Томек у країні кенгуру

III ЗУСТРІЧ ІЗ БАТЬКОМ

Упродовж декількох днів після візиту несподіваного гостя Томек перебував немовби уві сні: йому здавалося, що він ось-ось прокинеться й повернеться до повсякденного сірого життя. Він важко вірив у те, що його очікують такі разючі зміни! Незважаючи, однак, на ці його побоювання, Смуга не зникав. Навпаки, Томек постійно відчував його безперечну опіку.

Виявилось, що Смуга надзвичайно підприємлива людина. Завдяки його енергії Томек уже через три дні отримав документи, необхідні для виїзду за кордон. Правда, це вимагало великих зусиль і значних коштів, але уповноважений батька з цим зовсім не рахувався. На докори Карських із приводу зайвих витрат він із посмішкою відповідав, що утримання в Трієсті пароплава з усім екіпажем, який чекав їхнього приїзду, обходиться значно дорожче, ніж додаткові витрати, пов’язані з залагодженням формальностей від’їзду. Мабуть, мандрівник користувався тут чималим впливом, якщо навіть директор гімназії Мельников не лише не перешкоджав, а й допомагав йому. Ще до закінчення навчального року Томек отримав свідоцтво про переведення його до наступного класу.

Незважаючи на блискучі перспективи, що відкривалися перед Томеком, дядько Антоній і тітка Яніна не приховували турботи про майбутню долю хлопця, якого вони вже звикли вважати своїм сином. Особливо переживала тітка, заламуючи руки й плачучи, коли Смуга на прохання Томека та його двоюрідних братів розповідав про умови життя в далекій і так мало відомій ще Австралії.

Розповіді мандрівника про п’ятий континент для мешканців Варшави звучали справді страхітливо. І дійсно, як можна порівнювати тихі вулиці рідного міста з випаленими сонячним палом неозорими австралійськими степами й пустелями, з густими хащами колючих чагарників, з нетрями дрімучих лісів, висохлими руслами річок, які після дощів блискавично заповнюються стрімкими потоками води, з піщаними бурями та різкими коливаннями температури? А надто дикі собаки динго, кенгуру, страуси ему та багато інших, зовсім невідомих у Європі дивовиж і небезпек чигали на Томека під час його мандрівки.

Томекові аж розпирало груди від гордості, коли він слухав тітчині побоювання й бачив неприховане захоплення розповідями Смуги, що з’являлися в очах двоюрідних братів і сестри. І все-таки, в міру того, як наближався день від’їзду, він із сумом, а іноді й зі страхом думав про розлуку з усім, що йому було дороге.

Остаточне прощання з дядьком і тіткою відбулось на пероні варшавського вокзалу. Томек із великим хвилюванням обійняв дядька Антонія, котрий того дня був ще мовчазніший, ніж звичайно, й розплакався, побачивши сльози на очах у тітки Яніни. Він довго прощався з Іреною, Збишеком і Юреком Тимовським, який разом зі своїм батьком відпровадив його на вокзал. Зайнявши місце у вагоні, він раптово відчув себе всіма покинутим і самітним. У перші години мандрівки він ледве розумів те, що йому говорив Смуга. Сидів неуважний і навіть не дивився на сусідів по купе. Пожвавішав Томек лише на прикордонному пункті, коли Смуга шепнув йому на вухо, що вже не скоро побачить ненависні йому мундири російських чиновників. Через дві години вони прибули до Кракова, де Смуга вирішив зупинитися на короткий відпочинок. Тут Томек нарешті позбувся гнітючого відчуття смутку, і к и плюванням відвідав Вавельський замок — стародавню резиденцію польських королів, зійшов на величний курган, насипаний співвітчизниками на пам’ять про Костюшка — національного героя, ознайомився з іншими пам’ятками старовини, що збереглися в місті — колисці польської культури.

Після дводенного відпочинку Томек зі Смугою виїхали потягом до Відня. Величезне чуже місто, що вирувало вільним життям, привело Томека в радісний настрій, він повеселішав, до нього повернулися гумор і властива йому фантазія.

Утішений гарним самопочуттям молодого товариша по мандрівці, Смуга вирішив переночувати у Відні; отож вони сіли в потяг, який прямував до Трієста, лише вранці другого дня.

Спочатку Томек дивився у вікно вагона з великим інтересом: адже вони їхали однією з найкращих залізниць у Європі. Потяг то звивався на крутих поворотах гірської траси, то піднімався на схили гір, то зникав у темних тунелях, то зависав на віадуках, перекинених через провалля, і Томек милувався мальовничим пейзажем, що постійно змінювався.

