Томек у країні кенгуру

XI ВЕЛИКЕ ПОЛЮВАННЯ НА КЕНГУРУ

Увечері того ж таки дня на ферму Кларка повернулися двоє його працівників, які тривалий час здійснювали об’їзд пасовищ. Вівчарство, яким займався Кларк, не вимагало значної праці, за винятком підстригання овець. Кларк не шкодував коштів на огородження металевою сіткою найкращих пасовищ, щоб захистити овець від нападів диких собак динго й водночас зберегти траву від численних стад кроликів. Проте хижих динго легше було тримати в страху, влаштовуючи час від часу полювання на них. А ось кролики стали справжнім лихом. Вони були гірші, ніж динго, ба навіть гірші, ніж часті посухи. З п’яти голів кроликів, яких було завезено до Австралії в тисяча сімсот вісімдесят восьмому році, розплодилося мільйонне стадо, яке знищувало в степах найкращу траву. Кларк зі своїми робітниками змушений був перевіряти стан огорожі й негайно виправляти всі пошкодження. Крім того, кмітливий вівчар скуповував у близьких тубільців шкурки кроликів і перепродував їх європейським купцям із чималим прибутком. Завдяки цьому він досить успішно вів боротьбу зі шкідливими малими гризунами й не зобов’язаний був уже присвячувати багато часу своєму основному заняттю. Тепер, після повернення робітників з об’їзду з добрими новинами, Кларк міг узяти участь у підготовці до великого полювання, що давало йому неабияке задоволення.

Перед полюванням вони опрацювали детальний план дій. Вільмовський купив у Кларка кілька верхових і тяглових коней. Для Томека він купив австралійського низькорослого коника — поні. Як запевняв Кларк, цей поні відзначався кмітливістю й витривалістю. Згідно з розробленим планом мисливці повинні були якнайшвидше ознайомитися з територією майбутнього полювання, яку попередньо визначив Тоні.

Тому зранку наступного дня, тільки-но зійшло сонце, Вільмовський, Смуга, Бентлі й Томек уже були готові виїхати на розвідку місць для майбутнього полювання. Ще під час сніданку вони почули тупіт та іржання коней. Томек відразу підбіг до вікна. Він побачив Тоні, який прив’язував коней до дерев’яної жердки на двох укопаних біля будинку стовпчиках.

— Тоні вже привів наших коней! Можемо зараз же їхати на розвідку, — радісно повідомив він товаришів.

— Якщо так, то не марнуймо часу, панове. Пізніше буде гірше — почне припікати сонце, — сказав Вільмовський, встаючи з-за столу.

Мисливці швидко нав’ючили на одного з коней провізію та намет, відтак самі скочили в сідла. Томек у всьому намагався наслідувати дорослих. Він прагнув не показувати нікому того, що неабияк хвилюється. Зберігаючи якомога більшу серйозність, він прив’язав до сідла штуцер і скочив на поні.

Удавана серйозність Томека розважала мисливців. Вільмовський і Смуга підморгували один одному, показуючи очима на Томека. У цю хвилину з будинку вийшов боцман Новицький. Побачивши неприродно поважний вираз обличчя хлопця, боцман вхопив поні за вуздечку й з удаваною серйозністю звернувся до нього:

— Послухай-но, братику, я гадаю, ти не для параду взяв свою пукавку на цю прогулянку? Мій боцманський шлунок давно вимагає печені з молодого кенгуру. Щоправда, Ват Сунг базікав щось про м’ясо кенгуру, ніби воно сухе та й на смак нагадує лико, але я гадаю, що воно буде смачніше, ніж ці китайські страви, якими він увесь час нас годує. Покажи-но тепер, на що ти здатен!

— Постараюся, пане боцмане, — відповів Томек досить упевненим тоном.

— Щоб ти сам перетворився на кенгуру, ти… бридкий тюленю, — буркнув Вільмовський, незадоволенні! заохоченням Томека до справ, які можуть загрожувати йому небезпекою.

Нарешті мисливці вирушили в дорогу. Коні, які добре відпочили, йшли легко та впевнено, тому будівлі ферми швидко зникли з поля зору за поворотом. Вдалині, на заході, видніло пасмо невисоких гір, покраяних долинами; на сході простягався широкий сухий степ, укритий зжовклою травою.

Томек інколи зводився в стременах, щоб побачити кінець безкрайої рівнини, і хоч вони їхали вже близько трьох годин, степові не було видно кінця-краю. Лише де-не-де траплялися поодинокі, майже безлисті, вкриті жовтим цвітом акації, а також евкаліпти з грубим, як шкіра, листям, що майже не давало затінку.

Сонце припікало досить сильно. Вони їхали ступою, щоб не стомлювати марно коней. Томек не звертав уваги на розмову своїх товаришів. Він уважно роздивлявся по степу. І раптом йому здалося, що серед зелено-жовтої трави бовваніють якісь незграбні, червоні силуети.

