Томек у країні кенгуру

IX ПІОНЕРИ АВСТРАЛІЇ

Томек ніяк не міг довго всидіти на місці й з нетерпінням чекав призначеного терміну сходження на берег. Його щохвилини можна було бачити в різних кінцях корабля, по якому він бігав, як очманілий. То він перехилявся за борт «Алігатора», намагаючись розгледіти, що відбувається на березі; то біг подивитися на слона, якому урочисто обіцяв провідати його в зоологічному парку в Мельбурні; то, нарешті, мчав у камбуз до кухаря, де з апетитом уминав пропоновані йому ласощі, і знову вертався на палубу подивитися, як вивантажують верблюдів. При цьому він раз по раз звертався до Бентлі з різними запитаннями, а також допитувався в капітана Мак-Дугала, чи не нудьгуватиме той на кораблі, коли інші члени експедиції поїдуть на захопливе полювання. Заспокоївся трохи тільки тоді, коли настала пора залишити корабель. Нарешті, останній багаж експедиції — великі тюки зі спорядженням, харчами та іншими предметами, які можуть знадобитися під час мандрівки, — було вивантажено й відправлено на вокзал.

Ідучи поруч із батьком через місто, Томек прибрав поважного вигляду. Йому здавалося, що веселий настрій недоречний у такий урочистий момент; адже він, як і його дорослі супутники, йшов зі штуцером на плечі, а на правому боці відчував приємний тягар кобури з револьвером. Томек задоволено дивився на перехожих, які, здавалося, звертали увагу в першу чергу на нього. Тому він напускав на себе якомога байдужіший вигляд і думав:

«Дуже жаль, що тітка Яніна та дядько Антоній з дітьми в цю хвилину не бачать мене. А цікаво, що сказав би Юрек Тимовський, якби побачив мене зараз?!»

На подив Томека, Порт-Огаста, хоч і знаходився в цій дивній країні, майже нічим не відрізнявся від уже побачених багатьох портових міст. Навіть залізничний вокзал своїм виглядом дуже нагадував європейські вокзали. Проте звичаї тут були дещо інші. При вході на перон ніхто не питав про квитки. Без будь-якого контролю можна було займати місця у вагоні першого чи другого класу, а весь багаж, у тому числі й ручний, пасажири здавали кондукторові. У Варшаві ж кожен пасажир сам піклувався про свої речі. Неуважність у цій справі загрожувала втратою багажу. Як же в такій «дикій» країні можна забувати про елементарну обережність? Побоювання Томека розвіяв Бентлі, який сказав, що в Австралії не возять ручного багажу в пасажирських вагонах. За встановленим звичаєм, кондуктор відносив валізи й сумки до товарного вагона, а потім, після прибуття потяга на станцію призначення, повертав кожному пасажирові його власність.

«Що край, то свій звичай», — згадав Томек просту істину, яку неодноразово повторювала тітка, і зручно всівся в купе навпроти Бентлі.

Томек із нетерпінням чекав, коли жінка — начальник станції подасть сигнал до від’їзду. І ось нарешті довгоочікуваний момент настав. Ритмічний стукіт коліс потяш, який повільно рушив, змусив його серце битися пришвидшено. Нарешті почалась експедиція в глибину таємничого континенту. Томек спочатку з цікавістю спостерігав пейзажі Австралії, що пропливали за вікном, але незабаром, розчарований «цивілізованим» виглядом місцевості, звернув увагу на своїх супутників. Роздивився в купе. Смуга спав як убитий. Він заснув відразу після того, як потяг відійшов від станції Порт-Огаста. Голова велетня-боцмана Новицького також хиталася з боку на бік. Батько та інші члени експедиції з успіхом готувалися наслідувати їх приклад. Томек занепокоєно почав думати про полювання в товаристві таких сплюхів і, тільки глянувши на Бентлі, з полегкістю зітхнув.

Той ще не спав, хоч видно було, що загальна сонливість починає діяти й на нього.

«Якщо й пан Бентлі засне, то я помру з нудьги», — подумав Томек. Щоб не допустити до такого сумного кінця, він почав крутитися й кашляти і, як тільки Бентлі звернув на нього увагу, сказав:

— Можливо, це вам видасться дурницею, але я зовсім інакше уявляв собі Австралію.

— І ти що, розчарований? — з цікавістю запитав Бентлі.

— Повинен признатися, що Австралія поки що дуже нагадує мені рідні місця. Скрізь видно оброблені поля, сади чи пасовища. Хіба що овець тут більше, ніж у нас, та пастухи їздять верхи.

