Томек у країні кенгуру

XIX ЗОЛОТОШУКАЧІ ТА БУШРЕЙНДЖЕРИ[66]

По закінченні полювання на сірих кенгуру Бентлі повів експедицію на південний схід до гірського пасма, біля підніжжя якого простяглася широка смуга бушу. Незабаром ловці заглибилися в зелені хащі, зовсім не схожі на ліс, що зустрічається в інших частинах світу. Із низькорослого чагарнику високо в небо здіймалися прямі, немов колони, стовбури евкаліптів[67], які, подібно до американських секвой у Каліфорнії, сягають тут велетенських розмірів[68]. До суворих, сірих стовбурів цих гігантів тулилися деревоподібні папороті, висота яких сягала кількох метрів, стрункі аравкарії, пальми та мімози, квіти яких виділяли специфічний подразнювальний запах, дикі маслини та самшит. Де-не-де видніли величні кедри, сосни, а поруч із ними трав’яні дерева, розмаїті види акацій та казуарини з довгими, переплетеними гілками. Нелегка мандрівка через буш тривала вже декілька днів.

У цьому дивному для європейця лісі Томек почував себе не зовсім добре. Дивлячись на величезні евкаліпти, що майже не дають тіні, він чудувався ними, як колись чудувалися першовідкривачі Австралії. Томек швидко зрозумів, чому евкаліпти не дають тіні. Під впливом пекучих сонячних променів листя евкаліптів повертається до сонця своїми гострими краями, запобігаючи таким чином надмірному випаровуванню з них води. Взимку евкаліпти не скидали листя, зате щорічно змінювали кору, що звисала зі стовбурів довгими світлими язиками; від подиху вітру кора евкаліптів утворює тривожний шелест. Томек трохи повеселішав, коли серед невідомих йому рослин побачив звичайну лісову суницю.

Нарешті мисливці повернули до неглибокої долини, що навскоси підіймалась до заліснених гірських схилів. Через декілька годин їзди вони опинилися на краю великої галявини, вкритої буйною травою з розмаїттям квітів, серед яких панував «ва- ратак», національна квітка Нового Південного Уельсу. Галявина якнайкраще підходила для влаштування бази експедиції. З одного боку її оточував густий буш, з другого — здіймались високі гірські схили, що поросли гігантськими евкаліптами та кау- чуковйми деревами. Струмочок, що звивався серед зелені» в достатній мірі міг забезпечити експедицію водою.

Мабуть, ця галявина була знайома Бентлі, бо він без вагань зупинив караван й оголосив:

— У цих місцях зустрінемо надзвичайно цікавих представників австралійської фауни. Тут ми влаштуємо табір.

Кілька наступних днів мисливці старанно готувалися до ловитви малих звірят. У той час, коли інші майстрували відповідні клітки й виготовляли розмаїті пастки, Тоні блукав в околицях табору, вишукуючи сліди різних четвероногих. Австралієць, опинившись у своїй стихії, цілком змінився. Він скинув європейський одяг, який, за його словами, заважав рухам, і цілими днями пропадав у буші. Дитя австралійської природи, Тоні добре знав її таємниці. Як і всі місцеві тубільці, Тоні чудово давав собі раду в суворих умовах тутешнього клімату. Але насамперед він був неперевершеним майстром у ловах. Він легко знаходив ледь помітні сліди тварин, виявляв стежки, якими вони звичайно ходили. Від його гострого ока не могли сховатися навіть сліди маленької австралійської паланки[69], залишені на корі дерева. Крім того, Тоні відзначався надзвичайною терпеливістю, завдяки якій долав усякі перешкоди. Учасники експедиції були вражені його спритністю. Він умів стрибати, як кенгуру, й повзти, неначе змія. Користуючись мотузкою і сокиркою, міг забратися на верхівку височенного евкаліпта, а пальцями ніг підіймати з землі будь-які предмети.