— Увага, панове! Я бачу диких тварин! Дивіться, дивіться ось там! — вигукнув він, звівшись у стременах.

Мисливці поглянули в указаний бік. На відстані близько двохсот метрів вони побачили силуети жовто-червоних тварин, повільні рухи яких створювали враження важкої незграбності, так наче вони шкутильгали. Ці дивні створіння ще не відчули наближення людей з підвітряного боку. Жестом руки Бентлі наказав мисливцям мовчати. За його прикладом усі пришпорили коней і пустили їх галопом. Незабаром вони наблизилися до стада тварин, які паслися. Уже виразно можна було побачити їх характерну будову: тонкі біля голови та шиї тулуби сильно потовщувалися до хвоста. Дуже помітною була різниця в розвитку задніх кінцівок у порівнянні з грудьми й тонкою головою.

Раптом одна з тварин звелася на задніх лапах, повернула голівку, яка трохи нагадувала голову оленя й водночас зайця, у бік вершників, що наближалися, і вмить, немов блискавка, кинулась навтьоки довгими стрибками. Решта тварин, наче за сигналом, помчала в степ. Тепер ясніше було видно інші характерні особливості будови тварин та їх оригінальний спосіб пересування. Під час жирування вони спиралися на долоні передніх кінцівок, а потім немовби підстрибом підтягували задню частину тіла, причому задні кінцівки викидали вперед. Зате під час бігу їхні слабкі передні кінцівки не відігравали жодної ролі; тварини робили стрибки, описуючи в повітрі великі дуги; вони рухалися з надзвичайною швидкістю, користуючись задніми кінцівками й довгим, міцним хвостом.

У Томека зникли всякі сумніви. Він стільки читав і чув про цих тварин, що впізнати їх за такими оригінальними, характерними ознаками не становило для нього жодних труднощів.

— Кенгуру! Це кенгуру! — вигукнув він схвильовано. — Вперед, за ними!

— Ми тільки даремно б їх налякали, бо ми ще не готові до полювання, — заперечив Бентлі.

Мисливці сповільнили біг коней. Томек посмутнів. Бентлі зразу ж потішив його:

— Не шкодуй, друже, за втраченою можливістю. У майбутньому ти матимеш не одну нагоду під час полювання познайомитися близько з різними видами кенгуру.

Томек відразу пожвавішав і відповів:

— Ви ще на кораблі говорили мені, що будемо полювати на рудих, сірих і скельних кенгуру. Хіба є ще й інші їх види?

Бентлі завжди залюбки спілкувався з допитливим хлопцем, а крім того, зоологія була улюбленою темою його розмов, тому він квапливо став пояснювати:

— Звичайно, мій друже! Адже родина сумчастих тварин, які стрибають, ділиться на ряд підродин. Першу з них становить перехідний тип від сумчастих[30], які лазять по деревах, до тих, що стрибають. Представниками її є: широковідомий мускусний кенгуру[31], що живе в Новому Південному Уельсі, Вікторії, Південній Австралії й Тасманії, опосумовий сумчастий щур[32], поширений по всьому нашому континенту, за винятком його північної частини. Підродина справжніх кенгуру нараховує багато видів, які відрізняються між собою розмірами. Серед сумчастих, поруч із велетнями, можна зустріти види, які не перевищують кролика. Ти, напевно, знаєш, що батьківщина кенгуру — Австралія та сусідні острови, а улюблене місце їх перебування — неозорі степи, порослі травою. Деякі види кенгуру живуть у лісах із великими галявинами, інші живуть у скребах, а деякі в густих, дрімучих лісах. Є також види, які живуть у горах, і навіть такі, що гніздяться на деревах.

Поперечно-смугастий кенгуру[33] й споріднений із ним заячий кенгуру[34] близькі до кенгурового щура. Серед скельних кенгуру, на яких ми будемо полювати, є види жовтоногих[35] і південноавстралійських гірських кенгуру[36]. Деревні кенгуру відрізняються від своєї підродини справжніх кенгуру як способом пересування, так і способом життя.

Наземні кенгуру — найбільш відома група цілої підродини. Вони живуть головним чином в Австралії, а деякі види малих кенгуру можна зустріти у східній частині Нової Гвінеї та на сусідніх островах. До наземних кенгуру ми відносимо: рудого гігантського кенгуру[37] — їх стадо ми щойно зустріли, сірого величезного кенгуру[38], чорноголового кенгуру[39], кенгуру веселого[40] й кенгуру Беннега[41]. Цей останній вид надзвичайно цінують мисливці за його чудове хутро.

Упродовж цієї цікавої розмови час минав швидко. Мисливці й не помітили, як під’їхали до скелястого узгір’я, розчленованого широкою ущелиною. Саме в цю ущелину Тоні спрямував свого коня. Мисливці подалися слідом за ним. Вони визнали, що тубілець чудово виконав доручене йому завдання. Широке гирло ущелини, яке виходило в бік степу, звужувалося в глибині й закінчувалося досить широкою улоговиною, оточеною з усіх боків прямовисними скелями. Досить було загнати туди тварин, щоб вони опинилися в природній пастці.