Бентлі посміхнувся, а потім відповів:

— Ти кажеш, друже, що Австралія дуже нагадує тобі Європу? Якщо ти надіявся, що зустрінеш тут більше екзотики, то можу тебе заспокоїти. Поки що ми перебуваємо в добре освоєній прибережній смузі, але незабаром пейзаж зміниться. Мені цікаво, як ти уявляв собі Австралію?

— Я був переконаний, що майже вся поверхня Австралії вкрита безкраїми степами та пустелями, в яких на людину чатують найнесподіваніші небезпеки. Я навіть чув, що тут легко зустріти розбійників!

— Ну, щодо розбійників, то тепер нам з їхнього боку ніщо не загрожує. Кільканадцять років тому дійсно були сміливці, які забавлялися тут розбоєм. Це було під час золотої лихоманки. Але ти не помиляєшся щодо того, який вигляд має пейзаж більшої частини континенту. Ось зачекай, нехай лишень ми просунемося трохи на північ. На величезних просторах Австралії є ще немало місць, куди не ступала нога білої людини. Скажи мені, будь ласка, хто налякав тебе баєчками про австралійських розбійників?

— Я прочитав про них у книжках польських мандрівників, які провели в Австралії добрих кілька років!

— Дуже цікаво! Про яких саме мандрівників ти говориш?

— Про Сигурда Висьневського та Северина Кожелинського[25].

Бентлі на хвилину замислився, намагаючись згадати прізвища, які назвав Томек, а потім сказав:

— Мені здається, що я ніколи не чув про мандрівників із такими прізвищами. Вони, певне, не належать до числа першовідкривачів Австралійського континенту?

— Я про це вже запитував тата. Він мені казав, що Висьневський не був ні відкривачем нових земель, ні вченим-дослідником. Щоправда, він брав участь в одній з експедицій, що прямувала в глиб Австралії[26], але дуже швидко покинув її.

— Ось чому я про нього нічого не чув. Мабуть, Висьневський має заслуги в історії польських подорожей, хоч особливими досягненнями на науковій ниві похвалитися не може.

— Те саме сказав і тато. І все ж ви можете лише пошкодувати, що не читали цієї книжки. А втім, вона в мене є на «Алігаторі», і, якщо бажаєте, я дам вам її прочитати.

— Дякую, Томеку, я з задоволенням скористаюся при нагоді твоєю люб’язністю. Отже, Висьневський змалював Австралію такими чорними фарбами?

— Зовсім ні, — заперечив Томек, — хіба він витримав би тут аж десять років, якби Австралія йому не подобалася?

— Але ж ти сам щойно сказав, що він пише про велику кількість розбійників в Австралії. Щоправда, першими колоністами тут були каторжники-засланці, проте в Австралії ніколи не панувала анархія.

— Можливо, я не так висловився. Наскільки я пам’ятаю, Висьневський писав, що в провінції Вікторія законів дотримувалися суворіше, ніж у самій Англії, та все-таки він сам потрапив у руки розбійників на березі річки Муррей.

— Що ж, це цілком можливо. Був час, коли в Новім Південнім Уельсі розбійничали бандитські зграї. Але в нашій провінції[27] авантюристам ніколи не давали спуску, — з задоволенням сказав Бентлі. — А може, ти пам’ятаєш імена цих розбійників?

— Чудово пам’ятаю! Висьневського захопила банда Жильберта та Бен Голла, які раніше належали до банди Гардинера.

— Мені знайомі ці імена. Розкажи, будь ласка, за яких обставин польський мандрівник зіткнувся з цими бандитами?

— Це трапилося по дорозі до Батерста[28]. До міста залишалося кільканадцять миль, як раптом дорогу Висьневському перепинили двоє вершників. Назвавшись членами банди, Жильберт і Бен Голл під дулами пістолетів повели його до свого табору в лісі. Як виявилось згодом, вони чатували на поштовий диліжанс. В їхньому таборі вже було кільканадцять чоловік, затриманих і пограбованих, як наш мандрівник.

— Гм! Це цілком можливо! Австралійські розбійники часто влаштовували засідки на поштові диліжанси, що везли золото з копалень, і затримували всіх мандрівників, які їхали попереду, щоб ті не могли попередити візника про засідку й напад, — погодився з ним Бентлі. — Ну, й що ж було далі?

