Томек у країні кенгуру

X ОПІР ТУБІЛЬЦІВ

Неабияк зацікавлений розмовою з Бентлі та його розповідями про небезпечні пригоди першовідкривачів Австралії, Томек зовсім не звертав уваги на те, що відбувалося навколо нього. А тим часом сонце вже хилилося до заходу. Супутники Томека вже давно прокинулися й з цікавістю слухали розповідь Бентлі. Томек опам’ятався лише тоді, коли зоолог, який утомився від тривалої розмови, дістав кошичок із харчами.

Томек також відчув голод. Він дістав свою торбину з овочами, та раптом, глянувши у вікно, відразу забув про їжу. Широкі долини між пологами схилами пагорбів були вкриті «скребом» — густим колючим чагарником із вічнозелених карликових акацій та евкаліптів. Пейзаж був такий неповторний і такий оригінальний, що Томек аж вигукнув від захоплення.

— Що ти там цікаве побачив, Томеку? — спитав Вільмовський, підходячи до сина, який невідривно дивився у вікно вагона.

— Нарешті австралійський краєвид розбудив зацікавлення в нашого молодого супутника, — зауважив Бентлі. — Ще кілька годин тому він скаржився, що Австралія дуже нагадує йому Європу!

— Це, напевно, і є той знаменитий австралійський скреб? — із захватом повторював Томек.

— Так, ти не помиляєшся, Томеку, — підтвердив Бентлі. — Але найцікавіші й не менш характерні для Австралії пейзажі ти побачиш під час полювання.

— Я власне таким і уявляв собі скреб на уроках географії в школі, — похвалився Томек.

І лише тоді, коли вечірні сутінки огорнули розлогий степ, Томек із великим апетитом повечеряв, а потім, втиснувшись у куток лави, відразу заснув.

Весь наступний день він майже не відходив від вікна. З захватом розглядав широкі смуги саван, порослих купками низьких дерев, і милувався суворим сухим і колючим скребом, який переважав у цій безводній місцевості. Він помітив навіть знамените пляшкове дерево, що росло поблизу залізниці; воно мало стовбур, який розширювався донизу, наче справжня пляшка. Бентлі скористався з нагоди й розповів, що вода, яка скупчується в тріщинах стовбура цього дерева, не висихає навіть під час найтривалішої засухи, і це дерево не раз рятувало мандрівників від смерті в сухій, як трут, пустелі. Томек дуже зацікавився й іншим представником австралійської флори, а саме — трав’янистим деревом з товстим, кількаметровим стовбуром, з якого звисало вузьке, гостре, як ніж, листя. З-поміж листя вгору росла гілка, всипана білим зірчастим цвітом. Трав’янисті дерева, добре пристосовані до посушливого клімату, Томек згодом не раз зустрічав навіть у кам’янисто-пустельній глибині континенту.

Потяг мчав усе далі й далі на північ. Тепер на західному горизонті іноді можна було побачити гірські пасма, що синіли вдалині. Де-не-де обшири скребу змінювалися піщаними дюнами. Навколо панувала мертва тиша й нестерпна спека… Надвечір за вікном вагона розкинувся широкий степ, покритий випаленою сонцем травою.

На небі з’явилися зірки. Бентлі почав готуватися до виходу.

Томек визирнув у вікно й вигукнув:

— Я бачу вдалині якісь вогні! Це, мабуть, наша станція?

— Ми під’їжджаємо до Вілканнії, — підтвердив Бентлі, глянувши на годинник.

У вечірній тиші гучно пролунав гудок локомотива. Потяг, поскрипуючи гальмами, зупинився поблизу станційних будов. Частина учасників експедиції подалася до вантажного вагона, щоб допильнувати розвантаження багажу. Томек тим часом із цікавістю оглядав маленьку, майже безлюдну станцію. На пероні стояло декілька худих, густо засмаглих чоловіків у кольорових сорочках, штанях, які були заправлені в чоботи з довгими халявами, і м’яких фетрових капелюхах із широкими крисами.

До Бентлі підійшов худий, середнього зросту чоловік. Його невелику голову вкривало блискуче чорне волосся. Низьке чоло, широко розставлені темні очі, плескатий ніс із сильно роздутими ніздрями, випнуті вилиці, а надто білина міцних зубів між товстими м’ясистими губами надавали його обличчю дикого виразу, попри європейський одяг, який був на ньому.

