Томек у країні кенгуру

XVI ПОЛЮВАННЯ В ОКОЛИЦЯХ ФЕРМИ АЛЛАНА

Коні жваво бігли степом. Мисливці-невдахи на ему, сидячи в сідлах, з апетитом споживали харчі, прихоплені їхніми товаришами з табору. Вгамувавши перший голод, відчули себе краще. Зі слів Смуги вони зробили висновок, що Вільмовський не гнівається на них за самовільне відлучення. Весело жартували, згадуючи тривогу, яка огорнула їх, коли помітили тубільців, що стежили за ними.

— Ви, боцмане, вже ледве ноги волочили, але, побачивши тубільців, які стежили за нами, почали марширувати з такою швидкістю, що я не міг вас наздогнати, — підсміювався Томек над моряком.

— У тебе гарна пам’ять, бачу! Я й справді боявся, щоб ти не зіпсував Кларкові справу, — тихо сказав боцман, скоса поглядаючи на хлопця.

— Та невже? Ви, тепер бачу, хочете дешево відбутися, — обурився Томек, не підозрюючи підступу.

— Щоб я луснув, якщо брешу! Я згадав історію п’ятьох кроликів, яких завезли до Австралії перші поселенці.

— Що спільного має наша пригода з кроликами?

— Дуже багато! Адже кролики всупереч бажанню поселенців так розплодилися, що почали виїдати траву, необхідну для випасу овець. Якби ти, братику, був тоді зі страху згубив у степу трохи «цикорію»[53], то могло б трапитися нове нещастя. Ти уявляєш, що було б, якби це поширилось у степу й вигубило всю траву? Вівці поздихали б із голоду…

— Як вам не соромно так говорити! — буркнув Томек. — А кого я повинен був заспокоювати в яру під час піщаної бурі?

— Ну й спритник ти, парубче! — засміявся боцман. — А хай йому грець! Крутиш язиком, як помелом. Але ми тут теревенимо, а не запитали навіть, чи вдалими були лови на ему в наших товаришів?

— Увага, панове! Наші друзі беруться тепер за нас! — вигукнув Смуга. — Якщо вас дуже цікавлять результати нашого полювання, то можу вас утішити, що нам також спочатку не поталанило. У нас було замало коней, придатних для переслідування ему. Більшість вершників могла брати участь лише в облаві. Місцеві чаклуни робили все, щоб нам допомогти. Ви, мабуть, пам’ятаєте їхні танці перед полюванням на кенгуру, щоб заручитись прихильністю духів? Так ось, під час полювання на ему найстарший чаклун щодень перед сходом сонця рисував на піску фігуру австралійського страуса. Лише третього дня рисунок був освітлений першими променями сонця, що, на його думку, означало сприятливе ставлення духів до нашого полювання. Як тільки про це дізнались тубільці, їх відразу охопила неймовірна радість. Вони з таким запалом почали полювання, що ще того самого дня ми спіймали одну пару птахів. Ганяючись за ними, ми досить далеко відійшли на північ. Як тільки повантажили упійманих ему на воза, Тоні раптом попередив нас про наближення піщаної бурі. Довелось поспіхом повертатися назад, проте буря все ж застала нас у степу. Ми їхали вздовж пасма кам’яних пагорбів, які трохи захищали нас від шквалу гарячого вітру. Аж раптом, зовсім несподівано, з бокової ущелини прямо на нас вибігло четверо страусів. Напевно, вони до цього довго бігли, бо нам удалось без особливих труднощів оточити їх. Таким чином, наше полювання закінчилось тим, що ми спіймали шість ему. Зараз вони вже в таборі.

— Ладен закластися на пляшку рому, що це були ті страуси, які відірвалися від нашого переслідування й сховалися серед пагорбів, — утрутився боцман.

— Який чудовий збіг обставин! — підтвердив Томек. — Це означає, що ми мимоволі посприяли вашому полюванню.

— Як бачимо, не було б щастя, та нещастя допомогло, — повчально додав боцман.

— Можливо, саме так і було. Ймовірно, ми перебували поблизу яру, в якому ви ховались від піщаної бурі, — сказав Смуга.

— Усе добре, що добре закінчується, — вів далі боцман. — Підженемо коней, а то незабаром вечір.

Коли стемніло, коні сповільнили біг. Тепер вони йшли ступою. Від розміреного похитування в сідлі Томека стало хилити в сон. Часом засинаючи, він схиляв голову на шию коневі, потім випростовувався в сідлі й знову схилявся, неначе бив поклони перед місяцем, що сходив.

