Томек у країні кенгуру

XVIII НІМИЙ ДРУГ

Незвичайні переживання цього дня, тривале блукання по скребу так стомили Томека, що після прибуття до табору, він тільки-но поклав голову на подушку, відразу міцно заснув. Прокинувся хлопець другого дня близько обіду, відчувши легеньке лоскотання по щоці. Не розплющуючи очей, він махнув рукою, щоб відігнати настирливого ґедзя. Але через хвилину він знову відчув лоскотання. Натягти ковдру на голову, спробував знову заснути. Але де там! Хтось заліз до нього під ковдру. Це вже було занадто. Розсердившись, Томек енергійно скинув ковдру й сів.

— А ти звідки тут узявся? — запитав він здивовано, побачивши порушника свого солодкого сну.

Поруч із ним лежав Динго, улюбленець Саллі. Він весело помахував пухнастим хвостом, а в розумних очах таїлася радість, немовби він знав, що весело пожартував над хлопцем.

— Звідки ти тут узявся? — повторив Томек.

Динго встав, торкнувся мордою грудей хлопця, шорстким язиком лизнув його в підборіддя й побіг до виходу з намету. Зупинившись там, обернувся й очікувально подивився на Томека.

— Ага, ти, мабуть, хочеш, щоб я вийшов з тобою? — здогадався хлопець.

Собака відповів гавканням. Гавкіт його був не такий, як у звичайних собак: він закінчувався тихим, переривчастим скавулінням.

— Що тут відбувається, Томеку? — запитав Вільмовський, заглядаючи до намету.

— Подивись, тату! Динго прийшов до нас із ферми. Він лизав мені обличчя. Який милий собака!

— Ходи до мене, Динго! — поманив Вільмовський собаку, простягаючи руку.

Собака, мабуть, не мав бажання розширювати знайомства. Він ліг на землю, вищирив гострі ікла, наїживши на загривку шерсть.

— Го-го! Я бачу, що він тільки тебе визнає, — зауважив Вільмовський.

— Не можна так, Динго, адже це мій тато, — покартав Томек собаку й, підбігши до батька, обійняв його.

Динго з цікавістю спостерігав цю сцену. Томек покликав собаку і, коли він підійшов, сказав:

— Динго! Такий розумний собака, як ти, безумовно привітається з моїм татом!

Динго крутнув хвостом і потерся об ноги Вільмовського, приязно поглядаючи на нього.

— Ти сам бачиш, тату, який він розумний, — з гордістю сказав Томек. — Без його допомоги я, звичайно, не знайшов би Саллі. Можливо, навіть загинув би в скребі!

— Виглядає цілком розумним, — визнав батько.

— Я дуже хотів би мати такого собаку. Тоді я міг би скрізь із ним ходити, не боячись заблукати навіть у незнайомій місцевості.

— Як тільки буде нагода, я куплю тобі собаку, — втішив Вільмовський сина. — А тепер швидко вдягайся, бо ми обіцяли відвідати Алланів. Нам слід поцікавитися здоров’ям Саллі. Попутно відведемо Динго на ферму.

Незабаром невелика група звіроловів верхи вирушила на ферму Алланів. Динго біг поруч із поні, на якому сидів Томек. Господарі ферми радо зустріли гостей. Вони провели їх до кімнати Саллі. Дівчинка почувала себе значно краще. Побачивши звіроловів, вона заплескала в долоні й вигукнула:

— О, як добре, що ви приїхали до нас! Я боялася, що Томмі, повернувшись до табору, забуде про мене. Він, напевно, віддає перевагу полюванню на тигрів і кенгуру, ніж розмовам зі мною.

Томек почервонів, не знаючи, що відповісти. Батько врятував його, звернувшись до Саллі:

— Ти тепер бачиш, що твої побоювання були безпідставні. Томек відклав усі свої справи, щоб поцікавитись, як ти себе почуваєш.

— Томмі! Ти справді хотів знати, як я себе почуваю? — недовірливо запитала Саллі.

Томек невпевнено глянув на батька й відповів:

— Ну, звичайно! Інакше й бути не може, якщо тато так каже.

— Ти випадково не прихопив із собою фотографію вбитого тигра? — поцікавилася дівчинка.

Як тільки Саллі запитала про його улюблену фотографію, Томек відразу відчув себе впевненіше. Тепер принаймні в нього була тема для розмови.

— Так, вона зі мною, — швидко відповів він. — Я приніс також тобі свою фотографію на цейлонському слоні, якого ми привезли з Коломбо до зоологічного парку в Мельбурні.

— Томмі, я просто не можу повірити, що ти хочеш подарувати мені таку чудову фотографію!

— Так, звичайно, якщо ти цього бажаєш, — відповів Томек з удаваною байдужістю, хоча насправді він відчув велику гордість: Саллі попросила його подарувати фотографію, яку він уважав вельми цікавою.

