Томек у країні кенгуру

XIV ПІЩАНА БУРЯ

Боцман Новицький вийшов на ґанок і почав роздивлятися по подвір’ю ферми. Незабаром він помітив Томека, який з цікавістю розглядав динго, що сиділи в клітках. Він швидко підійшов до хлопця й сказав:

— Слухай-но, друже! Усі наші збираються ловити ему. Мені це полювання не дуже до вподоби, оскільки Кларк буде грати там першу скрипку. Тебе теж, мабуть, не візьмуть із собою. У Кларка лише п’ять шкап, видресируваних для полювання такого роду. На них поїдуть Кларк, його двоє робітників, твій батько та Смуга. А що ми з тобою будемо робиш?

— Можемо спробувати приручити динго. Мені дуже хотілось би мати такого собаку, — запропонував Томек.

— Справа не варта заходу, — знехотя відповів боцман. — Я чув від Бентлі, що тубільці приручають тільки цуценят, які все одно нікуди не годяться. Кажуть, що їх треба схрещувати з домашніми собаками, щоб була користь від потомства.

— Гм, шкода!

— А що б ти сказав, братику, якби ми вдвох вибрались на полювання ему?

— Як, лише ми вдвох? — спитав Томек, заінтригований пропозицією.

— Двоє чоловіків, друже мій, якщо вони добрі мисливці, іноді краще, ніж сотня. Ми зробимо собі ласо, точнісінько таке саме, як зробив Бентлі, і спробуємо щастя.

— Як же зробити таке ласо?

— О, та це звичайна довга тичка з мотузяним зашморгом на кінці, який легко закинути на шию ему. Що ти на це скажеш?

— Чудова ідея! Ми зробимо всім приємний сюрприз, якщо нам пощастить.

Не кажучи нікому ні слова, вони зробили собі два ласо й приготували невеликий запас харчів. Як тільки виїхала група звіроловів, вони негайно осідлали своїх коней. До заходу сонця були вже далеко в степу. В чудовому настрої їхали майже всю ніч, щоб якомога далі від’їхати від табору, де тепер перебували їх супутники. Томек нічого не сказав батькові про свій намір. Він уважав це зайвим, бо перед від’їздом батько доручив боцманові опікуватися ним. У міру того, як минав час, а ему ніде не було видно, настрій у друзів почав псуватися.

— Ну й припікає сонце! — почав розмову Томек, вдивляючись у горизонт. — Навіть кенгуру не видно в таку спеку.

— Атож, атож, братику! Лише така засушена мумія, як цей Бентлі, може захоплюватися Австралією, — поскаржився боцман. — Земля потріскалась від спеки, трава пожовкла, а дерева тут… Наші кущі й то кращі…

— Або цей суп із хвоста кенгуру! — додав Томек, гидливо зморщивши губи. — Я певен, що Бентлі ніколи не їв бігосу з капусти.

— Не інакше, як здичавів тут, — буркнув боцман. — І що тільки діється з людьми в далеких краях?!

— Тут дуже нудно! Від спеки я вже не можу всидіти в сідлі, — зітхнув Томек.

— Краще згорнімо вітрила й повернімось до табору, — запропонував боцман. — Як видно, в цих ему голова непогано варить, коли вони не хочуть волочитися сухим, спаленим степом.

— То ми не будемо полювати на ему? — зажурився Томек. — І все ж варто було б випробувати наші ласо.

— Зрештою, можемо тут заночувати, але якщо вранці не побачимо страусових хвостів, то даємо «задній хід» і повертаємося до табору, — заявив моряк після деяких роздумів.

Вони розташувалися на нічліг біля купки акацій. Нарізали сухої трави, щоб м’якше було спати. З’їли бляшанку консервів і запили чаєм кілька сухарів. Чаю вони прихопили зі собою по дві повні чашки на кожного. Коням виділили скупі порції води зі шкіряного мішка, прив’язали їх на ніч до дерева, навколо якого вони могли скубти траву. Вранці наступного дня ледве скочили на коней, як боцман Новицький весело вигукнув:

— Щоб я провалився на цьому місці, якщо перед нами не крокують шановні ему! Ти тільки глянь!