— Це чудове місце для пастки, — задоволено відзначив Вільмовський. — Поставити огорожу, яка щільно замикає гирло ущелини, зовсім не важко.

— Якщо мова йде про вибір місця для ловів тварин, то краще за Тоні цього не зробить ніхто, — додав Бентлі. — Кілька міцних стовпів і кільканадцять метрів дротяної сітки цілком достатньо, щоб замкнути кенгуру в улоговині.

Стомлені від багатогодинної їзди, мисливці спішилися. Смуга й Тоні відразу взялися готувати їсти. Незабаром усі відчули запах гарячої кави. З апетитом з’їли другий сніданок, після чого чоловіки запалили люльки. Тоні, перш ніж запалити свою, старанно загасив вогнище, щоб не спричинити в сухому степу пожежу.

— Коли почнемо полювання? — нетерпляче запитав Томек, якого охопила жага дії з моменту зустрічі стада швидких кенгуру.

— Не раніше, ніж через два або три дні, — відповів Вільмовський.

— Я не розумію, навіщо відкладати початок полювання, якщо в нас уже є чудове місце, куди ми можемо загнати кенгуру, — заперечив хлопець.

— Мисливець повинен бути терплячим і передбачливим, — пояснив Томекові батько. — Будь певний, що даремно ми не гаятимемо часу. Поки будемо організовувати облаву, наші товариші, які залишилися на фермі, займуться виготовленням кліток для перевезення тварин і складуть вози, привезені з «Алігатора» в розібраному вигляді. Ми повинні як слід приготуватися. Транспортування тварин на корабель — найважча для нас справа.

— Я й забув про це, — заспокоївшись, відповів Томек і сів на траву поруч із батьком. Той звернувся до слідопита:

— Тоні, тепер нам треба поїхати в селище тубільців, які погодилися взяти участь у полюванні.

— Через три години ми можемо опинитися в селищі «людей-кенгуру», — відповів Тоні.

— Ах, Тоні, Тоні! — вигукнув Томек з обуренням. — Навіть я знаю, що в Австралії немає жодних «людей-кенгуру»!

— А що з ними трапилося? — здивувався Тоні. — Адже вони були на фермі Кларка й розмовляли з нами?

Розмова Томека з тубільцем розсмішила Бентлі. Він посміхнувся й пояснив:

— Австралійські племена поділяються на клани, з яких кожен прибирає собі назву за родом свого заняття. Наприклад, тубільці, які займаються полюванням на кенгуру, прибирають назву «людей-кенгуру», мисливці на ему називаються «людьми-ему»; є й такі, що називають себе «люди-вода». Кенгуру, ему або вода є символами, тобто тотемами їх роду. Тубільці, які належать до даного тоггема, вважають себе основними розпорядниками речей і тварин, ім’я яких носять. Так, плем’я «людей-кенгуру» постачає м’ясо й шкури кенгуру «людям-ему», «людям-води» та іншим, а навзамін отримує від них яйця ему, воду й так далі.

— Тепер я зрозумів, про що говорив Тоні, — заявив Томек. — Ми повинні звернутися по допомогу до племені тубільців, яке обрало за свій тотем кенгуру.

— Саме це й хотів сказати Тоні, уживши вираз «плем’я людей-кенгуру», — підтвердив Бентлі.

— Пан Бентлі добре говорить, — підтвердив Тоні. — Мала Голова тепер уже знає, що таке «люди-кенгуру».

— Оскільки все вже з’ясовано, ми можемо рушати на пошуки племені «людей-кенгуру», — підсумував розмову Вільмовський.

Мисливці посідали на коней і виїхали з ущелини. Вони посувалися на північ уздовж низького пасма скелястих пагорбів. Спека дедалі наростала, тому довелося сповільнити темп їзди.

Через дві години Тоні завернув до ущелини, яка глибоко врізалась у пасмо пагорбів. Коні самі рушили риссю.

— Уже недалеко. Коні зачули воду, — повідомив Тоні.

Незабаром вони в’їхали на широку галявину. Серед кущів акації водніли примітивні курені тубільців, окремі стінки яких були зроблені з корт та гілок, підпертих жердинами з підвітряного боку. Скромна стоянка кочівників була розташована біля невеликого заглиблення, заповненого каламутною водою. З кола куренів підіймалась смужка диму з вогнища. Мисливців зустрів гавкіт собак.

Тоні затримався за кільканадцять метрів від селища, зіскочив з коня, спутав його й наказав своїм товаришам зробити те саме. Хоч коні витягали голови в бік води, Тоні не дозволив їх напувати. За прикладом провідника мисливці сіли на траві.

— Чому ми чекаємо тут, замість увійти в селище? — нетерпляче запитав Томек.

