Томек у країні кенгуру

I ПОМСТА

Ось-ось мав пролунати дзвінок, сповіщаючи про закінчення перерви. Шкільний коридор повільно порожнів, учні розходилися в класи, у стінах школи поступово западала тиша. Невеликий гурт четвертокласників ще юрмився поблизу парадних сходів і дверей, що вели до вчительської. У міру того, як наближався кінець перерви, в серця хлопців, які сновигали коридором, закрадалася боязка надія: учителя географії Красавцева сьогодні не буде. У всякому разі його поки що не було ні в канцелярії, ні в учительській. Можливо, він захворів і взагалі не прийде до школи? А може, принаймні спізниться, як це часто з ним траплялось.

З-поміж дітей, які пошепки розмовляли в коридорі, вирізнявся Томек Вільмовський, гарної статури блондин, що жваво потішав своїх схвильованих товаришів:

— Кажу вам, що Пилки сьогодні в школі немає. Я переконався в цьому особисто й ручуся, що це правда. Що як його господиня, йдучи до міста за покупками, випадково замкнула двері на ключ? Ото була б комедія! Уявіть собі Пилку, як він із записником у руці безпорадно кидається по квартирі? О, якби це можна було побачити!

Обличчя хлопців засяяли на саму думку про таку чудову можливість. А втім, важко було припустити, що здогади Томека збуджували в його товаришів сподівання та радість. До літніх канікул залишалось неповних три тижні, а Красавцев, або, як його прозивали учні, Пилка, попередив, що перед своїм наглим від’їздом до Росії залишить «польським бунтівникам» таку згадку, що вони пам’ятатимуть його, «просиджуючи» увесь наступний рік у тому самому класі. Ця погроза могла означати лише погіршення ставлення дирекції гімназії до четвертокласників.

Ці побоювання не були позбавлені підстав. Росіянин Мельников, призначений кілька місяців тому директором гімназії, з небувалою суворістю вимагав від своїх вихованців сліпого послуху й прихильності до царської Росії. Справа в тому, що наша незвичайна розповідь починається 1902 року, в той час, коли значна частина Польщі перебувала під російською окупацією. Новий директор, якого зненавиділи учні, виявляв особливу запопадливість у русифікації польської молоді. Мало йому було того, що всі уроки вели російською мовою. Мельников, а під його впливом і деякі вчителі, пильно стежили за тим, щоб учні в школі взагалі не розмовляли по-польському. Новий директор багато часу присвячував вивченню стосунків у родинах своїх вихованців. Він у кожному учневі підозрював ворожість до царської Росії, що, як правило, відбивалось у їхніх щоденниках негативними оцінками з багатьох предметів.

Відразу ж після зайняття директорської посади Мельников звернув увагу на четвертий клас. На його думку, в цьому класі не було «російського духу». Четвертокласники не дуже сумлінно вивчали російську історію, більшість із них погано говорили по-російському і, як стверджували донощики, між собою розмовляли по-польському. Стурбований цим директор звернувся за інформацією до поліції й дізнався, що батьки деяких із його учнів були «неблагонадійними». Тому, не роздумуючи довго, директор вирішив знищити «гніздо малих ос» і видав відповідну інструкцію своїй довіреній особі, учителеві географії, шістдесятирічному Красавцеву.

Мельников викликав Красавцева до Варшави й призначив його на місце вчителя, який після нещасного випадку захворів і подав у відставку. Красавцев, озлоблений самітник, часто шукав забуття в алкоголі. Тому в школі він був дуже неуважним, зосередивши всю свою увагу переважно на виконанні спеціальних доручень Мельникова. Щоб нічого не забути, Красавцев найважливіші вказівки свого начальника записував у блокноті, до якого постійно заглядав під час уроку.

Учні чудово відчували настанови директора та його помічника, тому недвозначна погроза Красавцева викликала в них страх перед останнім у цьому навчальному році уроком географії.

У коридорах школи різко задзеленчав дзвінок. Четвертокласники з полегшенням зітхнули. Вони зайшли до класу й через прочинені двері спостерігали за вчителями, які поспішали на уроки. Красавцева не було. Та ось Юрек Тимовський, який заховався за колоною в коридорі біля сходів, почав подавати рукою тривожні знаки, ніби розпилював дерево. Томек Вільмовський відразу зрозумів умовний знак.