— Ему, слово честі, ему! — зрадів Томек. — Бачу дві пари!

— Найрозумніше було б погнати їх на південь у бік нашої ущелини-пастки, — сказав боцман.

— Вони зовсім не звертають на нас уваги, — заявив Томек, спостерігаючи за страусами.

— Спробуймо їх оточити, — запропонував боцман. — Ніколи не можна передбачити, що зробить такий дурний птах.

Вони погнали коней.

— Я чув, що під час небезпеки страуси ховають голову в пісок. Можливо, й ці зроблять так само. Як же тоді закинути їм на шию зашморг? — стурбовано запитав Томек.

— Ти, голубе, забув, що тут немає піску, — заспокоїв його боцман.

— Це правда, але вони можуть заховати голови у траву, що одне й те саме.

Деякий час вони мчали галопом. Величезні птахи, заввишки близько двох метрів, витягували довгі шиї й, виставивши маленькі, з пір’ям на маківці голови, стежили за вершниками, які до них наближалися. Обидва мисливці приготували ласо. Та тільки-но вони наблизились до страусів на кількадесят метрів, як птахи швидко помчали на північ.

— Шкода, що ми не взяли зі собою солі! — вигукнув боцман.

— А навіщо нам сіль? — запитав Томек, схилившись до шиї поні.

— А ми могли б посипати нею хвости цих ему! — розсміявся моряк. — Дивись, як тікають!

Страуси, витягнувши шиї, швидко бігли на північ. Відстань між ними й мисливцями поступово збільшувалась.

— їдьмо ще трохи за ними, можливо, вони втомляться, — запропонував Томек. — Адже Кларк казав, що ему біжать швидко тільки на початку погоні.

— Так, так, а потім біжать незграбно й важко, як качки. Вистачить доброго коня й нагайки, — іронічно хихикнув боцман. — На цих шкапах ми їх не доженемо!

— У нас іще багато часу, варто спробувати, може, нам удасться їх здогнати, — переконував його Томек.

Вони ще майже дві години гналися за ему, які, озираючись час від часу, мчали на північ.

— Мабуть, треба вертатися, — розчаровано сказав Томек. — Я втомився, до того ж стає щораз гарячіше.

— Парко, як у лазні, — визнав боцман, — але й у птахів, напевне, спітніли хребти. Бачиш? Один із них почав відставати.

— Нарешті, нарешті! — зрадів Томек. — Це, мабуть, самець. Бентлі казав, що самці ему слабкіші, їдьмо швидше!

Він пришпорив поні, але коник лише гнівно струснув гривою. Боцман арканом змусив свого коня пришвидшити біг. Поні потрюхикав за ним. Їм знову вдалося наблизитися до ему. Птахи, побачивши, що переслідувачі опинилися зовсім близько, панічно знову помчали вперед.

— Ну й дурні ж ці птахи! Воліють гасати степом, аж поки Кларк не вб’є їх нагайкою, ніж потрапити до рук порядних варшав’ян, — обурився боцман. — Проте, якщо ми на конях так утомилися, то і їм, напевне, не краще.

Ему намагалися повернути на схід. Боцман із Томеком легко заступили їм дорогу, й ему знову побігли на північ.

— Ну й спека! — захекався Томек.

— Дійсно, припікає щораз дужче! — додав боцман.

— Гм, нічого дивного. Адже ми наближаємося до екватора.

— Ти щось плутаєш, братику! — нетерпляче кинув боцман. — Гарячий вітер дме на нас із заходу.

— Це означає, що він дме зі середини континенту.

— Тепер ти влучив у самісіньке яблучко, — похвалив його моряк. — Жар пашить, немов із розжареної печі. Навіть коням це не подобається. Вони ледь плентають ногами.

— Ему зупинились! — закричав Томек. — Тепер ми їх напевно зловимо!

— Щось мені все це не подобається, — занепокоєно сказав боцман. — Глянь-но, братику, в повітрі з’явилось марево від спеки!

