Томек у країні кенгуру

XXI НА ГОРІ КОСТЮШКА

Томек час від часу нетерпляче поглядав на гірське пасмо. Він очікував повернення батька з полювання на гірських кенгуру. Відтоді, як Тоні й Смуга поїхали, він не виходив із табору. Неухильно дотримувався даного слова, а щоб скоротити час очікування, доглядав за тваринами. У вільний час дивився в бінокль на гори, сподіваючись побачити батька, який повертається з полювання.

Від часу небезпечної пригоди з бушрейнджерами минуло вже два дні. Смуга особисто відвіз бандитів до найближчого містечка, де випадково зустрів патруль кінної поліції. Представники закону склали акт про смерть Картера й Томсона та поховали їх без будь-яких церемоній. Бандитів, що вціліли, закували в кайдани й повезли до міста, тому не було ніякого сумніву, що їм не минути заслуженої кари. Після цього Смуга повернувся до табору золотошукачів. О’Донелл прагнув якнайшвидше виїхати звідси, але не міг цього зробити через пораненого сина. Смуга привіз із собою похідну аптечку з ліками й допоміг перев’язати пораненого. Потім, не гаючи більше часу, відвіз Томека до табору експедиції, а сам приєднався до загону мисливців, які полювали на кенгуру. Тоні не брав участі в операції передавання бушрейнджерів поліції. За наказом Смуги він поїхав у гори, де повинен був знайти Вільмовського й розповісти йому про все, що трапилося.

Таким чином, Томек знову залишився в таборі з двома матросами й з нетерпінням очікував повернення батька. Терпеливість його була піддана тривалому випробуванню. Полювання затягувалося; мисливці вже шість днів перебували поза табором. Томек першим побачив тих, що поверталися із здобиччю. Він скочив у сідло свого поні й помчав їм назустріч. Незабаром він уже міцно обіймав батька. З провинним виглядом чекав докорів. Але Вільмовський, поінформований Смугою про переживання сина, не сердився на нього.

— Як себе почуває поранений золотошукач? — запитав Вільмовський після перших слів привітання.

— Не знаю, тату, але сподіваюся, що йому вже краще, — відповів Томек, радіючи, що батько не дорікнув йому за самочинність.

— Чому ж ти не відвідав його? Часу в тебе було достатньо.

— Гм, якщо сказати правду, то в мене було велике бажання зробити це, але я пообіцяв Смузі, що без твого дозволу більш не залишу табору. Тому в очікуванні твого повернення я доглядав тварин.

— Я вважав, що тобі треба заглянути до золотошукачів і довідатися, чи не потрібна їм наша допомога.

— Може, ми пішли б туди разом? — запропонував Томек.

— Я переконаний, що вони прагнуть зберегти в таємниці своє перебування в ущелині. Гадаю, буде краще, якщо ти відвідаєш їх сам. Тільки спитай, чи не потрібна їм якась наша допомога.

Цього дня Томек так і не встиг відвідати О’Донеллів. До заходу сонця він оглядав зловлених тварин. Крім невеликих, спритних гірських кенгуру, мисливці впіймали дві плащоносні ящірки[78]. Ці плазуни, довжина яких сягає метра, мали на голові та шиї шкіряну складку, що дуже нагадує комір. Вони бігали на задніх лапах, як кенгуру. Мисливці зловили також кілька ящірок-молохів[79], тіла яких укриті шкіряними шипами різних розмірів, тигрову змію, лусконогу ящірку[80] та пару птахів, т. зв. великих зимородків, або коокабурра. Останні відразу нагадали Томекові О’Донеллів. Адже це коокабурра своїм неприємним хихотінням привернула увагу золотошукачів до Томека, який намагався сховатися від них. Але, на жаль, уже було пізно для прогулянки до ущелини золотошукачів. Томек вирішив піти туди із самого ранку. Це мав бути його прощальний візит до О’Донеллів, оскільки австралійська експедиція звіроловів уже закінчувалася. В обмін на ведмедиків коала й кількох гірських кенгуру Бентлі зобов’язувався дати звіроловам низку цікавих австралійських птахів, яких було багато в зоологічному парку Мельбурна.