Тоні чудово знав звички й спосіб життя багатьох тварин Австралії. Він знав також, які пастки наставляти, щоб їх упіймати, й охоче ділився своїми знаннями зі звіроловами.

Вільмовський уважно прислухався до повідомлень Тоні, записував усе, що стосувалося тварин, яких вони мали намір вивезти до Європи. Томек поцікавився, навіщо батькові потрібні ці подробиці. Вільмовський відповів, що пізнання способу життя тварин необхідне для створення їм у зоопарку умов, близьких до природних. З того часу Томек ходив за Тоні скрізь, немов тінь. Він вирушав з ним у тривалі розвідувальні вилазки, вчився нелегкого мистецтва знаходити сліди тварин і використовував будь-яку нагоду, щоб розпитати Тоні про різні дива тутешньої природи. Тоні полюбив польських мисливців за те, що вони ставились до австралійських тубільців так, як до білих людей. А відтоді, як Томекові вдалося завоювати довіру племені «людей-кенгуру», Тоні ставився до нього з особливою симпатією. Тоні не скупився на слова, розповідаючи хлопцеві про все, що він знав, і Томек багато чого від нього навчився. Вже після кільканадцяти прогулянок із Тоні, під час яких вони шукали лігва різних звірів, Томек навчився орієнтуватись у лісі за листям дерев і навіть став розрізняти сліди деяких тварин. Із дня на день Томек щораз більше освоювався з австралійським бушем і з посмішкою згадував про те, як колись боявся заблудитися в ньому. Томек став наслідувати Тоні в усьому, що австралійцеві дуже подобалося. Обидва здружувалися все більше й більше.

Лови маленьких звірів не вимагали участі великої кількості мисливців. За порадою Бентлі було утворено чотири загони, для яких Тоні розробляв самостійні плани полювання. Деякі загони виходили на лови тварин як удень, так і вночі, оскільки деякі тварини жирували тільки вночі. Майже кожне полювання закінчувалося вдало завдяки ретельній підготовці всіх його деталей. Заздалегідь підготовлені клітки поступово стали заповнювати пійманими представниками австралійської фауни.

Це були лови, про які тільки міг мріяти Томек. Четвероногі, яких вони ловили, не зустрічались на інших континентах і переважно були цілком безпечні для людини. Томек міг полювати на них навіть сам-один, що приносило йому величезне задоволення.

Вільмовський радо спостерігав за тим, як хлопець мужнів із кожним днем, набував досвіду та розважливості. Тому він майже не обмежував свободи сина, а навпаки, дозволяв йому брати участь у полюванні будь-якого загону, і треба визнати, що Томек вибирав якнайцікавіші вилазки.

Якось після обіду Томек почав спостерігати за поведінкою трьох єхидн[70], спійманих минулої ночі й посаджених у клітки. Ці загадкові первісні ссавці, які разом із качконосами творять ряд однопрохідних[71], були в той час ще мало вивчені у зв’язку з труднощами спостереження за їхнім способом життя. Уже самий зовнішній вигляд незграбних звіряток збудив у Томека великий інтерес. Вони мали порівняно довгий, вузький, трубчастий дзьоб із зроговілої шкіри. Мордочка, а також місця «біля вух були вкриті гладкою щетиною, тимчасом як спину вкривали жорсткі та міцні голки, довжина яких сягала шести сантиметрів. Голки біля основи були блідо-жовті, посередині — оранжеві, а на кінчиках — чорні. Прямі ноги й усе підчерев’я були вкриті темно-коричневим гладеньким хутром. Довжина звірятка, враховуючи сантиметровий хвостик, сягала сорока сантиметрів.

Полювання на єхидн відбулося вночі, коли вони звичайно вилазили зі своїх нір на пошуки їжі. Засідку влаштували біля знайдених мурашників і термітників. Мурахи, терміти й личинки цих комах належать до ласих страв єхидн, які вміють діставати їжу з лабіринту мурашників довгим язиком, укритим липкою слиною.