— А ось і Тоні! — вигукнув Бентлі, побачивши тубільця. — Пане Вільмовський, знайомтесь, це Тоні, наш провідник і чудовий слідопит, про якого я вам розповідав у Порт-Огаста.

Тоні по черзі привітався з усіма прибулими.

— Де ти залишив вози? — запитав Бентлі.

— Чекають перед вокзалом, — відповів Тоні каліченою англійською мовою. — Можемо зараз їхати?

— Повантажимо багаж на вози й негайно вирушимо до ферми Кларка. Хочемо якнайшвидше дістатися на місце, — підтвердив Бентлі.

Члени експедиції вийшли на привокзальну площу. У слабкому світлі ручних ліхтарів Томек побачив два вози з високими осями та великими задніми й дещо меншими передніми колесами. У вози були запряжені одногорбі верблюди, по три пари в кожний.

Як згодом Томек дізнався, запряг із восьми верблюдів без особливих зусиль може тягти воза з вантажем у три тонни навіть піщаною пустелею.

Чотири низькорослих тубільці, з обличчями землистого кольору й кучерявим волоссям на головах, швидко повантажили на вози весь багаж. Експедиція рушила в дорогу. Нечисленні будівлі селища швидко зникли з очей. Їхали степом, порослим високою травою. Томек марно намагався розгледіти шлях. Він не міг зрозуміти, як можна тут їхати в потрібному напрямку. Вечірні сутінки не дозволяли розгледіти околицю. Але верблюди, керовані вмілими руками погоничів, швидко йшли вперед, а мисливці намагалися скоротити час у дорозі розмовами. Вільмовський розпитував Бентлі про господаря ферми, на якій вони мали намір зупинитися під час першого полювання.

— Ви розповідали, що Кларк працював раніше на станції трансконтинентального телеграфу. Чому він покинув цю працю? — запитав Вільмовський.

— Йому просто набридли самітність і монотонний триб життя на телеграфній станції, — відповів Бентлі. — Треба сказати, що окремі станції розкидані вздовж лінії на відстані приблизно двісті п’ятдесят кілометрів одна від одної. Якщо взяти до уваги, що телеграф прокладений через безлюдну пустелю Центральної Австралії, то легко зрозуміти, чому службовці станцій не можуть відвідувати одні одних.

— Скільки чоловік, як правило, обслуговує одну таку станцію? — розпитував далі Вільмовський.

— Переважно на станції працюють два телеграфісти й чотири механіки. Якщо на лінії трапляється пошкодження, механіки двох суміжних станцій, між якими сталася аварія, негайно беруть із собою інструменти й усе необхідне для ремонту і йдуть назустріч один одному. Вони перевіряють лінію доти, поки одна з груп не виявить місце пошкодження й ліквідує його. Повідомлення, що пошкодження лінії виправлено, передають другій групі, після чого кожна з них повертається на свою станцію, часто зовсім не зустрічаючись.

— Звідки вам відомі такі подробиці? — здивувався Томек.

— Кларк — мій друг, — відповів Бентлі. — Ще працюючи на телеграфі, він запросив мене до себе на станцію. Я цілий місяць провів із ним на Пік Оверленд Телеграф Стейшн, яка розташована трохи на захід від озера Ейр. Це була дуже зручна нагода познайомитися з «Мертвим серцем» Австралії, як дехто називає центральну частину цього континенту.

— А чому центральну частину континенту називають Мертвим серцем Австралії? — поцікавився Томек.

— Центральна Австралія — це безводна пустеля, негостинна як для людей, так і для тварин. Поблизу озера Ейр навіть птахи з’являються дуже рідко. Адже я тобі вже розповідав про величезні труднощі, на які наштовхнулися люди з експедиції Стьорта й Стюарта.

— Ви згадали про необхідність часто лагодити пошкодження на телеграфній лінії, — втрутився в розмову Смуга. — Які причини аварій на лінії?

— Найчастіше їх спричинює дикий характер пустелі, через яку прокладені лінії. З цього погляду будівництво телеграфу було досить важкою та клопіткою справою. Дерев’яні стовпи, дріт, ізолятори й навіть харчі та воду доводилося привозити на в’ючних тваринах. Два роки каравани з матеріалами мандрували пустелею. До того ж, незабаром після початку будівництва виявилося, що дерев’яні стовпи непридатні в пустелі — їх швидко знищували ненажерливі терміти. Якби їх вчасно не замінили сталевими, вся праця пішла б нанівець. Крім того, врахуйте піщані бурі, які часто гуляють у пустелі.