До табору вони приїхали пізно вночі. Томек, подрімавши трохи в дорозі, вирішив не лягати спати до повернення батька. Довго чекати йому не довелося. Вільмовський і Бентлі повернулися до табору десь через годину. Вільмовський радів щасливому завершенню небезпечної пригоди Томека. Усі мисливці посідали навколо вогнища до вечері. Томек ще раз розповів про своє невдале полювання на ему. Усі вони весело сміялися, слухаючи дотепні коментарі Смуги, тому не було нічого дивного що розійшлися відпочивати вже майже на світанку.

Томек прокинувся лише близько полудня. Почувши жваві голоси в таборі, він визирнув із намету. Його супутники вантажили клітки з ему на вози. Томек відразу забув про втому й підбіг до кліток, щоб оглянути страусів. Зазирнув до однієї з кліток. Величезний птах, перебираючи ногами, немов танцюрист, глянув на нього великими, булькатими очима.

Незабаром вони рушили в дорогу. Томек утішав себе надією, що на кораблі він іще раз матиме нагоду спостерігати за ему. Він із піднесенням став допомагати згортати табір. Ще того самого дня всі учасники експедиції повернулися на ферму Кларка. Не гаючи часу, почали готувати до відправлення на «Алігатор» впійманих тварин. Кенгуру, ему й динго повантажили на вози й повезли до станції у Вілканії, а звідти залізницею їх відправили до Порт-Огаста.

Повернувшись на ферму, Томек із нетерпінням став очікувати від’їзду на корабель. Він прагнув нових пригод. Наказ про від’їзд сприйняв з ентузіазмом. Бажаючи якомога більше дізнатися про місцевість, куди вони прямували, він у дорозі під’їхав до Бентлі.

— На яких тварин будемо полювати тепер? — запитав він.

— Ми постараємося впіймати сірих кенгуру, які небезпечніші, ніж гігантські червоно-брунатні кенгуру, яких ми впіймали. Сірі кенгуру живуть у лісах, на берегах струмків і річок. Там же, сподіваюсь, знайдемо ведмедів коала, сумчастих лисиць, єхидн, отруйних тигрових вужів і ящірок-молохів, тіла яких укриті шкіряними відростками, що стирчать на голові, немов роги. У горах, пасмо яких тягнеться вздовж східного узбережжя, ми завершимо нашу експедицію полюванням на гірських кенгуру, — відповів Бентлі.

— З цього видно, що ми вже попрощалися зі степом, — не без задоволення констатував Томек.

— У всякому разі смугу степу між Вілканією та лісами проїдемо потягом. Таким чином, уникнемо довготривалої, виснажливої їзди на конях. Через лісостепи та розлогі простори бушу поїдемо на возах.

— А що таке буш? — зацікавився Томек.

— Це своєрідний вид лісу, дуже характерний для Австралії. Він не має нічого спільного з лісами інших континентів. У буші серед високих дерев росте незліченна кількість вічнозелених кущів і маленьких деревець. До бушу звичайно прилягають простори, вкриті скребом, що, як ти вже знаєш, складається з карликових акацій та евкаліптів. Тишу, що панує в буші, переривають лише крики папуг і шерех плазунів.

— Такий ліс мені навряд чи сподобається, — заявив Томек.

— Не поспішай з висновками. У буші особливо чарівні ночі. Деякі люди за власним бажанням проводять у буші більшу частину свого життя. Ми їх тут називаємо бушменами. Серед них зустрічаються обмануті у своїх сподіваннях шукачі золота й люди, які залишили міста в пошуках пригод на лоні природи.

— Чим же вони так захоплюються в цьому лісі? — запитав Томек.

— Це важко пояснити. Звикнути до бушу нелегко, особливо спочатку. Лякають у ньому великий простір, безлюдність, труднощі й небезпека життя в пущі. Проте через деякий час безмежна пуща починає приваблювати людину так, що без неї стає вже важко жити. Це своєрідний «поклик бушу».

— Усе це видається мені дуже дивним, — із сумнівом сказав Томек.