Після кількох годин їзди Томек, намилувавшись чудовими краєвидами, засипав Смугу численними запитаннями. Під час цієї тривалої розмови йому вдалось отримати надзвичайно важливу інформацію.

По-перше, він остаточно переконався, що батько чекає на них у Трієсті, бо Смуга послав йому телеграму з повідомленням про час приїзду. По-друге, він довідався, що вони попливуть до Австралії старим вуглевозним пароплавом, тоннажністю у дві тисячі тонн, уже вилученим із регулярного плавання. Підприємство Гаґенбека купило цей пароплав за безцінь на аукціоні та відремонтувало його на верф’ях Трієста. Трюми пароплава пристосували для перевезення диких тварин. І ось тепер колишній вуглевоз мав вирушити у свій перший рейс як плавучий звіринець.

Крім того, Томек дещо поглибив свої знання про австралійську фауну. Наприклад, він довідався про те, що сумчасті ссавці[4], які належать до другого класу ссавців, — це не лише довгоногі стрибуни кенгуру. До цієї групи належать тварини дуже розмаїті за зовнішнім виглядом і способом життя. Серед сумчастих є хижаки, які харчуються м’ясом хребетних тварин, є комахоїдні й травоїдні. Одні з них пересуваються стрибками, як кенгуру, інші бігають, лазять; є й такі, що живуть у земляних норах, подібно до наших кротів.

Характерною ознакою всіх сумчастих є сумка на животі самок, у якій заховані молочні соски. Усі сумчасті належать до живородних тварин і годують маленьких молоком. Отже, вони є ссавцями з буквальному значенні цього слова. Сумчасті[5] вже давно вигинули майже на всіх континентах, але в Австралії ще збереглось близько ста шістдесяти видів цих тварин.

Не менше зацікавили Томека такі своєрідні для Австралії однопрохідні тварини, які хоч і належать до ссавців, але за будовою стравоходу та сечостатевих органів схожі на птахів, земноводних і плазунів. У першому підкласі ссавців однопрохідні утворюють один ряд тварин, що поділяється на дві родини: качкоподібні та єхидні.

Томек без утоми розпитував Смугу про диких і хижих собак динго, про риб, що дихають одночасно жабрами та легенями, про птахів-лірохвостів і про багатьох інших цікавих тварин.

Розповіді мандрівника, хоча й були не дуже детальними, неабияк схвилювали Томека, і він почав розпитувати Смугу про жителів Австралії, про клімат та інші особливості континенту. Відповідаючи на град запитань, Смуга відчув спочатку легке лоскотання в горлі, а потім його стало хилити на сон.

Незабаром він дійсно заснув, перервавши мову на півслові. Сидів навпроти Томека й, не зважаючи на дуже незручне положення, проспав уже майже годину. Спочатку Томек дивився на нього з докором. Він не міг зрозуміти, як можна так раптово заснути під час дуже цікавої розмови. Потім він заспокоївся й з цікавістю спостерігав за кумедними рухами голови й тулуба заснулого супутника.

«Якщо тато спить так само міцно, як пан Смуга, то в Австралії ми поживемо недовго, — підсумував зрештою Томек, — бо можна заснути де-небудь у пустелі й прокинутися в шлунках диких динго. Доведеться наглядати за ними».

Такими розмірковуваннями Томек коротав час, не здогадуючись, що градом своїх запитань він нагнав сон на свого опікуна. І справді, мисливець, який міг без перепочинку та сну цілими тижнями ганятися за дикими звірами, заснув від утоми, відповідаючи на запитання чотирнадцятирічного хлопця.

Минала година за годиною. Смуга спав непробудним сном. А потяг тим часом наближався до Трієста. Пасажири вже почали готуватися до виходу. Томек захвилювався. Вигляд супутника, що міцно спав, раптом викликав у нього жахливу підозру. З дитинства він цікавився пригодами славетних мандрівників. Знав багато про небезпеки, що підстерігали їх на чужих континентах. Смуга мандрував багато й недавно сказав Томекові, що довгий час перебував в Африці. Хто знає, чи не вкусила його якась зла муха цеце?[6] Можливо, Смуга захворів на сплячку. Томек почав крутитися, голосно кашляти, але це нічого не допомагало. Смуга спав, як убитий. Тепер Томек усвідомив жах свого становища. Якщо це сонна хвороба, то він не впізнає батька на вокзалі, адже в нього не було навіть його фотографії. Проте через кілька хвилин обличчя в нього проясніло.

«Викличу двох носильників і накажу носити сплячого Смугу по перону, — вирішив він. — Тоді батько напевно впізнає нас!»

Заспокоївши себе цим, Томек чекав дальших подій. На щастя, його побоювання виявилися даремними. Ледве потяг почав зменшувати швидкість, як Смуга розплющив очі й відразу поглянув на годинник.

