Томек у країні кенгуру

IV СЮРПРИЗИ НА «АЛІГАТОРІ»

Був ранній ранок, але на вулицях Трієста вже панував жвавий рух. Дрожка, якою Томек їхав із батьком та Смугою, ледве прокладала собі дорогу серед інших екіпажів.

Томек уперше опинився в портовому місті. Він із цікавістю дивився на ліс кораблевих щогл, які всіяли велику затоку. Скрип кранів, за допомогою яких завантажували кораблі, команди й крики матросів зливалися в безперервний гул. Шум, жвавий рух, який панував навколо, і вигляд потужних морських кораблів справили на хлопця велике враження й навіть до певної міри виповнили його страхом перед великим, досі незнаним йому світом. Томекові здалося, що він лише маленька пилинка на шляху велетнів, які готові безжально роздавити його своїми важкими лапами. Далека Варшава, місто в декілька разів більше за Трієст, тепер здавалася йому найбезпечнішим куточком у світі. Він раптом зрозумів, чому тітка Яніна так боялася відпускати його в далеку дорогу.

«Якщо вже тут так страшно, то що вже казати про перебування в неозорому морі й про те, що чекає мене в далекій, незнайомій Австралії?» — думав Томек.

Томек згадав слова вчителя географії, який розповідав про величезні австралійські ліси, які зовсім не дають тіні, про безводні степи й пустелі, а також про чорних людей, що полюють і воюють за допомогою грізних у їх руках бумерангів[7].

Уявивши собі всі небезпеки, що очікують його, Томек аж зблід зі страху. Але коли йому здалося, що для нього вже немає порятунку, він раптом відчув на своєму плечі теплу долоню й почув голос батька:

— Це тільки спочатку все здається таким незвичайним, Томеку. Через кілька тижнів ти так звикнеш до нових умов, що почуватимешся, як риба у воді.

Томек здивовано глянув на батька, а потім — на Смугу. Вони підбадьорливо посміхалися, немовби знали про всі його побоювання.

«Який же я недотепа! — подумав Томек. — Адже я тут не одинокий!»

І він відразу ж повеселішав.

— А як ми знайдемо «Алігатора» в тій гущі кораблів? — запитав він.

— «Алігатор» стоїть на якорі в глибині затоки, — відповів батько. — Через декілька хвилин ти побачиш катер, що очікує нас біля пристані.

І справді, незабаром візник повернув до набережної.

— Приїхали, — повідомив Вільмовський.

Прихопивши з собою речі й пройшовши буквально кількадесят кроків, вони побачили високого, широкоплечого моряка, який, розштовхуючи сильними руками людей, що зібралися на пристані, швидко підійшов до них.

— Добридень, Анджею! Вітаю вас, пане Смуго! — вигукнув він по-польському. — Бачу, що наш варшав’янин уже прибув!

Вільмовський і Смуга привіталися з матросом із засмаглим та обвітреним обличчям.

— Томеку, познайомся з нашим боцманом Тадеушом Новицьким, — сказав Вільмовський.

Рука Томека на мить зникла в широкій, мозолястій долоні боцмана, який, не гаючись, забрав у нього валізку й, узявши його за руку, повів до пристані.

— Ну, юначе, ти лише вчора прибув із Варшави? — з грубуватою фамільярністю спитав боцман, коли вони опинились на тій частині молу, де натовп був трохи рідший.

— Так, пане, — підтвердив Томек.

— А окажи мені, будь ласка, коли ти був востаннє в Лазенках?

Томек трохи подумав, а тоді відповів:

— Рівно п’ять днів тому, перед самим від’їздом я ходив туди помилуватися лебедями.

— Ти дуже любиш Лазенкі й лебедів?

— Дуже люблю! Я тікав із дому, щоб побродити парком і Ботанічним садом. Мені не раз за це діставалось від тітки!

— Так, братику, ми з тобою в цьому дуже близькі! Я радо послухаю новини з нашої милої, старої Варшави. Адже я не був удома вже кілька років!

— А ви також із Варшави? — здивовано спитав Томек.

— Перед цим я жив у Варшаві на Повіслі, братику! Повір, що хоча ти побачиш багато різних див під час блукання світами, такої річки, як Вісла, і такого міста, як Варшава, не знайдеш ніде.