— Чарам бушу піддавалися вже первісні мешканці Австралії. У зв’язку з цим серед них виникла легенда. Десь у хмарах живе чарівниця, яка іноді спускається на землю на листі, що його несе вітер. У безмежному буші ця чарівниця скликає раду духів. Одночасно вона снує невидиму нитку, якою прив’язує до себе щораз більше людей. Якщо людина, обмотана ниткою чарівниці, піде з бушу, її охоплюють невдоволення й туга, аж доки вона повернеться назад. Будь обережний, Томеку, щоб і з тобою не трапилась подібна пригода, бо тоді ти взагалі не захочеш покидати Австралію.

Томек глянув на Бентлі й тихо промовив:

— Хто знає, можливо, такі чарівниці й справді існують. І не лише в Австралії. У всякому разі боцманові Новицькому, татові й мені тут ніщо не загрожує. Чарівниця, що літає над Варшавою, давно вже обснувала нас своєю ниткою.

Бентлі задумався.

— Цікаво, чи зустрінемо ми бушменів? — перервав мовчанку Томек.

— Ми проходитимемо поблизу золотоносних теренів, — відповів Бентлі. — Чимало золотошукачів-невдах перетворилися на бушменів. Тож можливо, що ми з ними зустрінемося.

— Я хотів би знайти в Австралії золото, як Стшелецький, — прошепотів Томек.

— А що б ти з ним зробив? — запитав, усміхаючись, Бентлі.

— Я б заснував у Варшаві чудовий зоологічний парк, — відказав Томек, не роздумуючи.

У подібних розмовах час минав непомітно. Не встигла Томекові набриднути їзда степом, як він побачив будівлі Вілканії.

У наступні два дні тварин із мисливцями, що їх супроводжували, було відправлено до Порт-Огаста. Решта учасників експедиції виїхали потягом, що відходив на південний схід.

Томек досхочу милувався пейзажами, які ставали дедалі мальовничіші в міру того, як вони віддалялись на південь.

Серед широкого степу де-не-де виднілися невеличкі гайки з дерев і кущів; рослинність тут була куди різноманітніша й розкішніша, ніж у степу. Частіше зустрічалися великі череди рогатої худоби й овець, які спокійно паслися на рівнині.

Після тридцятишестигодинної подорожі мисливці висіли з потягу на вокзалі у Форбсі, невеликому гірничопромисловому містечку, розташованому на вододілі між річкою Маррамбіджі та її притокою Лаклан. На схід від містечка, біля підніжжя високих, порослих лісом пагорбів, зеленіли поля; на захід лежала країна міражів[54], страшенної посухи та безмежних пасовищ, вартість яких залежала від примхливих дощів. На цих пасовищах австралійські скотарі випасали свої череди і, якщо дощі були щедрими, збагачувалися протягом кількох років, а в разі посухи — розорювали»!.

Не гаючи часу» мисливці виїхали на південний захід від Форбса. Незабаром вони заглибились у степ, який час від часу перетинав скреб чи буш. Поблизу струмка Тоні помітив сліди лісових сірих кенгуру. Вільмовський наказав розбити табір на березі струмка, який протікав серед великого бушу, а тут поступово переходив у низький скреб. Перш ніж напнути намети, мисливці уважно оглянули навколишні чагарі, щоб уберегтися від отруйних змій, які часто кублилися в кущах.

Ще того ж таки дня Тоні виявив місце водопою сірих кенгуру. Томек із задоволенням спостерігав за приготуванням до полювання. Оскільки кенгуру ведуть нічний спосіб життя, його було вирішено розпочати на світанку.

Було ще темно, як почали сідлати коней. При світлі місяця Вільмовський поділив мисливців на дві групи. Одна з них повинна була їхати краєм бушу до водопою, друга отримала завдання переправитися на протилежний берег струмка й улаштувати засідку на ймовірному шляху втечі кенгуру.

Томек із батьком входили до складу другої групи. Переправившись через струмок, вони погнали коней галопом, прагнучи досягти призначеного місця рівночасно з першою групою. Незабаром Тоні, який їхав на чолі трупи, зупинив коня.

— Водопій уже близько, — попередив він. — Піду перевірити, чи нема там кенгуру.

Минула годиш, перш ніж Тоні безшумно з’явився з-за кущів і повідомив, що кілька сірих кенгуру жирують на березі струмка.

— Доведеться зачекати сходу сонця, бо при слабкому світлі місяця нічого й думати про успіх полювання, — сказав Вільмовський і по хвилині додав із тривогою: — Як ти гадаєш, кенгуру не підуть від водопою до світанку?

— Не підуть, скоро почне розвиднятися, — відповів Тоні.

