Томек у країні кенгуру

V ВОРОЖБИТ ІЗ ПОРТ-САЇДА

Була чудова, безвітряна, сонячна погода. «Алігатор» спокійно плив гладенькими, як дзеркало, водами Адріатичного моря.

Томек швидко призвичаївся до нового становища й на «Алігаторі» почувався так само безпечно, як і в домі тітки Яніни. Жвавий характер і природжена цікавість не дозволяли йому довго всидіти на одному місці. Цілими днями він бігав по всьому кораблі. Заходив у машинне відділення до кочегарів, заглядав у приміщення, приготовлені для тварин, заприятелював із кухарем, відвідував матросів у кубриках і вже через два дні після того, як ступив на палубу корабля, не гірше самого капітана Мак-Дугала знав напам’ять усі закамарки «плавучого звіринця».

Боцман Новицький дотримав слова й став навчати Томека стріляти зі штуцера. В одному з приміщень вони влаштували тир, у якому проводили щодня по кілька годин, стріляючи по саморобній мішені.

Щоранку Томек заходив до кают-компанії й уважно вивчав карту, на якій було позначено шлях, що його проходив корабель протягом доби. На сьомий день чорна лінія, що позначала курс «Алігатора», торкалася майже самого узбережжя Африки. Томек притьмом побіг на палубу. «Алігатор» уже підходив до порту. У гурті чоловіків, що стояли на горішній палубі, Томек побачив батька та Смугу. Він швидко підбіг до них.

— Тату, це вже Порт-Саїд?[8] — запитав Томек.

— Так, ми входимо в Порт-Саїд, розташований біля воріт Суецького каналу, — підтвердив Вільменський.

— А ми зможемо зійти на сушу? — нетерпляче розпитував далі Томек, якому цікаво було побачити місто, яке він досі знав лише з уроків географії в школі.

— Ми поповнимо тут запас вугілля. Тому стоянка «Алігатора» триватиме декілька годин. По обіді відвідаємо місто, — відповів Вільмовський.

«Алігатор» обережно маневрував серед безлічі човнів і малих суден, під акомпанемент гудка сирен проплив повз кількох великих кораблів, що стояли на рейді, і нарешті кинув якір поблизу набережної.

Томек із цікавістю поглядав на місто, над яким розкинулося безхмарне, позолочене палючими променями сонця небо. Над дахами низьких будинків височіла струнка вежа маяка, а вдалині в небо впивалися гострі шпилі мінаретів.

Тільки-но «Алігатор» став на якір, як його оточили човни. У них сиділи жваві араби та чорношкірі, що заробляли собі на хліб перевезенням пасажирів із кораблів на берег. Та вони швидко покинули корабель, дізнавшись, що це не пасажирський пароплав. Їхнє місце тут же зайняли арабські хлопці на своїх човниках. Напівоголені гребці, щось голосно вигукуючи, намагалися порозумітися з матросами на «Алігаторі».

— Що їм від нас треба? — запитав Томек, зацікавлений галасом арабських хлопчиків.

— Зараз побачиш, — відповів Вільмовський, виймаючи гаманець із кишені.

Як тільки в його пальцях блиснула срібна монета, один із човників швидко підплив до самого корабля.

— Тепер дивись уважно, — кивнув Вільмовський синові.

Кинута за борт монета, описавши дугу, занурилась у воду. Цієї ж миті маленький араб пірнув у море вниз головою, зник у глибині на кілька секунд і швидко виплив на поверхню, тримаючи в зубах монету.

— О, який чудовий плавець! — здивувався Томек. — Тату, дай мені, будь ласка, кілька монет, я хочу добре придивитися, як він це робить.