Томек із великим задоволенням брав участь у полюванні на єхидн. Він переконався, що ці тварини не такі вже й беззахисні, як це здавалося спочатку. У хвилину небезпеки вони згорталися в клубочок, як наші їжаки, воднораз настовбурчуючи гострі голки, що стирчать із шерсті на спині. Якщо тільки був час, вони могли сильними лапами з гострими кігтями швидко заритися в землю. Сліди уколів гострими голками єхидн були на пальцях у Томека й на носі його улюбленця Динго. Незважаючи на це, мисливська вилазка Томека закінчилася успішно. Багато зоологічних парків і європейські вчені зоологи намагалися роздобути собі хоча б кілька єхидн для вивчення. Вони викльовувалися з яйця самки, а харчувалися молоком матері, що виступало на поверхні її живота крізь два отвори. Самка єхидни відкладала одне яйце, яке носила в сумці на животі. Молода єхидна деякий час росте в цій сумці й виходить із неї тоді, коли на спині з’являються гострі голки.

Серед спійманих трьох єхидн була одна самка. Томек розмірковував над тим, як переконатися, чи сидить молодий нащадок у її сумці, коли раптом до нього підійшов Тоні, котрий щойно повернувся з бушу. Томек глянув на слідопита. Той підморгнув йому й кивнув головою, що хоче поговорити з ним наодинці. Томек відразу забув про єхидн. Поведінка Тоні ясно свідчила про те, що йому вдалося зробити цікаве відкриття, про яке він не хоче говорити в присутності решти.

Як тільки вони опинилися за межами табору, Томек запитав:

— На чиї сліди ти натрапив?

— Я бачив двох коала[72], — пошепки повідомив австралієць.

— Ти нікому не казав про це? — гарячково спитав Томек.

— У цьому немає потреби, ми самі їх зловимо, — заспокоїв його Тоні.

— Коли вирушаємо на полювання?

— Ще не пора. Вдень гаряче, вони сплять, заховавшись у листі високих дерев. Тільки надвечір вони виходять шукати поживи. Коала розумні, не страждають у спеку. Чому людина повинна бути дурніша за них?

— Але ж вони можуть піти звідти, де ти їх бачив? — хвилювався Томек.

— Не бійся, коала ходять дуже повільно, ми знайдемо їх напевно.

— Добре, Тоні, зробимо так, як ти радиш…

До самого вечора Томек уникав зустрічей і розмов з учасниками експедиції. Він боявся, що його видасть схвильований вираз обличчя. Ото буде несподіванка, коли він принесе до табору коала, або, як його ще називають, сумчастого ведмедя! Щоправда, коала поширені в східній Австралії від Квінсленду до Вікторії, але досі їх упіймали зовсім мало, й учені ще мало знають про їхній спосіб життя. Томек чудово знав, що учасники експедиції-дуже прагнуть упіймати сумчастого ведмедика.

Після нічного полювання Вільмовський, як правило, робив перерву, щоб звіролови могли відпочити. За його розпорядженням увечері цього ж таки дня всі повинні були рано лягати спати. Незважаючи на це, ніхто не дивувався, що перед самим заходом сонця Тоні заявив, що йде на пошуки нових слідів звірят. Томек відразу зголосився супроводжувати слідопита, і незабаром вони опинилися далеко від табору.

Тоні йшов упевнено, ніби то були вулиці добре знайомого міста. Через півгодини вони дійшли до евкаліптового гаю в буші. Тоні уважно оглянув верхів’я дерев, потім запропонував Томекові подивитися в напрямку, який він показав рукою:

— Коали прокинулися! Ти бачиш їх?

— Бачу, бачу, Тоні! О, які вони гарні! — вигукнув Томек, із задоволенням придивляючись до ведмежат.

Один коала сидів на рясно вкритій листям гілці дерева, другий ліз по товстому стовбурі. Австралійські ведмежата, нічого не підозрюючи, спокійно об’їдали листя дерева, притримуючи гілки передніми лапками, як це роблять наші білки. Вони лазили по дереву так повільно, що назва «австралійські лінюхи», яку часто вживають щодо коала, видалася Томекові цілком обґрунтованою.