— Я тепер згадав, що розпочате в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році, тобто через шість років після прокладання телеграфної лінії, будівництво залізниці наштовхнулося на такі самі труднощі. Залізниця також повинна була перетнути весь континент із півдня на північ, — додав Вільмовський.

— Будівництво її не закінчене й досі: південна частина дороги доведена до Аліс Спринго, а північна закінчується в Дейлі Вотерс. Ці станції розділяє смуга пустелі завдовжки у вісімсот кілометрів, — закінчив Бентлі. — Треба сказати, що дешевше обійдеться прокладення нової лінії, ніж відкопування з-під піщаних заносів старої.

— Нелегке тут у вас життя! А я гадав, що тубільці перерізують телеграфну лінію, — зауважив Смуга.

— Ні, вони ні разу не чіпали лінії, — заперечив Бентлі. — Ще під час її прокладання тубільцям дано повчальний урок: їм пропонували доторкнутися до проводів, через які пропускали електричний струм. Удари струму були такими неприємними й справляли на австралійців таке велике враження, що пізніше вони попереджали про небезпеку інших своїх земляків. Відтоді тубільці називають телеграфну лінію «дияволом білих людей». Щоправда, інколи траплялися спроби нападу з боку тубільців на телеграфні станції, ба навіть убивства обслуги, однак телеграфних проводів вони ні разу не чіпали.

— І тепер тубільці більш не нападають на телеграфні станції? — допитувався Смуга.

— Недавно розповідали про напад на станцію в Барров-Крик. Тубільці напали на працівників станції, коли ті йшли до струмка купатися. Під градом списів їм довелося повернутися до станції. Тубільці вбили телеграфіста Степлтона й одного з механіків, а двох інших було важко поранено.

— Мені не доводилося досі чути про особливу агресивність австралійських аборигенів, — зауважив Смут. — Адже в Австралії не було великих воєн між тубільцями й колоністами?

— Тубільці загалом люди спокійні, але вони добре пам’ятають кривди, яких завдали їм поселенці, — визнав Бентлі.

— Це правда! Про це наочно свідчить чисельність уцілілих тубільців і злиденне життя, на яке їх приречено, — додав Вільмовський.

— Це сумно, але це правда, — відповів Бентлі й змінив неприємну для нього тему розмови.

Нічна їзда степом швидко втомила Томека. Він заснув, схиливши голову на плече батька. Прокинувся він на світанку, коли валка зупинилася, щоб дати перепочинок утомленим верблюдам. Навколо простягався степ, який поріс високою травою, пожовклою від сонця. Під подихом вітерцю трава хвилювалась, ніби поверхня величезного океану. Лише де-не-де, немов острівці, виднілись невеличкі кущики дерев, які тяглися віттям угору. Удалині на заході бовваніли контури невисоких пагорбів.

Погоничі розпрягли верблюдів, а мисливці поставили намет і на швидку руку приготували сніданок. Після короткого відпочинку знову рушили в дорогу. Тільки перед самим заходом сонця вони на обрії помітили якісь будівлі. Під’їхавши ближче, побачили низький паркан, який оточував одноповерховий будиночок із тінистою верандою та господарськими будівлями.

Відразу за фермою починалися густі чагарники й широкою смугою впиралися в підніжжя пагорбів.

— Приїхали, — повідомив Бентлі, коли валка під’їхала до ферми.

На веранду будиночка вийшов високий чоловік. Побачивши валку возів, яка наближалася, він вибіг назустріч гостям.

— А ось і пан Кларк, власною персоною! — вигукнув Бентлі, побачивши господаря ферми. — Як справи, Джонні?

— Я чекаю на вас уже понад три години, — відповів Кларк. — Я вже боявся, що суп із хвоста кенгуру, приготовлений для вас, зовсім википить. Злазьте з воза й почувайте себе, як удома.

Кларк виділив мисливцям три найбільші кімнати. Тільки-но вони розпакували свої речі, як Кларк запросив їх до столу. Домашнє господарство Кларка вів китаєць Ват Сунг. На думку Кларка, це був чудовий кухар, але хвалений суп із хвоста кенгуру Томекові не сподобався. Проте обід був багатий і складався з розмаїтих страв. Чоловіки, швидко вгамувавши голод, запалили люльки.

