У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 1

Вулиця дю Кок д'Ор, Париж, сьома ранку. Розлючені несамовиті крики з вулиці. Мадам Монс, хазяйка маленького готелю, що навпроти, вийшла на тротуар, щоб докричатися до пожилиці на третьому поверсі. Голі ноги мадам взуті в сабо, сиве волосся спадає донизу.

Мадам Монс: «Sacrée salope[2]! Скільки тобі казати, щоб ти не чавила клопів на шпалерах? Думаєш, що ти купила готель? Чому ти не можеш просто викидати їх з вікна, як усі? Espece de trainee[3]!».

Жінка з третього поверху: «Va done, eh! vieille vache[4]!»

Затим — безладний хор вигуків, відчиняються все нові вікна, і половина вулиці долучається до сварки. За десять хвилин раптово западає мовчанка, бо поряд проїжджає кавалерійський ескадрон, і всі припиняють галасувати, аби на це подивитися.

Я переповів цей епізод, щоб дати якесь уявлення про дух вулиці дю Кок д'Ор. Не все там зводилося до сварок, звісно, але все ж тільки дуже зрідка наш ранок минав без принаймні одного з таких спалахів, як я щойно описав. Сварки, оглушливі крики вуличних продавців, галас дітей, що женуть бруківкою апельсинову шкірку, гучні нічні співи, прокислий сморід сміттєвозів — такою була атмосфера нашої вулиці.

Вулиця була дуже вузькою — байрак поміж високими обшарпаними будинками, що нависали один над одним у дивних позах, неначе застигли в момент падіння. Усі будинки були готелями, вщерть забитими пожильцями, переважно поляками, арабами та італійцями. Перші поверхи займали маленькі бістро, де кожен охочий міг упитися за один шилінг. Суботнього вечора пиячила десь третина чоловічого населення кварталу. Хтось бився за жінок, араби-землекопи, які жили в найдешевших готелях, з таємничих причин ворогували і з'ясовували стосунки з допомогою стільців, а подекуди навіть револьверів. Поліцейські вночі ходили тут лише по двоє. Вулиця була досить бешкетним місцем. А проте серед цього шуму й бруду жили також звичайні поважні французькі крамарі, пекарі, пралі та інший такий народ, займаючись своїми справами й потроху накопичуючи невеликі статки. Словом, типові паризькі нетрі.

Мій готель називався «Отель де Труа Муано[5]». Це був похмурий, ветхий щурятник на п'ять поверхів, порізаний дерев'яними перегородками на сорок кімнат. Кімнати були крихітними й завжди брудними, оскільки покоївки не було, а мадам Ф., патронеса, не мала часу на прибирання. Стіни були не товщими за сірник, і, щоб приховати тріщини, їх шар за шаром заліплювали рожевими шпалерами, які відклеювалися й давали прихисток незліченним клопам. Клопи цілий день марширували під стелею, як колони солдатів, а вночі нападали по-хижому голодно, тож доводилося прокидатися що кілька годин і вбивати їх сотнями. Іноді, коли клопи надто вже докучали, можна було вигнати їх сіркою до сусідньої кімнати, але це доти, доки тамтешній пожилець і сам не обкурював кімнату, переганяючи клопів назад. Місце було брудне, але завдяки добрій вдачі мадам Ф. та її чоловіка здавалося по-домашньому затишним. Орендна плата за кімнату коливалася від тридцяти до п'ятдесяти франків на тиждень.

Пожильці не затримувалися тут надовго, переважно це були іноземці, які зупинялися без багажу, лишалися на тиждень і знову зникали. Зупинявся хто завгодно: чоботарі, цеглярі, каменярі, землекопи, студенти, повії, ганчірники. Дехто з них був просто фантастично бідний. На одному з горищ жив болгарський студент, який шив вишукане взуття для американського ринку. З шостої до дванадцятої він сидів на ліжку й шив дюжину пар, заробляючи так тридцять п'ять франків. Решту дня він слухав лекції в Сорбонні, де вивчав богослів'я, і серед обрізків шкіри на підлозі лежали розкриті книжки з теології. В іншій кімнаті жила росіянка з сином, який називав себе митцем. Матір працювала по шістнадцять годин на день, латаючи шкарпетки по двадцять п'ять сантимів за штуку, доки її пристойно одягнений син вештався кав'ярнями Монпарнасу. Одна з кімнат здавалася одночасно двом різним пожильцям: один працював вдень, а другий — вночі. Ще в іншій кімнаті вдівець ділив ліжко з двома дорослими й хворими на сухоти доньками.