— Так, діється щось дивне. Спробуймо, одначе, наблизитись до ему. Вони, мабуть, уке не зможуть бігти довго.

Приострожені коні побігли швидше, але в цей момент гарячий вітер посилився. На західному обрії з’явилася червона хмара. Відстань між мисливцями й страусами зменшилася до кільканадцяти метрів.

— Ми їх зараз піймаємо! — зрадів Томек.

Але ему, немовби набралися нових сил, раптово кинулися в напрямку близьких пагорбів. Через кілька хвилин вони залишили здивованих мисливців далеко позаду.

— Пошили нас у дурні, — гнівно сказав боцман. — Ми їх ніколи не впіймаємо. Ти знаєш, що все це означає? Ці начебто дурні птахи тікають від піщаної бурі, що наближається.

Боцман не помилявся. Із заходу до них сунув густий туман. Тепер він із трьох боків швидко наближався до вершників. Це з глибини континенту гарячий вітер ніс хмару дрібненької, червонуватої пилюки. Тільки-но піщана буря захопила двох мисливців-невдах, вони відразу зрозуміли своє становище. Дрібна пилюка засліплювала коней, засипала вершникам очі, набивалась у ніс, вуха, проникала через одяг до тіла. Коні почали від жаху й натуга хропти. Червонуваті хмари пилюки затягли все небо. Степ огорнув морок. Раптом стало важко дихати. Різкий порив гарячого вихору вдарив по вершниках і конях.

— Гайда за ему, якщо хочемо вийти звідси живими! — крикнув боцман і, припавши до гриви коня, міцно вдарив його арканом.

Та це було зайвим. Коні, немов зрозумівши увесь жах становища, вихором помчали в бік пагорбів, серед яких зникли швидконогі ему.

Страшний неспокій охопив боцмана. На морі він почувався як удома. Знав, що треба робити під час шторму, умів боротися з циклонами й тайфунами, але зовсім не знав, як урятувати себе й хлопця від смертельної небезпеки, яку несла з собою пилюка, що її гнав вітер із глибини Центральної Австралії.

Тим часом коні з неймовірними труднощами наближались до пагорбів. Гаряча пилюка вихорилась у повітрі, змушувала людей і тварин заплющувати очі, коні щохвилини спотикалися на твердій, потрісканій від спеки землі. Але через деякий час коні стали бігти рівніше й швидше. Боцман розплющив очі. На превелику свою радість, він констатував, що вони опинилися в невеликому яру, який трохи захищав їх від настирливої пилюки, гнаної вітром. Боцман став заспокоювати свого товариша:

— Ну, братику, не журись! Мабуть, зупинимося тут під скелею й перечекаємо бурю. Погано, що з нами немає твого батька або хоча б Бентлі. Вони принаймні знали б, що робити в такій ситуації.

— А пан Смуга? — запитав Томек тремтячим голосом, витираючи почервонілі очі.

— Навіщо він тобі? — нетерпляче запитав боцман..

— Мені просто цікаво, чи знав би він, що зараз треба робити.

— О, він, звичайно, відразу відчув би, де собака заритий, — відповів боцман похмуро.

— А ви хіба не знали?

— Так, братику, про що тут багато говорити! Признаюся — не знав! Найкраще, мабуть, буде перечекати бурю в цьому яру.

— Ваша правда, ми повинні перечекати цю бурю тут, — погодився Томек. — Мені доводилось читати, що піщані бурі в Сахарі інколи засипають цілі каравани. Найкраще було б знайти якусь печеру. У мене повні очі й рот пилюки. До того ж, тут гаряче й душно. Я гадаю, що Стьорт загинув би тут від спеки та спраги.

Боцман перестав витирати очі хустинкою й з тривогою запитав:

— А хто він такий той Стьорт?

— Один з австралійських першовідкривачів. Мені про нього розповідав Бентлі. Стьорт навіть причесатися не міг, тому що рогові гребінці полопалися від спеки. На щастя, у мене металевий гребінець!

— А що трапилось із цим мандрівником?