— На жаль, повинен вас повідомити про становище, яке склалось тут у нас, — почав Кларк. — Серед тубільців, які кочують у нашій околиці, поширилася чутка про заплановане велике полювання. Вони довідалися про це від Тоні, який пропонував їм взяти участь в облаві. Ця звістка викликала серед них несподіване хвилювання. Здається, вони відмовляються нам допомагати. З огляду на те, що їх зараз дуже багато поблизу ферми, ми повинні проявити особливу обережність. Не раджу вам поодинці виходити з ферми. Звичайно, треба також пам’ятати про зброю, без якої не можна виходити навіть за ворота.

— Тоні, ти чув, що сказав пан Кларк? — звернувся Бентлі до слідопита.

— Так, чув! Пан Кларк має рацію, — відповів Тоні.

— У чому ж усе-таки справа? — допитувався Бентлі.

— Вони проти великого полювання білих людей у цій окрузі.

— Чому? Адже ми заплатимо їм за допомогу!

— Вони бояться, що після цього полювання тут зникне вся дичина.

— А чи пояснював ти їм, що ми маємо намір упіймати живими лише кільканадцять тварин?

— Саме це їм і не подобається, — відповів Тоні. — Вони кажуть, що лови живих звірів — новий підступ білих людей. Вони не погоджуються на це. Кажуть так: «Спочатку білі виловлять дичину, а потім заберуть усю землю й збудують місто». Мовляв, білі завжди так роблять.

— Тоні, адже ти брав участь у багатьох експедиціях і чудово знаєш, чого ми хочемо, — розчаровано сказав Бентлі.

— Знаю, але вони мені не вірять, тому що я з вами.

— Що ви скажете з цього приводу? — звернувся Бентлі до Вільмовського.

— Мені вже не раз доводилося стикатися з ворожим ставленням тубільців до експедиції, — спокійно відповів Вільмовський. — Постараємося переконати їх у тому, що вони помиляються щодо наших намірів.

— У кожному разі треба вжити необхідних заходів обережності, — повторив Кларк свою пораду. — До нещастя недалеко.

— Я з вами цілком згоден, — підтвердив Вільмовський і, звертаючись до Смуги, додав: — Слухай, Яне, ти відповідаєш за нашу безпеку. Дай відповідні вказівки, а я постараюсь якось домовитися з тубільцями.

Смуга негайно скликав усіх учасників експедиції й зажадав від них особливої обережності. На закінчення сказав:

— З цієї хвилини забороняється виходити з дому без зброї, а також за межі ферми без мого дозволу. Якщо буде потреба, виставимо біля будинку варту. Але попереджаю, що застосовувати зброю можна лише в разі нападу, що загрожує життю. Я впевнений, що Вільмовський, як завжди, оволодіє становищем і переконає тубільців у необґрунтованості пліток.

Незабаром усі полягали спати. На маленькій фермі запанувала тиша.

Вільмовський довго не міг заснути. Відповідальність за успіх експедиції цілком лежала на ньому. Поширювана серед тубільців плітка могла значно ускладнити становище. Якщо вони відмовляться взяти участь у полюванні, ситуація справді буде важкою. Без допомога тубільців організувати облаву на швидконогих кенгуру й страусів ему нічого й думати. Раптом його невеселі думки перервав Томек, який пошепки запитав:

— Тату, ти ще не спиш?

— Не сплю, — тихо відповів Вільмовський. — Бачу, що й ти не можеш заснути. Вже пізно…

— Я думаю про те, що сказав Кларк. Чому тубільці не вірять Тоні?

— Вони не вірять йому тому, що він служить білим людям.

— Але ж він не робить нічого поганого, — здивувався Томек.

— Це не так просто, Томеку. Вони вважають, що Тоні працює для нас їм на шкоду.

— Як же ми переконаємо тубільців у наших добрих намірах?

— Доведеться якось по-дружньому пояснити їм це, щоб перебороти їх недовіру; а тепер спи, вже дуже пізно.

— Добре, таточку, постараюся заснути. Добраніч!

Томек відвернувся до стіни.