Томек кидав монети спритним арабським плавцям і водночас придивлявся до «магічних фокусів», які показував старий араб. І тільки після того, як із батьківських кишень був вичерпаний весь запас срібних монет, він помітив, що навпроти на палубі корабля діється щось незвичайне. Виглянувши за борт, він побачив п’ять навантажених вугіллям барж, які по черзі повинні були підпливати до люка, відкритого в борту «Алігатора». Одна з них саме підійшла до корабля. Бронзові від загару, напівголі араби, з властивою їм спритністю переносили вугілля на корабель великими кошиками. Палуба корабля вкрилась хмарами чорного пилу. Вільно рухаючись на баржах, араби споглядали на матросів, що стояли на палубі, блискаючи в щирій усмішці білими, як сніг, зубами. За робітниками наглядав старий араб у брудному бурнусі. Він не шкодував батога й, ляскаючи ним у повітрі, підганяв вантажників. До Томека підійшов Смуга.

— Приготуйся до сходження на берег! — крикнув він, а коли Томек обернувся до нього обличчям, гучно зареготав і додав: — Чорт забирай! Ти став чорнішим за негра!

Лише тепер Томек помітив, що весь він укритий чорним вугільним пилом.

— Оце так заґавився! — відповів він. — Зараз піду переодягнуся. А все це через того старого араба-наглядача, що виглядає, наче чорт. Ви тільки гляньте на нього! Як він смішно вдає, що підганяє інших до праці. Тим часом усі з нього сміються.

— Це в них такий церемоніал праці, — сказав Смуга. — І без цього старого підганяча переладування напевно відбувалося б справно. Швидко вмийся, переодягнися, бо зараз сідатимемо в човен.

Томек побіг до каюти. Незабаром він повернувся на палубу вмитий і в новому вбранні. Батько, Смуга й боцман Новицький уже чекали на нього. Мотузяною драбинкою вони спустилися в човен і через декілька хвилин були вже на суші. Тут їх відразу з усіх боків оточили гомінливі провідники, пропонуючи свої послуги для ознайомлення з містом. Боцман Новицький кинув кілька монет і жестом руки дав зрозуміти, що й сам добре знає місто, у якому раніше бував неодноразово.

Незабаром наші мандрівники опинилися на довгій, надзвичайно рухливій вулиці, забудованій низькими будинками. Вітрини крамниць аж угинались від розмаїтих товарів Томек раз у раз зупинявся, щоб подивитися на страшних, позолочених драконів, помилуватися чудовими виробами зі слонової кістки, ніжним і прозорим посудом із китайського фарфору, кумедними різнокольоровими статуетками, гарними шкатулками зі сандалового дерева, золото- і сріблотканими тканинами й безліччю інших предметів, які він побачив уперше в житті. Крамарі настирливо вихваляли свої товари, запрошували оглянути їх. Зрештою, різномовний гомін так приголомшив Томека, що він заховався між своїми супутниками. Вони ввійшли в європейський квартал міста, забудований високими, гарними будинками. Тут розташувалися готелі, банки й торгівельні підприємства, а серед великих садів біліли вілли багатих мешканців.

Незабаром вони знов опинилися в арабському кварталі. Серед нечисленних мурованих будинків тулилися хатки, зліплені з очерету й глини, обшарпані та брудні. Проте на першому плані виднілися, немовби приросли до стін цих хатин, лотки з городиною та апетитними східними овочами. Вулицями вільно прогулювалися віслюки й кози, не звертаючи уваги на крикливих перехожих. Коли наші мандрівники минали одну з таких мазанок, до них звернувся старий араб, який сидів на землі:

— Зупиніться на хвилинку біля мене, шляхетні прибульці!

Вони зупинилися, і старий уп’явся в них проникливим поглядом, простяг висохлу долоню зі зморщеною шкірою й хрипло заговорив:

— Доля кожної людини записана в Книзі життя. За кілька жалюгідних срібних монет скажу кожному з вас, що його чекає в майбутньому.

