Томек у країні кенгуру

XXII ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО О’ДОНЕЛЛА

Динго радісним гавканням привітав звіроловів, що повернулися на стоянку експедиції. Ледве Томек зіскочив з коня, Динго кинувся до нього й став лащитися біля його ніг, махаючи пухнастим хвостом. Динго вимагав ласки за нудьгування під час розлуки: Томек не взяв свого улюбленця на прогулянку в гори. Зрадівши зустрічі з другом, Томек вирішив погратися з ним на березі струмка. Вони почали весело бігати наввипередки. Невдовзі Томек, розігрітий бігом, кинувся разом із Динго в прохолодні води річки. І лише після двох годин гасання Томек і собака стомлені, але задоволені, лягли на землю на галявині, щоб трохи перепочити. Томек вийняв маленький срібний годинник, якого він отримав на згадку від Карських у день від’їзду з Варшави. Була третя після полудня.

«Трохи посплю», — вирішив Томек, поклавши годинник біля себе на одязі.

Він заснув швидко. Незабаром його розбудило голосне гавкання Динго. Розгніваний собака бігав поблизу хащів і, дивлячись угору, безперервно гавкав. Томек хотів перевірити, чи довго він спав, і простяг руку до годинника. На свій подив він не знайшов його там, куди поклав перед сном. Томек обшукав кишені, оглянув навколо землю, але годинник випарувався, немов камфора.

«Мабуть, хтось підкрався й поцупив годинник, коли я спав, — подумав Томек. — Злодій, напевно, чкурнув у буш, і тому Динго так нервує».

Розхвильований Томек побіг до табору. Невдовзі він повернувся з друзями.

— Хто міг би вкрасти твого годинника в цій безлюдній місцевості? — задумався Бентлі, спостерігаючи за поведінкою Динго. — Безсумнівно, собака бачив злодія. Чому ж він спокійно дозволив йому підійти?

Тоні не гаяв часу на розмови. Він ретельно шукав навколо сліди гаданого злодія. Через деякий час він сказав:

— Є тільки сліди собаки й хлопця.

— То хто ж усе-таки взяв мого годинника? — хвилювався Томек. — Адже Динго весь час бігає вздовж хащів. Мабуть, там сховався злодій!

— Томек має слушність, — підтвердив Тоні. — Злодій, напевно, сховався в буші.

— Тоні, адже той, хто взяв годинника, мав би залишити сліди на землі, — сказав Вільмовський. — А ти сам кажеш, що крім Томека й Динго, тут нікого не було.

— Якби злодій ходив по землі, Динго не дозволив би йому взяти годинника, — відповів слідопит.

— Тоні, ти вже підозрюєш когось? — допитувався Томек, схвильований повідомленням слідопита.

— Гадаю, що в маленького злодія були крила, й Динго його бачив, — пояснив Тоні.

Звіролови здивовано глянули на Тоні; Бентлі перший зрозумів, у чому річ.

— Ти підозрюєш альтанкових птахів?[83] — запитав він, звертаючись до Тоні.

— Так, я підозрюю саме їх, — відповів Тоні.

— Справді, Динго гавкає на птахів, — утрутився Вільмовський.

— Невже це вони поцупили годинника?

— Цілком можливо, — сказав Бентлі. — Ці птахи будують у хащах лісу маленькі садочки з альтаночками, прикрашаючи їх квітами, пір’ячком, мушлями й узагалі різними блискітками. Тубільці чудово знають їхні звички. Якщо в кого-небудь зникає блискучий предмет, вони шукають утрату в альтаночках цих птахів.

— Мені здається, що відсутність слідів і поведінка Динго підтверджують здогад Тоні, — зауважив Смуга.

— Дуже можливо, — додав Бентлі. — Птах схопив годинника й сів на гілку дерева. Так Динго загубив слід. Він нервує, тому що не може вистежити злодія.

— Якщо це так, то я вже ніколи не знайду свого годинника, до якого так звик, — сумно сказав Томек.

— Не втрачай надії, — втішив його Бентлі. — Австралійські тубільці можуть вислідити навіть птахів і бджіл у їх польоті, а Тоні — майстер своєї справи. Ти лише спостерігай за його поведінкою.