Томек, сам не знаючи чому, відчув раптом величезну симпатію до велетня-боцмана. Не задумуючись ні на секунду, він сказав:

— Перед від’їздом із Варшави я купив декілька листівок із краєвидами міста. Охоче поділюся з вами.

— Це просто чудово, що ми зустрілися, — весело відповів велетень-боцман. — Такому подарункові я буду радий більше, ніж пляшці найкращого рому.

Розмовляючи так, вони підійшли до краю пристані, де на, них очікував великий човен із чотирма матросами. Боцман посадовив Томека поряд із собою біля стерна, й відразу відчалили.

Дорогою Томек уважно читав назви кораблів, шукаючи «Алігатор». Не знаходячи його, звернувся до боцмана:

— Скажіть, будь ласка, чи звідси видно вже наш корабель?

— Глянь на отой пароплав, там, на рейді, із труби якого валить дим, немов із кратера Везувію, — сказав боцман. — Це і є наш «Алігатор».

Томек глянув у вказаному напрямку й добачив не дуже великий пароплав, якщо порівняти його з іншими океанськими кораблями, що стояли на якорі в порту. Човен швидко наближався до «Алігатора». З його борту на блоках звисали канати, до яких прив’язали їхнього човна. Потім до човна спустили мотузяну драбину.

Заохочений боцманом, Томек першим піднявся на борт хисткою драбиною. Ледве-но торкнувся ногами палуби корабля, як до нього підійшов низький, худий чоловік із люлькою в зубах.

— Якщо не помиляюсь, то маю приємність бачити молодого мисливця на диких звірів. Ми чекаємо на тебе ще від учора, — звернувся він до Томека, виймаючи люльку з рота. — Моє прізвище — Мак-Дугал.

— Добридень, пане капітане! — відповів Томек по-англійському, з задоволенням констатуючи, що недаремно старався, вивчаючи англійську мову. — Я — Томаш Вільмовський.

Капітан торкнувся козирка кашкета двома пальцями і подав Томекові руку:

— Боцман Новицький приготував тобі каюту поряд із моєю, так що ми будемо сусідами. Ти дуже хропеш уві сні?

— Тільки тоді, коли сплю навзнак, пане капітане.

— Не біда. Я хроплю в будь-якому положенні, — відповів з усмішкою капітан, воднораз вітаючись із старшим Вільмовським та Смугою, які один за одним піднялися на палубу.

— Чи все готове до відплиття? — спитав Вільмовський.

— Від самого світанку тримаємо котли під парою, — відповів Мак-Дугал.

— Якщо ви готові, то знімаємося з якоря, — наказав Вільмовський.

Вузенькими залізними сходами вони зійшли на верхню палубу, де матроси закріплювали човен, підійнятий із поверхні моря. Мак-Дугал зайняв своє місце на капітанському містку, звідки негайно почав подавати команди.

Незабаром пролунав гудок. Томекові здавалося, що під його ногами затремтіла палуба. Він почув брязкіт ланцюгів, які підіймали якір. Протяжний бас корабельного гудка пролунав утретє. Пароплав затремтів, немовби раптово ожив, і почав рухатися.

— Ну, Томеку, починаємо нашу першу спільну мандрівку, — констатував Вільмовський.

— Дивись, тату! Здається, ніби берег віддаляється від нас, а не ми від нього, — вигукнув Томек.

Легке тремтіння палуби свідчило про те, що запрацювали машини корабля. «Алігатор» швидко рушив уперед і незабаром вийшов із затоки у відкрите море. Стоячи на палубі поряд із батьком, Томек дивився на берег, що дедалі віддалявся…

— Капітан Мак-Дугал сказав, що моя каюта розташована поряд із його, — озвався Томек, коли будинки на березі перетворилися на вузьку кольорову смужку.

— На пароплаві чимало вільних кают, — пояснив Вільмовський, — тому кожен із нас отримав власний куток. Це дуже добре, адже на «Алігаторі» пробудемо декілька місяців.

— А коли припливемо в Австралію, то також будемо жити на кораблі? — поцікавився Томек.

— «Алігатор» буде основною базою нашої експедиції. У міру потреби пароплав змінюватиме місце стоянки. Це дасть змогу вантажити на нього звірів, пійманих у різний час і в різних місцях. Більшість із них важко переносить перші дні неволі. Багато гине через погане транспортування. На «Алігаторі» ж вони почуватимуть себе непогано.