Смуга кинув ворожбитові монетку й, наслідуючи манеру його мови, сказав:

— Візьми, шляхетний чоловіче, але тобі немає потреби пророкувати мою долю. Я вмію читати в Книзі життя не гірше за тебе. Тому зовсім безкоштовно відхилю тобі завісу таємниці й скажу, що ти не розбагатієш на своєму ворожінні.

Брунатна долоня старого хижо схопила блискучу монету й кинула її в торбинку, що висіла в нього на поясі.

— Ти перестанеш сміятися, коли між тобою й смертю постане малий хлопець. Можливо, тоді пожалкуєш, що не схотів вислухати моє ворожіння, — відповів араб, презирливо скрививши губи.

Зморщене обличчя старого і його дивні слова трохи збентежили Томека. Він намацав у кишені срібну монету й поклав її в глиняну мисочку, що стояла біля ніг ворожбита. Томек хотів уже йти далі, та старий простяг до нього з-під бурнуса свою кістляву долоню й несподівано швидким рухом схопив його за руку й притяг до себе.

— Послухай старого араба, — сказав він хрипким голосом, не випускаючи Томекової руки. — Ти ще молодий і будеш довго жити. Ти зрозумієш і, можливо, коли-небудь згадаєш мої слова. — Правою рукою старий розгорнув пісок, яким була наповнена плоска посудина, що стояла перед ним, і, немов читаючи по писаному, промовив: — У далекій і дикій країні ти знайдеш те, чого інші марно шукатимуть. Коли це станеться, ти знайдеш найвірнішого друга, який ніколи не промовить до тебе слова…

Вільмовський нетерпляче стенув плечима. Взявши Томека за руку, він сказав:

— Досить уже слухати ці нісенітниці! Ходімо вип’ємо чогось холодного.

Вони швидко пішли від старого араба, а той, не перестаючи злосливо посміхатися, дивився їм услід залитими кров’ю очима.

Дорогою Смуга й Вільмовський розповідали забавні історійки про арабських ворожбитів. Томек і боцман Новицький мовчки слухали. За хвилину вони вже сиділи за столиком у великій кав’ярні. Томек неспокійно крутився на стільці й, зрештою, звернувся до своїх супутників:

— Ви, тату, й ви, пане Смуга, твердите, що старий араб молов самі нісенітниці. Але звідки він міг знати, що ми пливемо в далеку й дику країну?

— У такому порту, як Порт-Саїд, будь-якому європейцеві можна не вагаючись сказати те саме, без ризику помилитися, — відповів Смуга. — Подібні ворожбити мають здатність вивуджувати гроші з кишень наївних слухачів. Не варто звертати увагу на їхні балачки.

— Ви перші кинули йому монету, — хихикнув боцман Новицький. — Ворожіння слухати не бажаєте, а грошиків не пошкодували. Одним словом, ви дотримуєтесь правила: «І Богові свічка, і чортові кочерга». Та за це ворожбит угостив вас непоганим передбаченням. Я особисто не люблю, коли такий дід пророкує мені нещастя. Тому, проходячи повз ворожбитів, намагаюсь тримати язик за зубами.

— Я просто подав йому милостиню. Адже такий старець мусить якось заробляти собі на прожиття, — засміявся Смуга. — Я в жодні ворожіння не вірю змалку. Я не боюся нічого, коли в руках у мене добра зброя.

— Завдяки твоїм жартам старий напророкував нам страшні, на його думку, нещастя, — весело втрутився в розмову Вільмовський.

— Мені здається, що пора вже згорнути вітрила й подумати про повернення на корабель, — зауважив пунктуальний і завжди практичний боцман Новицький. — Увечері знімаємось із якоря.

— А й справді вже час, — підтримав його Вільмовський.

Усі четверо вийшли з кав’ярні. Дорогою в порт купили по в’язці соковитих південних плодів. На корабель повернулися в доброму настрої. Лоцман, який повинен був провести корабель через канал, був уже на борту.