Вільмовський незабаром заснув, так і не прийнявши остаточного вирішення. Це був дуже неспокійний сон. Йому приснилась африканська експедиція, під час якої він також мав багато неприємностей із тубільцями. В його підсвідомості почали з’являтися тривожні картини. Він чув уві сні попереджувальні звуки тамтамів і бачив обличчя озброєних дикунів, які щохвилини виглядали з гущі джунглів. Раптом Смуга, який крокував поруч нього, швидко звів карабін до плеча. «Не стріляй!» — крикнув Вільмовський, але Смуга не чув оклику й натискав курок раз за разом. Тубільці погрожували списами. Тільки тепер Вільмовський помітив, що це не Смуга, а Томек стріляв у тубільців, які ховалися за деревами.

Вільмовський прокинувся раптово від сильного хвилювання, що його викликав сон. Заспокоївся: у кімнаті було вже зовсім ясно. Він зрозумів, що це був тільки сон. І раптом він почув сухий тріск рушничних пострілів.

«Один, два, три» — тихо рахував він, намагаючись збагнути, що означає ця стрілянина. Його почала огортати дедалі більша тривога. Він машинальної глянув на ліжко Томека. Воно було порожнє. Не побачив він також револьвера й штуцера, які поклав син біля ліжка перед сном. Вдалині знову пролунали рушничні постріли. Чоло Вільмовського зросив холодний піт. Він зірвався з ліжка, вихопив з-під подушки револьвер і вигукнув:

— Тривога!

Мисливці позіскакували з ліжок, хапаючи зброю. Вільмовський з жахом закричав:

— Томек вийшов із будинку! Я чую постріли з його штуцера!

Мисливці вибігли з кімнати, хто в чому був, але зі зброєю в руках і кинулися в тому напрямку, звідки долинали постріли.

Як тільки минули будиночок, у якому жив Ват Сунг, до них вийшов одягнений Кларк.

— Стійте, стонадцять чортів! — крикнув він владно й, ухопивши Вільмовського за руку, зупинив на місці.

— Томек вийшов із будинку! — вигукнув захекано Вільмовський. — Це він стріляє!

— Я знаю про це, — відповів Кларк, — але заспокойтесь, будь ласка, ми з Ват Сунгом спостерігаємо за ним у бінокль. Йому нічого не загрожує.

Вільмовський поступово опанував себе й витер рукою піт із чола.

— Ми про нього вчора забули, — важко зітхнув він, кидаючи погляд у бік Смуги. — Доведеться його покарати за сваволю.

— Можливо, покари заслуговує хтось інший… це ще, як подивитися, — пробурмотів Кларк. — Заходьте до будинку. Побачите щось цікаве.

Вони ввійшли до маленької кімнатки. Ват Сунг, стоячи біля вікна, дивився в бінокль. Поряд із ним біля стіни стояв карабін.

— Ну як? — коротко запитав Кларк.

— Усе без змін, — пролунала відповідь.

Кларк подав Вільмовському бінокль і сказав:

— Погляньте-но самі, що робить ваш син.

Вільмовський подивився в бінокль і завмер від несподіванки. Він побачив Томека, який вихвалявся влучністю стрільби перед групкою тубільних підлітків.

— З глузду з’їхав хлопець! — гнівно пробурчав Вільмовський.

— А що він там робить? — поцікавився Смуга.

— Влаштував змагання зі стрільби для молодих тубільців, — пояснив Кларк. — А перед тим з'їв сніданок у товаристві нових знайомих.

— Що ви кажете? — з недовірою спитав Вільмовський.

— Те, що чуєте. З огляду на хвилювання серед тубільців, ми вже кілька днів зберігаємо велику обережність. Чергуємо позмінно. На світанку настала моя черга. Я відразу помітив цих молодих австралійців. Цілком упевнений, що це розвідники одного з племен, яке тут кочує. Коли я побачив Томека, який прямував до них із торбою консервів та штуцером на плечі, то мало не зробив того, що й ви тільки-но хотіли зробити. Я вже збирався вибігти з гвинтівкою в руках, щоб затримати його, як раптом мені сяйнула нова ідея.

— Уже здогадуюся, — сказав Вільмовський. — Ви зацікавилися, чи вдасться хлопцеві заприязнитися з його австралійськими ровесниками.

— Саме так! Я покликав Ват Сунга й, тримаючи зброю напоготові, почав непомітно спостерігати за хлопцем. Напевне, йому якось удалося порозумітися з австралійцями, бо незабаром вони разом посідали снідати. Потім Томек почав демонструвати своє вміння влучати на лету в порожні бляшанки й досі розважає цим своїх нових знайомих.

— Ви впевнені, що це розвідники? — спитав Смуга.