Тоні декілька хвилин уважно стежив за птахами, що літали над чагарником, а відтак, увесь час спостерігаючи за рухом птахів, почав повільно заглиблюватися в буш. Він ішов уперед, зупинявся, повертав то ліворуч, то праворуч, то назад і, нарешті, нахилившись, зник у кущах. На галявину він повернувся після досить тривалої відсутності й запропонував звіроловам іти за ним. Вільмовський міцно взяв Динго за нашийник; усі рушили за Тоні. Пройшли вони не більше п’ятдесяти кроків — слідопит зупинився біля густих кущів. Жестом він попрохав їх зберігати тишу, нахилився й розсунув руками гілки куща. Томек квапливо зазирнув у зелені хащі. У колі кущів був невеличкий садочок, з усіх боків оточений парканчиком, заввишки в декілька сантиметрів, сплетеним із гілок і трави. Посеред садочка стояли будки-альтаночки, збудовані з гнучких гілочок, із двома входами, до яких вели гладенькі доріжки. Альтаночки й доріжки були прикрашені барвистим пір’ям папуг і квітами. У центрі садочка, оточений різнокольоровими камінцями, кісточками й пір’їнками, лежав срібний годинник. Птахи, трохи більші за горобців, весело стрибали по доріжках. Деякі з них ховалися в альтаночках, немовби граючись у хованку, інші бігали один за одним, голосно щебечучи.

— Бачиш, як швидко Тоні знайшов твій годинник? — шепнув Бентлі Томекові.

Звіролови з цікавістю спостерігали забаву пернатих будівників оригінальних садочків та альтаночок. Нарешті Тоні простяг руку в напрямку годинника. Птахи з писком, часто махаючи крильцями, кинулися врозтіч. Тоні вручив Томекові годинник, і всі повернулися до табору, жваво обговорюючи пригоду. Тільки Динго повертався дуже незадоволений. Він із гнівом стежив за птахами, які кружляли в повітрі.

Це була остання пригода Томека на Австралійському континенті. На третій день після повернення з гори Костюшка звіролови вирушили в напрямку найближчої залізничної станції, розташованої в містечку на межі земель Нового Південного Уельсу та Вікторії. Тут вони повантажили клітки з тваринами на потяг, що відходив до Мельбурна, до якого звідси було близько трьохсот кілометрів.

Потяг пішов через терени, вкриті бушем, повз численні вівчарські ферми, але Томека вже не цікавили краєвиди, що відкривалися з вікон вагона. Він сидів у кутку купе і з сумом думав про те, що вже закінчилися захопливі ловецькі пригоди. У Порт-Філліпі, морській пристані, розташованій за кілька кілометрів від центру міста Мельбурна, їх чекав готовий до відплиття «Алігатор». Повернувшись до Європи, Томек повинен був продовжувати в Англії навчання в школі. Для нього це означало нову розлуку з батьком і доброзичливими старшими друзями. Проте характер у Томека був веселий, тому він надто не сумував. Він знав, що самітність його триватиме недовго. Напевне, вже наступного року він вирушить у нову експедицію до Африки. Смуга, звичайно, дотримає даного слова й постарається взяти його з собою. На саму лише згадку про нові пригоди обличчя Томека проясніло, й він у найкращому настрої вийшов з вагона на вокзалі в Мельбурні.

Бентлі, Тоні, Смуга й Томек узялися вивантажувати клітки з тваринами, призначеними для обміну на птахів із зоологічного парку в Мельбурні. Вільмовський разом з іншими учасниками експедиції цим же потягом поїхав далі до Порт-Філліпа, аби якомога швидше повантажити решту тварин на корабель. Як керівник експедиції, він мусив також перевірити, чи капітан Мак-Дугал виконав усі його доручення. Передусім його турбувало розміщення тварин на «Алігаторі» та забезпечення їх достатньою кількістю корму на всю тривалу подорож морем. Лише другого дня вранці Вільмовський збирався приїхати до Мельбурна, щоб завершити формальності щодо обміну тварин у зоологічному парку.

Ще перед прибуттям до Мельбурна Бентлі наполягав, щоб звіролови погостювали в нього дома. Мисливці з ввічливості відмовилися, не бажаючи завдавати йому зайвого клопоту. Тоді Бентлі порадив їм зупинитися в зручному готелі на вулиці Бурке, де Смуга й Томек повинні були чекати прибуття Вільмовського.

