Томек у країні кенгуру

XVII ТІ, ЩО ЗАБЛУДИЛИСЯ В СКРЕБІ

Томек залишився на фермі з матір’ю нещасної дівчинки. Місіс Аллан готувала на кухні обід для співчутливих сусідів. Господиня була змучена, схвильована й сповнена відчаю від зникнення дочки. Томек сидів мовчки; потім вийшов надвір і сів на лавку, що стояла під розлогим деревом. Голоси чоловіків, які брали участь у пошуках, уже давно затихли в хащах скребу.

Час минав повільно. Томек думав про заблукалу Саллі.

Незабаром його увагу привернули папуги, галас яких долинав із найближчих хащів. Вони вільно перелітали з гілки на гілку, виблискуючи різнобарвним пір’ячком. Томек із цікавістю спостерігав за барвистими птахами, що літали серед кущів. Із прикрістю згадав про обіцянку, яку дав батькові. Великі та малі папуги були такі веселі, такі гарні, що йому захотілося побачити їх зблизька, не порушуючи, звичайно, даного слова. Озираючись навколо, він несподівано побачив під стіною однієї з будівель ферми собачу буду й молодого собаку, який лежав перед нею та вперто дивився на нього.

«Він дуже подібний до динго, якого ми спіймали», — подумав Томек.

Хлопець і собака деякий час спостерігали один за одним. Раптом собака звівся на всі чотири лапи й дружньо помахав хвостом. Це підказало Томекові цікаву ідею: разом із собакою він міг би погуляти біля хащів. Тоді як слід розгледів би смішних папужок і не заблукав би, адже собака легко знайде дорогу назад. Він побіг у будинок, щоб попросити на це дозволу пані Аллан. Зупинився в нерішучості на порозі, побачивши, що стурбована й змучена після безсонної ночі жінка заснула в кріслі.

«Я не можу зараз її будити, — подумав Томек. — Вона дуже втомлена. Нічого поганого не трапиться, якщо я погуляю з собакою біля будинку. Мені вистачить кільканадцять хвилин, щоб гарненько оглянути папужок».

Недовго думаючи, Томек узяв із ґанку свій штуцер і вибіг надвір. Пес зустрів його, як доброго знайомого, по-дружньому помахуючи хвостом. Томек відв’язав його, і вони обоє весело побігли до заростей.

Тільки-но вони опинилися на краю бушу, як Томек відразу забув про дану батькові обіцянку. Яскраві, смішні птахи цілком заполонили його увагу.

Спочатку його привабили хвилясті папужки[57], пару яких він бачив у Варшаві в Юрека Тимовського. Безперечно, на волі ці птахи були більш вишукані, ніж у неволі. Зграя папужок складалась із кількох десятків штук. Вони зовсім не боялися хлопця. Перекрививши свої яскраво-жовті голівки, вони дивилися випуклими оченятами, тріпотіли голубувато-зеленими крильцями й гордо розчепірювали своє зеленаво-жовте пір’ячко, що огортало їх, немов плащем. Томек простягував до них руки, але папужки легко перескакували на сусідню гілочку, зачудовано милуючись ним. Томек дуже шкодував, що не захопив із собою трохи проса, конопель чи цукру, які так радо їли Юрекові улюбленці.

«Якби я прихопив приманку, то напевно впіймав би зараз одну або навіть дві папужки, — пошкодував Томек. — Ото була б чудова згадка про цю експедицію! Потім я міг би подарувати їх зоологічному паркові у Варшаві, коли там його організує Бентлі».

Гарні пташки все ще приваблювали його. Раз йому вдалося доторкнутися рукою до м’якого пір’я однієї з них. Щоправда, пташка спритно вивернулася, але Томек зрадів, сподіваючись, що повернеться додому не з порожніми руками. Із щораз більшим запалом Томек став ганятися за пташками.