— Йому загрожувала сліпота, й він згодом помер від виснаження, — пояснив Томек.

— Тьфу, до лихої години! Гарна мені втіха!

— Шкода, що вже немає в живих нашого славетного мандрівника, — вів далі хлопець. — Той напевно зумів би довести нас до табору.

— Кого це ти знову вигадав?

— Я кажу про Павела Стшелецького.

— Припини згадувати всіх мерців, — сердито урвав його трохи забобонний моряк. — Цим ти можеш накликати на нас біду.

— Не бійтеся, з нами нічого не трапиться!

— Ти в цьому впевнений?

— А ви хіба забули про ворожбита з Порт-Саїда? Він мене не застерігав перед піщаною бурею, отже, з нами нічого не трапиться. Мені цікаво лише, що він мав на увазі, коли казав, що я знайду те, чого інші даремно шукатимуть.

— Це пророцтво трохи справдилось, — із посмішкою зауважив боцман. — Він тобі пророкував одного друга, а ти маєш уже аж трьох.

— Це правда! Я бачу, що ви пам’ятаєте те пророцтво. Крім того, ворожбит казав, що мій друг ніколи не вимовить жодного слова. Якщо ви після цієї піщаної бурі втратите голос, то його пророцтво справдиться до кінця.

— Не всякий сон збувається, голубе мій. Я пам’ятаю лише добрі віщування, а в погані не вірю, — відповів боцман, намагаючись здаватися бадьорим, хоча не був у захваті від слів свого товариша.

Розмовляючи, він оглядав вузький яр у пошуках безпечної схованки. Нарешті він побачив глибоку нішу в прямовисній стіні.

— Тут ми кинемо якір і перечекаємо піщану бурю, — сказав боцман, зупиняючи втомленого коня.

Вершники швидко зняли сідла з коней і прив’язали їх арканами до кущів. Потім, роздягнувшись майже догола, посідали на гарячій землі й притулились до скелі, яка досить добре захищала їх від гарячого вихору та в’їдливої пилюки. Страшенна спека й утома після гонитви за ему зморили Томека, і він, поклавши голову на сідло, незабаром заснув. Тепер боцманові не треба було приховувати своєї тривоги. Він ретельно витер хустинкою натомлені очі й сорочкою закутав свій карабін та штуцер Томека, щоб уберегти зброю від червоної пилюки. Зробивши це, боцман ліг на гарячу землю й почав розмірковувати над тим, як вийти а неприємного становища, у якому він опинився разом із хлопцем, котрого доручили його опіці.

Час минав. Хмари червонуватої пилюки, гнані гарячим вітром, повили степ сірим туманом. Поступово споночіло. Зірки ледве виднілися крізь туман і «давалися маленькими, тьмяними вогниками.

Ранок, що настав, не приніс змін. Боцман розділив залишки води між спраглими кіньми. На деякий час вони заспокоїлись. Полягали на землю під прямовисною стіною яру, заховавши голови від набридливої пилюки. Мисливців також мучила спрага. Томекові манірки давно вже спорожніли, а в боцмана залишалося не більше склянки чаю з ромом. Час від часу він пропонував хлопцеві ковтнути кілька краплин, але сам не зазирав до манірки вже багато годин.

Томек виявився добрим товаришем у нещасті.

Сам розподіляв рештки їжі, не скаржився на голод і спрагу й не згоджувався, щоб опікун віддавав йому свій мікроскопічний пайок.

— Ми — друзі, і я нізащо не погоджуся, щоб ви терпіли голод та спрагу через мене, — серйозно мовив Томек. — Адже мені треба їсти менше від вас, бо я набагато молодший.

Знову настала спекотна, виснажлива ніч. Друзі довго не могли заснути. Коні, які потерпали від спраги, поводилися дуже неспокійно. Мисливці лежали, думаючи про те, яку тривогу, мабуть, спричинила їхня невдала прогулянка. Вони були переконані, що піщана буря примусила також Вільмовського перервати полювання. До цього часу його напевно вже повідомили про відсутність Томека та Новицького на фермі. Немає жодного сумніву, що вони негайно почали розшук. Пригнічені невеселими думками, друзі зрештою поринули в неспокійну дрімоту.