— Такий звичай австралійських племен, — пояснив Бентлі. — У Європі, якщо хочеш зробити комусь візит, ти стукаєш у двері його поменшання. Тут же сідаєш поблизу селища й терпляче ждеш запрошення.

— Дивний звичай, проте його ще можна зрозуміти. Але чому Тоні не дозволяє напоїти наших коней? — знову запитав Томек, дивлячись на коней, які витягли голови в напрямку води.

— Плем’я тубільців розташувалося біля ями з водою. Цим самим, за місцевими звичаями, вода стала їх власністю. Вода необхідна їм для збереження життя, тому треба почекати їхнього дозволу вгамувати спрагу й напоїти коней. Якщо хочемо жити з тубільцями в злагоді, ми повинні дотримуватися їх звичаїв, — відповів Бентлі.

Мисливці мовчки слухали ці пояснення. Адже успіх полювання в значній мірі залежав від успіху переговорів із тубільцями. Кілька хвилин Томек пильно спостерігав за життям селища, відтак знову сказав:

— Ці австралійці надзвичайно примітивні люди, коли навіть не вміють як слід будувати куренів! Адже щ їхні «будиночки» складаються лише з однієї стінки, яка нагадує похилений тин.

— Ах, Томеку! Ніколи не можна судити про корінних мешканців будь-якої країни, не враховуючи умов, у яких вони змушені жити, — обурився Бентлі. — Ну, візьмімо, наприклад, тебе: чи вдягнув би ти влітку хутро?

— А навіщо мені влітку вдягати хутро? — пробурмотів Томек, стенаючи плечима.

— Ага, от бачиш, влітку ніхто з нас не носить хутра. Австралія — жарка й дуже суха країна, тому корінні її мешканці ходять майже голими, і їм не треба, як нам, будувати собі будинки, котрі б захищали їх від холоду чи негоди. Крім того, вони належать до числа племен, які харчуються впольованою дичиною та корінням рослин. Якщо в даній місцевості вони вже не можуть знайти собі поживи, то переходять в інше місце, де її більше. Тож навіщо їм будувати міцні будинки, коли ні клімат, ні умови побуту цього не вимагають?

— Усе, що ви сказали, здається мені слушним, але вони могли б будувати собі курені зручнішими.

Розмова на хвилину перервалася. З кола куренів вийшов старий австралієць із зморщеним обличчям. Тоні підвівся з землі й, не поспішаючи, пішов до посланця. Вони зустрілися на півдорозі, посідали на землю й почали розмову.

— Про що вони так довго говорять? — поцікавився Томек.

— Плем’я «людей-кенгуру» через своїх представників погодилося взяти участь у ловах, але ввічливість вимагає тепер офіційно повідомити старійшину роду про мету нашого прибуття. Зараз ти побачиш результати цієї розмови, — повідомив Бентлі.

Незабаром тубілець попрямував до куренів, а Тоні повернувся до своїх товаришів. Він заявив, що старійшини племені прибудуть на раду.

У цю хвилину біля ями з водою з’явилася немолода жінка) Вона поставила біля води бляшане відро й зробила промовистий жест рукою. Тоні по черзі напоїв коней, після чого повернувся до мисливців, які очікувально дивилися в напрямку куренів. Через деякий час до них підійшло кілька австралійців. Обговорення питання про винагороду тубільців за участь у полюванні не забрало багато часу. Вільмовський зобов’язався дати їм трохи харчів і, крім того, кілька сокир, ножів та інших предметів щоденного вжитку. Він відмовився тільки дати горілку, пропонуючи замість неї живих кенгуру, які залишаться в улоговині після відбору для експедиції. Поговоривши між собою, тубільці прийняли цю пропозицію. Вони пообіцяли, що в облаві візьмуть участь шістдесят чоловіків і хлопців. Одночасно вони зобов’язались негайно вислати розвідників на пошуки великого стада кенгуру. Було вирішено розпочати полювання через два дні.

Повернувшись на ферму, мисливці побачили там уже два зібрані довгі легкі вози, що їх привезли з корабля в розібраному вигляді. Вози були вкриті брезентом, натягнутим на бамбукові жердини. У кожного воза мали запрягти четверо коней. Ще перед смерканням мисливці на вози повантажили скрині-клітки для перевезення кенгуру, відповідний запас харчів, а також намети та інші речі, необхідні для будівництва табору в степу.

До початку полювання в ущелині, на яку вказав слідопит, треба було влаштувати пастку, куди повинні потрапити кенгуру. Вже на другий день після повернення з розвідки валка возів у супроводі вершників залишила ферму Кларка з таким розрахунком, щоб найважчий відтинок шляху через степ пройти після заходу сонця. Завдяки цьому тільки після одного короткого перепочинку мисливці на світанку опинилися поблизу ущелини. Вони швидко вибрали місце для стоянки. Розташувавши вози півколом, у середині поставили намети й, стриноживши коней, пустили їх пастися.