Пополудні Смуга й Томек, умиті й одягнені в нові костюми, вирішили прогулятися містом. Вулиця Бурке була забудована двоповерховими будинками з глибокими галереями, що виходили на тротуари. У більшості з них містилися театри, цирки, концертні зали, ресторани та готелі. Під вечір рух на вулиці значно пожвавлювався. Саме о цій порі в Австралії влаштовували популярні кінні перегони, на які з’їжджалося башто фермерів, іноді з досить далеких околиць. У яскравому натовпі перехожих, одягнених по-міському, фермерів можна було легко «пізнати по дещо старомодному вбранні.

Томек і Смуга трохи затрималися на розі широкої вулиці, щоб помилуватися на білу будівлю Парламенту й Палац Усесвітньої виставки[84] з його величезним куполом, що домінував над усім містом, потім вони швидко проминули малолюдний о цій порі торговий район і заглибилися у вулицю Літл Бурке, заселену переважно китайцями. Яскраві вивіски з китайськими ієрогліфами на блакитних полотнищах закликали оглянути вітрини з екзотичними товарами. Подібно до того, як це було в Порт-Саїді, Томек із задоволенням затримувався біля вітрин крамниць.

Під час прогулянки містом наші друзі зайшли до кав’ярні, щоб повечеряти. Томек скористався вільним часом і написав листа Саллі Аллан, у якому розповів про екскурсію на гору Костюшка й передав їй вітання від себе та Динго. Після приємно проведеного дня мандрівники пішли до цирку, після чого повернулися до готелю.

Уранці наступного дня перед дев’ятою годиною до них приїхав Бентлі, а незабаром з’явився й Вільмовський. Він із задоволенням повідомив, що капітан Мак-Дугал якнайкраще виконав покладене на нього завдання. Усі тварини, повантажені на корабель у Порт-Огаста, були здорові. Отже, після поповнення запасів кормів можна було вирушити назад до Європи. Бентлі охоче погодився допомогти в придбанні кормів.

Групка поляків разом із Бентлі вирушила до управи Зоологічного товариства, щоб бути присутніми під час обміну тварин. По дорозі вони захоплено оглядали гарні будівлі Мельбурна, який мальовничо розкинувся на обох берегах річки Ярра. Торгівельно-промисловий центр міста був оточений широким кільцем чудових парків, за якими розкинулися передмістя, що теж потопали в буйній зелені. Серед дерев тут біліли зручні котеджі мешканців Мельбурна. Звіролови проїхали через усе місто з півдня на північ повз парк Карлтона, сквер Лінкольна й заглибилися в Королівський парк. Тут серед численних атракціонів був розташований зоологічний парк Зоологічного товариства. Директором цього парку був Бентлі. Відвідувачів пропускали у звіринець лише в певні дні тижня. Тому тварини користувалися тут досить значною свободою. Деякі з них перебували майже цілком на свободі й, очевидно, не прагнули до втечі.

Томек уперше побачив зоологічний парк, тому можна було собі уявити, з яким зацікавленням він оглядав тварин. Найбільше він зрадів слонові, якого привезли сюди на «Алігаторі» з Цейлону. Тварина ця стала справжньою окрасою парку. Слон уже, мабуть, звик до нових умов існування, а його лагідність здобула прихильність у наймолодших відвідувачів зоопарку. Томек стверджував, що слон його впізнав, тому що без будь-якої спонуки просгяг до нього хобот і легко посадив собі на спину. Вільмовський вибирав птахів, яких він хотів отримати в заміну гірських кенгуру та ведмедиків коала. Бентлі не чинив жодних перешкод і, крім того, наказав обслузі парку доставити птахів у клітках на корабель.

Із зоологічного парку звіролови попрямували до Національного музею, де могли детально ознайомитися з багатою колекцією фауни, зібраною з усього континенту. Вільмовський і Смуга провели тут кілька годин, оглядаючи надзвичайно цікаві експонати. Супроводжував їх директор, який давав їм ділові поради у зв’язку з організацією відділення австралійської фауни в зоологічному парку в Європі.

До готелю вони повернулися лише надвечір. На їхній подив карета зупинилася біля під’їзду гарного котеджу, розташованого в досить великому парку.

— Даруйте, панове, але на прохання матері я викрав вас. Ви в дворі мого дому. Я поверну вам свободу тільки завтра ввечері. Гадаю, ви не підмовитесь зробити нам цю приємність, — весело заявив Бентлі.