Уранці наступного дня Томек осідлав поні й разом із Динго вирушив в ущелину. Без будь-яких перешкод він дістався до скелі, що перекривала шлях до стоянки золотошукачів. Томек прив’язав поні до дерева, а сам разом із Динго видерся на скелю. О’Донелли сиділи біля вогнища. Вони смажили рибу, яку зловили в струмку. Томек зістрибнув зі скелі й підбіг до них.

— Ого, у нас приємний гість! — вигукнув старший О’Донелл, побачивши Томека. — А я вже думав, що ти образився. Я радий, що можу попрощатися з тобою перед від’їздом з Австралії.

— Я приїхав довідатися, чи не потрібна вам наша допомога. Бачу, що ваш син почуває себе значно краще, — відповів Томек.

— Рана вже заживає. Завтра вирушаємо до Сіднея, звідки кораблі відпливають до Європи. Ми повертаємося на батьківщину, до Ірландії. Завдяки тобі ми повернемося туди з грішми, потрібними для того, щоб розпочати нове життя.

— Ми також незабаром залишимо Австралію, — повідомив Томек.

О’Донелли на кожному кроці виявляли Томекові свою вдячність. Вони пригостили його сніданком, а потім провели час у дружній бесіді. Допіру по двох годинах Томек почав збиратися в дорогу до табору. Під час прощання старий О’Донелл дуже розхвилювався. Він затримав у руці Томекову долоню й промовив:

— Я приготував тобі маленький дарунок на згадку. Він зацікавить тебе, оскільки це свого роду річ унікальна. В ущелині я знайшов дивовижну глину, що змінює свій колір, коли занурити її в морську воду. За вагою шматка цієї глини можна зробити висновок, що вона — не звичайна.

По цих словах О’Донелл вийняв із заплічника шматок глини завбільшки з кулак дорослого чоловіка й акуратно загорнув його в картату носову хустинку.

— Пообіцяй мені, що ти нікому не покажеш цієї глини доти, доки не зануриш її в морську воду. Це буде для тебе сюрприз, а для мене велика приємність. Добре? — попрохав О’Донелл.

— Якщо ви бажаєте, я огляну ваш подарунок на кораблі, де в мене буде досить морської води.

— Я переконаний, що такий джентльмен, як ти, дотримає свого слова.

Томек ледве стримував сміх. Ну й дивак цей старий! Чому він із такою повагою говорить про шматок звичайнісінької глини? Але Томек не мав наміру позбавляти старого задоволення. Тому він узяв згорток і насилу запхав його до кишені.

— Тільки не загуби, — нагадав О’Донелл. — Це буде для тебе приємна несподіванка.

— Дуже дякую. Не загублю, будьте спокійні, — пообіцяв Томек, прощаючись із золотошукачами.

Томек рушив назад до табору. Важкий шматок глини дуже заважав йому в дорозі. Прибувши до табору, він зразу кинув дарунок О’Донелла у валізку й тут же забув про нього.

У наступні кілька днів звіролови активно готувалися до від’їзду: майстрували клітки для тварин, робили запаси корму для них. Нарешті настав час від’їзду. Одного дня на світанку звіролови згорнули табір і вирушили на південь. Вони їхали дуже повільно, оскільки везли із собою велику кількість упійманих тварин. Час від часу доводилося зупинятись на тривалий відпочинок, вичищати клітки, годувати тварин, поповнювати запаси кормів, що забирало чимало часу. Але турбота про гігієну тварин давала чудові результати. Чотириногі в’язні добре переносили неволю. Деякі з них навіть устигли подружитися з ловцями.

