Томек у країні кенгуру

II ТАЄМНИЧИЙ ГІСТЬ

Попрощавшись з Юреком, Томек зупинився біля маленького скверу в центрі майдану Трьох Хрестів. Задумався над тим, як провести решту пообіднього часу. Йому не хотілося вертати додому після такого цікавого початку дня. Сонячна червнева погода заохочувала до прогулянки містом. Спокуса була тим більша, що досить було перейти майдан, аби опинитися на тінистих, зелених Уяздівських алеях. Якщо він зараз не скористається цією зручною нагодою, то потім удома тітка Яніна, як завжди, знайде тисячу причин, аби більше нікуди його не пустити.

Томек довго розмірковував, як краще провести час, але ніяк не міг остаточно вирішити. Перехитрити тітку було нелегко. Щодень після повернення дітей зі школи вона уважно розпитувала їх про те, що задано вивчити і які оцінки поставили їм учителі; майже щоразу така розмова закінчувалась словами:

«А тепер покажіть ваші щоденники!»

Якщо діти намагались обманути її й у щоденнику стояла інша оцінка, ніж вони казали, відбувалася довга розмова. За пізнє повернення зі школи тітка карала так само, як і за погані оцінки.

Діти тітки Яніни — Ірена, Збишек і Вітек, призвичаєні з дитинства до материної суворості, швидше пристосовувалися до її вимогливості. А ось Томек не вмів навіть удавати, що розкаюється, як це робили вони. Тому тітка карала його частіше, ніж їх.

У тітки Яніни були особливі причини для того, щоб звертати серйозну увагу на Томека. Після смерті матері Томек залишився, по суті, круглим сиротою, й невідомо, що з ним трапилось би, якби Карські, тітка й дядько, не взяли його на виховання. Мати Томека померла через два роки після втечі за кордон чоловіка, який таким чином урятувався від царських жандармів. Тітка Яніна, пам’ятаючи трагедію сестри, як вогню, боялася всякої політики. Адже за участь у ній людині в найкращому випадку загрожувало заслання до Сибіру.

На її прикрість Томек уважав батька героєм й мріяв наслідувати його в усьому. Від батька він успадкував здібності й любов до науки. Як і батько, він особливо цікавився географією. Більшість вільного часу присвячував читанню розмаїтих книжок з описом чужих країв, їх населення, природи, а коли йому потрапляла до рук книжка польського мандрівника й відкривача, Томек просто не міг від неї відірватися. Він більше, ніж його ровесники, знав про трагічну історію Польщі, котра вже понад сто років перебувала під ярмом ворожих держав[2].

Томекова мати до останніх днів свого життя навчала його справжньої історії Польщі, часто нагадувала йому про батька, котрий змушений був переховуватися від переслідувань за те, що боровся за незалежність своєї Батьківщини.

Тож не було нічого дивного в тому, що Томек нерідко отримував погані оцінки з історії, яку з материних уст знав в іншому варіанті, ніж йому подавали в школі. Постійно вислуховуючи від тітки нотації, він прагнув приховати своє небажання вивчати офіційну історію, але це не завжди йому вдавалося. Оскільки з усіх інших предметів Томек отримував добрі оцінки, класний вихователь уважав, що хлопець може, але не хоче вивчати історію. Після кожної поганої оцінки Томек вислуховував від боязливої тітки масу докорів. Дуже погані справи були в другому півріччі: він отримав догану. Тітка гостро його картала й цього разу схвильовано вигукнула:

— Ти скінчиш так, як твій батько!

Томек ображено запитав її:

— Тітусю, ви й справді вважаєте, що мій тато зробив щось погане?

— Він загнав у могилу твою матір, а мою сестру! — з гнівом вигукнула тітка.