Іржання коней і тупіт копит раптово перервали їхній сон. У цю ж хвилину вони почули протяжне виття й миттю підхопились на ноги.

— Динго! Прокляті динго! — крикнув боцман, хапаючи карабін. Та перш ніж вони встигли дістати зброю, загорнену в сорочку, у яру відбулась коротка, запекла боротьба. Коні, налякані нападом голодного динго, вирвали з землі кущі, до яких були прив’язані арканами. Коли боцман і Томек підбігли до них, побачили, що ті коні панічно помчали в степ. Раптом сильна блискавка розпанахала чорний небокрай. При її світлі боцман побачив довгу тінь, що сунула за кіньми. Швидко завів карабін і вистрілив. Протяжне скавучання динго кілька разів відбилося луною від кам’яних стін.

— Влучив! Влучив! — вигукнув Томек.

Вони побігли в напрямку, звідки долинало виття динго. Боцман одним пострілом добив його. Вони відразу подалися на пошуки коней. Після півгодинного важкого блукання вони опинилися в кінці яру, де починався голий степ. Палючий вітер із подвоєною силою жбурнув їм в обличчя хмару піску. Коней ніде не було видно, навіть при світлі блискавок.

— Повертаймося до яру, — сказав боцман хрипким голосом. — Нам тут нічого робити. Коней все одно не знайдемо, а ці блискавки нічого доброго не віщують.

Мовчки вони повернулися до яру. Втрата коней дуже гнітила боцмана. До табору було близько двох днів їзди верхи. Як же повернутися туди без коней, їжі та води? Що буде з хлопцем? Адже останні пригоди вкрай виснажили його сили. Обидва вони не витримають без води, навіть якщо піщана буря невдовзі вщухне. Боцман був дуже пригнічений і не знав, чим потішити свого молодого товариша.

Але Томек не чекав розради. У той час, коли боцман розмірковував над тим, чим би його підтримати, Томек вирішив підбадьорити свого опікуна. Тому перший перервав мовчання й сказав:

— У мене чудова ідея. Замість того, щоб журитися втратою коней, давайте пограємося в Стшелецького.

— Що з тобою, хлопче? — стурбувався боцман, подумавши, що хлопець марить від спеки.

— Зі мною все гаразд, — відповів Томек. — Гадаю, якщо ми чим-небудь займемося, то перестанемо думати про наше становище.

— Хіба можна про це не думати! — зітхнув боцман.

— Можна, можна, треба тільки захотіти, — твердо сказав Томек. — Будемо гратися в Стшелецького!

— Що ж це за гра така? — запитав боцман, щоб у цей важкий момент не позбавити хлопця задоволення.

— Я буду Стшелецьким, а ви дідусем пана Бентлі. Ми тепер перебуваємо в густому скребі. Ми застрелили коней, щоб вони не мучилися від спраги.

— Гаразд, мій пане Стшелецький. Шкап уже зарізано й що далі?

— Перечекаємо бурю й підемо на південь до Порт-Філліпа. Наш табір буде називатися Порт- Філліпом.

— А ми туди дійдемо без їжі й води? — сумно запитав боцман.

— Це дуже добре, що в нас немає води. Нас повинні мучити й голод, і спрага. Інакше гра нічого не варта. Я зараз навіть викину останню невелику консерву, щоб нас ніщо не спокушало. Як голод, то голод!

— Не так суворо, братику! — енергійно заперечив боцман. — Граймося, але без викидання консерви!

— Ну що ж, зрештою, консерва може залишитися. А тепер лягаймо спати. Можливо, швидше мине час, поки вщухне піщана буря, — запропонував Томек.

— Годиться! Хто спить, той не думає й відновлює сили, — похвалив боцман Томека, втішений добрим самопочуттям хлопця.