Хлопець так захопився спостереженням за поведінкою оригінальних звірків, що навіть не помітив, як сутінки вкралися між дерева. Тоні перший звернув на це увагу:

— Дивитися будемо потім, а тепер ловімо коала. Зараз настане вечір, тоді нічого не побачимо.

— Ти маєш рацію, але як нам упіймати цих ведмежат?

— Ти лізь на дерево. Закинеш ласо на коала й спустиш його до мене на землю.

— Ти гадаєш, що вони не будуть захищатися?

— Нічого не бійся. Коала дуже добрий. Це не єхидна! — посміхаючись, відповів Тоні.

Закинувши шнур на плече, Томек почав швидко підійматися по стовбуру дерева. Коала, що сидів на нижчій гілці, не звертав на хлопця жодної уваги, й той без усяких перешкод дістався до коала на дуже близьку відстань. Знявши з плеча ласо, одним спритним рухом він накинув зашморг на шию тварини. Ведмедик спочатку опирався, чіпляючись кігтями за стовбур дерева, але коли зашморг затягнувся, він припинив усякі спроби звільнитися. Рука Томека заглибилась у м’яку шерсть тварини, що пахла евкаліптовим листям. Томек зв’язав ведмедика мотузкою ласо й повільно спустив його на землю; Тоні відразу ж підхопив звірятко. Томек тим часом поліз вище по стовбуру дерева ловити другого коала. Незабаром і той після короткого й не дуже відчайдушного опору опинився в неволі.

Коли мисливці попрямували з трофеями до табору, було вже зовсім темно. Щасливий Томек поспішав за Тоні. Кожен із них ніс одного коала. На подив Томека, ведмедики швидко змирилися зі своєю долею.

Почувши, що впіймано коала, усі учасники експедиції повибігали з наметів. Вони з цікавістю оглядали звіряток, подібних, як дві краплини води, до дитячих плюшевих ведмедиків.

Тулуб кожного ведмедика сягав близько шістдесяти сантиметрів довжини й біля тридцяти сантиметрів ширини. Коала зовсім позбавлені хвоста. На великій голові з тупим писком стирчали великі вуха, зарослі пухнастою шерстю. Тіло коала було вкрите хутром рудувато-сірого кольору, що переходило на животі в жовтувато-білий. Кожна з чотирьох лап коала була озброєна п’ятьма пальцями з гострими пазурами; лапи в коала відігравали роль чіпких органів. Як потім Томек переконався, пальці коала на двох передніх лапах були розташовані так, що два внутрішніх протистояли трьом зовнішнім, а на двох задніх чотирьом зовнішнім пальцям проти стояв один внутрішній. Бачачи гордість на обличчі Гомека, який приймав поздоровлення від старших товаришів, Тоні доброзичливо посміхався.

У планах експедиції передбачалось іще полювання на кенгурових щурів[73], яких тут називали потуру. Крім цього, треба було зловити вомбатів[74], які подібні до наших ховрашків, і сумчастих лисиць[75], що жили на деревах.

У перервах між окремими вилазками мисливцям доводилось виконувати різні термінові роботи. Для спійманих тварин треба було приготувати відповідні приміщення, в яких вони могли б щасливо пережити перший, найважчий для них період неволі.

Учасники експедиції були дуже задоволені результатами ловів і, попри виснажливу спеку, перебували в прекрасному настрої. Спека була така, що навіть уночі не відчувалось прохолоди. Тому не було нічого дивного, що всі з нетерпінням очікували вилазки в гори, де температура повітря й удень і вночі була значно нижчою. Тож коли, нарешті, стали готуватися до полювання на скельних кенгуру, Вільмовський був переконаний, що Томек із радістю сприйме цю звістку. Яким же було його здивування, коли хлопець заявив, що воліє залишитися в таборі.