І саме тоді Томек і тітка Яніна пережили велику несподіванку. Дядько Антоній, який звичайно мовчки горбився над своїми бухгалтерськими книгами, раптом пошпурив на стіл ручку й, мабуть, уперше за своє життя озвався до дружини піднесеним тоном:

— Коли ти, нарешті, перестанеш мучити цього відважного хлопця? Чому ти хочеш убити те, що є в нього найкраще?

Від несподіванки тітка заніміла, а Томек неабияк здивувався. А втім, усі швидко заспокоїлися, оскільки дядько, поправивши нервовим рухом окуляри на носі, знову нахилився над розкладеною на столі книгою. Відтак тітка цілком змінила своє ставлення до Томека. Вона перестала підганяти його до ґрунтовного вивчення історії, але тим суворіше обмежувала його перебування поза домом. Ось чому прогулянки містом та уроки верхової їзди становили для Томека особливу спокусу.

Томек у задумі стояв на майдані Трьох Хрестів. Якщо він зараз повернеться додому, йому негайно доведеться сідати за уроки, а потім треба буде допомагати молодшим двоюрідним братам. Нудьга страшенна! Як приємно було б піти до Ботанічного саду! Що ж робити? Під час цих вагань і боротьби із самим собою раптом спала йому на думку чудова ідея: «Нехай вирішить доля, що мені робити».

І він попрямував до найближчого вуличного ліхтаря, рахуючи кроки й примовляючи:

— Прогулянка, дім, прогулянка, дім, прогулянка, дім, — і, на превелику свою радість, зупинився біля ліхтаря на слові «прогулянка».

Томек зітхнув із полегкістю, дякуючи долі за таке вдале розв’язання складної проблеми. Швидкими кроками він пішов на Уяздівські алеї. Незабаром опинився в Ботанічному саду й швидко забув про неприємності, які чекали на нього вдома. Сів у тихому куточку. П’янкий запах квітів і миле щебетання птахів навіювали приємні мрії. Звичайно, в такі хвилини Томека огортав смуток за майже зовсім незнайомим батьком. Він заплющував очі… І в його уяві вимальовувався нечіткий образ високого чоловіка, обличчя якого не міг пригадати. Він не знав навіть, де батько тепер перебуває й що робить. Тітка Яніна ретельно приховувала від нього цю таємницю. Листи від батька приходили дуже рідко, проте регулярно, двічі на рік, листоноша приносив тітці виклик на поштамт. Після кожного такого виклику тітка купувала дітям нові костюмчики. Це був явний знак, що Томеків батько надіслав гроші.

Подружжя Карських ставилося до Томека так само, як і до своїх дітей. Єдина відмінність була в тому, що Томек відвідував приватні уроки англійської мови в англійки, що оселилася у Варшаві. Плата за навчання іноземної мови порівняно з заробітною платнею дядька Антонія становила надто великий відсоток. Тому Томек був упевнений, що користується з цього привілею виключно на вимогу свого батька. Отож, бажаючи зробити йому приємність, він учився дуже старанно. Уперто зазубрюючи англійські слова, він думав: «Нехай знає, як я його люблю».

Тепер, сидячи в парку на лавці, він обдумував свою першу розмову з батьком, якщо колись із ним зустрінеться. Звичайно, розмова вестиметься англійською мовою, адже батькові, либонь, буде цікаво довідатися про результати такого дорогого вивчення цієї мови. Через те Томек сам задавав собі запитання й відповідав на них, вишукуючи в словнику важкі вирази, і навіть не помітив, як минули три години. Тим часом до парку прибувало щораз більше людей. Зрештою, заглиблений у свої думки, Томек звернув на них увагу.

«Мабуть, уже дуже пізно, — подумав він. — Тітка Яніна знову сердитиметься… Цікаво, чи вона й цього разу покарає мене?»

Несподівано погляд його зупинився на зелених кущах.