Не лише Саллі була в захопленні від подарунку Томека. Пані Аллан весь час із хвилюванням спостерігала за хоробрим хлопцем і тепер втрутилась у розмову:

— Я дуже рада, що в нас буде твоя фотографія, Томмі. Цим подарунком ти приніс нам велику радість. Красно тобі дякуємо! Саллі, доню! Ти також повинна подарувати Томмі що-небудь на згадку! Адже він зробив нам велику послугу!

— Ти маєш рацію, матусю! Я повинна подарувати що-небудь Томмі на згадку, тільки не знаю що, — задумалась Саллі.

— Найкраще запитай у самого Томмі, що б він бажав. — порадила мати Саллі.

— Скажи, будь ласка, що ти хотів би отримати від мене на згадку? — звернулась Саллі до Томека. — На жаль, у мене немає такої гарної фотографії, як у тебе!

Томек ніяково мовчав. Він узагалі не знав, чи зручно просити що-небудь на згадку. Правда, він хотів похвалитися перед дівчинкою фотографією, на якій сидів на справжньому слоні, але не передбачив, що така дрібниця завдасть йому стільки турбот. Що тепер відповісти? Він прохально дивився на батька, але той, потішаючись замішанням свого завжди такого впевненого сина, поки що не поспішав йому на допомогу. Дивлячись на Томека, присутні ледь приховували посмішку.

«Ось я й упіймався, — подумав Томек. — Мабуть, у майбутньому нікому не даруватиму своєї фотографії».

Він стояв мовчки, увесь червоний. Зате мала Саллі зовсім не була збентежена. Було добре видно, що вона нарівні з дорослими потішається замішанням хлопця, а крім того, дійсно хотіла подарувати йому що-небудь на згадку. Адже перед нею стояв звіролов, який сам убив тигра й кенгуру! Жодна з її подруг не могла похвалитися таким знайомством. О, якби він захотів листуватися з нею…

Схвильована цією надією, Саллі сіла на ліжку й сказала рішучим тоном:

— Томмі, негайно скажи, що ти хотів би отримати від мене в подарунок?!

Томек нишком зітхнув. Він неймовірно шкодував, що в Австралії не буває, приміром, землетрусів. Якби будинок у цю хвилину захитався від землетрусу, Саллі й усі інші напевно забули б про подарунок. Проте будинок не мав наміру хитатися, а вперта Саллі вдивлялась у Томека блискучими від хвилювання очима.

Нараз щось вологе торкнулося Томекової долоні. Він відмахнувся, але в ту ж мить у голові йому сяйнула думка. Він глянув униз, щоб пересвідчитися. Так, поруч із ним стояв Динго й дивився на нього, помахуючи хвостом.

— Саллі, ти справді хочеш мені щось подарувати на згадку? — запитав Томек, забуваючи про присутніх у кімнаті.

— Звичайно, Томмі! І я чекаю твоєї відповіді, — підтвердила Саллі.

— І… ти справді не будеш потім шкодувати? — усе ще намагався впевнитися Томек.

Саллі голосно засміялась і заплескала від радості в долоні.

— Ох, Томмі, Томмі! Ти дуже подібний до мого любого татка, який завжди гадає, що мама не знає, чого він хоче.

Збентежений словами дочки, Аллан кашлянув, і всі присутні вибухнули сміхом. Зовсім збитий із пантелику Томек почав був потроху задкувати до дверей, але Саллі вигукнула:

— Томмі! Можеш більше нічого не говорити! Слово честі, ніколи не пошкодую й… бери його собі на згадку від мене. Він твій!

— Хто це мій? — прошепотів, застуканий зненацька, Томек.

— Динго! Адже ти його хотів у мене попрохати, — відповіла Саллі, тамуючи посмішку.

— Це правда, я дійсно хотів, але як ти про це дізналася? — запитав Томек, радий такому поворотові справи.

— Це тільки хлопці такі нездогадливі. Будь-яка дівчинка, подивившись на тебе, відразу здогадалася б, про що ти думаєш! — захоплено вигукнула Саллі.

— Щиро тобі дякую, Саллі, — поважно сказав Томек, хоча не був захоплений її оцінкою хлопців. — Дівчаткам завжди здається, що вони все краще знають. У цьому відношенні Ірка подібна до тебе.

— Хто така ця Ірка? — швидко запитала Саллі.

— Це моя двоюрідна сестра з Варшави, — пояснив Томек.

— Підійди-но ближче. Ти повинен мені все про неї розповісти, — попросила Саллі. — А крім того, мені цікаво, як ти вбив тигра.

Настрій у Томека відразу поліпшився. Тепер буде видно, хто з них важливіший. Тримаючи Динго за ошийник, він підійшов до Саллі. Прив’язав собаку до ніжки стільця мотузкою, яку дістав із кишені, й сів біля ліжка дівчинки.