— Я доглядатиму за тваринами, — пояснив він своє вирішення. — Деякі з них погано почувають себе в неволі, а вони ж такі милі та кумедні.

Вільмовський погодився. Йому здавалося, що полювання на скельних кенгуру в глибоких проваллях могло б становити певну небезпеку для хлопця, який відзначався великою імпульсивністю та підприємливістю. Отож Томек залишився в таборі, дозволивши товаришам узяти на полювання Динго. Крім Томека, доглядати за тваринами залишилось іще двоє чоловіків.

Якби Вільмовський уважніше придивився до виразу синового обличчя під час від’їзду, він, напевне, не так спокійно покинув би табір. Хлопець нетерпляче поглядав на вершників і в’ючних коней, навантажених клітками для кенгуру. У кутиках його вуст звичаїлася багатозначна посмішка.

Двоє матросів, залишених у таборі для догляду за тваринами, були дуже зайняті, і їм не залишалося часу приділити більше уваги хлопцеві, який завжди користувався в таборі великою свободою. Тому вони не заперечували, коли Томек заявив, що має намір здійснити невелику прогулянку. Незабаром Томек зі штуцером у руках вийшов із табору. Швидкою ходою він попрямував угору проти течії струмка, що витікав із глибокої ущелини.

Уже багато днів Томек мріяв про самостійну вилазку. Досвід, набутий під час полювання з Тоні в буші, вселив у нього впевненість у своїх силах, тому чекав лише доброї нагоди, щоб здійснити свій план. За словами Бентлі, вони перебували тепер на території, яку досліджував колись Стшелецький. Томек мріяв піти слідами відомого мандрівника й зробити відкриття, яке принесло б йому славу. На його думку, цього найлегше буде досягти, якщо здійсниш який-небудь героїчний вчинок. Тим-то він вирішив не брати участі в полюванні на скельних кенгуру, а здійснити в гори самостійну вилазку.

Томек спокійнісінько заглибився в ущелину з численними поворотами й порослу високими деревами. Він ішов угору проти течії струмка, який спливав мальовничими водоспадами з численних уступів скель. Прямовисні скелі широким півколом оточували глибоку ущелину, і тут панували прохолода й напівтемрява. Близько полудня Томек був уже досить далеко від табору. Місцевість навкруги здавалась дикою й безлюдною, навіть тварин ніде не було видно, але хлопець сміливо йшов уперед. Струмок не давав йому заблукати. Ущелина ставала все вужчою та вужчою. Та раптом, коли Томек дійшов до чергового повороту, шлях йому перепинив великий уламок скелі. Похмура дикість місця, цілковите безлюддя й тиша подіяли на Томека гнітюче, і він вирішив уже повернутися назад, як раптом йому здалося, що за уламком скелі лунають людські голоси.

«Хто може бути тут у цій пущі?» — здивувався Томек.

Йому здавалося, що він повинен, не марнуючи часу, повернутися до табору, але цікавість прикувала його до місця. Він прислухався. Так, не було жодного сумніву, що за скелястою стіною розмовляли люди.

«Подивлюся на них здалеку й повернуся до табору», — вирішив Томек.

Він обережно піднявся на вершину величезного уламка скелі. По-пластунському підповз до самого краю. Тепер він міг уже й побачити, що відбувалось за поворотом ущелини. Висунув голову й завмер непорушно. За поворотом ущелина закінчувалася прямовисною стіною, що оточувала її півколом. Струмок витікав із глибокої щілини в скелі, біля підніжжя якої утворилась досить велика водойма.

На березі водойми Томек побачив намет і вогнище. Біля пригаслого вогнища сиділо двоє чоловіків, які вели між собою гостру розмову. Спочатку вони видалися йому дуже подібними один до одного. На груди їм спадали довгі бороди, а обличчя позаростали волоссям аж до самих брів… Проте Томек швидко помітив, що один із них був значно молодший.