«Ага, раз доля порадила мені піти на прогулянку, то нехай, отже, й відповість на це запитання», — вирішив він і відразу зламав маленьку гілку. Відриваючи листок за листком, повторював: «Буде покарання, не буде, буде, не буде…»

Томек повеселішав, кидаючи на землю останній листок. Вийшло, що «покарання не буде». Тоді він почав розмірковувати: «А чому не буде? Адже тітка завжди звертала увагу на пунктуальне повернення зі школи. Можливо, у неї розболілась голова? Якщо вона лягла й заснула, то, звичайно, покарання не буде. А може, пішла за покупками й не спитає, чи повернувся я вчасно?»

Томек вирішив якнайшвидше переконатися у правильності свого ворожіння й поспішив додому. З Уяздівських алей до Мокотовської вулиці було недалеко, й, опинившись незабаром біля брами будинку, він завагався. Що буде, якщо гадання підведе? До того ж Томек не любив, коли тітка хвилювалась через нього. Та більше терпіти цю непевність він не міг, отже, швидко шаснув у браму й зупинився в кінці внутрішнього подвір’я. Подивився на темні, як правило, вікна третього поверху й відчув неспокій: у вітальні горіло яскраве світло. Це була виразна ознака того, що в квартирі тітки діється щось незвичайне. Отже, покарання таки не мине його?

«Погано, справді погано, — зажурився Томек. — Виходить, гадання підвело. Ну звичайно, адже сьогодні субота, а тітка завжди казала, що всілякі гадання збуваються лише в понеділок, середу й п’ятницю. Як же я не подумав про це раніше!»

Готовий до найгіршого, Томек повільно піднявся на третій поверх. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила двоюрідна сестра, Ірена.

— Де ти був так довго? — запитала вона підвищеним тоном.

Томек махнув рукою й пробурмотів:

— Доля зіграла зі мною лихий жарт. Я зовсім забув, що сьогодні субота…

— Що ти мелеш? — нетерпляче перервала його Ірена.

— Тітка дуже сердиться? — запитав Томек, не звертаючи уваги на її слова.

— Не знаю, вона й батько вже три години сидять у вітальні, зачинившись з якимось таємничим гостем.

Томек полегшено зітхнув на повні груди. У нього відразу ж поліпшився настрій. Отже, гадання на листках виявилось найправдивішим з усіх відомих йому засобів дізнатися про майбутнє.

— А де Вітек і Збишек? — звернувся він до дівчинки, заінтригований її збудженням.

— Підглядають через замкову щілину, — швидко пояснила Ірена.

— Їм за це перепаде, якщо тітка помітить. Хіба вони ніколи не бачили гостей? Ти також, мабуть, підглядала?

— Атож! Ти, Томеку, сьогодні щось дуже запишався! — відповіла невдоволено сестра. — Більше ти нічого від мене не довідаєшся!

— Ти все одно довго не витримаєш, тому краще відразу розкажи про те, що знаєш!

— Я певна, ти зараз попросиш, щоб записати тебе в чергу підглядати в замкову щілину, як тільки довідаєшся, що це зовсім не звичайний гість. Ледве він увійшов до передпокою, як від нього війнуло справжніми джунглями.

— Можливо, це в нього такі парфуми? — жартома сказав Томек.

— Ти дурень! — обурилась Ірена. — Справа зовсім не в запахові. Він виглядає так, немовби щойно повернувся із самого центру Африки.

— І що ж було далі? — спитав Томек.

— Гість щось сказав мамі, вона мало не зомліла й погукала: «Антосю, Антосю! Іди швидше сюди, у нас незвичайний гість!» Потім вони втрьох зачинились у вітальні й досі розмовляють.

Томек зблід і випустив із руки ранець. Його схвилювала несподівана думка.

— Ірено, ти справді не знаєш, хто це? — запитав глибоко зворушений Томек.

— Я ж тобі сказала, що не знаю. Та бачу, що ти вже також зацікавився нашим гостем!