— Чи звірі хворіють під час морської подорожі? — не вгавав Томек.

— Деякі хворіють, проте майже всі роздратовані. При нагоді поговоримо про це докладніше. Зараз ти повинен влаштуватися у своїй каюті.

Вільмовський повів сина до надбудови на верхній палубі. З обох боків вузького коридору були двері, позначені номерами. Вільмовський зупинився на порозі й повідомив сина:

— Перші двері з лівого боку ведуть у каюту капітана. Наступні — в твою каюту. Треті двері ведуть у мою, а останні — в каюту Смуги. Праворуч по коридору знаходяться каюти офіцерів і боцмана Новицького. Решта членів екіпажу розташована поверхом нижче. Там же знаходиться кают-компанія.

Вільмовський зупинився біля входу до каюти Томека й, усміхнувшись, запропонував:

— Мені здається, що найкраще почати ознайомлення з пароплавом із власної каюти. Будь ласка, заходь!

Томек відчинив двері. Коли він оглянув затишну каюту, його охопив подив. Над вузьким, прикріпленим до стіни ліжком, виблискував новенький штуцер.

— Тату, чи все те, що є в цій каюті, належить мені? — запитав Томек, ледве стримуючи хвилювання.

— Звичайно, — відповів батько, — тут ти знайдеш усе, що потрібне людині в експедиції.

— Ірка, Вітек і Збишек луснуть від заздрощів, коли я напишу їм про це! — вигукнув Томек.

— Ти хочеш негайно ознайомитися з пароплавом? — спитав Вільмовський, бачачи, що Томек весь час із нетерпінням поглядає на штуцер, який висів над ліжком. — А може, ти волієш насамперед роззирнутись тут як слід?

— Я думаю, що так буде найкраще. З пароплавом я встигну ознайомитись і потім, — заявив Томек, задоволений пропозицією свого батька.

— Чудово, тоді залишайся тут, а я піду на нараду з капітаном і Смугою. Ми будемо в каюті для курців на нижній палубі. Досить зійти сходами в кінці коридору, щоб потрапити до нас.

— Гаразд, таточку. Я прийду до вас.

Як тільки двері за батьком зачинились, Томек одним стрибком опинився на ліжку. З великою обережністю зняв штуцер із гачка. Зосереджено оглянув блискучу зброю. На обличчі в нього з’явився вираз занепокоєння. Він так захопився штуцером, що навіть не почув, як до каюти зайшов боцман.

— Ого-го! Бачу, що ти роздобув собі чудову зброю, готуючись до експедиції, — загув басом боцман Новицький.

Томек здригнувся від несподіванки й ледве не впустив штуцера на підлогу.

— Я чув, як ви зайшли до каюти, — мовив він на своє виправдання, заскочений раптовою появою боцмана.

— Нічого дивного, братику, — засміявся боцман. — Я можу навіть до сплячого лева підійти непомітно. У тебе гарний штуцер. Мабуть, новий?

— Думаю, що… новий, — підтвердив Томек.

— Зброя цілком сучасна. Мабуть, у Варшаві ти ще не бачив такої, — вів далі боцман і додав: — Ану лишень покажи, братику.

Томек із полегкістю зітхнув і передав штуцер боцманові. Мабуть, той чудово знався на зброї, бо штуцер у його руках раптово ожив, відкриваючи всі свої таємниці. За кілька хвилин боцман розібрав майже всю рушницю, пояснюючи при цьому Томекові призначення кожної її частини. Потім знову зібрав штуцер і запропонував:

— Ну братику, спробуй тепер зробити те саме, що і я. Я чув від твого батька, що ти будеш у нас постачальником свіжого м’яса; отже, ти повинен досконало знати свою зброю, щоб вона тебе не підвела.

На своє велике задоволення Томек уже після третьої спроби самостійно розібрав і зібрав штуцер. Боцман, здавалося, відгадав його приховану думку, бо раптом сказав:

— Тут, на кораблі, є місце, де ми потай від цікавих сусідів зможемо випробувати цю блискучу іграшку. Із завтрашнього дня почнемо вчитися стріляти.

— І про це ніхто не знатиме? — пожвавішав Томек.