— Це мене вже вдруге викрадають в Австралії! — вигукнув Томек.

Сповнені веселого настрою, всі висіли з карети, а коли зайшли до будинку, то застали в салоні боцмана Новицького, який жваво розмовляв із матір’ю Бентлі.

Виявилося, що гостинний зоолог, відправляючи на корабель клітки з птахами, послав боцманові Новицькому запрошення, наперед запевнивши його, що керівник експедиції не заперечуватиме проти його короткої відсутності на «Алігаторі». Таким чином, усі поляки, учасники експедиції, опинилися в гостях у Бентлі.

Вечір і весь наступний день минули дуже швидко. Виявилося, що пані Бентлі вельми симпатична й гостинна жінка. Вона розпитувала співвітчизників про Варшаву, цікавилася пригодами Томека під час експедиції й навіть наполегливо вмовляла його залишитися в Австралії назавжди. Прощальний обід обернувся на справжній банкет. На обід запросили й Тоні, який дуже полюбив Малу Голову. Під час прощання з милими господарями Бентлі подарував Томекові на згадку справжній бумеранг, спис і щит.

— Бумеранг в Австралії дарують із певним значенням, — сказав Бентлі, вручаючи подарунок Томекові. — Це означає: «Повертайся до нас, як повертається бумеранг. Ти завжди будеш у нас бажаним гостем».

Зворушений Томек обійняв Бентлі та його матір, обіцяючи написати їм після прибуття до Європи. Сердечно попрощавшись, звіролови сіли в Мельбурні на потяг, який довіз їх до Порт-Філліпа.

Повернення на корабель так утішило Томека, що батько ледве вмовив його лягти спати. Звичайно, Динго поселився з ним у одній каюті, тому що Томек нізащо не хотів розлучатися зі своїм улюбленцем.

На світанку Томек зіскочив з ліжка. Разом із Динго вони обійшли всі закамарки на кораблі, не обминаючи, звичайно, приміщень із тваринами, де провели башто часу. Усі тварини почували себе непогано, за винятком качконосів, які попри старання команди, не доїхали живими до Європи.

Маленьке кенгурятко цілком освоїлося з присутністю людей. Його навіть випускали з клітки, де воно сиділо разом зі своєю матір’ю й радо брало їжу з рук обслуги. Томек старанно допомагав годувати тварин, і лише протяжний звук корабельного гудка примусив його вийти на палубу. Настала хвилина відчалювання. «Алігатор», піднявши якір, повільно відходив від береш. Запрацювали машини. Незабаром корабель вийшов із затоки у відкрите море. Береги Австралії розтанули вдалечині…

Томек пішов до каюти, тому що досі не встиг розпакувати свої речі. Передусім він повісив над ліжком поруч зі штуцером подарунки Бентлі: спис, бумеранг і щит. Потім розклав на підлозі шкуру вбитого тигра і задоволено роззирнувся по каюті. Йому навіть здалося, що якби Ірка випадково опинилася тут, то могла б із повним правом сказати, що в каюті «пахне» справжніми джунглями. Тепер можна було відімкнути валізку й розвісите в шафі одяг. На самому дні валізки Томек побачив забутий уже дивний дарунок старого О’Донелла. Важкий шматок глини був загорнений у картату, не зовсім чисту хустину. Взявши до рук дарунок, Томек мимоволі посміхнувся. Тепер уже можна було переконатися, які таємничі властивості має ця важка глина.

«Дивак цей О’Донелл, — подумав Томек. — Мабуть, він пожартував з мене. Однак, треба переконатися, у чому тут справа».

Томек поспішив до ванної кімнати по морську йоду, в яку О’Донелл просив занурити його подарунок Повертаючись до каюти, він зустрів у коридорі батька та Смугу.

— Ти вже розпакував речі? — запитав батько.

— Саме розпаковую. Зайдіть на хвилинку до мене, покажу вам щось цікаве, — відповів Томек.