— Бісів Пилка! Усе-таки прийшов, — звернувся він до товаришів, що причаїлися за ним.

Юрек Тимовський вскочив до класу. Розчаровано махнув рукою:

— Пилка вже на сходах. На ходу розстібає плащ і жахливо сопе… Це ж треба, щоб у такий чудовий, сонячний день на людину чигала ганебна поразка…

— Може, не буде так погано. Найважливіше — не занепадати духом, — прошепотів Томек, стискуючи лікоть свого друга.

Схвильовані хлопці швидко займали свої місця. Виняток становив перший учень класу Павлюк, відомий підлабузник, який серед своїх товаришів славився ябедництвом і шпигунством. Йому-то боятися було нічого. Він сидів прямо й зі злостивим задоволенням дивився на збентежених товаришів.

Розхвильований Вільмовський сів за парту поряд із Юреком Тимовським. У нього, власне, не було причин побоюватися за себе. Він учився дуже добре, а географія була його улюбленим предметом. Якби серед більшості вчителів він не користувався репутацією «польського бунтівника», то, напевне, був би першим учнем. Сьогодні він боявся лише за свого друга, якому загрожувала явна небезпека. У школі всі знали, що батько Юрека недавно мав неприємності з поліцією. Він був інструктором верхової їзди в манежі на Литовській вулиці, де, як підозрювала поліція, відбувались таємні зібрання поляків, що готували змову проти царської Росії. За це Мельников уже не раз шкодив Юрекові, та й тепер не було сумніву, що він доручив Красавцеву опіку над ним. Томек товаришував з Юреком і дуже любив його батька. Завдяки добрим стосункам із Тимовськими він користувався в манежі деякими привілеями. У вільний час старший Тимовський навчав хлопців верхової їзди. Як запевняв інструктор, Томек тримався на верховому коні вже досить добре. Хлопець цим надзвичайно пишався. Скромні матеріальні умови опікунів не дозволяли йому надто розважатися. З багатьох міркувань безплатне навчання верхової їзди приносило йому величезне задоволення. Тепер Томек із хвилюванням думав про те, скільки турбот і неприємностей очікує батька Юрека, якщо його син не перейде до наступного класу.

Зі шкільним журналом під пахвою Красавцев зайшов до класу. Досить було лише поглянути, щоб помітити його поганий настрій. Човгаючи ногами, він сів за письмовий стіл, розгорнув на ньому журнал і, щось бурмочучи собі під ніс, почав нервово порпатися в кишенях. Не знаходячи того, що було йому потрібне, сердито морщив чоло. Бачачи це, Юрек Тимовський нахилився до Томека й тихо сказав:

— Зараз буде страшний суд! Мабуть, Пилка знову забув удома свої окуляри…

— Так йому й треба! — також пошепки відповів Томек. — А може, він і записника забув сьогодні…

Однак надії хлопців сповнилися лише наполовину. Саме в цю хвилину вчитель дістав із кишені записник, поклав його перед собою й гнівно стенув плечима: окулярів не знайшов. Якийсь час він шукав щось на сторінках записника, а відтак почав зігнутим пальцем водити по журналу, який лежав перед ним на столі.

Урок почався. Красавцев раз по раз викликав когось з учнів на середину класу. Задавав одне або двоє каверзних запитань і ставив у журналі оцінку. Оцінки були дуже суворі.

Томек і Юрек умить зорієнтувалися, що вчитель викликає саме тих учнів, батьки яких вважались «неблагонадійними» щодо Росії. Юрек сидів нахмурений, опустивши на груди голову. Томек неспокійно поглядав на двері.

«Можливо, незабаром пролунає дзвінок, сповіщаючи кінець уроку! — думав він. — Що буде, якщо Юрек схопить двійку з географії?!»

Становище Юрека Тимовського справді було незавидне. Адже й без того він майже з усіх предметів отримував гірші оцінки, оскільки не міг належним чином засвоїти російську вимову.