Під час гонитви він заглибився в лісові хащі. Незабаром він помітив інші види папуг. На каучуковому дереві папуга, завбільшки з голуба, висмоктувала нектар із цвіту. Це була лора[58]. Її зелене та червоне пір’я мінилося на сонці, коли вона спритно лазила по гілці від квітки до квітки. Швидко, як стріла, вона перелітала на інші дерева, всипані гарним цвітом. Ганяючись за нею, Томек помітив кілька блакитноголових лор[59], із блакитним намистом, темно-зеленою спиною та червоними, як кіновар, грудьми. Папуги верещали, немовби насміхаючись над даремними зусиллями Томека.

— Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу, — голосно сказав сам собі Томек, сердячись, що йому не вдається це полювання.

«Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу», — почув він чийсь голос, що пролунав іззаду.

Томек почервонів, як школяр, упійманий на непристойних пустощах. Отже, хтось підгледів його гонитву за папугами й тепер насміхається над ним. Засоромлений Томек озирнувся, але нікого не побачив. Украй здивований, він почав зазирати за рідкі в цьому місці кущі, за стовбури дерев, але жартівника не знайшов. Крім того, собака, якого він прив’язав до куща, щоб мати вільні руки, стояв спокійно, спостерігаючи за ним.

— Мені, мабуть, почулося, — промимрив він.

І раптом над його головою знову пролунали слова:

«Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу!»

Томек глянув угору. На висоті приблизно метра над ним сидів чудовий какаду[60]. Він перекривляв голівку, грайливо опускаючи й підіймаючи великий чуб на голові.

— А це що за диво? — вигукнув здивований Томек.

«Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу? — відповів какаду й відразу додав: — А це що за диво?»

Томек, захоплений своїм відкриттям, аж присів до землі. Він дивився на червоноголового какаду, який у свою чергу придивлявся до нього. Какаду тріпнув чубом і знову закричав:

«А це що за диво?»

— Який же ти гарний і розумний! — відгукнувся Томек, не вірячи, що він справді бачить птаха, який говорить.

«Який же ти гарний і розумний!» — повторив папуга.

З цієї хвилини Томек забув про все на світі. У нього було лише одне бажання: впіймати птаха, який говорить! Він обережно виліз на дерево, але какаду в останню мить перелетів на сусіднє, з іронією вимовивши:

«Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу!»

Томек ганявся за птахом від дерева до дерева. Він згадав слова пана Тимовського, який розповідав, що деякі папуги легко навчаються насвистувати певні мелодії, тимчасом як інші види здатні наслідувати людську мову. Навіть боцман Новицький якось згадував про матроса, який мав папугу, що говорила. Томек не шкодував зусиль, щоб зловити какаду, який говорить. Оце була б чудова згадка про експедицію!

«Адже папуга належать да числа довголітніх птахів, — розмірковував він. — Я чув, що навіть у неволі вони живуть по сто років і більше… Ніколи не думав, що в Австралії так багато видів цих птахів»[61].

Розмірковуючи так, Томек перебігав за какаду від дерева до дерева, тримаючи собаку на повідку. А папуга, немов граючись, відлітала все далі в глиб бушу. Після багатьох спроб Томекові вдалося схопити прекрасного птаха за хвіст, але, діставши сильний удар дзьобом по передпліччю, випустив його. У цю мить повідок випав з його руки.

Собака, немов бажаючи помститися за свого товариша, негайно почав шалену гонитву за птахом.

«А це знов що за диво?» — верещала папуш, спритно уникаючи погоні.

Томек побіг за собакою. Папуга відлітала все далі в гущавину, і Томек зрештою дійшов висновку, що не впіймає птаха. Сердитий на себе й до краю втомлений, він припинив марну гонитву. Став кликати собаку, але той і не думав повернутися. Щоправда, пін теж припинив погоню за какаду, але тепер біг усе далі й далі в зарості чагарнику, щось винюхуючи носом.

— Ану назад, нікчемний псище! — кричав Томек, стурбовано вдивляючись у хащі чагарників.

Він уже не знав, в якому напрямку знаходилась ферма. Тепер, мабуть, тільки собака міг його до неї провадити. Він злякався не на жарт і подвоїв зусилля, щоб зловити втікача. А собака, ніби навмисне, все ще біг уперед, тримаючи носа біля самої землі. Коли Томек зупинився, щоб відпочити, собака також зупинився й нетерпляче дивився в його бік. Хлопцеві здавалося, що ось зараз його спіймає. Він кидався вперед із витягнутими руками, але собака біг далі.