— Якщо з нами трапиться нещастя, то тільки з твоєї вини, — провадив молодший, і голос його переходив у крик. — Як можна ризикувати так легковажно?

— У нашому становищі ризик уже не відіграє особливої ролі, — відповів старший. — Чи маємо якийсь інший вихід?

— Якби Томсон був на нашому місці, він давно покінчив би з нами! — вигукнув молодший. — Під час першого ж знайомства я помітив у його очах підлість.

— Я ще ніколи не заплямував рук людською кров’ю. Звідки в тебе підозра, що Томсон хоче позбавити нас нашої частки здобичі? — запитав старший.

— А чому він так довго не повертається? — питанням на питання відповів молодший.

— Він уже шість разів ходив у селище по харчі й усе було гаразд. Чому ж тепер повинно бути інакше? — стурбовано сказав старший. — Мені здається, що ми занадто довго перебуваємо в цій безлюдній місцевості. У нас здають нерви.

— Це правда, пора скінчити з усім цим, — уже спокійніше відгукнувся молодший. — Самий вигляд золотого піску недобре діє на розумові здібності людини. Треба було нам раніше накивати звідси п’ятами, та дідько приніс цих звіроловів.

— Скидаються на порядних людей, — заспокоїв його старший. — Але я з тобою цілком згоден, що в наших інтересах уникати будь-якого розголосу.

— Про це, власне, я й турбуюся, тату, — погодився молодший. — Що раніше ми розстанемося з Томсоном, то краще для нас. Те, як він дивиться на золотий пісок, змушує мене остерігатися його.

— Тільки-но Томсон повернеться, ми розділимо золото на три частини й розійдемося кожен у свій бік, — вирішив старший.

— Ми погано зробили, дозволивши йому піти по харчі.

— Іншого виходу у нас не було, — відповів старший. — Нас двоє проти одного. Адже батько й син не посваряться через золото. Але якби хтось із нас залишився з Томсоном наодинці, справа скінчилась би боротьбою та вбивством. Тільки перевага сили на нашому боці стримує Томсона від нападу.

Томек слухав цю розмову, затамувавши віддих. Він зрозумів, що на дні ущелини розігрується драма, підґрунтям якої було володіння золотом. Двоє бороданів, очевидно, говорили про відсутнього третього компаньйона. Томек не міг зрозуміти, чому троє чоловіків не можуть погодитися між собою? Чому ці двоє так холоднокровно говорять про боротьбу та вбивство? Адже вони повинні би бути задоволені, якщо їм дійсно вдалося знайти золото в цій дикій ущелині.

«Отже, так виглядають люди, які знайшли золото, — розмірковував Томек. — Яке це щастя, що я не маю нічого спільного з ними. Треба якнайшвидше втікати звідси, доки не з’явився третій золотошукач, якого так остерігаються ці два бородані».

Томек ще раз глянув в ущелину, щоб запам’ятати розташування стоянки золотошукачів. Поряд із бляшаними ночвами на березі струмка лежали якісь плескаті посудини й сита. Під прямовисною скелею стояв невеликий намет.

— Бр… як тут похмуро та сумно, — промимрив Томек, повільно рачкуючи назад.

І раптом над самісінькою його головою пролунав гучний протяжний сміх. Томек страшенно перелякався, подумавши, що його виявив третій золотошукач, який несподівано повернувся сюди. Він зірвався на рівні ноги, готовий тікати, але в цю мить протяжний сміх пролунав знову. Томека охопив понив. Замість похмурого золотошукача він побачив шаха з могутнім дзьобом; схиливши голову набік, и і ах видавав звуки, дуже схожі на протяжний людський регіт.

«Це, мабуть, коокабурра»[76], — подумав Томек.

Нe встиг Томек прийти до тями, як в ущелині пролунав голосний крик. Сміх коокабурри привернув увагу бороданів до скелі. Тільки-но Томек, злякавшись різкого сміху птаха, зірвався на ноги, сонячні промені відбилися від дула штуцера. Бородані помітили чоловічу голову й блиск зброї. Один із них схопив стару рушницю, а другий — револьвер. Підбадьорюючи себе войовничими вигуками, вони швидко подерлися на скелю.