Томек угамував своє хвилювання. Він подумав, що якби це був його батько, то дядько й тітка не приховали б цього від своїх дітей. Тому він подивився на Ірену з удаваною байдужістю й сказав:

— Цікавість цікавістю, але підслуховувати й підглядати через замкову шпарину негарно. Проте якщо ви вже це робите, то буде краще, коли гнів тітки впаде на нас усіх.

— Лицемір! Однак не тратьмо дорогоцінного часу, — посміхнулась Ірена. — Віднеси ранець до кімнати, й ходімо на наш спостережний пункт.

Вони навшпиньках увійшли до їдальні. Збишек, нахилившись, вдивлявся в замкову щілину. Вітек стояв поряд із ним і робив рукою знаки, щоб вони підійшли ближче.

— Що там відбувається? — тихенько спитала Ірена.

— Мама плаче, а тато ходить по кімнаті, розмахує руками й говорить. Гість сидить у кріслі й слухає. О, нарешті він заговорив! — повідомив Збишек.

Томек торкнувся його плеча й знаками дав зрозуміти, що теж хоче подивитися в замкову щілину. Збишек тільки махнув рукою, вимагаючи, щоб йому не заважали. Роздратований Томек схопив його за вухо й відтягнув від дверей. Нахилившись до дверей, заплющив ліве око, щоб краще бачити. У кріслі сидів високий чоловік. На смаглому обличчі блищали великі, світлі очі. Він щось розповідав тітці, яка плакала. Томек вирішив будь-що-будь почути слова гостя й притис вухо до замкової щілини.

— Чи не краще було б дозволити хлопцеві самому прийняти рішення? — запитав незнайомець.

Раптом Томек засичав від болю й ударився головою об ручку дверей. Злякавшись, відскочив від дверей, а Збишек, усе ще тримаючи в руках шпильку, якою він уколов Томека, відразу ж прикипів очима до щілини. Перш ніж Томек устиг йому відімстити, Збишек осів на підлогу від раптового удару по голові дверима. На порозі став дядько Антоній.

— Що тут відбувається? — запитав він. — Ірено, займися хлопцями, а ти, Томеку, оскільки вже повернувся додому, заходь до нас у вітальню.

Томек нерішучою ходою увійшов до кімнати. Щось не дуже схоже було на те, що його мине покарання. На всякий випадок він зупинився неподалік від дверей. Потерпаючи зі страху, він із цікавістю глянув на таємничого гостя й сказав:

— Добрий вечір!

— Це наш вихованець, Томек Вільмовський, — сказав дядько Антоній і, обернувшись до хлопця, додав: — Томеку, це друг твого батька — Ян Смуга; він приїхав до тебе з вісточкою від нього.

— Друг мого тата! — вигукнув Томек і раптом відвернувся, щоб приховати сльози, які набігли йому на очі.

Смуга підійшов до нього. Мовчки обійняв і пригорнув його до себе. У кімнаті довго панувала тиша.

Потім гість узяв Томека за руку, посадив у крісло поряд із собою й промовив:

— Яка приємна несподіванка! Твій батько розповідав про тебе як про зовсім малого хлопця. А ти, Томеку, вже майже дорослий парубок, до того ж, за словами тітки й дядька, навіть герой. Твій батько, безумовно, буде цьому радий. Чи здогадуєшся, чому він прислав мене, замість того, щоб прибути самому?

Почувши на свою адресу похвалу, Томек почервонів. Проте мужньо здолав своє хвилювання й відповів:

— Так, здогадуюсь. Батькові довелось тікати з краю, щоб його не заарештували за участь у змові проти царя. Певно, йому ще й зараз загрожує небезпека.

— Це правда, Томеку. Якби він повернувся до Польщі, то його заарештували б. Ось чому він не може приїхати до тебе.

— Знаю.

— Чи хотів би ти побачитися з батьком?

