Томек у країні кенгуру

XIII РОЗПОВІДЬ ПРО ПАВЕЛА СТШЕЛЕЦЬКОГО

Томек зручно ліг на м’якій постелі в тіні легкого куреня. Він довго дивився на безхмарне небо, думаючи про дружбу, яка зав’язалася в нього з учасниками експедиції. Навіть трохи запишався, тихо кажучи подумки:

«Ніхто з моїх товаришів у Варшаві не може похвалитися знайомством із справжнім мандрівником. А ось такий чудовий звіролов, як Смуга, сам запропонував мені свою дружбу! Та й боцман Новицький теж не останній моряк. Як його поважає екіпаж «Алігатора»! На всі його розпорядження матроси, виструнчившись, відповідають: «Йєс, сер, йєс, сер!»[51] — і виконують їх без вагання. Ось які тепер у мене друзі! А крім того, я син керівника ловецької експедиції…»

Ці приємні роздуми так вплинули на нього, що незабаром він заснув із щасливою усмішкою на вустах.

Він проспав декілька годин. Коли прокинувся, було вже темно, на небі мерехтіли зорі. До його слуху долинули голоси мисливців, які розмовляли біля вогнища. Стурбований Томек відразу підхопився й швидко підійшов до них.

— Чому ви мене не збудили? — запитав він із докором. — Ще трохи — і я проспав би все полювання!

Чоловіки посміхнулись. Батько, садовлячи сина поруч, заспокоїв його:

— Не бійся! Маємо ще досить часу. Тільки що зайшло сонце. Динго звичайно виходять на полювання близько півночі.

Томек сів поряд із батьком.

— Тут у степу чудові ночі, непогано було б, якби вони були трохи холодніші, — продовжив Смуга перервану розмову.

— Я з вами згоден, але запевняю вас, що й в інших місцях Австралії чимало своєрідної краси, — гаряче підтвердив Бентлі. — Якби ви знали цю країну так, як я, то, можливо, залишилися б тут назавжди.

— Це ви розповідаєте казочки, даруйте! — несподівано вибухнув боцман Новицький. — Ви б не говорили таких нісенітниць, якби хоч раз у житті побували на нашій Батьківщині! Які чудові в нас поля, ліси! А скільки прекрасних міст на берегах нашої Вісли! Мила Варшава, краківський Вавель, ох-хо-хо! Аж серце розривається, що не можу їх побачити. Що там ваша Австралія проти нашої Польщі! Тут пекельна спека, посуха, повені, отари овець і Бог зна ще яких тварин! Я вздовж і впоперек проїхав увесь світ, і повірте мені, що хотів би, аби мої кістки спочили тільки в польській землі.

Бентлі замовк, уражений різкістю мови боцмана. За хвилю він промовив:

— Я не хотів образити нічиїх почуттів. Я лише сказав, що полюбив Австралію. Мені відомо, що ви не можете повернутися тепер до вашої країни. Навіщо ж блукати по світу? Може, тут ви знайшли б собі притулок до кращих для вас часів?

— Не може бути й мови про якусь там образу, шановний пане професоре, — швидко заперечив схвильований моряк. — Пробачте мені за мою гарячковість. Я проста людина й, мабуть, недобре висловився, але ж ви ніколи не були в Польщі. Ох, пане професоре, які чудові варшавські вулиці чи, наприклад, краківський ринок, скажімо, на святвечір! На землю падає лапатий сніг, а у вікнах будинків сяють на ялинках свічки… Я віддав би півжиття, якби зараз можна було це побачити…

Томек зітхнув і присунувся ближче до схвильованого моряка.

— Мій друг-боцман закоханий у нашу Варшаву, — тихо мовив Вільмовський. — Якщо казати правду, то і я сумую за рідним містом.

— Ви обов’язково повинні відвідати Польщу, — рвучко обернувся Томек до Бентлі. — У Варшаві я поведу вас до парку в Лазенках і покажу палац, у якому жив останній польський король. Поряд із палацом у ставку плавають гарні білі лебеді. Скільки разів тітка Яніна карала мене за прогулянки в Лазенках!

— Я неодмінно скористаюсь твоїм запрошенням, коли Польща стане незалежною, — відповів Бентлі. — Варшава, мабуть, дійсно гарне місто, якщо ви її так любите.

— Так, так, ви приїдете до Варшави й організуєте там чудовий зоологічний парк, — фантазував Томек. — А ми організуємо спеціальну експедицію, щоб наловити якомога більше цікавих тварин для нашого зоопарку» Правда, тату?