«Він зшалів, а я… зробив дурницю, не дотримавши слова, — у відчаї подумав Томек. — Не знайду дороги на ферму й пропаду в скребі, як… ця Саллі».

Переляканий, стомлений від гонитви, Томек сів на землю й заплакав. Нараз він відчув теплий, вологий дотик до щоки. Розплющив очі. Поряд із ним сидів на задніх лапах собака й вологим язиком лизав йому обличчя. Томек зітхнув із полегкістю.

— Отже, ти не покинув мене? — розчулився хлопець.

Собака повернув голову, заглядаючи йому в очі.

— Так, але тепер я зовсім не знаю, як дістатися додому, — поскаржився Томек тремтячим голосом.

Рожевий язик собаки знову торкнувся його щоки. Томек простяг руку й погладив собаку по голові. Собака відразу зірвався на чотири лапи, відбіг на декілька кроків у бік й очікувально зупинився.

«Ну й недотепа ж я, — подумав Томек. — Собака, напевно, не заблудиться, а до того ж у мене є ще й штуцер. Нічого зі мною не трапиться!»

Він швидко встав, перекинув ремінь штуцера через плече, а собака немовби тільки цього чекав і відразу кинувся вперед, винюхуючи щось на землі. День уже схилявся до вечора. Собака, ні на хвилину не зупиняючись, крутився в чагарях, але в його поведінці була видна якась упевненість. Як тільки Томек кликав його до себе, він підбігав, радісно гавкаючи, і відразу біг далі, безперервно щось винюхуючи. У Томека вже не було сумніву, що собака напав на якийсь слід, і він почав заохочувати його до пошуків.

«Кого він шукає? — замислився Томек. — Можливо, він натрапив на сліди вершників, які прочісували скреб у пошуках дівчинки, а може…»

Серце жвавіше забилося в його грудях. Адже собака міг напасти на слід Саллі, що заблудилася!

— Шукай, любий, шукай, — заохотливо звернувся Томек до свого супутника.

Собака махнув хвостом і впевнено побіг уперед. Томек забув про страх. Якщо люди, які беруть участь у пошуках, досі не знайшли Саллі, то, мабуть, вони продовжуватимуть прочісувати гущавину. Отож, раніше чи пізніше він зустрінеться з ними. Тому вирішив перевірити, по чиєму сліду йде собака, і заквапився за ним, що впевнено біг уперед. Раптом він радісно вигукнув. Скреб ставав дедалі рідшим. Між чагарниками просвічував вільний простір.

Томек зупинився на краю галявини. Десь близько шумів струмок, на березі якого вони вчора спіймали два сірих кенгуру. Але що це? Собака побіг у бік досить великої купи кущів. Тихо скиглячи, він дивився на Томека.

«Що він там знайшов?» — подумав хлопець і обережно наблизився до кущів.

Собака відразу ж пірнув у густу зелень.

«Ого, нема дурних! Я не хочу більше блукати, краще залишусь на галявині». І зупинився перед хащами.

Через деякий час собака вибіг із гущавини. Жалібно скавулячи, він терся об ноги хлопця, кілька разів кидався до кущів, то повертався, ніби запрошуючи його за собою в гущавину.

Томек задумався. Саллі аж ніяк не могла бути тут, бо звідси легко було дістатися на ферму.

Раптом він похолов від жахливої підозри. Можливо, змія вкусила Саллі, й бідна дівчинка тепер лежить мертва десь у цій гущині?

«Найкраще буде якомога швидше піти звідси, — подумав він. — Якщо Саллі вкусила змія, то й мене може спіткати таке саме лихо».

Але Томек відразу засоромився свого боягузтва. Що сказав би про таку поведінку боцман Новицький? Хіба зможе він дивитися прямо в очі татові чи Смузі? Жоден із них напевно не завагався б ні на хвилину в такій ситуації.

«О, хоча б з огляду на них я повинен ризикнути! Треба перевірити, що в цих кущах», — вирішив Томек.