Красавцев, низько схилившись над журналом, далі водив пальцем по сторінці, тепер він затримував його на прізвищах, які починалися з останніх літер абетки. Ось він викликав Татаркевича.

— Такий провал і якраз у кінці року, — прошепотів Юрек. — Відчуваю, що тепер моя черга…

— Зараз має бути дзвінок, можливо, він не встигне… — заспокоював його Томек, хоч сам уже не вірив у щасливе закінчення уроку.

Мимохіть глянув на вчителя. Той саме ставив оцінку Татаркевичеві, майже торкаючись носом журналу. Ця обставина підказала Томекові шалену ідею. Учитель давно хворів на очі, був дуже короткозорим, а сьогодні, на щастя, забув окуляри, і вся його увага була зосереджена на журналі, у якому він із великим задоволенням ставив погані оцінки.

«Треба, що б там не було, рятувати Юрека, хоча б з огляду на його батька, — вирішив Томек. — Хай буде, що буде! Раз мати народила!»

Красавцев, не відриваючи очей від журналу, вигукнув:

— Тимовський!

— Сиди! — прошепотів Томек і, прагнучи зберегти цілковитий спокій, вийшов замість Юрека на середину класу.

Учні схвильовано заворушилися за партами, але потім завмерли без руху, затамувавши подих. У класі запанувала мертва тиша.

Видно було, що Красавцев готується завдати смертельного удару. Декілька секунд він з іронічною посмішкою на обличчі думав, яке питання поставити, щоб провалити ненависного учня, потім, не підіймаючи й не повертаючи голови, буркнув:

— Ану скажи, який найдовший на землі ланцюг островів?

Завжди рішучий і в небезпечні моменти зібраний Томек зумів перебороти тремтіння голосу. Наслідуючи манеру мови Юрека, він відповів:

— Найдовший на землі архіпелаг утворюють Японські острови. Вони простягайся вздовж східного узбережжя Азії, і їх разом із Малайським архіпелагом омивають чотири великі моря: Охотське, Японське, Жовте та Східнокитайське. Японія складається з п’яти великих островів і близько 500 малих. Чотири великих острови становлять власне Японію. Японські острови — це останній клаптик суші з боку Тихого океану, тому японці називають свою Батьківщину «Країною вранішнього сонця».

Учитель здригнувся, неприємно здивований ясною й чудовою відповіддю. Він негайно задав друге запитання:

— Назви найважливіші вулкани Мексики!

— Найважливішими вулканами Мексики є: Оризава заввишки п’ять тисяч п’ятдесят метрів і Попокатепетль, або Попо, висота якого сягає п’яти тисяч чотирьохсот п’ятдесяти метрів. Вони замикають низовину Мексики з півдня й надають пейзажу країни своєрідної краси.

Від хвилювання Красавцев гучно засопів. Друга відповідь була така ж досконала, як і перша. Він на мить задумався й, нарешті, задав підступне питання:

— Гм, а скажи-но мені, що ти вважаєш найбільшим світовим досягненням за останнє десятиріччя?

Томек моментально відчув наставлену пастку. Хоч би що він не відповів, Красавцев зможе йому заперечити.

«Треба схитрувати, щоб уразити Пилку», — вирішив він.

І, згадавши статтю, яку прочитав у газеті кілька днів тому назад його дядько, спокійно відповів:

— Найбільшим досягненням цивілізованого світу за останнє десятиріччя, без сумніву, є будівництво Транссибірської залізниці в Росії. Довжина лінії від Москви до Владивостока становитиме вісім тисяч кілометрів. Це одна з найдовших залізниць у світі.

Красавцев сидів нерухомо, немов уражений блискавкою. Звідки цей син «бунтівника» міг здогадатися, про що він спитає? Адже йому тепер ні в якому разі не можна було заперечити. І хоч до цього старий п’яничка-вчитель не вагався, ставлячи погані оцінки за наказом директора, зараз відмінні відповіді слабого досі учня йому сподобалися. Ні, цього хлопця, попри палке бажання, залишити на другий рік у класі не можна.

«Ну й дідько з ним! Один такий шмаркач не зможе нашкодити великому цареві», — подумав він, а вголос промовив:

— Щастя твоє, що ти підготувався до відповіді… Навіть вимова в тебе покращала. Думаю, що ти міг би знати географію так, як цей хитрун Вільмовський. Ну, сідай на місце!