— Зараз висідаємо, — сказав він. — Я трохи задрімав. Ти не нудьгував, Томеку?

Томек серйозно поглянув на свого супутника й, мить повагавшись, запитав його:

— Ви впевнені, що під час перебування в Африці вас не вкусила муха цеце?

Смуга сприйняв це запитання як продовження розмови, перерваної його сном, і відповів:

— Ні, мене не вкусила муха цеце, але мені доводилося бачити жителів Африки, хворих сонною хворобою.

— А ця хвороба заразлива? — не вгавав Томек.

— Ні, її переносять тільки мухи цеце.

— Ви в цьому абсолютно впевнені?

— Чому ти про це запитуєш? — здивувався Смуга.

— Може, в Трієсті ви все-таки підете до лікаря?

Лише тепер мандрівник здогадався, що непокоїло Томека. Він розсміявся.

— Не бійся, — сказав він, повеселівши, — я абсолютно здоровий і в степу можу прокинутися навіть від шелесту трави.

Томек хотів був натякнути, що він може прокинутися в Шлунку дикого динго, але в цю хвилину за вікнами потяга попливли вже станційні будівлі Трієста.

Потяг зупинився на пероні. Смуга негайно відчинив вікно й, вихилившись, уважно роздивлявся на всі боки, намагаючись відшукати Томекового батька. Незабаром він привітно замахав комусь рукою, й через декілька хвилин Томек опинився в міцних обіймах високою, широкоплечого чоловіка.

— Нарешті ми разом, мій любий синочку, — почув Томек і відразу забув багато місяців тому підготовлену привітальну промову, яку хотів виголосити під час зустрічі з батьком. Спромігся лише заволати, як це робив колись давно, маленьким хлопчиком:

— Мій, мій любий таточку! — І розплакався, як маленька дитина.

Батько також витирав сльози з очей. Син нагадав йому передчасно померлу дружину, яку залишив на батьківщині, і найважчу в його житті хвилину розлуки з нею. Стискаючи сина в обіймах, цей сильний, загартований у боротьбі зі злигоднями чоловік ледве стримував хвилювання. Нарешті після тривалого мовчання сказав:

— Голову догори, Томеку! Тепер, коли ми разом, найгірше вже позаду.

Свідок їхньої зустрічі Смуга з делікатності не вимовив жодного слова. Знаючи вже трохи про захоплення Томека, він спробував перевести розмову на іншу тему.

— Чи готовий наш корабель до відплиття? — запитав він.

— Цілком. Завтра знімаємось з якоря, — відповів Вільмовський.

— Ми йдемо зараз на корабель? — поцікавився Томек, витираючи сліди сліз на обличчі.

— Сьогодні переночуємо в готелі, — відповів Вільмовський. — На «Алігатор» перейдемо завтра вранці. А зараз запрошую вас на обід, приготований на терасі готелю на честь нашої зустрічі.

Раптом у порту, що знаходився поблизу вокзалу, пролунав могутній рев пароплавної сирени. Очі Томека засяяли радістю. Він міцно схопив батька за руку. Вони вийшли з приміщення вокзалу на вулицю. До готелю поїхали кінними дрожками.

Ледве Смуга й Томек устигли вмитися з дороги, як Вільмовський повів їх на заставлену столиками терасу. Звідси відкривався чудовий краєвид на блакитні води Адріатичного моря.

Томек із цікавістю дивився на щогли кораблів, що виднілися вдалині. Він дуже радів, коли батько показав на столик біля краю тераси, звідки добре видно було частину порту.

Чекаючи на подання обіду в затінку великого кольорового парасоля, розп’ятого над столиком, батько почав розпитувати сина про все, що діялось удома після його втечі.

Томек розповів, що мати часто бувала сумна й плакала. Щоб прогодувати себе та сина, вона стала давати уроки. Потім вона раптово захворіла. Він також розповів, що мати не приховала від нього причину батькової втечі з краю, й похвалився при цьому обізнаністю з правдивою історією Польщі.

Коли Смуга розповів, що Томек хотів зробити в школі, аби мати привід для втечі за кордон, Вільмовський обійняв сина й повеселішав.

Під час обіду друзі обмінювалися зауваженнями щодо приготування до плавби.

— «Алігатор» чудово пристосований до перевезення тварин морем, — провадив Вільмовський. — Весь екіпаж уже на борту, ми готові вийти в море в будь-який момент.

— А хто капітан «Алігатора»? — спитав Смуга.

— Ірландець, капітан Мак-Дугал. Він, напевне, плавав уже по всіх морях та океанах. Крім матросів, на борту знаходиться п’ять чоловік, яких прислав нам Гаґенбек для догляду за тваринами.