— Цілком! — підтвердив Кларк. — Ми з Ват Сунгом гадали, що ви почуєте постріли, і я вийшов повідомити вас про те, що відбувається, й заспокоїти вас, але ви тим часом самі вже вибігли з будинку.

— Цікаво, що з цього вийде? — задумливо мовив Смуга.

— В одному можна бути впевненим, — озвався Бентлі, який досі мовчав, — якщо Томек не допоможе нам у цьому дурному становищі, то напевно й не нашкодить. Проте все-таки треба уважно стежити за ним.

Вільмовський розповів їм про зміст своєї нічної розмови з сином.

— Я аж ніяк не гадав, що ця розмова матиме такий наслідок, — підсумував він. — Що ж нам тепер робити?

— Спостерігаймо за Томеком і терпляче чекаймо, — запропонував Кларк. — Мені здається, що їхня гра закінчується. Австралійці гасять вогнище.

Через хвилину він опустив бінокль і сказав:

— Томек повертається додому. Зробимо йому невеличкий сюрприз.

Томек повільно йшов до будинку, а група його австралійських знайомих віддалялася в бік до скелястих пагорбів. Коли хлопець зрівнявся з будиночком Ват Сунга, Кларк вихилився з вікна й зустрів його словами:

— Доброго ранку, Томеку! Бачу, ти полюбляєш ранкові прогулянки!

— Доброго ранку! Так, звичайно, люблю. Але я не гуляв, — відповів Томек.

— Може, поснідаєш з нами? — запропонував йому Кларк.

— Дякую, але мушу йти додому. Боюся, що тато прокинеться й буде занепокоєний моєю відсутністю.

— Зайди хоч на хвилинку. Заразом розповіси мені, про що ти так довго розмовляв з тими молодими австралійцями, — наполягав Кларк, ледве стримуючи сміх.

— Якщо справа тільки в цьому, то зайду, — відповів Томек.

Він увійшов до будиночка й зупинився, здивований несподіваним видовищем. Цілком одягнені Кларк і Ват Сунг стояли в оточенні напівголих членів експедиції. Томек ковзнув очима по босих ступнях і вкритих волоссям литках чоловіків, подивився на зброю, яку вони тиснули в руках. Вираз облич чоловіків, які мовчки стояли, серйозний і зосереджений, так разюче контрастував із їхнім убранням, що Томек не витримав і гучно розсміявся.

Лише тепер мисливці почали оглядати один одного. Вони зрозуміли комізм цієї сцени. Першим розсміявся боцман Новицький, за ним — Бентлі та Смуга, і зрештою їх усіх охопила бурхлива веселість.

Один Вільмовський не піддався загальному настрою. Він був незадоволений вчинком сина, його легковажним виходом із ферми. Тому він попросив усіх заспокоїтись, а тоді звернувся до хлопця:

— Що ти з нами виробляєш, хай йому біс?! Негайно поясни!

Томек здивовано глянув на батька, відтак ображеним тоном заявив:

— Що я виробляю? Нічого! Якщо ви хотіли налякати мене, перевдягаючись у шати аборигенів, то це вам не вдалося! Далебі, це дуже приємні люди. Крім того, ви забули пофарбувати себе в чорний колір! — з тріумфом закінчив Томек.

Вільмовський безпорадно глянув на решту товаришів, які ледве стримували сміх. Він знову прибрав суворий вираз обличчя й гострим тоном сказав:

— Чому ти вийшов за огорожу ферми, не спитавши дозволу в пана Смуги? Сподіваюсь, ти виразно чув видане вчора розпорядження з цього приводу?

Лише тепер Томек зрозумів, у чому справа. Він відразу став серйозним і відповів:

— Розпорядження я чув, але…

— Але ти вважав, що воно тебе не стосується? — перервав його Вільмовський.

— Ні, я так не вважав!

— Тоді поясни нам свою поведінку, — з гнівом сказав батько.

— Мені треба було вийти на хвилину, — невпевнено почав Томек. — Я вдягнувся й вийшов. Повертаючись до будинку, я помітив поблизу ферми кількох хлопчаків. Це були тубільці. Вони з цікавістю розглядали мене. Саме тоді мені спало на думку поговорити з ними й пояснити їм причину нашого приїзду сюди. Я негайно повернувся до будинку, щоб попросити в пана Смуга на це дозволу, але всі ще міцно спали. Я взяв зі собою трохи сухарів і консервів. Не забув я й про обережність: відправляючись до австралійців, прихопив також штуцер. Я не прагнув відходити далеко від будинку. Тому сів на землю й відкрив бляшанку консервів. Почав їсти. Тоді австралійці повільно, з острахом підійшли до мене й оточили з усіх боків. Я запросив їх поснідати зі мною. Деякі з них знали чимало англійських слів, і незабаром між нами зав’язалась невимушена бесіда.