Він нахилився до собаки й рішуче промовив:

— Добре, я йду за тобою, але даю слово, що більше, ніж на двадцять кроків, у ці хащі не заглиблюся.

Собака метнувся в кущі. Томек пішов за ним, стискаючи в руках штуцер, знятий із запобіжника. Обережно просуваючись гущавиною, він рахував кроки. Раптом собака зник за розлогим кущем. Схиливши голову, щоб не заважали гілки, Томек поспішив за ним, не перестаючи рахувати кроки.

«Сімнадцять, вісімнадцять…» Він урвав рахунок на півслові. Земля під його ногами розверзлася, і Томек, випустивши з рук штуцера, полетів униз. Перевернувшись кілька разів, він упав обличчям у траву. Приголомшений падінням, підвів голові й озирнувся. Поряд на землі, зібгавшись клубочком, лежала дівчинка. На її плечі безладно спадало довге волосся.

«Чаклунка заманила мене в буш. Оце попався! Зараз вона обплутає мене своєю ниткою…», — блискавкою майнуло Томекові в голові.

Він лежав без руху, очікуючи своєї долі, коли раптом знову відчув теплий, шорсткий дотик до щоки.

«Чаклунка чи… собака?» — подумав Томек, обережно підводячи голову. Із полегкістю зітхнув. Це був собака. Він притисся до землі поряд із ним і, коли Томек глянув на нього, жалібно заскавучав. Лише тепер хлопець уважно подивився на дівчинку, яка непорушно лежала на землі.

«Це… напевно Саллі. Чому ж вона лежить так тихо й непорушно? Боже мій, вона, мабуть, померла!»

Холодний піт зросив йому чоло, хлопця огорнув страх. Але час минав, і нічого незвичайного не діялось. Це його трохи підбадьорило. Томек підвівся й став зблизька розглядати дівчинку. Тепер він помітив, що вона легко дихає.

«Саллі, це напевне Саллі, — прошепотів він. — Чому ж вона тут спить, замість того, щоб піти додому?»

Томек став на коліна в головах дівчинки. Собака присів біля нього й, перехиливши голову, дивився на сплячу. Томек спочатку обережно торкнувся її плеча, а потім сильніше потермосив ним, намагаючись її розбудити. Вона розплющила очі. З її грудей вирвалось болісне зітхання.

— Хто ти? — запитала вона тихенько.

Собака радісно загавкав.

— О, і Динго тут! — додала вона.

— Це собака, який привів мене до тебе, а не динго, — заперечив Томек.

— Так, але його кличуть Динго. Це мій собака, — відповіла дівчинка, намагаючись сісти. Проте знову зі стогоном упала на землю.

— Отже, ти Саллі, та дівчинка, що заблудилась і яку всі розшукують з учорашнього дня? — недовірливо запитав Томек.

— Так, я Саллі Аллан, — відповіла дівчинка. — Невже справді всі мене шукають? А я гадала, що про мене вже забули.

— Тебе шукають у скребі, а ти, виявляється, лежиш у хащах поблизу струмка, — сказав Томек. — Чому ти не повернулася додому? Адже звідси на ферму дуже легко втрапити.

— Я не можу вилізти з цієї жахливої ями. Нога, моя нога, подивись-но на неї! — відповіла дівчинка, й на її великих очах з’явилися сльози. — О, як болить!

Томек подивився на її ліву ногу. Вона сильно спухла в щиколотці.

— Може, тебе вкусила змія? — стурбовано запитав Томек.

— Ні. Я несподівано впала в цю яму, й тоді щось сталося з моєю ногою. Не можу стати на неї й взагалі не можу звідси вийти. Якби не ти, я, мабуть, померла б тут від болю й… голоду.

Від хвилювання Томек почервонів.

— Тобі вже нічого боятися, у мене є штуцер, тільки… я випустив його з рук, падаючи в цю яму.

— То ти вже вмієш стріляти? — зацікавилася Саллі, витираючи рукою сльози.

Томек подав їй свою носову хустинку.

— Я навіть тигра вбив, який виліз із клітки на кораблі, — відповів Томек з удаваною байдужістю.