— Хіба що який-небудь заблудлий корабельний щур, яких, мабуть, не бракує в трюмі цієї старої галоші. Шум машин заглушить звуки пострілів — ми влаштуємо тир недалеко від кочегарів.

— Ох, як здорово! — зрадів Томек. Відтоді, як він довідався, яку функцію виконуватиме під час експедиції, жодної хвилини не мав спокою. Тому симпатія, яку відчув до боцмана ще в Трієсті, тепер ще збільшилась. Він хапливо почав порпатись у своїй валізці. Вийняв звідти великий конверт і вручив його боцманові.

— Я обіцяв вам листівки з краєвидами Варшави. Будь ласка, виберіть собі ті, які вам найбільше сподобаються, — запропонував він.

Боцман присів біля столика, розклав перед собою всі листівки й довго мовчки розглядав їх. Нарешті почав відкладати праворуч листівки з краєвидами кварталів міста, розташованих поблизу річки.

— Послухай-но, братику, якщо не заперечуєш, то саме ці листівки я візьму собі, — звернувся він до Томека.

— Будь ласка! Прошу дуже! Мене дивує лише те, що ви відібрали собі всуціль краєвиди Повісля.

— Бо я виріс на Повіслі. Там мешкають мої старенькі, — пояснив боцман.

— А ви дуже сумуєте за Варшавою?

— Як риба за водою!

— Чому ж ви не поїдете провідати своїх рідних?

— А ти знаєш, чому твій батько не може повернутися на Батьківщину? — запитав боцман.

— Знаю!

— Зараз ти зрозумієш, чому я не можу поїхати до Варшави, коли я скажу тобі, що мені довелося тікати разом із ним за кордон. Між нами тільки та різниця, що він залишив дома дружину й тебе, а я — своїх стареньких.

Томек здивовано глянув на боцмана. Той після хвилинної мовчанки додав:

— Так, так, після втечі з Варшави нам не дуже-то щастило. Треба було шукати роботу на чужині. Мене щось тягло до моря. Вдалося найнятись на судно. Через декілька років дослужився до боцмана. Щодо твого батька, то він влаштувався на роботу в Геґенбека. Ми з ним зустрілися кілька місяців тому у Гамбурзі. Тоді він і запропонував мені перейти на «Алігатор». Інколи добре мати давнього друга. Він шепнув за мене словечко Гаґенбекові й… ось ми пливемо разом до Австралії.

— Це просто чудово! — вигукнув Томек. — А скажіть, пан Смуга теж мусив тікати за кордон?

— Смуга? Ні, братику! Він єдиний з усієї нашої компанії справжній за покликанням мандрівник і мисливець на диких звірів. Кажуть, що він ловив котів за хвости ще тоді, коли лазив рачки.

— Невже Смуга так рано вибрав собі цю професію? — засміявся Томек, хоча чудово розумів, що старий боцман жартує.

— Та, мабуть, що так. Як кажуть, любов до полювання він увібрав у себе разом із молоком матері.

— Як це розуміти? — запитав зацікавлений Томек.

— Так кажуть, коли хочуть підкреслити, що хтось до чогось дуже здібний, тобто має таку жилку, як кмітливість, розумієш?

— Розумію, розумію, — відповів Томек задоволено. — Це означає, що хтось має покликання або здібність до чогось.

— Так, так. Ти влучив у самісіньку десятку, братику, — сказав боцман.

Томека охопила раптом цікавість, чи й у нього, бува, немає такої жилки до полювання на диких звірів, тому, не гаючись, спитав боцмана:

— Цікаво, чи можна виробити в собі такий хист до мандрівок і полювання на диких звірів?

Боцман скоса глянув на хлопця й, стримуючи посмішку, відповів:

— Недарма кажуть, що звичка — це друга натура: отже, мабуть, можна. Треба тільки дуже хотіти й мати голову на в’язах.

Томек повеселішав. Нічого не кажучи боцманові, він вирішив у всьому наслідувати пана Смугу, щоб стати таким же вправним мисливцем, як він..

Боцман сховав листівки до кишені блузи в той момент, коли в коридорі пролунав гучний удар гонга.

— Мабуть, щось трапилось! — стурбовано сказав Томек.