— Про що ж ви говорили? — спитав Бентлі, коли Томек замовк, щоб перевести подих.

— Я їх спочатку запитав, чи бачили вони слона? — відповів Томек. — Бо я справді не знав, про що говорити, аби не образити їх чим-небудь. Виявилося, що вони нічого не знали про існування слонів. Я показав їм свою фотографію на слоні; вони дуже здивувалися. Оскільки мені здалося, що це їх цікавить, я показав їм також знімок вбитого тигра. Вони запитали мене, де можна побачити таких дивних звірів. Я відповів, що ми привезли слона в зоологічний парк Мельбурна. Потім розповів їм, чому змушений був застрелити тигра. Це їм дуже сподобалося. Вони запитали мене, чому одних тварин ми хочемо спіймати й забрати, а інших — привозимо.

Тоді я відповів їм, що європейці люблять оглядати різних тварин у спеціальних парках і навіть готові платити за це гроші. Вони були неабияк здивовані. Сказали, що допитливі люди можуть приїхати сюди до Австралії й безкоштовно милуватися кенгуру. Я пояснив їм, що багато європейців не в змозі приїхати до Австралії, подібно до того, як більшість австралійців не може поїхати до Європи. Тому ми привезли до Мельбурна слона, якого кожен може побачити, а тут маємо намір упіймати кілька живих кенгуру та ему, яких опісля показуватимемо в зоологічному парку.

— Яке враження справили твої слова на австралійців? — з живою цікавістю запитав Кларк.

— Спочатку вони щиро реготали, — відповів Томек. — Потім зробили висновок, що це дуже кумедний засіб заробляти гроші, проте значно кращий, ніж важка праця в містах, яку виконують білі люди. Я їм на це відповів, що вони також можуть заробити чимало грошей за допомогу нам під час ловів кенгуру та ему. Я не зрозумів, про що вони говорили між собою, але потім один із них повідомив, що ще до заходу сонця вони дадуть нам знати, чи візьмуть участь у нашому полюванні. Зрештою вони запитали мене, чи завжди я влучаю в ціль зі свого штуцера. Ми вирішили спробувати. Вони підкидали догори бляшанку, а я, на превелику їхню радість, щоразу влучав у неї. Ось і все. Ми попрощалися, і я повернувся додому.

— Ти впевнений, що вони, як обіцяли, повідомлять нас про своє вирішення щодо участі в нашому полюванні? — допитувався Кларк.

— Атож, вони так і казали, — ствердно кивнув Томек.

— Це дуже добре, — зрадів Кларк. — А тепер, друзі, перестаньмо мучити запитаннями нашого молодого мисливця й терпляче чекаймо заходу сонця.

Хто знає, можливо, Томек випадково зробив нам неоціненну послугу?

— Що ти про це думаєш, Тоні? — звернувся Бентлі до місцевого слідопита.

— Я думаю, що Мала Голова дуже розумна! — пробурмотів задоволений Тоні.

— Тоді запросімо Кларка й Ват Сунга до нас на сніданок, — запропонував Вільмовський, — а Мала Голова нехай більше не робить таких сюрпризів.

Усі присутні знову вибухнули сміхом.

Мисливці увесь день чекали відповіді тубільців і тільки перед самим заходом сонця на ферму прибуло кілька австралійців, які від імені трьох племен дали згоду взяти участь у полюванні. Посланців обдарували різними подарунками, й вони пішли задоволені.

— Отже, я добре вчинив, що не заважав Томекові в зустрічі з тубільцями, — сказав Кларк після відходу австралійців. — Я впевнений, що ідея привозити одних тварин і вивозити інших здалась їм вельми забавною; це й переконало їх у тому, що з нашого боку немає жодного підступу.

— Повинен визнати, що Томек цього разу дійсно зробив нам велику послугу, — вирішив Вільмовський. — Я дуже боявся цих переговорів із тубільцями.

— Одне необережне слово може все зіпсувати. Томек заслуговує на похвалу, — визнав Кларк.