У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 19

Одного дня, коли ми працювали в «Готелі X» уже п'ятий чи шостий тиждень, Борис без попередження зник. Ввечері я зустрів його на вулиці де Ріволі, де він чекав на мене. Він радісно плеснув мене по плечі.

— Нарешті вільні, топ аті! Вранці ти можеш повідомити про своє звільнення. Завтра відкривається «Оберж».

— Завтра?

— Можливо, треба буде день чи два, щоб усе облаштувати, але принаймні більше ніякого кафетерію! Nous voilà lancés, топ ami[159]! Я вже викупив з ломбарду свій фрак.

Він був настільки радісним, що я відчув щось недобре, й мені зовсім не хотілося залишати свою надійну і зручну роботу в готелі. Але оскільки свого часу я давав Борису обіцянку, то наступного ранку повідомив про своє звільнення, а післязавтра о сьомій вирушив до «Оберж де Жеан Коттар». Там було зачинено, і я пішов шукати Бориса, який знову втік зі свого помешкання й орендував кімнату на вулиці де ла Круа Нівер. Він спав поряд з дівчиною, яку підчепив минулої ночі і яка, за його словами, була «дуже темпераментною». Щодо ресторану Борис сказав, що про все домовлено, залишається владнати лише кілька дрібниць до відкриття.

О десятій я спромігся змусити Бориса вилізти з ліжка, й ми пішли в ресторан. Одразу стало зрозуміло, що таке «кілька дрібниць». Якщо коротко, то жодних змін після нашого останнього візиту там не відбулося. Плити для кухні не привезли, воду й електрику не підвели, треба було ще багато чого пофарбувати і відполірувати, залишалася й столярна робота. Тільки якимось дивом ресторан міг би відкритися через десять днів, і виглядало на те, що справа завалиться ще до відкриття. Усе було очевидно. У патрона бракувало грошей, тож він найняв персонал (нас було четверо), щоб використати замість робітників. Наші послуги були фактично безкоштовними, оскільки офіціанти зарплати не отримують, а мені він хоч би й мав платити, зате не зобов'язаний був годувати аж до відкриття ресторану. Загалом він ошукав нас на кількасот франків, найнявши до відкриття. Ми даремно звільнилися з хорошої роботи.

Втім, Борис був сповнений надій. Він переймався лише однією думкою, що нарешті матиме шанс знову стати офіціантом і носити фрак. Заради цього він був ладен безкоштовно працювати десять днів, ризикуючи зрештою залишитися безробітним. «Терпіння! — повторював він. — Усе вирішиться. Зачекай, доки ресторан відкриється, і ми повернемо собі все. Терпіння, топ аті!»

Терпіння нам справді було потрібне, оскільки дні минали, а ресторан навіть не наближався до відкриття. Ми вичистили підвали, полагодили полиці, потинькували стіни, відполірували дерево, побілили стелю, пофарбували підлогу, але найважливіша робота з підведення води, газу й електрики не просувалася, оскільки патрон не мав чим оплатити рахунки. Очевидно, він був фактично без копійки, бо відмовляв навіть у найменших платежах і коли його питали про гроші мав звичку швидко зникати. Через його крутійство й аристократичні манери з ним було дуже важко працювати. До нього повсякчас приходили меланхолійні надокучливі кредитори, і нам було наказано відповідати, що він у Фонтенбло, Сен-Клу чи ще в якомусь безпечно далекому місці. Тим часом я ставав усе голоднішим і голоднішим. Я пішов з готелю з тридцятьма франками й одразу був змушений повернутися до дієти із сухого хліба. Борис зміг на початку взяти у патрона шістдесят франків завдатку, але половина з них пішли, щоб викупити з ломбарду його фрак, а решта — на дівчину з гарячим темпераментом. Він щодня позичав по три франки в Жуля, другого офіціанта, й витрачав їх на хліб. У деякі дні ми не мали грошей навіть на тютюн.

Іноді подивитися, як просуваються справи, приходила кухарка. Коли вона бачила, що на кухні досі немає ні казанів, ні каструль, то зазвичай схлипувала. Жуль, другий офіціант, відмовлявся нам допомагати. Він був мадяром, невеликим смаглявим хлопчиною з гострими рисами обличчя, в окулярах і дуже балакучий. Колись навчався на медика, але через брак грошей полишив навчання. Він любив говорити, доки інші працювали, й розповідати про себе й свої погляди. Він був начебто комуністом і пропагував дуже дивні теорії (математично доводив, що працювати — це неправильно). Як і більшість мадярів, він був дуже пихатим. Пихаті й ледачі люди — не дуже добрі офіціанти. Найбільше Жуль любив хвалитися, що якось, коли його образив клієнт у ресторані, він вилив тому на спину тарілку гарячого супу й пішов геть, навіть не чекаючи на офіційне звільнення.