Томек ледве втримався від сміху. Красавцев швидко поставив у журналі п’ятірку, а всі учні почали тихенько хихотати.

І раптом трапилося щось жахливе. Павлюк встав і сказав:

— Пане вчителю, адже це не Тимовський!

Томек зблід і зупинився. Правда, в цю мить Юрек, який сидів за партою позад Павлюка, боляче смикнув ябедника за вухо, та було вже пізно. Учитель підвів голову, подивився на Томека, але не був упевнений, чи не підводить його зір.

— Підійди-но ближче, — сказав він.

Томек зробив два маленьких кроки в напрямку до вчителя.

— Ще ближче, — буркнув Красавцев, примружуючи очі.

Томек підійшов до самісінької кафедри.

— Що ж це означає, Вільмовський? — грізно запитав учитель, вдивляючись в обличчя Томека. — Адже я викликав Тимовського!

— Ні, зовсім ні, пане вчителю! Я виразно чув своє прізвище, — відповів Томек, потерпаючи, щоб гучне биття серця не видало його.

— Дурниці мелеш! Я викликав Тимовського, — обурено повторив Красавцев.

Павлюк хотів щось сказати, але Юрек смикнув його за комір шкільної форми, шепочучи:

— Відлупцюємо тебе як бубон, якщо скажеш хоч одне слово, ябедо!

Красавцев, не впевнений у собі, підозріло дивився на Томека. Може, він справді помилково назвав його прізвище?

— Дуже перепрошую, пане вчителю, якщо я погано розчув. — Томек змінив тактику захисту. — Я так хотів відповісти ще раз перед кінцем навчального року… Мабуть, я помиляюсь, тому що ви, пане вчителю, помилятися не можете.

Під впливом несподіваних лестощів Красавцев трохи подобрішав. Вільмовський чудово знав його предмет, тому Красавцев завжди викликав його відповідати, коли на урок приходив інспектор. Попри все вчитель відчув прихильність до цього веселого та кмітливого хлопця. Подивився на годинник, що лежав на кафедрі. Ось-ось мав пролунати дзвінок. Він вирішив ще раз викликати Тимовського, навпроти прізвища якого в його записнику стояла велика червона крапка.

— Ну, Вільмовський, наступного разу будь уважнішим, інакше буде погано, — суворо сказав учитель.

Томек глибоко зітхнув, як людина, що випливла на поверхню після тривалого перебування під водою. У нього відразу поліпшився настрій. До дзвінка залишились лічені хвилини, і Юрек буде врятований. Щоб виграти час, він низько вклонився вчителеві й, вдаючи, що розкаюється, сказав:

— Мені дуже прикро, пане вчителю, за мою неуважність. Я вам вдячний за те, що ви вибачили мені цю помилку. Ще раз щиро перепрошую, пане вчителю.

— Ну добре, добре, Вільмовський, — пробурмотів Красавцев. — Іди вже на місце. Тимовський, до мене!

Але поки Юрек підійшов до кафедри, у коридорі пролунав дзвінок. Красавцев умить забув про учня.

Сьогодні йому треба було нанести кілька прощальних візитів перед від’їздом на канікули до Росії. Він швидко заховав годинник і записник до кишені й згорнув журнал. Бурмочучи щось собі під ніс, швидко вибіг із класу.

— Ти мене врятував, — прошепотів Юрек Томекові.

Вони разом вийшли в коридор, їх миттю оточили товариші. Усі поздоровляли Томека, дивуючись його відвазі та неабиякому самовладанню. Усі були обурені поведінкою Павлюка. Пропонували відразу дати прочухана ябедникові, але Томек припинив дискусію:

— Я не згоден. Нас викинуть зі школи перед самим закінченням року. Павлюк лише хотів дошкулити мені за те, що я краще вчуся, ніж він. Це наша давня суперечка. Будьте спокійні, я йому відомщу, але поки що це таємниця. Ви побачите, як я йому відплачу за це!