— Бандити відібрали у Висьневського годинник і кілька фунтів грошей, їжі той мав при собі. А втім, вони ставилися до своїх полонених досить добре. Їх годували, напували горілкою, а деяким навіть рук не зв’язували. Врешті, бандити напали на диліжанс, повбивали озброєних охоронців, а диліжанс разом із пасажирами притягли до свого табору. Оскільки в диліжансі вони не знайшли багато золота, то з розчарування напилися й заснули. Тоді-то Висьневський скористався з цієї нагоди, перепалив жариною з вогнища мотузки на руках і ногах, узяв торбу, в якій бандити зберігали частину здобичі, у тому числі його годинник та гроші, й накивав п’ятами. Незважаючи на погоню, йому вдалося дістатися до міста й негайно повідомити поліцію. Із захопленої торби він узяв тільки свої гроші та годинник, а решту залишив у депозиті поліції.

— Ого! Я бачу, твій Висьневський був сміливою людиною, — засміявся Бентлі. — А Кожелинський, книжку якого ти також читав, теж пережив подібні пригоди в Австралії?

— Кожелинський шукав золото й хоч знайшов його небагато, пережив тут чимало! Він навіть бачив білих людей, яких повбивали тубільці. Тому я гадав, що й ми під час нашої експедиції зустрінемо на своєму шляху різні небезпеки. А тим часом…

Томек замовк на півслові, глянув у вікно й промовисто стенув плечима, показуючи на оброблені поля. Бентлі, розвеселившись, весело реготав.

По хвилині він споважнів і промовив:

— Не журися, Томеку! Запевняю тебе, що під час полювання тебе жде більше вражень, ніж ти гадаєш. Правда, завдяки сміливим і невтомним дослідникам ми тепер добре знаємо про Австралію. Але вся справа в тому, що вона заселена лише на вузенькій прибережній смузі. Незабаром ти побачиш іншу, справжню, незайману Австралію.

— Я хотів би, щоб так і було, як ви кажете. А то мені здалося, що тут уже немає диких місцевостей.

— Це лише так здається, мій друже, тому що ми ідемо зручним потягом і не відчуваємо незручносте# дороги. А проте ще не так давно першовідкривачі цих земель змушені були, ризикуючи життям, долати неймовірні перешкоди та труднощі, які не раз перевищували людські можливості. Багатьом із них довелося заплатити життям за свою відвагу.

— Може, ви знали когось із таких мандрівників? — зацікавився Томек.

— Часи великих відкриттів минули ще до мого народження. Тому я не міг особисто знати кого-небудь із видатних австралійських мандрівників, а ось мій дід брав участь в експедиції одного з дуже заслужених першовідкривачів Австралії.

— Він досліджував територію, якою ми зараз проїжджаємо?

— Ні, мій друже! Ми зараз перебуваємо на пограниччі Центральної Австралії. А мандрівник, про якого я говорю, разом із моїм дідом досліджував Новий Південний Уельс і провінцію Вікторія, що знаходяться на південному сході материка. Щодо Центральної Австралії, то її досліджували головним чином експедиції Стьорта й Стюарта[29]. Повір, що їхні експедиції були сповнені небезпек, які рідко зустрічаються на інших континентах.

— Ви, мабуть, добре знайомі з історією відкриттів, які вони здійснили? Я страшенно люблю розповіді про такі подорожі!

Бентлі кивнув головою, вийняв із кишені люльку, набив її тютюном, запалив, повільно роздмухав і повів далі.

— Експедиції Стьорта й Стюарта відбувалися в першій половині й на початку другої половини дев’ятнадцятого сторіччя. Стьорт прагнув перевірити розповіді кількох своїх попередників, які стверджували, що в глибині материка є море. Він організував декілька експедицій, але жодній із них не вдалося досягти центру Австралії через страшенну спеку. Під час першої експедиції сонце цілком випалило траву в степу, а вода в річках повисихала. Величезні території обернулися на випалену пустелю. Страуси ему марно бігали, витягнувши шиї, вздовж і впоперек пустелі в пошуках води. Навіть дикі собаки динго, витривалі до всіляких знегод, і ті схудли через нестачу поживи та води. Стьорт був змушений повернутися ні з чим, оскільки побоювався загибелі людей від спеки та спраги.

— Звичайно, він відмовився від думки спорядити нову експедицію, — втрутився Томек. — Смерть від спраги жахлива!

— Де там, Стьорт не був такою людиною, щоб легко відмовитися від задуманого, — вів далі Бентлі. — Він вирушив у нову експедицію ще того самого року. Цього разу, пливучи на човнах, він зіткнувся з кількома сотнями корінних жителів материка. Їхні тіла були розмальовані білими смугами, що означало, що вони перебувають у стані війни. Стьорт не міг обминути їх, оскільки ті були дуже ворожо настроєні щодо його експедиції. Попри численну перевагу нападників, Стьорт мав намір розігнати їх за допомогою вогнепальної зброї. Аж раптом, цілком несподівано, у справу втрутилися чотири аборигени. Один із них схопив за горло свого агресивного земляка, який був уже на мушці в Стьорта, відштовхнув його з усієї сили й почав щось пояснювати іншим тубільцям, тим самим відвернувши криваву січу.