Почувши про можливість побачити батька, який за ним так сумував, Томек у першу хвилину занімів від хвилювання. Потім радісно вигукнув:

— О, так, дуже хотів би побачити тата! Я навіть уже придумав, яким чином це зробити, тільки…

— Що «тільки»? — підхопив Смуга, уважно спостерігаючи за хлопцем.

— Тільки мені було жаль тітки й дядька, — закінчив Томек.

— Не розумію, що це за спосіб, який ти придумав, можливо, поясниш?

Томек трохи повагався, глянув на тітку, яка, бачачи його нерішучість, усміхнулась і заохотливо сказала:

— Наш гість — друг твого батька, Томеку. Крім того, він приїхав до тебе за його дорученням. Якщо він запитує, треба щиро відповідати.

— Може, це й не дуже розумно, але я хотів зробити щось таке, після чого мені також треба було б утікати за кордон, — швидко відповів Томек, переконавшись, що тітка зовсім не сердиться на нього.

— Ого, це дуже цікаво. Що ж ти хотів зробити? — запитав зацікавлений Смуга.

— Я вирішив написати на класній дошці: «Геть тирана-царя!» Я думав, що тоді напевно захочуть мене арештувати, і тому я мав би підставу для втечі.

— І ти б це зробив, Томеку? — з жахом вигукнула тітка.

Збентежений Томек насилу опанував себе й, почервонівши, відповів:

— Я це вже зробив, тітонько, того дня, коли підлабузника Павлюка не було в класі. На щастя, коли до класу ввійшов вихователь, я перелякався й швидко стер напис із дошки. Я раптом згадав, що міг би загнати тебе в могилу, як тато загнав маму…

Тітка заніміла, а Смуга обережно спитав:

— Хто тобі сказав, що твій батько загнав маму в могилу?

— Тітка Яніна, — пробурмотів Томек, відчуваючи, що бовкнув дурницю.

Смуга глянув на Карську. Та заплакала. І лише трохи згодом сказала, мовби виправдовуючись:

— Я ж вам казала, як потерпаю за хлопця. Він і надто розвинений як на свої роки й справді занадто багато думає… про це. Ось тільки що ви почули, прямий доказ!

— Мила пані, Анджей дуже вдячний вам за виховання Томека, — відповів Смуга. — Все-таки не треба забувати, що дружина Анджея була вельми зацікавлена політичною діяльністю чоловіка. Коли виникла загроза арешту, вона підтримала ідею його втечі за кордон. Адже в найкращому випадку йому загрожувало заслання до Сибіру… Перед тим, як з’явитися до вас, я зустрівся з давнім приятелем Анджея. Він підтвердив наше переконання в тому, що приїзд Анджея до Польщі все ще неможливий. А те, що сказав нам Томек про свої плани, здається мені, може бути аргументом, аби переконати вас у тому, що краще й навіть… безпечніше для вас прийняти пропозицію його батька.

Тітка Яніна затулила обличчя руками. Дядько Антоній, який досі мовчав, підвівся зі стільця й підійшов до хлопця.

— Томеку, ми хочемо тебе про дещо спитати, але перше, ніж відповіси, добре подумай. Ти чув, що твій батько не може повернутися до Польщі через небезпеку арешту, який йому все ще загрожує. Але він дуже сумує за тобою й хотів би мати тебе біля себе. Ми, звичайно, тебе дуже любимо: ми виховували тебе нарівні зі своїми дітьми… Нам важко погодитися з думкою, що ти покинеш нас і поїдеш так далеко. Але ми бажаємо тобі добра. Тому хочу додати, що коли б ти справді вирішив поїхати до батька, то завжди зміг би повернутися до нас, як до власного дому. Ти вже досить розумний хлопець, і ми вирішили надати тобі право вибору.

Думка, що він незабаром може побачити батька, за яким тужив усі ці довгі роки, схвилювала Томека й наповнила великою радістю. Проте він звик уважати дядька й тітку своїми батьками. Адже вони також його любили. Ось тітка безперервно витирає очі хустиною, а звичайно мовчазний дядько звернувся до нього прямо-таки з промовою, яку виголосив з великим хвилюванням.