Незабаром в ущелині закипіла робота. У найвужчому місці мисливці закопали міцні стовпи з гаками для дротяної сітки. Стовпи замаскували зеленню, з огляду на чутливість кенгуру, які могли б заздалегідь помітити небезпеку. Нарешті всі підготовчі роботи були закінченні. Залишалось тільки почекати тубільців, які обіцяли взяти участь у ловах. Вони не заставили себе довго чекати. Прибули цілою громадою й стали табором біля ущелини.

Томек приєднався до своїх товаришів, які забажали привітати австралійців у їхньому таборі. Йому хотілося ближче придивитись до чудових австралійських мисливців, від зіркого погляду яких не сховається навіть найменше створіння, що живе в пустельному степу.

Спочатку всі тубільці здавалися Томекові подібними один до одного, як дві краплі води. Їхні землисто-чорні тіла вкривали широкі шрами примітивного татуювання. Вони були розмальовані білими смугами на знак готовності до боротьби й полювання. У них були майже однакові й дещо видовжені голови, вкриті чорним, блискучим, густим волоссям, вузькі носи, широкі ніздрі, маленькі очі й м’ясисті губи. Весь одяг тубільців складався з в’язок сухої трави на шнурках, якими були обв’язані стегна. Мисливці були озброєні довгими списами, бумерангами та щитами. Вигляд мали войовничий і дикий, незважаючи на приязні посмішки, що з’являлися на їх обличчях під час зустрічі з білими.

Разом із тубільними мисливцями прийшло кілька літніх жінок, які, згідно з прийнятим серед тубільців звичаєм, заходилися влаштовувати курені та готувати Іду. Аби задобрити тубільців, Вільмовський подарував їм двох баранів, багато консервів і сухарі. Виявилося, що тубільці чудово почувають себе в недоступному для людини місці. Відомим тільки їм способом швидко знайшли відповідне місце, де викопали не дуже глибоку яму, в якій відразу з’явилася вода[42].

Ватажок тубільців повідомив білих мисливців, що він уже розіслав слідопитів на пошуки великого стада кенгуру. Він сподівався, що вони повернуться з повідомленням ще до заходу сонця.

Решту дня Томек провів серед австралійців. Деякі з них знали вже про нього з розповідей розвідників, з якими він зустрічався на фермі Кларка. Тому він легко зав’язував нові знайомства. Під час бенкету чарівниці показали танок, який відтворював полювання на кенгуру. За їхніми віруваннями, танок цей мав задобрити «духа» полювання, який радів, бачачи спритність людини, і за це слав їм стада жирних тварин. Звичайно, не обійшлося без показу мисливської вправності. Томек стріляв у ціль зі штуцера, а австралійці кидали бумеранги й списи. Томек дуже дивувався, бачачи незвичайну силу та спритність цих, на перший погляд, слабких чоловіків. Їхні тонкі руки з разючою влучністю на великій відстані попадали в ціль важкими списами та бумерангами; на своїх ногах, здавалось, зовсім позбавлених литок, вони могли бігти з вітром навипередки. Час непомітно сплив, і сонце схилилось до вечора. Як і передбачав ватажок тубільців, розвідники повернулись ще до заходу сонця. За їх повідомленням, на відстані кількох годин ходу, на північний схід від табору, поблизу невеликого джерельця паслось велике стадо кенгуру; отже, не було підстав хвилюватися, що вони швидко змінять місце жирування.

Вільмовський негайно скликав нараду, щоб обміркувати план полювання. Ущелина-пастка, куди вони мали намір загнати кенгуру, була розташована в ланцюгу скелястих пагорбів, що простягалися з півночі на південь. На захід від пагорбів розкинулась мертва, безводна пустеля. Там кенгуру не могли шукати порятунку від облави, тому досить було оточити їх лише з трьох боків: з півдня, сходу та півночі, а тоді погнати їх у напрямку ущелини.

За порадою Бентлі, один загін тубільців на чолі з Вільмовським повинен був, розтягнувшись довгою низкою, перепинити шлях кенгуру на південь. Решту верхівців і піших тубільців було поділено на два загони. Один із них під орудою Бентлі повинен був широкою дугою зі сходу на північ оточити місце жирування кенгуру й погнати їх у південному напрямку, тимчасом як другий загін на чолі зі Смугою мав замкнути кільце облави зі сходу. Таким чином, звіролови, поступово звужуючи його, повинні були загнати кенгуру до ущелини.

Томека, на його задоволення, було приєднано до загону Бентлі. Цьому загонові випав найдовший шлях, і він повинен був першим розпочати облаву. Тому загін вирушив у дорогу відразу після півночі, щоб на світанку опинитись у визначеному місці. До загону входило дванадцять верхівців і кільканадцять піших тубільців.

На чолі загону їхало двоє слідопитів, услід за якими рухались верхи Бентлі й Томек. Ніч була напрочуд ясна. На чистому небі, всіяному зірками, яскраво палав Південний Хрест. Величезний диск місяця заливав увесь степ сріблястим сяйвом.