Виявилося, четверо тубільців належали до племені, що перебувало раніше в дружніх стосунках із Стьортом. Завдяки їхній допомозі експедиція могла пливти далі.

Незабаром запаси харчів, які було взято в дорогу, почали швидко зменшуватися, і Стьорт віддав наказ про повернення. По дорозі назад учасники експедиції живилися лише хлібом і водою або впольованими вряди-годи дикими качками. Їх постійно турбували загони тубільців.

Один з учасників експедиції не витримав тяжкої дороги, збожеволів і втратив мову.

Незабаром Стьорт спорядив нову експедицію. У ній взяли участь Джеймс Пуль і Мак-Доуелл Стюарт. Вони мали намір досягти центру континенту. У той рік було дуже спекотне літо. Потерпаючи від нестачі води, експедиція нарешті дійшла до джерела Рокей Глен, стала табором, у якому мандрівники протрималися шість важких місяців. Удень, навіть у тіні, температура повітря сягала 45-ти градусів за Цельсієм. Від убивчої спеки земля потріскала, а рослинність загинула. Стьорт із товаришами, викопавши ями, рятувався в них від спеки. Сонце палило так немилосердно, що рогові гребінці плавилися й ламалися. Тоді помер один з учасників експедиції, а другий — Пуль — захворів на цингу. Товариш спробували віднести хворого до найближчого населеного пункту. Незважаючи на зусилля товаришів, Пуль помер у дорозі і його поховали в пустелі.

Експедиція рушила далі. Перебравшись через річку Стшелецького, вони незабаром опинилися на березі озера Бланч.

— Ах, одну хвилинку! Ви згадали річку, названу іменем мого співвітчизника! — вигукнув Томек. — Наскільки мені відомо, він зробив в Австралії багато відкриттів. Хіба Павел Едмунд Стшелецький також споряджав експедиції в глиб континенту?

— Я бачу, що всі славетні поляки близькі твоєму серцю, — відповів Бентлі. — Ти вже чимало знаєш про їх діяльність. Так, дійсно одна із згаданих річок, що протікає в глибині Австралійського континенту, названа іменем відомого мандрівника Павла Стшелецького. Проте ти повинен пам’ятати, що його відкриття стосуються, в основному, південно-східної частини континенту. На відзначення заслуг Стшелецького, між іншим, і названо одну з річок Австралії його іменем. Сподіваюся, що при нагоді розповім тобі про башто цікавих пригод цього польського мандрівника. А поки що повернімося до дослідників Центральної Австралії.

Бентлі перервав на хвилину свою розповідь, дістав із плескатого шкіряного портфеля карту й розіклав її на дивані перед Томеком.

— Поглянь уважно, де знаходяться річка Стшелецького та озеро Бланч. Бачиш, вони знаходяться поблизу території, на якій ми будемо полювати. Тепер ти, сподіваюся, краще зрозумієш те, що я тобі говорив на «Алігаторі» про австралійські озера. Саме поблизу цих озер експедиція Стьорта нестерпно страждала від спраги.

— Що ж сталося потім зі Стьортом і його експедицією? — нетерпляче спитав Томек, зацікавлений незвичайною розповіддю Бентлі.

— Ідучи далі на північ, експедиція досягла скелястих пагорбів. На кам’янистому ґрунті була відсутня будь-яка рослинність. Тут навіть кінські копита не залишали слідів. Через відсутність паші й води коні почали падати. До мети лишалось усього якихось двісті кілометрів, але Стьорт, намагаючись зберегти своє життя та життя товаришів, змушений був повернути назад.

Це була його остання експедиція. Допіру через кілька років один з учасників цієї експедиції Стюарт Мак-Доуелл після шести невдалих спроб пройшов усю Австралію з півдня на північ. Тепер шляхом, прокладеним Стюартом, проходить телеграфна лінія, яка з’єднує Аделаїду з портом Дарвін.

— Що після цього робив Стюарт? — допитувався Томек, вражений відвагою та наполегливістю цього мандрівника.

— Труднощі експедицій значно погіршили стан його здоров’я. Йому загрожували навіть сліпота.

Стюарт поїхав до Англії, де й помер через кілька років, — відповів Бентлі.