Тільки-но в небі спалахнули перші вечірні зорі, «Алігатор» увійшов у Суецький канал. Повільно, зі швидкістю черепахи, поминув одноповерхову, яскраво освітлену будівлю Суецької компанії[9], та інші споруди, про призначення яких Томек забув спитати. Усі пасажири зібралися на верхній палубі, тому що в каютах була така задуха, що всидіти було неможливо. Томек із цікавістю дивився на довгу, вузьку смугу води, затиснену між низькими берегами та насипними валами.

У школі, на уроках географії, він зовсім по-іншому уявляв собі знаменитий Суецький канал, який відіграв велику історичну роль, скоротивши й зробивши безпечнішим шлях із Європи до Індії. Він стільки наслухався про труднощі, пов’язані з прокладанням каналу, що очікував побачити складну споруду, а тим часом усе насправді виглядало дуже просто. Тому Томек розчаровано сказав батькові:

— Не розумію, чому стільки років копали такий вузенький канал?

— Якщо сказати стисло, то будівництво каналу було розпочате в тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятому році, а закінчене — в тисяча вісімсот шістдесят дев’ятому році. Таким чином, воно тривало рівно десять років, — пояснив Вільмовський. — Це було надзвичайно важке завдання. Нині довжина каналу становить близько ста шістдесяти кілометрів. Із них сто двадцять кілометрів — це власне канал, виритий у землі, а решта припадає на озера та протоки, що з’єднують між собою окремі ділянки каналу. Щоб уявити собі, яку величезну роботу довелось виконати будівельникам, досить сказати, що тридцять тисяч чоловік протягом десяти років у поті чола працювали над втіленням у життя цієї ідеї. Крім того, на його спорудження пішло понад п’ятсот мільйонів золотих франків.

— Ніколи б не подумав, що прокладання цього каналу вимагатиме стільки праці й грошей, — відповів Томек. — Як довго нам доведеться плисти ним?

— Близько двадцяти годин, тому що за правилами ми зобов’язані давати дорогу поштовим кораблям.

— Отже, я матиму змогу ще й завтра вдень милуватися його берегами, — зрадів Томек.

У найкращому настрої Томек ліг спати. Він відчував утому після тривалої прогулянки Порт-Саїдом. Прокинувшись уранці, він знайшов собі на кораблі чудовий спостережний пункт. Ніким не помічений, хлопець заліз у рятувальний човен, підвішений на верхній палубі корабля, звідки відкривався чудовий краєвид на обидва береги каналу.

Скільки сягало око, вони були вкриті пісками, серед яких де-не-де блищали солоні озера. З правого боку, біля самого берега, вздовж залізничної лінії з Порт-Саїду до Суецу тяглися два ряди дерев. Серед них переважали тамаринди[10] — тропічні фруктові дерева з твердим, жовтуватим стовбуром і волохатим листям. Час від часу з пісків пустелі виринали гарні житлові та станційні будинки, а інколи потяг, за яким тяглася смуга чорного диму, переганяв корабель. Спершу Томек жадібно роздивлявся навкруги, але незабаром одноманітний вигляд піщаних берегів йому набрид. Була нестерпна спека… Томек скинув сорочку, зручно всівся на дні човна, потім приліг, засунув голову під лавку й швидко міцно заснув, заколисаний розміреним плюскотом води, що билася об борт корабля.

Минуло чимало часу, поки батько знайшов його в човні, де він спав. Усе тіло Томека пашіло жаром і кольором нагадувало рака, якого щойно витягли з окропу. Його швидко занесли до каюти, де він пролежав з компресами на всьому тілі аж до кінця подорожі Червоним морем. Тільки завдяки тому, що на голову Томека під час сну падала тінь від широкої лавки, він уникнув важких наслідків сонячного удару. За цю необережність його покарав батько: хлопцеві заборонили спостерігати за вантаженням верблюдів у Порт-Судані.