— Невже?

— У мене є фотографія. Крім того, я застрелив великого кенгуру! Ми з батьком ловимо диких тварин.

— Ти дуже хоробрий, — визнала Саллі. — Мій тато розповідав мені про вас. Я вирішила піти до вашого табору. Можеш собі уявити, я ніколи ще не бачила звіроловів. Вислизнула з дому й побігла на галявину. Коли я проходила поблизу цих кущів, побачила маленьку землерийку[62]. Хотіла її спіймати, щоб подарувати вам. І ось тоді впала в цю жахливу яму. Я кричала від болю, плакала, але ніхто не приходив на допомогу. Я чекала цілу ніч, а потім заснула, й ти прийшов. Ти не залишиш мене тут саму?

— Не бійся, не залишу, — запевнив її Томек.

— Як тебе звати? — запитала дівчинка.

— Томек. Томаш Вільмовський.

— Дуже гарне ім’я. Я називатиму тебе Томмі.

— Добре. Тепер давай я перев’яжу тобі ногу.

Томек зняв сорочку, розрізав її ножем на широкі смуги й заходився перев’язувати ногу Саллі.

— Ох, як страшно болить! — кричала плачучи Саллі, але коли Томек закінчив перев’язку, вона відчула себе значно краще.

— Тепер нам треба якось вибратися з цієї ями, поки настане ніч, — заявив Томек. І негайно почав готуватися витягти Саллі з глибокої ями.

Насамперед він виліз нагору й знайшов штуцер. Потім почав ножем робити сходинки в прямовисній стіні ями. Після години тяжкої праці йому вдалося зробити кілька східців, які повинні були допомогти Саллі вибратися з ями. Оскільки вона не могла зіп’ястися на ноги, Томек узяв її на руки й почав обережно підійматися по імпровізованих східцях. Динго, йдучи за ними, радісно гавкав. Саллі плакала від болю. На щастя, дівчинка була худенька й легенька, тож Томекові вдалося підійняти її нагору, а потім узяти на плечі. Так вони добралися до берега струмка.

— Дай мені напитися, — попрохала Саллі. — Від цього в мене відновляться сили.

Томек вийняв із кишені складане горнятко, й вони обоє напилися води, після чого Саллі занурила опухлу ногу в струмок.

— Я справді почуваю себе краще, — сказала вона.

— Побіжу на ферму по допомогу, — запропонував Томек.

— Ох, тільки не це! Зараз стемніє. Не кидай мене одну, — швидко мовила вона й судорожно вхопила його за руку. — Зрозумій, я не можу залишатися сама, я боюся.

— Якщо так, то я понесу тебе на плечах.

— Справді? — зраділа Саллі.

— Понесу, навіть повинен це зробити. Адже ми не можемо так довго примушувати твоїх батьків хвилюватися за тебе.

— Томмі, ти… дуже добрий!

— Звичайно, такими повинні бути всі звіролови…

— Якби я була хлопцем, то також стала б звіроловом, як ти, — відповіла Саллі.

— Ну тоді сідай мені на плечі й гайда.

Спочатку все йшло добре. Проте незабаром Саллі ставала все важчою. Томекові доводилось часто зупинятися перепочити. Настала ніч. Томек уже майже вибився із сил, коли, на щастя, раптом побачив вогнище, що палало поблизу ферми.

— Глянь! Мабуть, зібралися сусіди! Всі сидять біля вогнища, — вигукнула Саллі.

— Ми б раніше дісталися додому, тільки ти якось дивно поважчала. Мабуть, випила забагато води, — сказав Томек.

— Я зовсім мало випила води, — обурилася Саллі. — Це моя нош пухне й стає дедалі важчою.

— Можливо, твоя правда. Я про це не подумав.

Тримаючи Саллі на спині, Томек повільно наближався до вогнища, біля якого сиділа група чоловіків. Динго йшов поруч, стрижучи вухами.

— Татку! Матусю! — вигукнула Саллі.

Чоловіки біля вогнища заціпеніли, стали прислухатися.

— Боже мій, я чую голос Саллі! — вигукнув Аллан, зриваючись на рівні нога.