Томекові важко було відразу це вирішити. Що їм сказати? Нарешті він звернувся до Смуги:

— Ви впевнені, що тато дозволить мені приїхати до тітки й дядька, якщо я захочу їх відвідати?

— Яв цьому абсолютно впевнений, — серйозно відповів Смуга.

— Якщо тато сумує за мною, то я дуже хотів би до нього поїхати, а до тітки й дядька буду часто приїжджати, — вирішив Томек.

Тітка Яніна знову розплакалась, а потім обійняла Томека й, витираючи очі хустинкою, вийшла з кімнати, щоб розпорядитися щодо вечері. Ірена, Вітек і Збишек, довідавшись про від’їзд Томека до батька, вбігли до вітальні. Привітавшись із гостем, найстарша серед дітей і найспритніша Ірена звернулась до нього:

— Скажіть, будь ласка, де зараз Томеків тато? Адже ми навіть не знаємо, куди поїде наш братик.

— На прохання вашої мами я не сказав про це Томекові під час нашої розмови. Ми воліли, щоб це не вплинуло на його рішення. Тепер уже немає потреби зберігати цю таємницю.

— Ай справді, я геть забув запитати про це! — вигукнув Томек. — Стільки незвичайних і важливих новин відразу… Де мій тато, скажіть, будь ласка!

— Він чекає нас у Трієсті, на березі Адріатичного моря, — пояснив Смуга.

— Трієст знаходиться в Австро-Угорщині[3], — сказала Ірена, задоволена, що може похвалитися своїми знаннями з географії.

— І ми там будемо жити? — здивувався Томек.

— Ні, ми не будемо жити в Трієсті, — відповів Смуга. — Щоб ти правильно все зрозумів, я повинен розповісти тобі дещо про долю твого батька. Після втечі за кордон він дуже тужив за тобою й твоєю матір’ю. Хотів узяти вас до себе, але не встиг зібрати для цього достатньо грошей, як твоя мати раптово померла. З цього часу лише мандрівки по світу помагали йому забути про своє нещастя. Випадково він познайомився з одним із працівників Ґаґенбека Ти повинен знати, що Ґаґенбек — власник великого підприємства, що займається постачанням з усього світу диких тварин до цирків і зоопарків. Оскільки цей знайомий твого батька збирався у тривалу експедицію по тварин до Південної Америки, твій батько, як географ, вирішив узяти участь у цій експедиції. З того часу минуло вже шість років. Твій батько став відомим мисливцем за дикими тваринами й подружив із цим працівником підприємства Гаґенбека. Тепер на спеціально обладнаному пароплаві для перевезення тварин вони збираються вирушити на полювання до Австралії. Гаґенбек хоче заснувати великий зоологічний парк у Штеллінґені біля Гамбурга, де найрізноманітніші тварини житимуть в умовах, максимально наближених до природних. Твій батько разом зі своїм другом зобов’язались привезти до цього зоопарку деяких тварин з Австралії.

— Невже і я поїду до Австралії?! — з недовірою запитав Томек.

— Так! Разом із батьком ти поїдеш до Австралії ловити диких кенгуру.

Томек на мить аж занімів від цієї дивовижної новини. Те, що він почув, перевершувало всі його найсміливіші мрії.

Вітек і Збишек слухали слова гостя з роззявленими від здивування ротами. Лише Ірена здогадалась задати гостеві запитання:

— Скажіть, а хто цей друг Томекового тата?

— Не здогадуєшся? — запитанням на запитання відповів Смуга.

— Це, звичайно, ви! — з тріумфом заявила Ірена. — Як тільки ви зайшли до передпокою, я відразу відчула тут запах джунглів. Саме так я уявляла собі великих мандрівників.