— Ти вгадав, братику! Кухар приготував обід, — серйозно відповів боцман. — Тому швиденько чешімо до кают-компанії.

— Гм, отже, це тільки обід… — пробурмотів Томек.

Простора кают-компанія знаходилася на нижній палубі. Томек і боцман застали там уже кільканадцять осіб.

— Нарешті! — сказав Вільмовський, побачивши боцмана й сина. — Ти, Томеку, так засидівся в своїй каюті, що я вже боявся, чи зможе звук гонга виманити тебе з неї на обід.

— Я не знав, що вже так пізно, — виправдовувався Томек, не помічаючи значущих поглядів, якими обмінялися батько з боцманом.

Тим часом Вільмовський посміювався тихцем над наївністю сина, який не здогадувався, що батько наскрізь бачить його хлоп’ячу хитрість. Він чудово знав, що Томек не має поняття про стрільбу й полювання. Визначення йому функції «великого мисливця експедиції» було жартом, який Томек сприйняв з усією серйозністю. Вільмовський гадав, що напускна байдужість, з якою син сприйняв своє «призначення», розвіється, як дим, тільки-но він побачить чудовий штуцер. На його подив, Томек зумів спритно приховати свої побоювання та інтерес до зброї. Не бажаючи образити хлопця, він попросив боцмана Новицького навчити сина поводитися зі зброєю. Боцман залюбки взявся за цю місію. Адже Томек для нього був частинкою далекої, улюбленої Варшави. Тому він з успіхом виконав це завдання й тепер, значуще моргаючи Вільмовському, давав йому зрозуміти, що все відбулось якнайкраще.

Вільмовський відрекомендував сина членам екіпажу, які зібралися в кают-компанії, після чого всі почали обідати.

Томек їв без апетиту. Адже він вирішив у всьому наслідувати Смугу, тому час від часу поглядав на нього й думав:

«Боцман Новицький, певно, багато знає, якщо розбирає штуцер так легко, як я зараз набираю ложкою суп із тарілки. Це трохи смішно, але, можливо, пан Смуга справді ще лазив рачки, а вже для вправляння ловив котів за хвости. Шкода, що тітка Яніна не любила тварин і не дозволяла тримати в хаті навіть кота. Ну що ж, нічого не вдієш! Буду в усьому наслідувати пана Смугу. Тоді швидко стану великим мисливцем, а може, навіть приборкувачем».

Томек швидко їв суп, хоча він йому й не дуже смакував. Йому навіть вдалося випередити Смугу на кілька ложок, проте радість його швидко розвіялася, коли він помітив, що Смуга наливає собі другу порцію.

Томек із гіркотою подумав: «У тривалості сну я, може, не поступлюся перед Смугою, але в їді — ні. Принаймні не відразу. Треба буде при нагоді запитати боцмана Новицького, чи мав Смуга такий апетит із самого дитинства».

Доки не буде з’ясовано цю неясність, Томек вирішив їсти неквапом. Тепер він звернув увагу на решту членів екіпажу. Це були представники різних рас і народностей. Особливо йому сподобались двоє великих негрів-кочегарів. Це були атлетичної будови чолов’яги. Тому Томек вирішив почати ознайомлення з кораблем із котельні.

Відпочивати до своєї каюти Томек пішов уже зовсім пізно ввечері. Він швидко роздягся, скочив до ліжка й загасив світло. Батькові пообіцяв, що постарається негайно заснути, проте попри бажання дотримати слова, сон його зовсім не брав. А втім, як тут можна заснути, коли протягом лише кількох годин йому довелося пережити стільки розмаїтих вражень! Томек і справді заплющив очі, але тут же згадав напівголих кочегарів, які великими лопатами кидали вугілля у великі печі, де гуготіло пекельне полум’я. Потім він перенісся подумки в будку штурвального, і перед його очима постали образи вахтових офіцерів і матросів. Усі вони працювали, щоб корабель вчасно прийшов до далекої Австралії. Відтак він пригадав мету мандрівки й почав роздумувати над тим, скільки пригод очікує його в найближчому майбутньому.

Томек лежав на вузькому корабельному ліжку й в уяві переживав велике полювання на швидконогих кенгуру та кровожерливих динго. Упродовж кількох хвилин він подумки здійснив чимало незвичайних подвигів і, зрештою, заснув від утоми.