У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 11

Зрештою, я не порушив свого контракту, оскільки минуло шість тижнів до того часу, коли з'явилися перші натяки на відкриття «Оберж де Жеан Коттар». Я тим часом працював у «Готелі X»: чотири дні в кафетерії, один день допомагаючи офіціантові на четвертому поверсі й один день на заміні жінки, яка мила посуд у їдальні. Моїм вихідним, на щастя, була неділя, але іноді хтось занедужував, і доводилося працювати в неділю також. Робочі години були із сьомої ранку до другої, а потім з п'ятої до дев'ятої чи одинадцятої вечора, але був і чотирнадцятигодинний робочий день, коли я мив посуд у їдальні. За звичайними стандартами паризького плонжера це були зовсім недовгі робочі години. Єдиним справжнім випробуванням були жахлива спека й задуха цих підвальних лабіринтів. Поза тим великий і добре організований готель вважався комфортабельним.

Наш кафетерій був похмурим підвалом двадцять на сім футів і висотою вісім футів, так заставлений кавоварками, хліборізками й іншими подібними речами, що заледве можна було пройти, ні на що не наштовхнувшись. Освітлювався він лише слабкою електричною лампочкою й чотирма чи п'ятьма газовими ріжками, які палахкотіли лютими червоними вогнями. Температура на термометрі ніколи не опускалася нижче 110 градусів за Фаренгейтом і в окремі години піднімалася до 130[103]. З одного боку розташовувалися п'ять службових ліфтів, а з іншого — морозильник, де ми тримали молоко й масло. Коли ти заходиш у морозильник, то за цей один крок температура падає на сто градусів[104]. Мені це нагадувало гімн про вкриті льодом ґренландські гори й кораловий берег Індії[105]. Крім нас з Борисом у кафетерії працювало ще двоє чоловіків. Першого звали Маріо, це був величезний, емоційний італієць, що нагадував міського поліцейського з оперетковою жестикуляцією, другий був волохатою неотесаною істотою, ми називали його мадяром. Гадаю, він був з Трансильванії чи навіть з більш далеких країв. Крім мадяра, ми всі були кремезними чоловіками, й у гарячі години безперервно зіштовхувалися один з одним.

Робота в кафетерії була переміжною. Ми ніколи не байдикували, але справжній її шквал накочувався хвилями по дві години поспіль — ми називали їх «ип coup de feu[106]». Перша ип coup de feu починалася о восьмій, коли гості нагорі починали прокидатися й вимагати сніданку. О восьмій по всьому підвалу розносилися раптове грюкотіння й крики. Звідусіль калатали дзвіночки, коридорами мчали чоловіки у синіх фартухах, з одночасним гуркотом вниз опускалися службові ліфти, і по ліфтових шахтах офіціанти з усіх п'яти поверхів лаялися італійською. Я не пам'ятаю повного переліку наших обов'язків, але ми готували чай, каву й шоколад, приносили їжу з кухні, вино з підвалів, фрукти й таке інше з їдальні, нарізали хліб, смажили тости, скручували рулетики масла, накладали варення, відкривали пляшки з молоком, рахували шматочки цукру, варили яйця, готували вівсянку, кололи лід, мололи каву — й усе це для сотні чи двох сотень відвідувачів. Кухня була за тридцять ярдів, їдальня — за шістдесят чи сімдесят. До всього, що ми посилали нагору службовими ліфтами, додавалася розписка, й розписки треба було готувати уважно, бо могли виникнути проблеми навіть через одну невраховану грудочку цукру. Крім того, ми мали постачати персоналу хліб і каву та приносити їжу для офіціантів нагорі. Загалом, це була клопітка робота.

Я підрахував, що за день треба було проходити й пробігати близько п'ятнадцяти миль[107], причому виснаження від роботи було більше психологічним, ніж фізичним. З першого погляду, немає нічого простішого, ніж робота на кухні, але якщо треба квапитися вона стає вкрай важкою. Хапаєшся то за одну роботу, то за іншу — це як розкладати пасьянс на швидкість. Наприклад, ти смажиш тост, коли — бам! — приїжджає ліфт із замовленням на чай і булочки з трьома видами варення, і одразу — бам! — приходить замовлення на яєчню, каву і грейпфрут. Ти біжиш на кухню за яйцями, у їдальню за грейпфрутом, мчиш блискавкою, щоб твій тост не пригорів, і при цьому пам'ятаєш про чай і каву, а також ще про дюжину інших замовлень, які чекають своєї черги. У той же час якийсь офіціант переслідує тебе й торочить про загублену пляшку з содовою, тож ти ще й сперечаєшся з ним. Для цього думати треба більше, ніж могло би здаватися. Як зауважив Маріо, і це, звісно, правда, потрібен рік, щоб стати досвідченим працівником кафетерію.