Крики золотошукачів так налякали хлопця, що він застиг мов укопаний. І лише тоді, коли поряд із собою побачив волохату руку й бородате обличчя незнайомого чоловіка, жах, що охопив Томека, вивів його з заціпеніння.

— Рятуйте!.. Рятуйте, бандити! — відчайдушно закричав Томек і кинувся тікати.

Крик Томека про допомогу залишився без відповіді. Лише луна декілька разів повторила його. Бородані побачили хлопця, що втікав. Вони побігли за ним, роблячи великі стрибки. Хто б не був цей хлопець, його треба було знешкодити. Золотошукачі не мали анінайменшого сумніву, що він підслухав їхню розмову. На щастя, старший із них швидко опанував себе. В останню мить він підбив рукою цівку рушниці, з якої його син хотів вистрілити в хлопця. Рушниця вистрілила, але куля просвистіла в повітрі високо над головою Томека.

— Дурню, це ж не Томсон! — гнівно крикнув старший золотошукач. — Цього досить затримати й по всьому!

Молодший золотошукач кинув рушницю й погнався за хлопцем. Свист кулі подіяв на Томека, як удар батога. Він біг щодуху, і йому, напевне, вдалося б утекти, якби не впав, зачепившись ногою за корінь дерева, що стирчав із землі. Перше ніж Томек устиг підвестися, бородань, сопучи, немов ковальський міх, залізною рукою схопив його за горло.

— Рятуйте! — крикнув Томек.

— Мовчи, якщо тобі миле життя! — люто прошепотів золотошукач.

— Не вбивайте мене, я… нічого не чув, — тремтячим голосом пробелькотав Томек.

Це остаточно переконало золотошукача, що Томек підслухав його розмову з батьком.

— Що ти тут робиш? Тільки кажи правду! — грізно наскіпався він.

— Я вийшов прогулятися…

— Не бреши! Це Томсон послав тебе.

— Слово честі, ні! Звідки я міг би знати таку страшну людину?

— Отже, ти чув, що ми говорили про Томсона, — буркнув золотошукач.

Томек лише тепер схаменувся, що бовкнув зайве, але впиратися було вже пізно. Він злякано замовк, а золотошукач закинув його собі на спину й поніс до свого лігва. Там на них чекав старший золотошукач.

— Він підслухав нашу розмову, — коротко повідомив молодший, посадивши Томека на землю.

— Хто ти і як тебе звати? — запитав старший чоловік, пильно розглядаючи Томека.

— Я Томаш Вільмовський. Разом із батьком ловлю тварин для зоопарків, — відповів Томек.

— Я так і думав. Ти з того табору, що на галявині?

— Так, слово честі. Повірте мені, я не знаю ніякого Томсона. Я вийшов прогулятися й уже збирався повернути до табору, як раптом почув ваші голоси.

— Чому ти нас підслухував?

— Я зацікавився, хто може розмовляти в такій нелюдній місцевості. Потім злякався. Ну, й зрештою цей птах зі своїм реготом..

— Ха-ха-ха! Нічого не поробиш! Ми затримаємо тебе тут, поки не настане час забиратися звідси, — вирішив старший золотошукач. — Де твій батько?

— Поїхав ловити скельних кенгуру. Будь ласка, відпустіть мене до табору. Далебі, я нікому нічого не скажу.

— Коли батько повернеться з полювання? — допитував далі золотошукач, не звертаючи уваги на прохання хлопця.

— Через два-три дні. Ви відпустите мене, правда ж?

— Скільки чоловік залишилось у таборі?

Томек подумав, коли він скаже правду, золотошукачі нападуть на табір. Тому швидко відповів:

— У таборі лишилось кілька матросів; вони бачили, в якому напрямку я пішов.

— Ну, тільки не лякай нас, — пробурмотів молодший золотошукач.

