяти участь в облаві на кенгуру та страусів; зрештою, ніхто інший, як Томек, знайшов маленьку Саллі, що заблукала в буші, а тепер урятував від неминучої смерті золотошукачів. Томека скрізь супроводжували пригоди в найкращому розумінні цього слова. Недаремно Тоні якось сказав про Томека:»У Томека велике серце, й воно скрізь приваблює до нього друзів».

Юнак спав глибоким сном; Смуга перервав свої роздуми. Він вирішив, що Томекові краще не бачити видачу й арешт бушрейнджерів, тому подумав, що ліпше залишити сплячого хлопця в ущелині під опікою пораненого молодого золотошукача й повернутися до нього після здачі бандитів у найближчу поліційну управу. Смуга безшумно підвівся. В його очах не було вже добросердя.

— Тоні! Томек нарешті заснув, — тихо сказав він. — Тепер можемо зайнятися бандитами. Відвеземо їх до найближчого поселення.

Не гаючи часу, вони розв’язали бушрейнджерів, наказали їм зробити з гілок ноші, необхідні для перенесення тіл двох убитих бандитів до селища. Незабаром бушрейнджери поклали своїх мертвих товаришів на ноші й понесли їх під конвоєм Смуги, Тоні та старшого О’Донелла до табору мисливців. Звідти їх мали відправити далі возом.