— Чи не надто повільно їдемо? — запитав Томек, якому кортіло якнайшвидше опинитися у визначеному місці.

— Ми повинні їхати повільно, щоб не втомити передчасно коней, — відповів Бентлі. — Попереду в нас іще довга дорога. На початок облави наші коні повинні бути в якнайкращій формі.

— Скажіть, будь ласка, чи кенгуру можуть прорвати кільце облави?

— Це залежить від нас і нашої спритності. Відчувши небезпеку, кенгуру мчать, як вітер. Звичайно вони скачуть на відстань біля трьох метрів, але в стані страху роблять стрибки на десять, а то й більше метрів.

— А що ми робитимемо під час облави?

— Те, що завжди роблять у таких випадках, — пояснив Бентлі. — Здійматимемо якомога більший галас…

Після кількагодинної їзди вони побачили на тлі ясного неба пасмо пагорбів. Незабаром провідники, які їхали попереду, зупинили коней. Вони повідомили, що, за їхніми розрахунками, стадо кенгуру вже лишилося позаду. Бентлі наказав стати на відпочинок. Стриножених коней пустили пастися. Мисливці посідали на землю, щоб підкріпитися й відпочити перед полюванням.

Томек не міг дочекатися ранку. Бентлі вмовляв його трохи поспати, проте Томек, як не намагався, так і не зміг заснути. Адже він уперше мав взяти участь у великому полюванні на диких тварин. Ніяк не міг побороти хвилювання, а крім того, його дратувала поведінка Бентлі, який, присівши на землю, спокійнісінько палив люльку й вів із тубільцями розмову про свято, яке називав «корроборі».

З їхньої розмови можна було зрозуміти, що під час цього свята тубільці приймали хлопців у коло чоловіків. Це було пов’язане з численними таємничими обрядами, під час яких юнакові вибивали зуба, ліве верхнє ікло на знак того, що він став дорослим. В урочистостях брали участь лише чоловіки, які бенкетували, танцювали й влаштовували ігри.

«Дивна людина цей Бентлі, — роздратовано думав Томек. — Саме зараз, перед початком полювання, він надумав вести розмову про пісні й танці!»Томек повернувся до Бентлі спиною й нетерпляче дивився на небо. Але там не було видно жодних ознак наближення світанку. Томек зовсім забув, що на цій географічній широті перед сходом сонця панує така сама темінь, як і серед ночі. Тому він невимовно зрадів, коли без передсвітанкових сутінків на небі з’явилось величезне сонце й відразу настав день. Серед мисливців запанувало пожвавлення. Бентлі негайно послав у розвідку трьох слідопитів, які нечутно швидко попрямували в степ і незабаром зникли серед високої трави. Бентлі вийняв із рюкзака димову ракету, за допомогою якої мав повідомити мисливців південного та східного загонів про те, що облава почалась. Незабаром увесь загін рушив услід за розвідниками.

Вони повільно посувалися степом біля трьох годин. Від розвідників не надходило жодних повідомлень. Томек уже почав хвилюватися, чи, бува, не розминулися вони з ними, коли раптом один із розвідників вигулькнув перед ними із зелених заростей.

— Знайшли кенгуру? — спитав Бентлі, під’їжджаючи до нього.

— Так, знайшли. Вночі вони відійшли від води трохи на північ, — відповів тубілець каліченою англійською мовою. — Вони тепер там!

Місце, де паслись кенгуру, знаходилось біля підніжжя скелястих пагорбів.

— Погано, — зауважив Бентлі. — Боюся, що загін, який повинен був оточити їх із півночі, перебуває зараз надто далеко від нас.

— Ви лише не допустіть до того, щоб кенгуру вислизнули від нас! — вигукнув Томек.

— Постараємося, але передусім треба зберігати спокій, — рішуче відповів Бентлі. Хвилину подумавши, він додав: — У нас надто мало людей, щоб розділитися на дві групи, але якщо ми негайно не почнемо облави, то кенгуру можуть віддалитися ще більше на північ. Тому троє з нас повинні негайно вирушити на південь, щоб завернути стадо, якщо кенгуру спробують прорватися між нами та загоном, який іде зі сходу.

На хвилину Бентлі задумався, кому доручити зайняти позицію на півдні. Йому нелегко було це вирішити. Нарешті він спрямував свій допитливий погляд на хлопця.

— Томеку, візьми зі собою двох тубільців і повільно рухайтесь у південному напрямку, — сказав він. — Як тільки побачиш димову ракету, скачи вперед так, немовби за тобою гналося сто бенгальських тигрів. Дотримуйся напрямку паралельно до пагорбів, доки не зустрінеш східний загін. Тоді з’єднайся з ним і разом замкніть кільце облави.

— Ой, чи не можна послати когось іншого замість мене? — жалісно попрохав Томек.

— Ти що, боїшся, що тобі не вдасться взяти участь у полюванні? — здивувався Бентлі. — Не турбуйся, друже, адже саме ти триматимеш у своїх руках головну нитку полювання. Чи знаєш, чому я вибрав саме тебе?