— Про що розповідати спочатку: про Ірку чи про тигра? — звернувся він до Саллі.

Саллі справді була розумною дівчинкою. Вона легко читала в Томекових очах найпотаємніші думки, тому, не вагаючись ні хвилинки, відповіла:

— Спочатку я хотіла б почути про тигра.

Томек відкашлявся й почав розповідати:

— У порту Коломбо на Цейлоні ми повантажили на корабель…

— Залишимо їх тепер самих, — запропонувала господиня дому. — Вони, звичайно, не нудьгуватимуть. Прошу всіх на обід. Для Томека й Саллі принесу обід сюди.

— Жінки завжди знають, про що думають чоловіки, — додав її чоловік, імітуючи голос Саллі. — Дружина здогадалась, що ми голодні. Прошу всіх до столу.

Томек якнайдетальніше розповів Саллі про пригоду з тигром. Потім став розповідати про Варшаву, про Ірку, про своїх двоюрідних братів і закінчив спогадами про смішні витівки з товаришами в школі.

Саллі слухала з великою цікавістю, розпитувала подробиці. Зрештою заявила, що відразу після канікул підкине хруща нелюбій і зарозумілій подрузі.

— Незабаром тато відвезе мене в Баттерс до приватної школи пані Вілсон, — мовила Саллі. — Уявляю собі, як мої подруги заздритимуть мені, коли я покажу їм твоє фото на слоні. Адже жодна з них іще не бачила справжнього звіролова.

— Якщо ти справді любиш такі фотографії, то я попрошу тата, щоб вія мене сфотографував з іншими тваринами, і я вишлю їх тобі з листом, — запропонував Томек, якому полестило признання Саллі.

— Томмі, ти можеш пообіцяти, що писатимеш мені листи? — допитувалася Саллі, зрадівши його пропозиції.

— Я навіть буду зобов’язаний писати тобі, бо гадаю, тебе напевно цікавитиме, що відбувається з Динго.

— О, так, так! Мені це буде дуже цікаво! Ти знаєш, Томмі, я дуже рада, що подарувала тобі Динго. Мушу тобі признатися, що це я сьогодні наказала Динго піти до тебе в табір. Я боялася, що ти забудеш до нас приїхати. А я так хотіла віддячити тобі!

— Це неможливо, щоб собака зрозумів твій наказ. Дивно, бо він справді прийшов до мене.

— Не кажи так про Динго, — обурилася Саллі. — Він геть усе розуміє, що йому говорять. Я йому зараз скажу, що він повинен стати твоїм вірним другом.

Саллі звернулася до собаки з довгою промовою; Томек тим часом роздумував про дивний збіг обставин. Адже ворожбит із Порт-Саїда передбачив, що він знайде друга, який ніколи не вимовить жодного слова. Невже він мав на думці Динго? Томек відразу поділився своїм здогадом із Саллі. Дівчинка уважно його вислухала, а коли він закінчив розповідь, сказала:

— Пані Вілсон часто ворожить собі на картах. Вона нам казала, що карти іноді говорять правду, якщо людина сама трохи допомагає своїй долі.

— Не розумію, як можна допомогти здійсненню ворожби, — із сумнівом сказав Томек.

— Робиться це дуже просто. Треба так робити, щоб передбачення збувалися, — пояснила Саллі. — Якщо тобі хтось наворожить, що ти отримаєш у школі двійку, то досить не вивчити уроку — й передбачення здійсниться.

— Це справді дуже простий спосіб, — усміхнувся Томек.

— Шкода тільки, що ти не зможеш випробувати цей спосіб. Адже такий звіролов, як ти, мабуть, не ходить до школи?

— Не турбуйся, Саллі. Я цей спосіб обов’язково випробую, — заспокоїв її Томек. — На жаль, навіть звіролови повинні вчитися. Коли закінчаться лови, тато відвезе мене до Англії, де я продовжу навчання. В експедиціях братиму участь тільки під час канікул.

— А я вдала, що всі шкільні клопоти тебе вже не стосуються…

— Саме звіролов повинен володіти великими знаннями, причому в багатьох галузях. Адже неможливо мандрувати по різних країнах, не знаючи географії, ані ловити тварин, не вміючи відрізнити слона від мавпи.

— Це правда. Я смішна, що іноді так розмірковую, — засміялась Саллі. — І куди ж ти збираєшся поїхати під час наступних канікул?

— Пан Смуга запросив мене до Африки. Не знаю тільки, чи можна буде організувати цю експедицію вже в наступному році.

— І ти візьмеш із собою Динго?

— Так, не можу ж я розлучитися з другом.

— Чудово! Отже, ти писатимеш мені з Африки.

— Ну звичайно, — пообіцяв Томек.