— Щастя його, що він не загинув у цій страшній пустелі, — з полегкістю прошепотів Томек. — Як це жахливо — померти на самоті в такій дикій країні!

— Не всі мандрівники були такі щасливі, як Стюарт, — підхопив Бентлі. — Адже я вже казав тобі, що багатьом із них довелося заплатити життям за свою відвагу.

— Хто з мандрівників загинув під час експедиції? — зацікавлено запитав Томек.

— Ну, наприклад, Лайхгард і Кеннеді. Перший з них загинув за дуже таємничих обставин.

— Будь ласка, розкажіть мені про цих мандрівників, — попрохав Томек.

— Людвіг Лайхгард здійснив мандрівку вздовж східного узбережжя континенту на північ. Під час першої експедиції, долаючи значні труднощі, він дійшов до затоки Карпентарія. Увечері того ж дня аборигени, обурені тим, що мандрівники порушили межі їхніх мисливських угідь, напали на експедицію Лайхгарда. Під час бою одного з учасників експедиції було вбито, двох інших — важко поранено. Лайхгард, хворий і виснажений голодом, повернувся, але вже в тисяча вісімсот сорок восьмому році організував нову експедицію, сподіваючись цього разу дійти до міста Перт, розташованого на заході. Лайхгард узяв із собою п’ятсот домашніх тварин, щоб забезпечити експедицію м’ясом. З невідомих причин він змінив напрям руху й замість того, щоб піти на захід, знову рушив на північ. Під час дощів на заболочених територіях тварини, яких Лайхгард узяв із собою, швидко загинули. Незважаючи на це, мандрівник разом із п’ятьма європейцями й двома місцевими провідниками-австралійцями, долаючи всі перешкоди, дійшов до річки Когун. Це була остання звістка про нього. Як тільки вони ввійшли на територію, вкриту густими хащами, будь-які відомості про долю експедиції перестали надходити. Рятувальні експедиції, які вирушили на пошуки загиблих, знаходили на деревах тільки вирізані літери Л, що могло означати першу літеру прізвища Лайхгард, і кілька кінських сідел. Більше нічого про долю, яка спіткала Лайхгарда, дізнатися не вдалось. Ймовірно, що мандрівники загинули від голоду та спраги, а можливо, втопилися під час несподіваної повені, що часто трапляється, коли пересохле русло річки раптом наповнюється дощовими водами. Можливо також, що їх убили місцеві жителі.

— А що сталося з мандрівником Кеннеді? — запитав Томек.

— Він збирався досліджувати острів Йорк, — пояснив Бентлі. — Шлях експедиції перетнули болота, й мандрівникам довелося витратити шість тижнів на те, щоб обійти їх. Коли вони знов заглибилися в хащі первісного лісу, то змушені були сокирами прорубувати собі дорогу. Племена аборигенів, вороже настроєних до мандрівників, не залишали їх у спокої. Кеннеді наказав застосувати вогнепальну зброю. Хоч у сутичці було вбито п’ятеро австралійців, решта несподівано пішла за експедицією» очікуючи зручної нагоди для нападу. Вози виявилися непридатними для перевезення вантажів через трясовини, тому Кеннеді звелів покинути їх, нав’ючивши вантажем коней. Через це експедиція з великим запізненням підійшла до Шарлотт-Бей, де її мав очікувати вітрильник. Але тут з’ясувалося, що корабель відплив, не дочекавшись їх. Кеннеді вирішив влаштувати тут табір. Залишивши в ньому людей, не здатних до подальшого просування вперед, Кеннеді разом із чотирма товаришами попрямував до острова Олбані, який був метою його експедиції. Проте його спіткали нові нещастя. Один із мандрівників загинув унаслідок нещасного випадку, другого було поранено, що змусило третього з товаришів Кеннеді залишитися, щоб доглядати його. Кеннеді разом із вірним провідником, тубільцем Джекі-Джекі, пішов далі. Увесь цей час за ним невідступно йшли тубільці, які прагнули помститися, і, зрештою, у нерівному бою важко його поранили. Кеннеді помер, так і не досягши мети експедиції. Джекі-Джекі поховав його й, захопивши зі собою щоденник експедиції, сам-один попрямував до острова Олбані Капітан шхуни «Арієль», пропливаючи поблизу берега, помітив сигнали Джекі-Джекі й узяв його на борт судна. Негайно було організовано експедицію для порятунку хворих і поранених мандрівників, яких залишив Кеннеді. На жаль, допомога запізнилася: озлоблені тубільці вбили їх. Із дванадцяти членів експедиції живими повернулися лише двоє.