Проте Томека не дуже засмутило це покарання. Адже навіть простирала немилосердно муляли його спечену шкіру, то що вже казати про одяг! Крім того, у такому стані не можна було з’явитися на палубі корабля, залитій пекучим промінням сонця.

З нудьги Томек виглядав через круглий ілюмінатор і констатував, що вода в Червоному морі зовсім не червона, як це йому уявлялось на уроках географії. Від батька він дізнався, що цю назву море дістало від червоних водоростей, які ростуть на його дні. Вечорами Томек милувався спалахами маяків, розкиданих по мисах та малих пустельних острівцях уздовж берегів. Вогні маяків освітлювали шлях кораблям серед небезпечних мілин і підводних рифів.

Під час короткого стояння в Порт-Судані Томек прислухався до скрипу блоків, за допомогою яких вантажили верблюдів із пристані на корабель. Ревіння нещасних тварин, крики погоничів незнайомою мовою збуджували його фантазію, нагадуючи описи експедицій Лівінгстона та Стенлі[11] до Африки, про які він не так давно читав.

Наступного дня після відплиття корабля з Порт-Судана неоціненний боцман Новицький поновив уроки стрільби. Томек уже безпомилково вціляв у самий центр мішені, й боцман заходився лаштувати рухому ціль. Він прикріпив до дерев’яної стелі трюму дріт, на якому повісив бляшанку з піском. За допомогою шнурка боцман швидко пересував бляшанку по дроту, а Томек у цей час прицілювався в неї та стріляв. У міру того, як Томек набував управності, бляшанка рухалась дедалі швидше, причому з’являлася зовсім несподівано. Заохочений похвалами вчителя, Томек проводив щораз більше часу в імпровізованому тирі. І лише звістка про те, що «Алігатор» наближається до Адена[12] — найспекотнішого пункту земної кулі, змусила Томека вийти на палубу. Він побачив грізну прямовисну скелю, яка, здавалося, перекривала шлях кораблю. Здиблений, порізаний ланцюг скель півострова був оточений водами голубого, вічно неспокійного моря. Над морем і скелями розкинулося неозоре безхмарне небо, що аж пашіло сонячним палом.

«Алігатор» став на якір. Важкі баржі, навантажені вугіллям, відразу підійшли до корабля, долаючи високу хвилю. Швидко, як і в Порт-Саїді, з’явилися маленькі човники з плавцями, які спритно виловлювали монети з дна моря.

Стоянка була дуже коротка, тому ніхто з екіпажу не сходив на берег. Томек, слухаючи розповідь батька, який не раз бував в Адені, з цікавістю розглядав із корабля порт Стимер-Пойнт: форти, готелі, консульства, вілли європейців, які лежали перед ним, мов на долоні. Саме місто Аден — старовинна арабська оаза, що має назву Шейк-Осман, знаходилося в шести кілометрах від Стимер-Пойнта, в кратері згаслого вулкану, серед дикого нагромадження скель, оточених випаленою сонцем мертвою пустелею.

— Історія Адена до деякої міри нагадує історію Суецького каналу, — сказав Вільмовський. — Щоб зробити його існування стерпним у цьому найжаркішому пункті землі, де відсутня вода, тінь і рослинність, тисячі рабів у кривавому поті будували величезні басейни. Під час весняних злив у них нагромаджують запаси води. Шкода, що ти не зможеш їх побачити. Вони дуже гарні.

У Томека було мало часу для розмов із батьком. Під час стоянки в порту на кораблі панував гарячковий рух, який швидко привернув його увагу. Матроси активно закріплювали на палубі всі рухомі предмети, міцно прив’язуючи їх канатами. Декілька членів екіпажу разом із Вільмовським і Томеком спустилися в трюм, у приміщення, де перебували верблюди. Тварини стояли парами в невеликих, відділених одне від одного стійлах. Вільмовський перевіряв, чи міцно прив’язано тварин.