Мисливці спішилися. Навколо панувала незвична тиша. Здавалось, що вся природа поринула в глибокий сон. Нараз мисливці почули тихий звук дзвінка.

— Поблизу пасеться худоба, — прошепотів Тоні. — У вожака череди на шиї завжди висять дзвінок.

— Дивно, що кенгуру не бояться домашньої худоби, — зауважив Вільмовський. — Ти напевно їх бачив?

— Кенгуру люблять добру, солону траву, — запевнив Тоні. — Домашня худоба їх не лякає.

У кущах раптом пролунав пронизливий, схожий на передсмертний, крик тварини. Томек машинально притиснувся до шиї свого коня.

— Це пелікан, — заспокоїв Тоні. — Зараз настане день.

Потім, аж до самого сходу сонця жоден звук не порушив мертвої тиші. Незабаром на обрії зарожевів світанок. Ледве-но блиск дня розсіяв темряву ночі, немовби за чиїмось знаком папуга розпочали свій приголомшливий вереск.

— Тепер негайно на коні! — вигукнув Тоні.

Мисливці стрибнули в сідла й з місця рушили чвалом у напрямку водопою. Через кілька хвилин вони вже були біля струмка, на протилежному березі якого паслося троє великих кенгуру. У порівнянні з пійманими в степу, їх можна було вважати велетнями. Вражені виглядом вершників, вони в німому здивуванні звелись на задніх лапах. Вільмовський вистрілив угору, даючи знак розпочати лови. З боку бушу долинув голосний крик. Це друга група мисливців рушила в бік тварин, які панічно кинулись тікати. Після нічного ситного жирування вони бігли важко, тимчасом як відпочилі коні мчали, немов стріли, випущені з лука.

Звіролови, розгорнувшись півколом, швидко наблизилися до кенгуру. Вільмовський, Смуга й робітники, яких прислав Гаґенбек, чудово вміли користуватися ласо. На чолі погоні опинився Смуга. Він швидко наблизився на кільканадцять метрів до одного з кенгуру, підійняв угору праву руку з ласо й, крутячи ним над головою, сильно розмахнувся. Ласо блиснуло в повітрі, і зашморг захопив тварину. Сильний ривок мало не звалив на землю коня й вершника. Троє мисливців, які опинились поблизу, заквапились на допомогу Смузі, решта помчали за кенгуру, що тікали.

Двоє величезних сірих кенгуру перед обличчям грізної небезпеки виявили велику хоробрість. Побачивши поразку свого товариша, вони кинулись у протилежні боки, змусивши тим самим переслідувачів розділитися на дві групи. Бентлі, Вільмовський і Томек погналися за прекрасним кенгуру. Перші два мисливці почали оточувати його з обох боків, а Томек помчав услід за ним. Кенгуру зрозумів, що втекти від переслідувачів йому не вдасться. Вільмовський розмахнувся й кинув ласо. Чутлива тварина нахилилася, зробивши величезний стрибок, і зрадливий зашморг ковзнув тільки по його хребті. Кенгуру промчав перед самісіньким носом коня Вільмовського й побіг у напрямку лісу. Зупинився біля великого каучукового дерева[55], нижня частина стовбура якого обгоріла під час давньої пожежі в буші.

Мисливці зупинили коней поряд із твариною. З подивом вони дивились на чудового кенгуру, який, попри безнадійне становище, не хотів здаватися без боротьби. Звівшись на задніх лапах, він сперся спиною на стовбур фікуса й кидав на своїх переслідувачів пильні погляди. Його передні, короткі лапи нервово тремтіли, готові до захисту чи нападу.

Томекові заімпонувала відвага оригінального бійця. Якби це залежало від нього, він дозволив би кенгуру в нагороду за мужність сховатися в близьких хащах. Але Бентлі, людина досвідчена в таких ситуаціях, не піддався настроєві своїх товаришів. З ласо в руці він зіскочив з коня й покликав Вільмовського на допомогу. Подавши йому один кінець мотузки, він тоді почав бігати навколо дерева, прив’язуючи тварину до стовбура. Усупереч спробам звільнитися, кенгуру через декілька хвилин був міцно прив’язаний до дерева.