Наближався кінець листопада. Спека далася мандрівникам узнаки. Вільмовський із тривогою очікував настання найжаркішого в Австралії місяця літа, яке мало розпочатися через кілька днів. Нечисленні річки та струмки, що витікали з гір, почали пересихати, трава жовкла прямо на очах, земля твердла й тріскалась від спеки. Побоювання Бентлі, що літо буде засушливим, справджувалися.

Нарешті, після дуже виснажливої дороги, експедиція досягла берега річки. Бентлі вважав, що це одна з приток річки Муррей. На його думку, за два дні їзди вниз за течією цієї притоки знаходилася залізнична станція. Тепер забезпечення експедиції водою було гарантоване. Вільмовський, щоб дати відпочинок людям і коням, розпорядився зробити кількаденний привал. Майже весь пообідній час звіролови розвантажували клітки з тваринами та встановлювали намети.

Під вечір Томек вирішив скупатися в річці. Він роздягнувся й разом із Динго з задоволенням хлюпався в теплій воді. Скупавшись, вони почали бродити по воді біля самого берега. Раптом грізне гарчання собаки привернуло його увагу. Динго побачив якесь дивне звірятко й поплив до нього з усіх сил. Томек побіг услід за ним. Він побачив спинку тварини, що виступала з води й була вкрита шерстю; голова дивної істоти закінчувалася дзьобом, подібним до качиного. Томек тут же пригадав, що Смуга дорогою з Варшави до Трієста розповідав йому про подібних звіряток, які живуть в Австралії.

— На допомогу! Качконіс! — про всяк випадок крикнув він, оскільки не був упевнений, чи безпечна ця дивна тваринка.

Але поки прибігли мисливці, качконіс пірнув під воду, махнувши хвостом під самісіньким носом у Динго. Собака пірнув за ним у воду, але незабаром виплив на поверхню, голосно пирскаючи.

— Що трапилось? — з тривогою запитав Вільмовський, зупинившись на березі річки.

— Я бачив качконоса! Динго намагався його схопити, але він пірнув у воду біля самого берега, — схвильовано повідомив Томек.

— Як виглядала ця тварина? — запитав Бентлі.

— Вона мала дзьоб, як качка.

— Можливо, це справді був качконіс. Ці тварини в сутінках виходять із нір на пошуки поживи. Куди він сховався? — розпитував Бентлі.

— Тут, біля самісінького берега.

— Помацай рукою, чи немає там отвору, що веде до його нори, — порадив Смуга.

Томек наблизився до берега. Через хвилину він вигукнув:

— Так, так! Правильно! Я намацав отвір, подібний до входу в нору!

— Чудово! Як ви гадаєте, чи не пополювати нам на качконосів? — запитав Бентлі.

— Мені не доводилося чути, щоб качконоси витримували неволю, — зауважив Вільмовський. — У всякому разі їх немає в жодному із зоологічних парків.

— Це правда, що качконоси дуже погано переносять неволю. Мабуть, ми не знаємо правил їх утримання. Тубільці ловлять їх заради м’яса та хутра, з якого шиють собі шапки, — додав Бентлі.

— Привезти до Європи живого качконоса було б неабияким успіхом нашої експедиції, — втрутився Смуга.

— Спробуємо його впіймати, якщо вже нам трапилася така нагода, — вирішив Вільмовський.

— Якщо так, то я зараз принесу відповідне спорядження, — підсумував Бентлі.

Незабаром він повернувся з сіткою, що нагадувала довгий рукав, прикріплений до дерев’яного обруча, і разом зі Смугою вони закрили сіткою отвір, що вів до нори тварини, а відтак повернулися до табору.

У вечері, сидячи біля вогнища, Вільмовський обміркував із Бентлі умови обміну пійманих тварин на австралійських птахів, широко представлених у парку Зоологічного товариства в Мельбурні. Вони остаточно домовилися, що за кілька гірських кенгуру та двох ведмедиків коала Бентлі, як директор зоологічного парку, дасть Вільмовському зразки пернатих представників австралійської фауни. Це було вигідно ловцям, оскільки значно скорочувало термін їхнього перебування в Австралії. Таким чином, останнім етапом тривалої експедиції в Австралію мало бути місто Мельбурн, столиця штату Вікторія. Згідно з договором, капітан Мак-Дугал повинен був прибути туди на «Алігаторі» протягом найближчих днів.