— Правда, мій любий ентузіасте! — посміхаючись, підтвердив Вільмовський. — Оскільки ти вхе потурбувався про посаду для Бентлі, то нам залишається тільки подбати про тварин.

— Я з великим задоволенням узявся б за організацію зоопарку у Варшаві, — признався Бентлі. — Але й ви повинні відвідати найгарніші місця Австралії. Ось коли ми будемо полювати поблизу Австралійських Альп, добре було б піднятися на гору Костюшка…

— Гору Костюшка? — перебив його боцман Новицький. — Це та найвища гора в Австралії, яку відкрив польський мандрівник?

— Ви не помиляєтесь. Поляк Павел Стшелецький[52] обстежив на цьому континенті Австралійські Альпи й найвищу їх вершину назвав горою Костюшка.

— Ага, тепер ви самі бачите, хто чого вартий! — з тріумфом сказав моряк. — Навіть найвищу гору у вас повинен був відкрити поляк! Такі вже ми є: майстри на всі руки!

— Я нізащо не насмілився б заперечити щось проти заслуг Стшелецького, який зробив тут більше, ніж будь-хто з австралійців, — сказав Бентлі, посміхаючись у бік упертого моряка.

— Невже ви спеціально цікавились діяльністю Стшелецького? — запитав Вільмовський, заінтригований словами зоолога.

— Я ще в дитинстві наслухався про нього незвичайних розповідей. У домі моїх батьків часто говорили про Стшелецького. Повинен вам сказати, що мій дідусь, поляк, після поразки листопадового повстання виїхав із Польщі й опинився в Новому Південному Уельсі. Тут він зустрівся зі Стшелецьким. Моя мати вважає, що Стшелецький розповів дідусеві про родовища золота. Мабуть, вони разом деякий час добували його. Ймовірно, Стшелецький зобов’язав дідуся зберегти це в таємниці, бо він ніколи не хотів говорити на тему про походження нашого майна.

— О, це справді романтична історія! — здивовано вигукнув Вільмовський. — Ще досить рано, а в степу так тихо, хоч мак сій. Можливо, хитрі динго вже виявили нашу присутність. Дуже просимо розповісти нам про експедиції вашого дідуся зі Стшелецьким. Це нас дуже цікавить, будь ласка!

— Розкажіть, будь ласка, розкажіть, — приєднався до батька Томек. — Адже ви мені ще в потягу обіцяли розповісти про Стшелецького!

— Розкажіть, пане професоре, це нам справді цікаво, — додав і боцман.

Бентлі не примусив себе довго просити й, запаливши люльку, почав розповідь:

— Після відкриття Австралійських Альп і гори Костюшка Стшелецький рушив на південний схід. Крім мого дідуся, у цій експедиції його супроводжував також Мак-Артур, один із піонерів Нового Південного Уельсу. Вони виявили між пасмом Австралійських Альп і Тасмановим морем родючу й багату країну, перерізану численними річками та вкриту великою кількістю озер.

Стшелецький не міг натішитися красою та багатством Нової Землі. На честь губернатора Австралії він дав їй назву Гіппсленд. Був переконаний, що в майбутньому це буде найбагатша область континенту. І не помилився у своєму передбаченні. Він склав точну карту Гіппсленду, накидав план майбутніх меліоративних робіт, після чого, мандруючи вздовж річки Латроб, дійшов до її джерел, розташованих у горах.

Одного дня Мак-Артур, який виконував обов’язки адміністратора експедиції, заявив, що запаси продуктів у них закінчуються, тому необхідно подумати про повернення. Стшелецький не хотів навіть слухати про це. Він вирішив іти на південний захід у напрямку недавно закладеного Порт-Філліпа, теперішнього Мельбурна, щоб визначити поселенцям дорогу до Гіппсленду.

Не гаючи часу, вони перейшли вкрите лісами гірське пасмо й опинилися в лісостепу. З глибини материка дув гарячий, сухий вітер. До Порт-Філліпа залишалося ще близько сотні кілометрів, але з кожним днем маршу місцевість ставала щораз дикішою й важкопрохідною. Всі річки й струмки від страшної спеки повисихали. Мандрівники не могли поповнити запасів води.

Рідкий лісостеп почав поступово переходити в скреб. Зрештою, справа дійшла до того, що експедиції довелося пробивати собі дорогу через гущавину карликових акацій та евкаліптів і через високу траву, відому під назвою спініфекс. Повна відсутність четвероногих і птахів найкраще свідчила про дикість цього району.