— Добре, що поблизу немає озера чи великого болота, заповненого водою. Рятуючись від переслідування, сірі кенгуру часто занурюються у воду, виставляючи на поверхню тільки голову й передні лапи. Тоді навіть мисливські собаки безсилі. Завдяки своєму могутньому зростові кенгуру занурюються на таку глибину, що собакам доводиться плавати навколо, а він, стоячи на задніх лапах, легко захищається від них ударами передніх, — пояснював задоволений удалим полюванням Бентлі.

У цей час до них під’їхав незнайомий вершник. Це був високий чоловік, одягнений так, як одягається більшість австралійських поселенців. Він зняв капелюха з широкими крисами й ввічливо сказав:

— Вітаю вас і поздоровляю з успіхом. Раджу більше не завдавати собі клопоту, а просто застрелити цього шкідника.

— Ми не маємо наміру вбивати таку прекрасну тварину, — обурився Вільмовський. — Ми візьмемо її із собою в Європу.

— Хіба ви ловите тварин? — здивувався незнайомець.

— Ви вгадали, — підтвердив Вільмовський. — Ловимо тварин для зоологічних парків. Мій друг пан Бентлі — директор зоопарку в Мельбурні.

— Дуже приємно познайомитися з вами, — відповів незнайомець.

— Моє прізвище — Аллан. Моя ферма неподалік. Нам буде дуже приємно, якщо ви відвідаєте нас у цій пустелі. Дружина буде дуже рада вашому візитові.

Мисливці привіталися з Алланом, а Томек, не гаючись, задав йому питання:

— Чому ви назвали шкідником таку відважну тварину?

— Я аж ніяк не заперечую, що сірі кенгуру дуже войовничі й відважні, але вони тут надто швидко розмножуються. З’їдають траву, якою живляться мої череди. Відтоді, як тубільці й динго пішли звідси на захід, кенгуру з’являються тут, як гриби після дощу. Тому між поселенцями й кенгуру точиться безперервна війна. Якщо ми їх не знищимо, то вони дуже скоро виживуть нас звідси, — пояснив Аллан.

— Ну, кенгуру, якого ми спіймали, не буде вам більше шкодити, — втрутився Вільмовський.

— Здається, під’їжджають решта мисливців з вашої групи, — зауважив Аллан.

Це були боцман Новицький і Смуга. Під’їхавши, вони зіскочили з коней. Вільмовський відрекомендував їх Алланові, який відразу ж поновив своє запрошення.

— Тепер нам треба зайнятися спійманим кенгуру, — сказав Вільмовський. — Наші друзі також зловили одного кенгуру. Необхідно доставити їх до табору, розташованого неподалік. Проте завтра ми з великим задоволенням відвідаємо вас.

— Будемо на вас чекати. Моя ферма — вниз по струмку на краю лісу, — додав Аллан і поїхав додому.

Незабаром під’їхав віз із великими клітками. Кенгуру вперто захищався й нізащо не хотів заходити до клітки, але мисливці спільними зусиллями заштовхали його туди та повантажили на воза. Така сама доля спіткала кенгуру, якого зловив Смуга. Ловці повернулися до табору. Решту дня вони провели, обмірковуючи план на найближчі дні.

Увечері, невдовзі після того, як вони полягали спати, почувся кінський тупіт. На австралійських бездоріжжях будь-які відвідини досить рідкісні, тому всі негайно зірвалися з постелі. Підкинули хмизу у вогнище, що вже згасало. Вершник різко осадив коня поряд із наметами. Це був Аллан. Схвильоване його обличчя показувало, що він прибув із неприємною звісткою.

— Я порушив ваш відпочинок, але, на жаль, змушений просити у вас допомоги, — сказав Аллан, ледве переводячи подих. — Моя дванадцятирічна дочка Саллі[56] ще вранці вийшла з дому й досі не повернулася. Вона гралася на краю скребу. Ймовірно заблукала в ньому. Нам доведеться прочесати значну територію, щоб знайти її.

Не чекаючи дальших роз’яснень, мисливці почали швидко одягатися; Аллан зупинив їх:

— Пошуки почнемо лише на світанку. Я розіслав своїх робітників, щоб повідомили про нещастя найближчих сусідів. Аж на ранок збереться стільки чоловіків, скільки потрібно, щоб з успіхом обшукати навколишній скреб. У темряві ми дитини не знайдемо. Прошу вас прибути на ферму перед самим світанком.

— Тоні досить добре знайомий з цією місцевістю. Я готовий разом із ним допомогти повідомити сусідів, — запропонував Смуга.