— Не знаю, але думаю…

— Я вже з виразу твого обличчя бачу, що не знаєш. Зараз поясню. Так ось, якби кенгуру намагались прослизнути між нами й східним загоном, ти повинен за всяку ціну їх повернути. Якщо їм удасться хоча б раз перервати ланцюг облави, вони порозбігаються по степу, як розвіяні вітром. А ти знаєш, що може змусити кенгуру змінити напрямок утечі?

— Не знаю!

— У разі необхідності треба вбити ватажка стада. Ось чому я вибрав саме тебе. З того, що мені про тебе розповідали, я виснував, що ти найкращий стрілець у нашій групі. Якби з нами тут був пан Смуга чи боцман Новицький, я послав би когось із них.

Томек почервонів від радості й гордості. Якусь хвилину він мовчав, щоб опанувати себе. Нарешті озвався, немов удавано байдужим тоном:

— Ну, якщо так, то я їду на південь. Якщо виникне в цьому потреба, тубільці повинні показати мені ватажка стада, щоб я не помилився.

Бентлі з тривогою глянув на Томека:

«Який самовпевнений цей хлопець. Щоб він, бува, не зіпсував нам усе полювання!»

Але часу на роздуми вже не було. Бентлі вибрав двох тубільців і коротко пояснив їм завдання. Томек вирушив на південь на своєму поні, а Бентлі з рештою членів загону подався на захід.

Як тільки Томек залишився наодинці з тубільцями, вся його впевненість розвіялась, немов дим від згаслого вогнища. Що буде, якщо він зіб’ється з напрямку? Чи зможе при необхідності повернути кенгуру? Він скоса глянув на австралійців, які їхали поруч із ним. Занепокоївся, побачивши дві пари жовтих очей, які допитливо дивились на нього.

— Чи правильно ми їдемо? — звернувся Томек до них, щоб підбадьорити себе.

— Добре їхати, тільки повільніше, — підтвердив один із тубільців.

Томек стримав біг поні. Тепер вони їхали ступою. Час тягнувся нестерпно повільно. Томек усе частіше поглядав на схід, чи не побачить там, бува, вершників зі східного загону. Проте там нікого не було видно.

«Ну й халепа! — подумав Томек. — Зробили мене ватажком групи тубільців, а я не знаю, що мені далі з ними робити. Батько чи Смуга не вчинили б так зі мною! А що, коли ці австралійці зрадники й заберуть мене зі собою в степ?»

У цю мить бронзова рука тубільця схопила поні за вуздечку й осадила його на місці. Томек швидко заплющив очі, очікуючи зрадницького удару, але замість цього почув високий голос тубільця:

— Дивитися, швидко дивитися! Видно знак!

Томек розплющив очі. Австралійці показували руками на захід. Там у небо звилася ракета, за якою тягнувся темний хвіст диму. Облава рушила! Томек відразу забув про всі свої страхи. Він подумки повторив наказ Бентлі: «Як тільки побачиш димову ракету, скачи вперед так, немовби за тобою гналося сто бенгальських тигрів».

— Уперед, щодуху вперед! — гукнув він тубільцям.

Тубільці приострожили п’ятами коней. З місця рушили галопом. Трава швидко втікала з-під кінських копит. Далеко на заході заляскали часті постріли, й докотився протяжний крик нагоничів.

Томек ухопився руками за високу луку сідла й приострожив поні. Він випередив тубільців на декілька метрів, оскільки ті були не дуже добрими їздцями. Томек майже забув про них. Він мчав уперед не оглядаючись. Аж раптом почув крик:

— Стрільба! Стрільба! Стрільба!

«Чого вони від мене хочуть?» — подумав Томек і оглянувся.

— Стрільба! Стрільба! — не вгавали австралійці.

Лише тепер Томек усвідомив, що відгомін облави значно наблизився. Він глянув праворуч. Його охопило хвилювання. Навскоси степом величезними, довгими стрибками мчали кенгуру, віддаляючись щораз далі на схід від скелястого пасма пагорбів. Велике стадо розтяглось широким півколом. Найбільші з кенгуру висунулись далеко вперед, і лише на відстані кількасот метрів за ними галопом мчали вершники, галасуючи, мов божевільні.

— Стрільба! Стрільба! — кричали тубільці, показуючи на кенгуру, які швидко наближалися.

Томек зміряв поглядом відстань, що відділяла його від найближчих тварин. Кенгуру мчали значно швидше, ніж його поні. За розрахунками Томека, наближаючись навскіс, вони могли оминути його на відстані якихось трьохсот метрів.

«На такій відстані я не влучу», — подумав Томек і приострожив поні.