Такі приготування були необхідні, тому що «Алігатор» незабаром повинен був увійти в зону південно-західного мусону[13] й можна було очікувати погіршення погоди, і навіть бурі.

У подальшу дорогу корабель вирушив ще до заходу сонця. Ще того ж таки вечора Томек помітив, що умови плавання поступово змінюються. Щоправда, бокове, ліниве погойдування корабля спочатку не дуже турбувало, але попри це, Томек почав відчувати тривоіу. Під тиском величезних хвиль корабель нахилився на лівий борт. Усі його вузли тріщали, і час від часу величезні хвилі заливали корабель і відкочували назад, немовби соромлячись своєї сміливості й залишаючи на палубі бризки білої піни.

Наступного ранку хитавиця стала ще відчутнішою. Піняві гребені хвиль раз у раз заливали палубу корабля. Щоб якось приглушити неприємне почуття, Томек узяв штуцер і пішов до свого тиру. Боцман Новицький не міг супроводжувати його, але Томек, мабуть, був цим задоволений: бляшанка, підвішена до стелі, під впливом сильної хитавиці рухалась самостійно, до того ж непрогнозовано. Влучити в таку рухливу ціль було дуже важко. Томек інколи ледве втримував рівновагу, але саме це й приносило йому найбільше задоволення. Він безперестанку стріляв, інколи влучаючи в ціль, а інколи — ні. Після двох годин таких вправ пісок висипався з бляшанки крізь отвори, пробиті кулями.

Тільки-но пролунав гонг, який закликав на обід, Томек радо зайшов до кают-компанії й сів на своє місце. Під час стрільби по рухливій цілі він, перебуваючи в неабиякому піднесенні, забув про хвилинну слабість, що його перед тим охоплювала, і відчув голод.

Матроси дивилися на Томека з захопленням, а Смуга вигукнув:

— Ого-го! Отже, ти вже прийшов на обід!?

— А чому б і ні? — відповів Томек. — Я голодний, як вовк.

— От і гаразд. Якщо хитавиця не позбавила тебе апетиту, то з тебе буде чудовий моряк. Ти знаєш, що три велетні-суданці, які супроводжують верблюдів, уже лежать як колоди у своїх каютах, — сміючись повідомив Смуга.

Томек прекрасно переносив хитавицю. І все ж його не пускали на палубу, побоюючись, що хвилі, які безперервно заливали корабель, змиють його в море. Тому Томек у своєму тирі пробивав кулями бляшанки все меншого розміру, кожен раз влучаючи вціль.

Через кілька днів море трохи заспокоїлося. Новицький, скориставшись вільною хвилиною, зазирнув до тиру. Томек стріляв швидко й влучно.

Здивований успіхами свого учня, боцман схвально мовив:

— Ну-ну, братику, бачу, що тобі вже нема чого вчитися в мене. Тепер хіба що Смуга зможе навчити тебе чогось нового.

— А що, пан Смуга так добре стріляє? — здивувався Томек. — Я гадав, що краще від вас ніхто не стріляє.

— Ну що ти, братику! Смуга в цій справі неперевершений майстер! Він навіть найменшому звіряткові може влучити між очі, — відповів боцман упевнено, хоч усе, що він знав про Смугу, довідався з розповідей старшого Вільмовського.

Звичайно, Вільмовський нічого не казав боцманові про вміння Смуги влучати тваринам «межи очі», але Новицькому здавалося, що така неточність хлопцеві не завадить.

Томек уже давно вирішив у всьому наслідувати Смугу, великого мисливця та звіролова. Він задумався над словами боцмана. Відтак заходився шукати бляшанки все меншого розміру, малював на них по два кружечки, які повинні були зображувати тварин, й знову почав управлятися у влучній стрільбі. Робив це він потай від боцмана. Дні минали швидко. «Алігатор» усе далі плив на південний схід.