До мети експедиції залишалось ще близько шістдесяти кілометрів, коли шлях їм перетнув природний живопліт із кущів. Мак-Артур радив повернутися, але Стшелецький не погоджувався на це через нестачу харчів і води. На його думку, від загибелі серед убивчого скребу експедицію міг урятувати лише невпинний марш на південь. Мій дід підтримав Стшелецького, оскільки беззастережно вірив у його досі безпомилковий інстинкт мандрівника. Нестача корму та води змусила їх зарізати коней і залишити цінну колекцію мінералів, які зібрав польський мандрівник під час тривалої подорожі.

Експедиція пішла на південь. Майже цілих три тижні вони пробивались через твердий, сухий скреб, колючий, як голки тернини. Крім голоду й спраги, їх почала мучити невпевненість, чи правильно вибрано напрямок. Незважаючи на відчайдушні зусилля перед лицем смертельної небезпеки, вони проходили від трьох до п’яти кілометрів за добу, відпочиваючи лише кілька годин у найспекотнішу пору дня. Необхідність прорубувати собі дорогу крізь гущавину виснажувала й без того сильно ослаблених мандрівників. Колючі кущі ранили їхні тіла, рвали одяг. Рани не гоїлись, від одягу залишились самі клапті.

На двадцять четвертий день маршу вони вже ледве пробивали собі дорогу. Низькі кущі не давали тіні, а спалена сонцем, потріскана земля ховала в собі величезну кількість пасток для втомлених ніг подорожніх. Люди були так ослаблені, що деякі з них просили залишити їх напризволяще. Стшелецький своїм прикладом закликав усіх не здаватись і запевняв, що скреб незабаром скінчиться.

На двадцять шостий день маршу рано-вранці один із тубільців раптово зупинився. Він витягнув свою схудлу шию й почав широко розкритими вустами вдихати сухе, гаряче повітря. Стшелецький підхопив його під руку. Йому здалося, що тубілець перебуває вже в агонії, але той прошепотів:

— Дихай, сильно дихай…

На превелику свою радість, Стшелецький переконався, що досі гарячий і сухий вітер тепер містить більше вологи. Вони наближалися до узбережжя. Вбивчий скреб закінчився. Стшелецький відразу сказав про це супутникам. Підбадьорені надією на порятунок, вони знову рушили на південь. Скреб ставав рідшим, але вони були настільки виснажені, що не могли пришвидшити ходу. Коли настала ніч, вони лягли на спалену спекою землю. Голод і спрага не давали їм заснути. Вони лежали один біля одного в могильній тиші пустелі, вдивляючись затуманеними очима в зорі, що блищали на небі. Тоді вони вперше за кілька тижнів почули виття динго…

Бентлі перервав розповідь. У цю мить у степу, десь поблизу огорожі навколо пасовища пролунав дивний і моторошний звук. Спочатку низькі тони поступово підвищувались, аж нарешті перейшли в різке скавуління. Мисливці мимоволі здригнулись, а Томек злякано схопив Бентлі за плече.

— Що це? — пошепки спитав Томек. — Що це може бути?

— Динго підходять, — тихо відповів Тоні.

— Так, це голос динго, — підтвердив Кларк.

— Ось реалістичне закінчення чудової розповіді! — прошепотів Смуга.

— Скажіть іще, що сталося з експедицією Стшелецького, — попросив Вільмовський.

Бентлі півголосом закінчив свою розповідь:

— Дикі собаки перебувають там, де можна знайти якусь поживу. Таким чином, виття динго було знаком для мандрівників, що вони наближаються до кінця вбивчого скребу. Так і було насправді. Незабаром вони щасливі, хоч і страшенно виснажені, добрались до Порт-Філліпа.

— Славний чоловік був цей Стшелецький. З таким можна й у вогонь, і у воду, — схвально сказав боцман Новицький. — Коли я несподівано почув це пекельне виття, то мене аж морозом усипало. Хай їй біс, такій країні, де дикі собаки виють ночами, як упирі!

Протяжне виття почулося значно ближче. Немов луна, йому відповіли динго, які були трохи далі.

На пасовищі запанувало пожвавлення. Вівці почали збиватися в гурт. Тупіт копит мішався з меканням наляканих тварин. Коротке, переривчасте завивання лунало вже біля самої загороди.

— Ці бестії знахабніли, — буркнув Кларк. — їх дивно вже чекає солідна порція свинцю…

— Їх, напевне, декілька, — прошепотів Томек.