Мешкали в готелі й геть дивні персонажі. Паризькі нетрі приваблюють ексцентричних людей — тих, що провалилися в самотню напівбожевільну життєву рутину й полишили спроби бути нормальними і пристойними. Бідність звільнила їх від необхідності дотримуватися звичних норм поведінки, як гроші звільняють людину від роботи. Дехто з пожильців нашого готелю жив життям настільки цікавим, що не стане слів його описати.

Наприклад, літнє подружжя Руж'є, обоє неохайні й присадкуваті, займалося незвичною торгівлею. Вони продавали листівки на бульварі Сен-Мішель. Незвичність цієї діяльності полягала в тому, що листівки продавалися в упаковці як порнографічні, але насправді там були фотографії замків Луари[6]. Покупці дізнавалися про це, коли було вже запізно, і, певна річ, ніколи не скаржилися. Руж'є заробляли близько ста франків на тиждень і завдяки ощадливості завжди були напівголодними й напівп'яними. Сморід з їхньої кімнати досягав навіть на нижчий поверх. За словами мадам Ф., обоє Руж'є не знімали свого одягу чотири роки.

Тут також жив Анрі, який працював у каналізаційному колекторі. Він був довготелесим меланхолійним чоловіком з кучерявим волоссям і досить романтично виглядав у своїх робочих високих чоботях. Особливість Анрі полягала в тому, що він ніколи не говорив, якщо цього не вимагала робота. За рік до того він працював на хорошій посаді шофера й відкладав гроші. Одного дня Анрі закохався, а коли дівчина йому відмовила, розлютився й ударив її. Після побиття дівчина безнадійно закохалася у свого кривдника, два тижні вони жили разом, витративши тисячу франків з відкладених Анрі грошей. Потім дівчина його зрадила, тож він встромив їй у плече ножа, й за це шість місяців відсидів у в'язниці. Після випадку з ножем дівчина закохалася в Анрі ще більше, тож вони забули про чвари й домовилися, що після звільнення він купить таксі, вони одружаться й житимуть разом. Але через два тижні дівчина знов його зрадила, й коли Анрі вийшов, вона вже була вагітною. За ніж він вдруге вже не хапався, але зняв усі свої заощадження й вирушив пиячити, знов опинившись у в'язниці на місяць. Після звільнення він пішов працювати в каналізаційний колектор. Ніщо не могло змусити його заговорити. На питання, чому він працює в каналізації, Анрі ніколи не відповідав, а лише схрещував свої зап'ястки, натякаючи на кайдани, й кивав головою на південь, у бік в'язниці. Нещасливий випадок, здавалося, в один день зробив з нього недоумка.

Або ось хоча б Р., англієць, який шість місяців на рік жив з батьками у Патні й шість — у Франції. У Франції він випивав по чотири літри вина на день і по шість літрів щосуботи. Якось він добувся аж до Азорських островів, оскільки вино там дешевше, ніж будь-де в Європі. Р. був тендітним, домашнім створінням, ніколи не бешкетував, ні з ким не сварився й ніколи не бував тверезим. До полудня він лежав у ліжку, а потім до півночі сидів у своєму кутку бістро, тихо й методично заливаючи у себе вино. При цьому він розповідав своїм тонким жіночим голосом про старовинні меблі. Крім мене, Р. був єдиним англійцем на весь квартал.

Було й чимало інших людей, життя яких не поступалося ексцентричністю: мсьє Жуль, румун, у якого було скляне око, але він цей факт заперечував, лімузенський каменяр Фюре, скнара Руколь — він, утім, помер ще до мого приїзду, — старий Лоран, продавець килимів, що ставив свій підпис, звіряючись з клаптиком паперу, який завжди носив у кишені. Якби мати час, було б цікаво написати їхні біографії. Я ж розповідаю про мешканців нашого кварталу не лише із самої цікавості, але тому, що всі вони є частиною більшої історії. Я пишу про бідність, і вперше зустрівся з нею саме в цих нетрях. Це місце, разом з його брудом і дивакуватим життям, було першим наочним уроком бідності, який потім став тлом для всіх моїх подальших досвідів. Саме тому я спробую дати бодай якесь уявлення про те, як у цих нетрях жилося.