— Саллі, дорогенька Саллі, де ти? — кликала мати.

У цю мить у коло світла зайшов напівроздягнений Томек, зігнутий під тягарем дівчинки, яку ніс на спині. Побачивши їх, усі на мить заніміли. Чи не привид це? Хлопець упав на коліна. Опустив Саллі на землю. Потім окинув поглядом обличчя здивованих фермерів.

— Я… знайшов… Саллі… — уривчасто дихаючи від утоми, сказав він.

Важко описати, що було далі. Фермери на чолі з матір’ю Саллі підбігли до дітей. Мати Саллі мало не задушила Томека, пригортаючи його міцно до грудей, а схвильований пан Аллан сердечно тис йому руку.

Томек насилу опанував себе. Він відчував гордість і радість. Молоді й літні фермери по черзі підходили до нього й поважно поздоровляли з успіхом. Вони дякували йому, немовби він урятував їх власну дитину. Потім підійшли його друзі. Смуга перший простяг йому руку:

— Небагато молодих людей у твоєму віці можуть похвалитися вдалим полюванням на тигра. Але сьогодні ти звершив значно більше. На честь цієї твоєї перемоги я запрошую тебе в наступну експедицію до Африки.

Другим підійшов Бентлі. Щиро тиснучи Томекові руку, він сказав:

— В австралійських тубільців є звичай влаштовувати урочистості, під час яких молодих хлопців приймають у товариство дорослих. Їх утаємничують у релігійні обряди та справи племені, і кожному, хто вступає в коло дорослих, вибивають один із передніх зубів на знак того, що він уже став чоловіком. Ми не визнаємо подібних звичаїв. Ми вважаємо, що юнак стає чоловіком лише після того, як звершить гідний учинок. Сьогодні ти довів, що став справжнім чоловіком.

Боцман Новицький не став виголошувати промови. Він так міцно обійняв Томека, що в того аж затріщали кістки, й тихо сказав:

— Варшав’янина впізнаєш навіть в Австралії.

Останнім притис сина до своїх грудей Вільмовський, кажучи:

— Мені тепер незручно нагадувати тобі про те, що ти не дотримав слова. Але в майбутньому прошу не робити мені таких сюрпризів… Ти можеш собі уявити, що зі мною діялось, коли ми не застали тебе ні тут, ні в таборі?

— Слово честі, я не хотів порушувати свої обіцянки. Це якось вийшло само собою, а потім… я знайшов Саллі, — тихенько виправдовувався Томек.

— Ніхто не сумнівається, що ти повівся, як справжній чоловік, — визнав батько. — Ти повинен розповісти нам, як це сталось.

У той час, як звіролови разом із фермерами мили, одягали й годували Томека, подружжя Алланів турботливо зайнялось донечкою. Виявилось, що вона вивихнула ногу. Поселенці знали, що треба робити в таких випадках. Незабаром дівчинка лежала у своєму ліжку з міцно перев’язаною ногою. ЇЇ напоїли поживним бульйоном, і вона відразу заснула.

Аллани приєдналися до своїх гостей, які зосереджено слухали Томекову розповідь. Треба визнати, що він не приховав заслуги Динго у справі пошуків Саллі. Томек хвалив розум собаки, яка не відходила від нього ні на крок. Собака ліг поряд на землю й, висолопивши рожевого язика, уважно стежив за кожним його рухом.

— Ми зробили дурницю, що не взяли Динго на розшуки Саллі, — сказав Аллан, коли Томек закінчив розповідь. — Я купив собаку для Саллі лише тиждень тому. Я гадав, що він ще не звик до нас. Тому ми тримали його на прив’язі.

— Якої породи цей собака? — запитав Смуга. — Зовні він дуже нагадує австралійського дикого собаку.

— Ви не помиляєтесь, — відповів Аллан. — Це помісь домашньої собаки з чистокровним динго.

Незабаром фермери почали прощатися з господарями. Удома їх чекали стривожені родини й термінова робота. Звіроловам також треба було повертатися до табору. Перед від’їздом вони пообіцяли Алланам, що відвідають їх наступного дня.