— Не будемо довго теревенити. Збираймо свої манатки й ходімо, незалежно від того, повернеться Томсон чи ні, — рішуче промовив старший. — Хлопець має рацію: вони напевне його шукатимуть.

— Яв цьому впевнений, — швидко підтвердив Томек.

— Прив’яжи його до дерева! — наказав старший золотошукач.

Томек не впирався. Тим часом другий бородань не гаяв часу. Він виніс із намету мішок і почав спритно пакувати речі. Начиння для промивання золота він кинув у кущі. Незабаром став знімати й складати намет, як раптом зі скелі пролунав грізний окрик:

— Руки вгору, кляті щури!

Золотошукачі завмерли на місці, повернувши голови до скелі. Томек також глянув туди. Його охопив жах. На скелі стояло п’ятеро здорованів. У руках вони стискали револьвери, спрямовані на золотошукачів.

— Що це означає, Томсоне? — спитав старший золотошукач, недовірливо позираючи в бік нападників.

— Ти настільки нахабний, наскільки й дурний, Джоне О’Донелл, — відповів Томсон. — Пташки приготувалися вилетіти з гніздечка, залишивши старого компаньйона без нічого? Так, так! Батечко цілком вартий свого підступного синочка!

— Ти мелеш дурниці, Томсоне! — сказав старший О’Донелл. — І зараз ти в цьому переконаєшся.

Томсон цинічно розсміявся й відповів:

— Я вже давно підозрював, що ви хочете пошити мене в дурні! Попрацюй з нами шість місяців, дурний Томсоне, а потім ми самі поділимо добуте нами золото. Досить було мені поїхати по продукти, як ви відразу стали готуватися до відльоту. Ну й дурні ж ви! Проте ви не на того натрапили. Це мої товариші; вони свідки вашої зради й прослідкують за справедливим розподілом золота. Приємний для вас сюрприз, ш?

— Брешеш, Томсоне! — заперечив старий О’Донелл. — Ти говориш неправду й добре про це знаєш.

— Брешу? А манатки спаковані, щоб дременути?

— Ми ліквідуємо цю стоянку тільки тому, що якісь звіролови вистежили нас в ущелині й тепер знають, чого ми тут сидимо, — пояснив старий О’Донелл. — А ось доказ! — І показав на Томека, прив’язаного до дерева.

— Що я бачу?! Ви захопили хлопця? — удавано здивувався Томсон. — Це вам так не минеться. Руки вгору!

— Томсоне, я бачу, ти шукаєш зачіпки! — закричав молодший О’Донелл.

— Я завжди знаходжу те, що шукаю! — саркастично посміхаючись, відповів Томсон. — Те, що ви захопили хлопця, ставить вас обох у становище злочинців. Руки вгору!

Вражений Томек, затамувавши подих, дивився на драматичну сцену, що розігралася перед ним. В очах молодого золотошукача спалахнули гнів і відчайдушна рішучість. Блискавичним рухом він вихопив револьвер.

Томсон, не вагаючись, натиснув курок. Гримнув постріл. На обличчі молодого О’Донелла з’явилась гримаса болю, проте дуло його револьвера плюнуло вогнем. Томсон похилився, обличчя його зблідло. Через хвилину він повільно скотився зі скелі й, розкинувши руки, непорушно застиг майже біля самих ніг золотошукача.

— Не стріляйте! Золото добре заховане! Без нас ви його не знайдете! — крикнув старий золотошукач до компаньйонів Томсона.

Четверо бандитів стояли в нерішучості, тримаючи зброю напоготові. Раптом шалька шансів на перемогу перехилилася на їх бік. Очі молодшого О’Донелла, якого поранив Томсон, заволоклися туманом, і він важко впав на мертве тіло супротивника.

— Ти програв, старий! — зловтішно розсміявся один із бандитів. — Нас четверо, а ти можеш розраховувати тільки на себе. Підніми лапи високо догори! Ми сходимо до тебе.