Вони лягли, поклавши голови на сідла. Заплющили стомлені очі. Моряк був радий, що його молодий товариш не усвідомлює загрозливого становища, а там часом Томек, ховаючи обличчя перед другом, мовчки ковтав сльози. Він боявся смерті від голоду та спраги, із сумом згадував батька, який, не зважаючи на піщану бурю, уже напевно кинувся на пошуки.

«Як тільки вщухне гарячий вітер, ми пішки підемо до табору, — вирішив він про себе. — О, якби тут були батько чи Смуга!»

Нарешті втома взяла гору над сумними думками. Сон стулив йому повіки, але навіть уві сні його мучила тривога. Приснилась страшна буря на морі. Сліпучі блискавки панахали небо, били громи… «Алігатор» щохвилини заливали величезні хвилі.

Томек стояв на палубі й віддавав накази переляканому екіпажеві. Аж раптом величезна хвиля накрила палубу, й судно зникло в морській глибині. Він хотів кричати, але вода залила йому рот…

Він прокинувся, відчувши, що його тягнуть за руку. Страшний сон відразу розвіявся. Але шум хвиль не припинявся. Навіть сідло, яке заміняло подушку, було мокре, а по обличчю Томека текла вода.

«Боже мій, я збожеволів від спраги!» — злякано подумав Томек.

Нараз він почув гучні слова боцмана:

— Уставай, братику! Проклята країна! Щойно в нас язики висихали від спраги, а тепер нам загрожує утоплення. Ми перебуваємо в руслі якоїсь висохлої річки. Тікаймо звідси, бо потопимось, як щури!

Томек остаточно прокинувся зі сну. Отже, це справді шуміла вода! У них тепер ціла річка води. Але часу на зайві балачки не було. Боцман подав йому штуцер і свій карабін.

— Бери пукавки, а я візьму сідла! — крикнув він. — Тікаймо звідси якомога швидше! Чуєш, як вода шумить яром?

Томек схопив свій одяг і швидко рушив за боцманом, який ніс на плечах сідла. Під ногами в них захлюпотіла вода. Дощові струмені приємно охолоджували розгарячілі тіла. Але небезпека наростала з кожною хвилиною, бо рівень води підіймався з жахливою швидкістю.

— А щоб тобі… — вилаявся боцман, намагаючись перекричати шум води. — Ми не встигаємо вибратися з яру!

— Спробуймо видертися на пагорб, — порадив Томек.

Стіни ущелини були дуже стрімкі, а темрява не давала змоги знайти зручне місце, де можна було б видертися на гору. Вода сягала вже Томекові до пояса. Нарешті боцманові вдалося знайти більш пологий схил. Спочатку він допоміг Томекові вибратися на безпечне місце, а потім подумав про себе. Кинув сід ла на землю. Сів поряд із Томеком і запитав:

— Ну й що, пане Стшелецький? Ми розсихалися без води, як старі бочки, а тепер трохи не втопилися в річці.

— Ваша правда, в Австралії навіть гратися не можна без перешкод. Тут усе відбувається навпаки. Хтось казав, що тут не вистачає води… — пробурчав Томек. — Дивна країна… Про всяк випадок не називайте мене більше іменем покійного мандрівника.

Забобонний боцман негайно замовк. Їхню небезпеку посилювали блискавки, які розривали чорні хмари. Степом перекочувався глухий гуркіт грому. Дощ лив без перерви, як із відра. Гарячий північно-західний вітер відчайдушно змагався з бурею, що насувалася з півдня.

Безталанні мисливці спочатку зраділи зливі. Струмені дощу охолодили спеку й дали змогу вгамувати спрагу. Незабаром, проте, сильний вітер, що жбурляв потоками води, став нестерпним. Треба було шукати відповідного сховища.

Томек і боцман навпомацки рушили вперед. Сковзали по розмоклій землі, падали й нарешті присіли за великим каменем, який хоч трохи затуляв їх від прямих ударів вітру. Буря з блискавками й громом тривала аж до ранку. Перед самим сходом сонця запанувала коротка тиша. Томек і боцман із полегкістю й радістю зустріли величезне пекуче сонце, яке піднялося над обрієм.