— Чи всі формальності, що їх вимагає австралійська влада, залагоджено? — не вгавав Смуга.

— Цим зайнялось підприємство Гаґенбека, скориставшись послугами директора зоологічного парку в Мельбурні, зоолога Карла Бентлі. Він також поїде з нами як експерт, — відповів Вільмовський. — Усі документи я отримав чотири дні тому. Нам запропонували одночасно перевезти в Австралію п’ятдесят верблюдів з Африки, а також слона та бенгальського тигра з Цейлону. Отож ми не попливемо до Австралії порожнем.

— Де саме в Африці братимемо верблюдів?

— У Порт-Судані.

— Тобто в Східній Африці на Червоному морі, — негайно додав Томек.

— А де в Австралії ми маємо їх вивантажити? — знову спитав Смуга.

— У Порт-Огасті, — відповів Вільмовський.

— І ми теж там зійдемо? — зацікавився Томек.

— Так, там ми залишимо пароплав. Слона й тигра ми звідти відправимо залізницею до зоопарку в Мельбурні.

— А хіба верблюди не призначені для зоопарку? — здивовано запитав Томек.

— Ні, вони подорожуватимуть зовсім з іншою метою. Поселенці Південної та Західної Австралії використовують цих тварин як тяглову силу через їхню здатність довго обходитись без води, — відповів Вільмовський.

— Чи не можна вже сьогодні перебратися на пароплав? — попросив Томек.

— Ні, не можна, — відповів батько. — Ми повинні спочатку забезпечити тебе належним одягом для подорожі та ще деякими дрібницями, які знадобляться тобі в дорозі.

Смуга та Вільмовський зайнялись розподілом обов’язків між окремими членами експедиції. Томек мовчки слухав їхню розмову, і його брала дедалі більша нетерплячка. Незабаром Смуга помітив це й, здогадавшись про причину хвилювання хлопця, сказав:

— Оскільки кожен учасник експедиції повинен виконувати певну функцію, слід би й Томекові доручити якусь відповідальну справу.

— Я вже думав про це, — відповів Вільмовський і, звертаючись до сина, запитав: — Ти вмієш стріляти?

Томек почервонів від задоволення. Йому було приємно, що батько готовий доручити йому відповідальну справу, яка вимагала вміння стріляти. Але як же йому признатися, що, крім іграшкової рушниці, ні разу в житті не тримав у руках іншої зброї? Тому Томек кашлянув кілька разів і пробурмотів:

— Залежить… із чого.

— Ну, приміром… зі штуцера?

— Звичайно, вмію, — на всякий випадок підтвердив Томек, побоюючись утратити приємне завдання.

— Чудово, — сказав Вільмовський, непомітно підморгнувши Смузі. — Ми хочемо доручити тобі забезпечення експедиції свіжим м'ясом.

— Це означає, що я займатимусь полюванням?

— Так! Чи це тобі не подобається?

— Я думаю, що… зумію, — відповів Томек, намагаючись зберегти цілковиту врівноваженість, хоча в ролі мисливця почував себе дуже невпевнено.

— У такому разі справу можна вважати залагодженою, — підсумував розмову Смуга.

Усі троє подалися до міста за покупками. Ще до того, як посутеніло, Томек мав усе необхідне для участі в експедиції. Він власноручно запакував у валізу теплі сорочки, штани й міцні шнуровані черевики з високими халявками, які повинні були охороняти нош від укусів отруйних змій, що водилися в Австралії. Решта речей, за словами батька, вже чекали на нього в каюті на «Алігаторі».

Щоб востаннє перед тривалою морською мандрівкою добре відпочити на суші, вони рано лягли спати. Томек, незважаючи на враження, яких він зазнав протягом дня, заснув відразу. Всю ніч йому снилось полювання на кенгуру й динго.

Тимчасом як Томек переживав уві сні багато героїчних пригод, його батько, навпаки, довго не міг заснути. Спогади, викликані приїздом сина, позбавили його спокою. Дуже багато турбот і нещасть спіткало його в житті. Довелось покинути найближчу родину, він утратив дружину й залишився на світі одинцем. Раптом Томек щось вигукнув крізь сон, і тоді Вільмовський усвідомив, що він, нарешті, зустрівся із сином, за яким тужив стільки років. То яке ж то щастя, що син тепер біля нього! Завтра вони вирушають в Австралію, плавба до якої, на думку Вільмовського, не становить особливої небезпеки. Потім Томек закінчить школу в Англії. Канікули проводитимуть разом і здійснять ще не одну експедицію. «Може, мій син буде щасливішим у житті, ніж я», — думав Вільмовський.