— Мені здається, що біля пасовища крутиться троє або четверо динго, — відповів Смуга, зосереджено прислухаючись до звуків, що долинали зі степу.

Вони перервали розмову. Почувся тріск гілок. Купка кущів, що росли поблизу, раптом провалилась. Майже одночасно з цим у загороді почулося скавучання. За кількадесят метрів від мисливців на пасовищі зчинився шум. Темна маса овець хвилями кинулась тікати.

— Прокляті динго! Вони прорвались до отари! — вигукнув Кларк. — Хай пан Вільмовський і Томек залишаться тут, а ми біжімо рятувати овець!

Кларк, Лоренц, Смуга й Тоні схопили рушниці й побігли вздовж огорожі, щоб відрізати шлях динго, які шаленіли на пасовищі.

— Мені здається, що в нашу яму впав динго, — додав Томек.

— Цілком імовірно, хоч він поводиться зовсім тихо, — сказав Вільмовський.

Вдалині ляснуло кілька пострілів. На пасовищі коїлось щось неймовірне. Вівці порозбігалися в усіх напрямках, намагаючись утекти якомога далі від огорожі, а мисливці безперервно стріляли.

— Увага! — крикнув Вільмовський.

Поки Томек зорієнтувався в ситуації, батько тричі вистрілив у напрямку тіні, що пробігла вздовж огорожі. Другай темний предмет промчав у декількох метрах від них. Вільмовський вистрілив ще раз.

— Влучив! — зрадів Томек.

— Напевно, ні, але динго, мабуть, попав у пастку, — сказав Вільмовський.

— Ти застрелив його? — спитав Смуга, який прибіг із групою мисливців.

— Я зовсім не хотів цього, — відповів Вільмовський. — Переляканий динго біг уздовж огорожі просто до нашої пастки. Я вистрілив угору, щоб налякати його. Якщо не помиляюсь, він упав у яму.

— Зараз перевіримо, — сказав Лоренц.

Він побіг до куреня. Через хвилину повернувся з ліхтариком. Засвітив його. Всі підійшли до пастки, тримаючи напоготові рушниці. Лоренц освітив яму ліхтариком. Серед поламаних гілок, залишків риштування блищали дві пари злючих очей.

— Є, є, причому відразу дві! — вигукнув Томек.

Він схопив батька за руку й, нахилившись над пасткою, з цікавістю дивився на диких собак. Засліплені світлом ліхтаря, динго залізли під гілки, що лежали на дні ями. Через хвилину з-під зеленого листя висунулась велика світло-жовта морда. Зловісно блиснули жовті очі. У нічній тиші пролунало пронизливе виття… Томек мимоволі відсахнувся до батька.

«Брр! Не хотів би я зустрітися з ним у степу», — подумав він.

Кінець ночі минув без нових сюрпризів. Уранці ловці перевірили решту пасток. На одній з них виявили сліди динго, але яма була порожня. Мисливці ретельно вивчили сліди, залишені динго поблизу пастки, й установили, що спритний хижак зумів обійти замасковану пастку й проліз на пасовище, а потім зовсім випадково потрапив до іншої пастки, де вже сидів один динго.

Уранці звіролови привезли з ферми клітки, щоб помістити в них спійманих собак. Побачивши людей, динго люто кинулись убік і ще більше заплуталися в сітці.

Томек здивувався, що все так легко вдалося. Спочатку мисливці вийняли сітку з хижаками, які заплуталися в ній. Потім Вільмовський обережно розсунув ремені, а Смуга блискавично накинув аркан на морду тварини. Зашморг затягнувся на шиї собаки. Незважаючи на відчайдушний опір, динго посадили в клітку.

Досить було трохи послабити аркан, як ошелешена тварина скинула його з себе. Таким же чином зробили й з його товаришем по нещастю.

Ще дві ночі мисливці полювали на диких собак. Упіймати вдалося лише одного. Більшість із них обережно бігала навколо загороди, турбуючи овець. На пропозицію Кларка вирішили влаштувати облаву. На його думку, поява такої великої кількості динго поблизу пасовища віщувала швидке наближення великої посухи. Кенгуру тікали у вологіші місця, голодні собаки шукали легкої поживи на пасовищах. Кларк радив якнайшвидше організувати облаву на страусів ему перед тим, як і вони покинуть посушливу місцевість.

Вільмовський прагнув віддячитися Кларкові за гостинність. Він викликав на пасовище більшість своїх людей. Протягом однієї ночі мисливці, причаївшись у степу, застрелили чотирьох диких собак. Наступного дня вони почали квапливо готуватися до полювання на ему.