Пролунав дзвінок на наступний урок. Учні повернулися до класу. На загальний подив Томек заговорив до Павлюка, немов між ними нічого не сталось. Уведений в оману показною добродушністю товариша, ябедник заспокоївся.

А Томек справді перебував у чудовому настрої. Він спокійно очікував уроку історії. На урок повинен був прибути інспектор, це рятувало його та Юрека від небезпеки бути викликаним. Адже саме небажання учнів вивчати російську історію обурювало директора школи. Навіть такий учень, як Томек, не раз волів отримати з цього предмета двійку, ніж, наприклад, перераховувати напам’ять членів ненависної полякам царської родини. Зрозуміло, що вчитель історії не допустить компрометації в присутності інспектора. Тому Томек був упевнений, що відповідатиме перший учень класу — Павлюк, і задумав план помсти, весело гомонячи з підлабузником, щоб приспати його пильність.

Двері класу відчинилися, увійшли вчитель історії та інспектор. Як тільки діти привітали бундючного росіянина й посідали, Томек вийняв з ранця картонну коробочку. Обережно трохи підійняв накривку з отворами, зробленими шпилькою. На обличчі його з’явилась хитра усмішка. Величезний жук-олень[1], якого Томек зловив три дні тому під час заміської екскурсії, анітрохи не втратив своєї жвавості, незважаючи на перебування в неволі.

Ледве Томек підняв накривку коробки, як комаха висунула свої величезні клешні, прагнучи виповзти на волю. Томек запхнув жука назад у коробку та сховав її до кишені.

Урок зовні проходив так само, як і в звичайний шкільний день. Спочатку вчитель докладно виклав, не заглядаючи навіть до книжки, останній у цьому році фрагмент з історії Росії. Потім, чого він звичайно не робив, нагадав дітям про пройдені вже періоди й закінчив лише тоді, коли інспектор, глянувши на годинник, заявив, що хотів би послухати відповіді котрогось з учнів.

Для Томека настав час діяти. Тільки-но вчитель нахилився над журналом, немовби задумуючись, кого викликати, як Томек швидко дістав із кишені коробочку й, піднявши трохи накривку, притулив її до спини Павлюка. Величезний жук негайно скористався нагодою й виповз із коробочки. Він опинився на комірі Павлюкового піджака саме в ту мить, коли вчитель викликав його відповідати.

Павлюк зупинився біля кафедри. Низько вклонився інспекторові та вчителеві. На всі запитання відповідав без запинки, немовби читав із книжки. Стоячи струнко, безпомилково повторював новий урок. Учитель із переможною усмішкою поглядав на явно задоволеного інспектора.

Спостерігаючи за успіхом свого супротивника, Томек переживав справжню бурю хвилювання.

«Що трапилося з жуком? — думав він. — Підлиза боїться комах. Яка це була б чудова помста, якби він злякався жука саме зараз, під час показового уроку!»

Жук, однак, глухий до прохань і заклинань Томека, усе ще не подавав ознак життя. І коли Томек почав уже шкодувати, що всі його зусилля пішли нанівець, Павлюк раптом ворухнув головою.

У серці Томека з’явилась надія. Павлюк удруге шарпнув, головою, після чого провів долонею по шиї. Тепер події, про які Томек тільки мріяв, почали наростати зі швидкістю снігової лавини. Павлюк нервовим рухом підніс долоню до очей і, як тільки побачив у ній величезного жука, пронизливо закричав і мимовільно струснув рукою. Жук влучив в обличчя інспектора, той підскочив, немов на нього хлюпнули окропом.

Вибухнув страшенний скандал. Учитель, переляканий не менше, ніж інспектор, суворо вичитав Павлюкові й оголосив догану. При цьому він весь час уклонявся, перепрошуючи роздратованого начальника. Урок, звичайно, було зірвано, бо розгніваний інспектор відразу вийшов із класу, а за ним поспішив схвильований учитель.

Надуваючись, немов павич, Томек удруге за цей день приймав поздоровлення від захоплених друзів: йому одним махом вдалося помститись підлому підлабузникові й підкласти свиню вчителеві, чия надмірна старанність приносила Томекові вдома великі неприємності.

Після уроків повеселілі Томек і Юрек разом вийшли зі школи.