— Якщо ви впевнені, що не заблукаєте, то добре було б повідомити Браунів, ферма яких знаходиться в п’ятнадцяти кілометрах звідси, — відповів Аллан. — Дорога до них здебільшого йде вздовж скребу. Подробиці розповім вам дорогою на мою ферму. Решту прошу прибути перед світанком.

Тоні й Смуга швидко одяглися й осідлали коней. Вони виїхали разом з Алланом. Боцман Новицький, здивований зволіканням фермера, запитав:

— Чи все гаразд у нього з головою? Як можна відкладати пошуки аж до ранку?!

— Поведінка Аллана виправдана, — заперечив Бентлі. — Діти, які живуть поблизу бушу чи скребу, можуть заблукати в них, що досить часто трапляється. Тому поселенці мають уже деякий досвід у проведенні розшуків. Можете бути впевнені, що Аллан сам уже обшукав усі зарості навколо ферми, раніше ніж звернувся по допомогу. Тепер звістку про зникнення дитини передають із ферми на ферму. Усі чоловіки негайно припинять усякі заняття, щоб узяти участь у розшуках. Жоден житель Австралії не насмілиться відмовити сусідові допомогти в такій ситуації. Ще до світанку приїдуть фермери з усієї околиці й спільними силами обшукають буш і скреб. Уночі, напевно, не вдалося б знайти дівчинку. Найімовірніше ще кілька осіб могли б заблудитися в хащах.

— Але ж ця Саллі, певно, дуже стривожена своїм становищем? — хвилюючись, запитав Томек.

— Звичайно, в її становищі нема нічого приємного, — визнав Бентлі. — І все ж треба врахувати, що діти, які живуть поблизу бушу, звикають до нього. А з того часу, як динго звідси забралися, провести ніч у лісі не так уже й небезпечно.

— А що вона робитиме, коли до неї підповзе змія? — запитав Томек, який сам боявся змій.

— Це правда, їх тут безліч, — відповів Бентлі. — На щастя, випадки укусів трапляються не дуже часто. Діти поселенців, між іншим, знають, що в такому випадку єдиний порятунок — вирізати ножем місце, заражене отрутою змії.

— О, шановний пане професоре! Я не заперечую, що австралійські хлопчаки не злякаються в лісі якогось куща, — різко сказав боцман Новицький. — Але не говоріть, вибачте на слові, такої дурниці. Ніколи не повірю, щоб дванадцятирічна дівчинка сама собі вирізала шматок тіла. Якщо ми зараз нічим не можемо їй допомогти, то давайте трохи поспимо.

— Боцман має рацію, балачками нічого не доб’ємося, — підтримав його Вільмовський. — Краще відновити сили, потрібні для розшуків.

Удруге мисливці цього вечора пішли до своїх наметів. Томек довго не міг заснути. Він думав про Саллі, яка заблудилася. ЇЇ пригода нагадала йому розповідь Бентлі про славетного мандрівника Стшелецького, який мало не загинув у скребі. Сама лише згадка про нещасливу долю дівчинки проймала його тремтінням. Він заснув дуже пізно, але зірвався з постелі перед світанком разом з іншими мисливцями й відразу почав сідлати свого поні.

— Томеку, краще запишися в таборі, — звернувся до сина Вільмовський, бачачи його хвилювання.

— Я гадаю, батько має слушність, — підтримав його Бентлі. — Ти не знаєш місцевості, легко можеш утратити орієнтацію у великому скребі.

Не виспавшись уночі, Томек не дуже прагнув брати участь у розшуках, під час яких треба було блукати колючим скребом, але зауваження дорослих зачепили його самолюбство, і він негайно відповів:

— Зрештою, я можу з вами не входити до скребу, але якщо дорослі вийдуть на розшуки, то я, мабуть, пригоджуся на фермі.

— Можливо, твоя правда, — визнав Вільмовський. — Але пообіцяй мені, що не зробиш жодної дурниці. У нас і так вистачатиме клопотів із пошуками маленької Саллі.

— О, я, звичайно, не зроблю жодної дурниці, — неохоче пробурмотів Томек, бо не любив, коли від нього вимагали подібних обіцянок.

Вільмовський залишив двох матросів для охорони табору, а решта членів експедиції посідали на коней і поїхали на ферму Алланів. Вони вже застали там Смугу, Тоні й близько двадцяти чоловік, сусідів Алланів. Обговоривши план спільних розшуків, вони на світанку вишикувалися в довгий ланцюг і стали прочісувати хащі скребу.