Сильний, витривалий коник витяг коротку шию й з подвоєною енергією помчав уперед. Міцно тримаючись однією рукою за гриву коня, Томек обережно став знімати з плеча штуцер. Поні мчав уперед з усієї сили. Зрештою він почав доганяти перших кенгуру. Тубільці порівнялись із Томеком. Один із них, поминаючи його, крикнув:

— Ми кричати, а ти стріляти! Тільки швидко, швидко!

Вони випередили Томека, який шарпнув вуздечкою й затримав поні. Він звівся в стременах, стискаючи в руках штуцер. Кенгуру були вже дуже близько. Попереду мчав величезний самець, який робив довші, ніж решта, стрибки. Він притис до грудей короткі передні лапи, витяг хвіст і всією силою могутніх м’язів вдаряв об землю довгими, стрункими, міцними, як пружини, задніми ногами, стрибав угору й мчав серед трави так, що його рудувате тіло мелькало, наче блискавка.

«Це, мабуть, ватажок стада, — подумав Томек і почав цілитись, але ніяк не міг піймати на мушку тіло тварини, яка блискавично мчала вперед. — Нічого не вийде», — із сумом констатував він, опускаючи зброю.

Тубільці вже випередили його на декілька десятків метрів. Тепер вони повернули коней прямо на кенгуру, водночас пронизливо галасуючи. Ватажок стада на секунду зупинився, звівшись на задніх лапах на весь зріст. Це його й згубило. Томек швидко підніс штуцер, прицілився й натиснув курок. Степом розлігся гучний звук пострілу. Поні під Томеком присів на задні ноги. Ще трохи — й Томек опинився б на землі. Намагаючись утримати рівновагу, він на мить побачив величезного кенгуру, який важко падав на траву.

— Ур-ра-а! — у захваті закричав Томек, закинув штуцер за плече й вийняв револьвер.

Томек стріляв угору й щосили кричав разом із тубільцями. Кенгуру, налякані смертю свого ватажка, повернули на південь. Зовсім несподівано Томек побачив довгу лінію вершників, які виринали з високої трави. Пролунали нові постріли, й з багатьох горлянок вирвався неймовірний крик. Це Смуга наближався зі своїм загоном, щоб зі сходу замкнути кільце облави.

— Ур-ра-аІ — ще раз крикнув Томек і помчав за кенгуру, які тікали.

Гнане з двох боків стадо мчало на південь. Незабаром йому перепинили шлях піші тубільці. Тварини зі страху кинулись назад на схід. Але загін Смуги затримав їх криками та пострілами. Біг стада на північ перепинив загін Бентлі. Таким чином, перелякані й дезорієнтовані кенгуру кинулись на захід до пасма скелястих пагорбів. Там, в ущелині, в цей час на них чекала тиха пастка.

Мисливці без особливих труднощів і несподіванок загнали кенгуру в ущелину, вихід з якої було негайно закрито високою дротяною сіткою.

Замкнувши тварин в ущелині, Вільмовський подався шукати Томека. Він ніяк не міг його знайти. Бентлі, якого він запитав про сина, усміхнувся у відповідь:

— Ви за нього не хвилюйтесь. Це справжній молодець. Тільки завдяки йому кенгуру не змогли вирватися з кільця облави. Уночі вони відійшли далі на північ, і ми вже потерпали, що між стадом та моїми людьми утвориться розрив, а група Смуги не наспіє, щоб його закрити. Тому я вирішив вибрати найкращого з-поміж нас стрільця, щоб той у разі потреби застрелив ватажка стада й повернув кенгуру на південь. Я вибрав Томека, бо мені здавалося, що хлопець чудово володіє зброєю. Він прийняв мою пропозицію. У найкритичніший момент облави він повівся просто-таки чудово. Тепер Томек разом із тубільцями поїхав по вбитого кенгуру.

— Можеш пошкодувати, що ти не бачив Томека під час облави, — втрутився Смуга. — Я був лише за якихось сто метрів від нього. Він поклав ватажка стада одним пострілом. Це чудовий стрілець.

— Думка Смуги, влучного стрільця, особливо цінна, — додав Бентлі, — бо я… зізнаюсь, ніколи не вбив жодної тварини. Я люблю ловити живих представників фауни, але не зумів би позбавити їх життя.

— Бездумне вбивство диких тварин, звичайно, варварство, — відповів Смуга. — Однак це дуже добре, якщо мисливець влучно стріляє.

— Звичайно, ви маєте рацію! Томек заслужив на особливу похвалу за те, що під час полювання виявився розумним і сміливим стрільцем. Він точно виконав мій наказ, — визнав Бентлі.

Вільмовський з неабияким задоволенням слухав ці слова. Він нетерпляче очікував повернення сина. Томек з’явився в таборі через годину. Обійнявши й поцілувавши батька, він відразу запитав про боцмана Новицького. Вільмовський повідомив, що моряк роздає тубільцям продукти.

— Я повинен знайти боцмана, щоб вручити йому обіцяного кенгуру, — сказав Томек і, оточений групою тубільців, попрямував у глиб табору, ведучи коня з нав’юченою на ньому величезною твариною.