Після обміну й завантаження корабля тваринами, упійманими протягом останніх тижнів, експедиція мала вирушити з Мельбурна до Європи.

Звіролови розраховували якийсь час пожити в Мельбурні, рідному місті Бентлі. Зоолог був радий цьому. Він полюбив нових польських друзів і хотів познайомити їх зі своєю матір’ю. Бентлі згадав, що їхній табір зараз знаходиться всього за вісімдесят кілометрів від гори Костюшка. Як тільки почув про це Вільмовський, він відразу запитав, скільки часу зайняла б екскурсія в Австралійські Альпи.

— Я гадаю, — відповів Бентлі, — що поїздка на гору Костюшка займе не більше як п’ять днів. Ми, мабуть, можемо дозволити собі цю маленьку прогулянку, бо нам доведеться простояти тут близько тижня, щоб дати відпочити тваринам.

— О, так, так! Ми повинні побачити гору, яку відкрив Стшелецький! — попрохав Томек.

— Варто скористатися цією нагодою, — підтримав його боцман Новицький.

— Давайте хоча б таким чином ушануємо пам’ять нашого славного земляка, — додав Смуга.

— Тоні чудово знає найкоротший шлях до гори Костюшка, адже це його рідні місця, — сказав Бентлі.

— Нема потреби більше дискутувати з цього приводу. Завтра опівдні вирушаємо на прогулянку до гори Костюшка, — погодився Вільмовський на превелику радість Томека.

Мисливці відразу вклалися спати, щоб як слід відпочити перед дорогою. На світанку Тоні почав згортати намети, а Вільмовський, Смуга, Бентлі й Томек пішли на берег річки перевірити поставлену напередодні пастку на качконосів.

Коли вони витягли сітку з води, то побачили в ній двох дивних звіряток, порослих густою коричневою шерстю. Довжина кожного з них не перевищувала шістдесяти сантиметрів, разом із коротким хвостиком. Томек переконався, що паща в них закінчувалася, як це стверджував колись Смуга, широким, укритим шкірою дзьобом, схожим на качиний, а між пальцями на ногах у них була міцна плавальна перетинка. Бентлі сказав, що відомості про спосіб життя, живлення та розмноження качконосів досі були ще цілком недостатні. Лише наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя вдалося встановити, що качконоси несуть малі яйця з м’якою шкіряною шкаралупою, подібні до зміїних. Як і у всіх ссавців, молоді качконоси живляться молоком матері, що виділяється із сосків на її животі.

— Як ми повеземо качконосів? — запитав Томек, розглядаючи цих оригінальних звіряток.

— Помістимо їх у кошики, вистелені річковими водоростями, — відповів батько. — На «Алігаторі» влаштуємо їм невеликий басейн з водою.

— Не дуже сподівайтесь, що довезете їх до Європи цілими та неушкодженими, — сказав Бентлі. — Вони загинуть раніше, ніж ви довезете їх до найближчого зоологічного парку.

— А може, нам пощастить, — озвався Томек.

— Зробимо все, що від нас залежить, аби вони вижили під час подорожі, — сказав Вільмовський.

Вони повернулися до табору з качконосами й зайнялися приготуванням відповідного приміщення. Близько полудня були вже готові до прогулянки на гору Костюшка. Аж до заходу сонця їхали просто на схід. На світанку наступного дня рушили далі. Спека ставала нестерпною. Зітхнули з полегкістю, коли відчули живлющий, холодний вітер, що дув із близьких уже гір, які виднілися на обрії. Незабаром в’їхали в долину, що вилася між невисокими пагорбами. Тоні чудово знав місцевість і впевнено вів мандрівників найкрутішими та найдикішими стежками. По кількох годинах дороги вони опинилися в досить широкій, глибокій улоговині, оточеній з усіх боків високими горами. Тоні затримав коня на березі пінистого гірського струмка.