У цю хвилину до кімнати ввійшов пан Аллан із тацею, на якій стояли тарілки з гарячою їжею.

— Як це добре, любий таточку, що ви подумали про нас, — радісно зустріла його Саллі. — Томмі, напевно, голодний, а я могла б зараз проковтнути цілого кенгуру! Що ти приніс нам смачненького?

— Самі ласощі, донечко: бульйон із м’яса молодих папуг, баранина в соусі з картоплею, пудинг і компот із персиків, — відповів Аллан, ставлячи тацю на столик біля ліжка.

— Ого, та це справжній бенкет! — вигукнув Томек, з охотою присуваючись до столу. — У таборі я відвик від домашніх обідів. Цікаво, чи смачний бульйон із папуг? Я не знав, що ці птахи їстівні.

— М’ясо папуг їдять, мабуть, рідко, але бульйон із них дуже поживний і смачний, — відповів Аллан. — Я особисто з задоволенням відмовився б від цієї смачної страви, якби ці гидкі птахи назавжди зникли звідси!

— Як ви можете називати гидкими птахами гарних і розумних папуг? — обурився Томек, згадавши яскравого какаду, який говорив.

— Поживи, як ми, поруч із ними, і ти скоро перестанеш захоплюватися ними. Важко врятувати від них зерно в полі. Вони, як мавпи, завжди більше знищують, ніж з’їдають. Крім того, деякі їх види, наприклад какаду, відзначаються дивною здатністю нищити будь-які предмети. Чи знаєш ти, що вони здатні перегризти товсті дошки, тонку бляху, розбивають скло й намагаються навіть робити отвори в мурі?

— Ніколи б у це не повірив, — здивувався Томек. — Це ж треба таке! А я хотів упіймати собі какаду, що говорить!

— Повинен сказати, що в клітці какаду такі сумирні, як жоден з інших видів папуг. Їх легко приручити, й вони швидко звикають до своїх господарів. Крім того, вони надзвичайно кмітливі. Їх дуже легко навчити говорити й навіть демонструвати різні витівки. Але ви тільки випустіть какаду з клітки й побачите, що з цього вийде!

— Певне, тому я не помітив оброблених полів біля ферми, — висловив здогад Томек. — Звідки ж тоді у вас овочі?

— Вівчарям тут не вигідно вирощувати городину, — відповів Аллан. — Легше привозити овочі навіть здалеку, ніж утримувати дорогого робітника.

— Тепер я згадав, що пан Бентлі розповідав нам про це. Якщо папуги такі зажерливі, як ви кажете, то треба дякувати природі, що вони харчуються лише рослинністю та овочами. Бо інакше, що було б із вашими вівцями?

— Розмірковування твої слушні лише частково, — сказав Аллан. — Правда, папуги харчуються в основному насінням і овочами, але деякі їх види, особливо ті, що поширені в Новій Зеландії — маорі[63], називають їх зелено-брунатна кага[64] й оливково-зелена кеа[65], — їдять усе, що попадеться. Вони хапають навіть великих тварин, а в разі голоду не нехтують і падлом. Особливо кеа користуються поганою репутацією. Якось помітили, що на гірських пасовищах хтось важко ранив овець. Через рани на спині, завбільшки з долоню, тварини нерідко гинули. Уяви собі, яке велике було здивування вівчарів, коли внаслідок спостережень пастухів виявилось, що цих ран вівцям завдали папуги кеа. Це свідчить про те, як легко папуги можуть пристосовуватися до нових умов життя. Спочатку кеа були рослиноїдними птахами й ніколи не нападали на ссавців, хоча б тому, що останніх у Новій Зеландії не було. Після того, як на острови завезли овець, кеа обернулись на типових м’ясоїдних хижаків.

Аллан ладен був говорити на цю тему ще довго, але його покликала дружина:

— Мій любий, пан боцман Новицький проголосив тост за здоров’я господарів, а ти розповідаєш тут про папуг, — сказала вона, підморгуючи дочці, яка також знала про неприязнь батька до яскравих пернатих мешканців Австралії.

Саллі весело розсміялася й вигукнула:

— Томмі не знає, що кенгуру й папуги не дають нашому татові спати! Йди, йди вже, тату, до гостей. Я розповім Томмі, як спритно тубільці полюють на папуг за допомогою бумерангів.

Аллан із дружиною пішли до їдальні. Діти знову повернулись до теми розмови, яка їх цікавила. Час швидко минав. Мисливці повернулися до табору лише пізно ввечері.

Протягом наступних двох днів Томек іще двічі відвідав Саллі, яка його так полюбила, що, коли настав час прощатися, гірко розплакалась. Томек також був схвильований, але оскільки він був витриманим хлопцем, то зумів опанувати себе. Він навіть утішив Саллі, пообіцявши писати їй з дороги.