Жуль щодень більше злився на ошуканство, яке вчинив з нами патрон. Його манера говорити була метушливою, ораторською. Він ходив туди-сюди, трясучи кулаком і намагаючись переконати мене облишити працю:

— Поклади цю щітку, дурню! Ми з тобою належимо до гордих народів, ми не працюватимемо задарма, як ці прокляті російські кріпаки. Кажу тобі, для мене це нестерпно — бути обдуреним. У моєму житті траплялося, що коли хтось ошукував мене навіть на п'ять су, я буквально блював — так, блював від гніву.

Крім того, топ vieux, не забувай, що я комуніст. À bas la bourgeoisie[160]! Хіба хтось із нині живих бачив, щоб я працював, коли міг цього уникнути? Ні. І я не лише не виснажую себе роботою, як інші дурні, але й краду, щоб показати свою незалежність. Якось я працював у ресторані, де патрон поводився зі мною, як із собакою. У відповідь я знайшов спосіб красти молоко з пляшок і запечатувати їх так, щоб ніхто цього не помітив. Кажу тобі, я упивався молоком уночі й вранці. Кожнісінького дня я випивав по чотири літри молока і півлітра вершків. Патрон божеволів, намагаючись зрозуміти, куди зникало молоко. Я не те, щоб хотів його пити, розумієш, я його терпіти не можу, але пив з принципу, лише з принципу.

Через три дні у мене страшенно розболівся живіт, і я пішов до лікаря. «Що ти їв?» — запитав він мене. Я відповів: «Я випиваю по чотири літри молока на день і півлітра вершків». — «Чотири літри! — вигукнув він — Припини негайно. Тебе розірве, якщо не припиниш». — «Ну то й що? — відказав я. — Для мене принцип — це все. Я питиму молоко й далі, навіть якщо лусну».

Наступного дня патрон мене викрив. «Тебе звільнено, — сказав він, — з наступного тижня». «Pardon, monsieur, — відповів я, — але я піду вже цього ранку». — «Ні, не підеш, — заперечив він. — Ти мусиш відпрацювати до суботи». — «Дуже добре, топ patron[161], — подумав я, — побачимо, хто здасться першим». І я почав бити посуд. Розбив дев'ять тарілок першого дня і тринадцять — другого. Після цього патрон був сам радий зі мною розпрощатися.

Я не якийсь там ваш російський мужик...

Минуло десять днів. Це був поганий час. У мене зовсім закінчилися гроші й з'явилася кількаденна заборгованість за оренду. Ми тинялися по ненависному порожньому ресторану, надто голодні, щоб братися за роботу, яка ще залишалася. Лише Борис досі вірив, що ресторан відкриється. Він налаштувався стати метрдотелем і вигадав теорію, що патрон тримав гроші в облігаціях і чекав слушного моменту, щоб їх продати. На десятий день у мене не було вже ні їжі, ні сигарет, і я сказав патронові, що не можу продовжувати працювати без завдатку. Як завжди ввічливо, патрон пообіцяв мені завдаток, а потім, за традицією, зник. Я пройшов півдороги додому, але не почувався готовим сваритися з мадам Ф. щодо оренди, тож перебув ніч на лавці бульвару. Це було дуже незручно — спинка сидіння врізалася мені в тіло — й значно прохолодніше, ніж я очікував. Залишалася купа часу — багато довгих нудних годин між світанком і роботою, — щоб подумати, яким дурнем я був, щоб довіритися цим росіянам.

Тоді, вже вранці, нам нарешті поталанило. Очевидно, патрон зміг домовитися з кредиторами, оскільки він прийшов з грошима, домовився про ремонт і дав мені завдаток. Ми з Борисом купили макаронів, шматок конячої печінки й уперше за десять днів поїли гарячої їжі.

Будівельники справді прийшли, але роботи були проведені поспіхом і дуже неякісно. Столи, наприклад, мали накриватися байкою, але коли патрон дізнався, що байка дорога, то купив натомість армійські ковдри, які жахливо смерділи потом. Їх, звісно, прикриють скатертинами (які були картаті, щоб пасувати до «норманського» оздоблення). В останню ніч щоб усе підготувати ми працювали до другої години. Посуд привезли аж о восьмій вечора, і оскільки він був новий, то треба було його спочатку помити. Ножі доправили аж наступного ранку, як і рушники, тож нам довелося витирати посуд сорочкою патрона і старою наволочкою консьєржа. Усю роботу виконували ми з Борисом. Жуль відмовлявся працювати, а патрон і його дружина сиділи в барі з кредитором і якимись друзями-росіянами, випиваючи за успіх ресторану. Кухарка сиділа на кухні й плакала, схиливши голову на стіл, бо повинна була готувати на п'ятдесятьох людей, а казанів і каструль заледве вистачало на десятьох. Близько півночі довелося вести жорстку розмову з якимись кредиторами, що прийшли забирати вісім мідних каструль, які патрон взяв у кредит. Від них відкупилися півлітрою бренді.

Ми з Жулем не встигли на останнє метро й були змушені спати на підлозі ресторану. Першим, що я побачив зранку, були два величезні щури на кухонному столі, які їли залишену там шинку. Це видавалося поганим знаком, і в мене не лишалося сумнівів, що затія з «Оберж де Жеан Коттар» виявиться провальною.