— Оце так сюрприз! У горах Австралії влітку йде сніг? — здивувався Томек, вдивляючись у білосніжні гірські шпилі.

— Я був упевнений, що самий лише вигляд снігу в цій жаркій країні буде для вас не меншою приємністю, ніж сходження на гору Костюшка, — сказав Бентлі. — В Австралійських Альпах сніг випадає від травня по листопад, що приносить мешканцям східного узбережжя неабияку різноманітність. Тому гора Костюшка — улюблене місце прогулянок мешканців австралійських міст.

— Чи видно звідси гору Костюшка? — запитав Томек.

— Бачиш он той гострий шпиль прямо перед нами, цілком укритий снігом? Це і є гора Костюшка, — сказав Бентлі.

Укритий вічними снігами гострий скелястий шпиль панував над іншими вершинами, що його оточували. Це була гора Костюшка, яку відкрив Стшелецький і назвав її на честь польського національного героя. Групка поляків мовчки дивилась на високу, стрімку вершину гори. Кожен із хвилюванням думав про те, що цю вершину на Австралійському континенті вперше відкрив їхній співвітчизник. Бентлі, мабуть, здогадався, які почуття охопили мандрівників. Він поклав руку Томекові на плече й сказав:

— Шістдесят два роки тому Стшелецький розпочав свою найбільшу експедицію. Вирушивши з заходу з долини річки Муррей, він дійшов до пасма Австралійських Альп. Хто знає, можливо, й він дивився на гору Костюшка з цього місця, на якому стоїмо ми? У товаристві лише одного провідника Стшелецький здійснив важке й небезпечне сходження на найвищу з цих гір, несучи на собі вимірювальні прилади.

— А чому Стшелецький сам ніс прилади? — запитав Томек.

— Перед його прибуттям поселенці не знали цієї місцевості, — пояснив Бентлі. — Тут у той час іще не було доріг, ні навіть стежок. Тепер майже на саму першину гори[81] можна виїхати верхи, але кілька десятків років тому Стшелецькому довелось добиратися туди з величезними труднощами. Адже він був першою білою людиною, нога якої торкнулася незнайомих гір. Сходження на гору супроводжувалось багатьма перипетіями, тим більше, що Стшелецькому довелося самому нести геодезичні прилади, щоб зберегти їх від можливих пошкоджень. Саме цей гострий шпиль гори Костюшка видався йому найзручнішим місцем для вимірів. Незабаром самі переконаємося, який неозорий краєвид відкривається з вершини цієї гори.

Мандрівники стали на ночівлю на березі струмка. Вони довго сиділи біля вогнища, гомонячи про великого польського мандрівника — дослідника Нового Південного Уельсу. Лягаючи спати пізно ввечері, вони вкрилися теплими ковдрами, тому що ніч була холодна.

Рано-вранці вони знову сіли на коней. Тоні петляв, прагнучи підійти до підніжжя гори зі східного боку. Нарешті він знайшов досить широку стежку, якою коні могли без особливих труднощів підійматися вгору. Спішитися з коней їм довелося всього за якихось кількасот метрів від вершини. Коней залишили під наглядом Тоні, а самі в супроводі Бентлі зійшли на вершину.

Досягши мети, зупинилися зачаровані. Перед їхніми очима відкрився величний, нічим не затьмарений краєвид, площею близько вісімнадцяти тисяч квадратних кілометрів. Вдалині на сході, незважаючи на відстань, що сягала вісімдесяти кілометрів, видніло морське узбережжя. Унизу тяглися нижчі пасма гір, глибокі каньйони річки Муррей та її притоки Маррамбіджі.

— Напевно, саме тут Стшелецькому спало на думку назвати цю вершину іменем Костюшка, — озвався Томек до Бентлі, що стояв поруч.