Вони разом увійшли до каюти. Динго привітав їх помахуванням хвоста. Томек поставив миску з морською водою на столі й мовив:

— Пригадуєш, тату, як після повернення з полювання на гірських кенгуру ти наказав мені відвідати золотошукачів і дізнатися, чи не потрібна їм допомога з нашого боку. Так ось, під час прощання старий О’Донелл вручив мені дивний дарунок. Це був шматок глини, який він знайшов в ущелині. За словами О’Донелла, ця глина має здатність набувати виняткових властивостей після занурення її в морську воду. О’Донелл просив мене нікому не говорити про його подарунок і взяв із мене слово, що я огляну його тільки на кораблі. Правду кажучи, я зовсім забув про нього. І лише тепер, розпаковуючи валізку, я знайшов цей шматок глини на її дні. Гадаю, О’Донелл пожартував наді мною, кажучи, що цей дарунок буде для мене великим сюрпризом. Та все-таки я, як радив О’Донелл, приніс трохи морської води, й ми зараз перевіримо, що означали його слова.

Томек розв’язав хустинку, кинув безформний шматок глини в миску з морською водою й з цікавістю схилився над нею. Заінтриговані дивною розповіддю хлопця, Вільмовський і Смуга також із цікавістю дивилися на те, що відбувалось у мисці.

— Ех, ще тоді, в ущелині, я подумав, що О’Донелл наді мною пожартував, — сказав Томек. — Під впливом морської води глина нітрохи не змінилася. Краще виллю цю воду разом із цим смішним подарунком за борт.

— Зачекай хвилинку, — зупинив його Смута. — Можливо, я помиляюсь, але… — Він вийняв шматок глини з води. Зважуючи його на долоні, додав:

— Досить важка. Як на мене, це не звичайна глина…

Він знову занурив глину у воду й почав розминати. Тонкий червоний шар глини швидко зійшов. За хвилину, простягаючи Вільмовському темно-жовтий шматок глини, Смуга здивовано промовив:

— Ось, будь ласка, сюрприз, про який казав О’Донелл.

— До лиха, та це схоже на золотий самородок! — вигукнув Вільмовський, розглядаючи подарунок.

— Так, це справжнісінький самородок, — підтвердив Смуга. — Мені вже доводилося чути, що кільканадцять років тому в Австралії часто знаходили великі шматки золота. Ну, Томеку, треба сказати, що О’Донелли виявились гідними того, що ти зробив для них. Підла людина ніколи не спромоглася б зробити такий королівський дарунок.

— Невже це справді золото? — недовірливо спитав Томек, здивований відкриттям Смуги.

— Немає ніякого сумніву, Томеку. Це справжнє золото, — відповів не менш здивований батько.

— Що ж мені з ним робити? — заклопотано спитав Томек.

— Можеш продати золото, а виручені за нього гроші покласти до банку. Коли виростеш, банк виплатить тобі досить значну суму, — порадив батько.

Томек на хвилину задумався, потім обличчя його прояснилося, й він радісно вигукнув:

— Я вже знаю, що ми зробимо з цим золотом. Організуємо за нього самостійну експедицію до Африки.

Чоловіки перезирнулися, здивовані цією ідеєю.

— Що скажеш, пане Смуго, про цю пропозицію? — запитав Вільмовський.

— Скажу, що Мала Голова не позбавлена розсудливості, — відповів Смуга. — Над цим проектом варто подумати.

— Поговоримо про це іншим разом, — підсумував Вільмовський.

— Усе це добре, татку, але я не хочу бачити золота, що нагадує мені про ті трагічні події в ущелині, — вигукнув Томек і по хвилині роздумів сказав: — Тату, пан Смуга запросив мене взяти участь в африканській експедиції. Ти дозволиш мені поїхати з вами?

— Якщо будеш добре вчитися, ми обов’язково візьмемо тебе до Африки, — відповів батько. — Тільки-но повернемося до Європи, я відвезу тебе до школи. Сподіваюся, ти надолужиш згаяне за час нашої мандрівки по Австралії. Ми й так не зможемо вирушити в нову експедицію раніше, ніж у травні наступного року.

— Деякі предмети я можу проходити тут, на кораблі, — із запалом сказав Томек. — Звичайно, я все надолужу.

Вільмовський і Смуга з задоволенням вислухали Томекову обіцянку. Вони вірили, що хлопець зуміє дотримати даного слова. Він ще ні разу не обманув їхніх сподівань.

Уже наступного дня хлопець замкнувся в каюті на декілька годин із книжками, якими забезпечив його передбачливий батько. Відтоді він щодень сідав робити уроки. Вірний Динго лягав на тигрову шкіру й не спускав очей зі свого господаря.

Дні минали швидко, і Томекові вже всміхалася нова, таємнича пригода.