— Я повинен дещо уточнити, — відповів Бентлі. — Іменем Костюшка Стшелецький назвав сусідню вершину, оскільки вважав, що саме вона є найвищою на Австралійському континенті. Лише через кілька десятків років австралійський зоолог Ленденфельд, досліджуючи ці місця, визначив за допомогою більш досконалих приладів, що вершина, на якій ми зараз перебуваємо, на кілька метрів вища від тієї, яку польський мандрівник вважав найвищою. На честь австралійського геодезиста він назвав цю вершину горою Тавнсенд, а гору Костюшка перейменував на Мавнт-Мюллер для увічнення пам’яті німецького натураліста. Незважаючи на це, мешканці Австралії, встановивши, що Ленденфельд мав слушність, усе-таки найвищу вершину Австралії назвали горою Костюшка, а назву Тавнсенд залишили за сусідньою вершиною, котру раніше відкрив Стшелецький. Таким чином австралійці вшанували добрі наміри польського першовідкривача Австралії[82].

— Отож-бо! Цьому Ленденфельдові не сподобалося, що якийсь там поляк раніше від німця відкрив найвищу гору в цій країні, — з іронією зауважив боцман Новицький. — До честі австралійців, вони не забули, що для них зробив наш співвітчизник.

— Забути заслуги Стшелецького було б чорною невдячністю, — палко підтвердив Бентлі. — Не кажучи вже про те, що всі свої дослідження Стшелецький вів власним коштом, а крім того, ризикував життям для блага мешканців цієї країни. Дослідження Блакитних гір, що понад чверть століття перегороджували шлях у внутрішню частину континенту, було, мабуть, набагато небезпечнішим, ніж перехід через Австралійські Альпи та важкопрохідний сухий скреб до Мельбурна.

— Не можу собі уявити, щоб Блакитні гори могли виявитися для відважного мандрівника небезпечнішими, ніж скреб, про який ви нам розповідали під час полювання на динго, — недовірливо сказав Томек.

Бентлі усміхнувся до задерикуватого юнака й відповів:

— І все-таки це було, Томеку! Між окремими хребтами Блакитних гір лежать бездонні провалля, глибокі ущелини, оточені високими скелястими і ті нами. Спуск на дно цих ущелин і тепер дуже небезпечний. Як доказ наведу тобі приклад з австралійським землеміром Діксоном, який хотів зійти іш гору Гей, одну з вершин Блакитних гір. Для цього пін заглибився в абсолютно не досліджену на той час ущелину річки Гроз. Чотири дні блукав лабіринтом ущелин, зовсім вибившись із сил, і лише завдяки щасливому випадку вибрався звідти, так і не досягнувши наміченої мети. Стшелецький знав про страшні небезпеки, на які наразився Діксон, але попри це, без вагань почав досліджувати долину річки Гроз, попутно здійснивши сходження на гору Гей, чого не зміг зробити Діксон. Саме тоді Стшелецький мало не загинув разом зі своїми супутниками тубільцями. Біля підніжжя гори Гей їх захопила буря з градом і дощем. У горах різко похолодало, і члени експедиції мало не замерзли. Навіть загартовані тубільці втрачали орієнтацію й падали від виснаження. Лише безпомилковий інстинкт мандрівника Стшелецького врятував їх усіх від смерті. В останній момент, коли, здавалося, рятунку для мандрівників уже немає, вони натрапили на ферму самітного вівчаря.

— Немає сумніву, що Стшелецький відзначався неабиякою відвагою та самовідданістю, — сказав Вільмовський. — Пропоную хвилиною мовчання вшанувати пам’ять нашого славетного земляка.

Мандрівники скинули капелюхи й у задумі застигли на вкритій снігом вершині гори. Через деякий час Вільмовський перший надяг капелюха й повільно пішов униз. Решта чоловіків разом із Томеком рушили схилом слідом за ним.

Незабаром вони були вже біля Тоні, який охороняв коней, і ще до настання темряви досягли берега струмка, де й заночували.

На світанку бадьоро рушили назад і до табору прибули без будь-яких пригод.