Час між восьмою й пів на десяту був чимось на кшталт гарячки. Іноді ми працювали так, ніби нам лишилося жити п'ять хвилин, іноді траплялися раптові перерви, коли замовлення припинялися й на мить усе затихало. Тоді ми замітали підлогу, насипали свіжої тирси й кухлями пили вино, каву чи воду — що завгодно, аби тільки це була рідина. Часто ми відколювали лід і розсмоктували його під час роботи. Від спеки біля газових плит аж млоїло. За день ми вицмулювали кварти[108] напоїв, і після кількох годин роботи навіть наші фартухи були просякнуті потом. Іноді ми безнадійно відставали й хтось із наших відвідувачів ризикував залишитися без сніданку, але Маріо завжди нас рятував. Він працював у кафетерії чотирнадцять років і навчився не гаяти жодної секунди між завданнями. Мадяр був дуже тупим, я — недосвідченим, а Борис мав схильність ухилятися від роботи, частково через кульгавість, частково тому, що соромився своєї роботи в кафетерії після того, як був офіціантом. Але Маріо був неперевершеним. Те, як він розводив свої великі руки на ширину кафетерію, щоб однією рукою наповнити кавник, а іншою закинути варитися яйце, водночас пильнуючи тост і скеровуючи мадяра, а між тим наспівував уривки з «Ріґолетто», — було просто неймовірно. Патрон знав, чого вартий Маріо, тож платив йому тисячу франків на місяць, а не п'ятсот, як нам усім.

Пекло зі сніданком припинялося о пів на одинадцяту. Тоді ми відшкрібали столи в кафетерії, мили підлогу, полірували латунь і, якщо це був хороший ранок, по одному виходили до вбиральні на перекур. Це був наш час розслабитися — розслабитися, щоправда, відносно, оскільки на обід відводилося лише десять хвилин, і навіть тоді нас теж постійно переривали. Обідній час для відвідувачів між дванадцятою та другою був ще одним періодом метушні, як і години сніданку. Наша робота полягала переважно в тому, щоб приносити їжу з кухні, що означало постійні engueulades[109] від кухарів. Вони до того часу вже чотири чи п'ять годин стікали потом біля своїх плит, тож їхній настрій це теж підігрівало.

О другій ми раптом ставали вільними людьми. Скидали свої фартухи, одягали піджаки, квапилися на вихід і, якщо мали гроші, пірнали в найближче бістро. Це було дивно — піднятися на вулицю з освітлених полум'ям підземель. Повітря здавалося сліпучо чистим і прохолодним, як арктичне літо, а яким приємним був запах бензину після смороду поту і їжі! Іноді в бістро ми натрапляли на когось із наших кухарів чи офіціантів, вони були доброзичливими й пригощали нас випивкою. Під землею ми були їхніми рабами, але за етикетом готельного життя у час між робочими годинами всі були рівними і engueulades забувалися.

За чверть на п'яту ми поверталися в готель. До шостої тридцять замовлень не було, тож ми використовували цей час, щоб відполірувати срібло, почистити кавники й упоратися з іншою дрібною роботою. Тоді починалася найбільша метушня дня: вечеря. Я б хотів ненадовго стати Золя, просто щоб описати цей час. Назагал ситуація була такою: сто чи двісті людей вимагали кожен власну вечерю з п'яти чи шести страв, а п'ятдесят-шістдесят інших людей мали все це приготувати й подати, а потім ще й поприбирати. Хто розуміється на ресторанній справі, той знає, що це означає. На ці кілька годин робота подвоювалася, весь персонал стомлений, а багато хто п'яний. Я міг би написати чимало сторінок про те, як це виглядало, й усе одно не передати суті. Біганина туди-сюди вузькими проходами, штурханина, крики, морока з упаковками, тацями й брилами льоду, спека, темрява, запеклі й люті сварки, коли немає часу сперечатися, — це неможливо описати. Той, хто вперше потрапив до цього підземелля, подумав би, що перебуває у лігві божевільних. Лише потім, коли я розібрався з роботою готелю, то побачив лад в усьому цьому хаосі.

О пів на дев'яту робота несподівано припинялася. Нас не відпускали до дев'ятої, тож ми просто випростовувалися на підлозі й лежали, даючи спочинок ногам, надто ліниві навіть щоб підійти до буфету за напоями. Іноді chef du personnel приходив з пляшками пива — якщо день був важкий, готель виставляв нам додаткове пиво. Їжу нам давали тільки на межі їстівності, але щодо випивки патрон був щедрішим. Нам видавали по два літри вина щодня кожному, знаючи, що якщо не дати плонжеру два літри, то він вкраде три. Нам також діставалися недопиті пляшки, тож часто ми пили забагато, й це допомагало, адже трохи напідпитку ти працюєш швидше.

Так минуло чотири дні. З інших двох робочих днів один був кращим, інший — гіршим. Після тижня такого життя мені хотілося свята. Це була ніч суботи, тож народ у нашому бістро був зайнятий пиятикою, і я, маючи попереду вільний день, охоче до них долучився. П'яні, ми пішли спати о другій ночі, не маючи наміру прокидатися до обіду. Але о пів на шосту мене несподівано розбудили. Нічний сторож, якого прислали з готелю, стояв біля мого ліжка. Він стягнув ковдру й грубо тормосив мене.

— Прокидайся! — кричав він. — Ти t'es Ьіеп saoule la gueulé, pas vrai[110]? Менше з тим, у готелі не вистачає людини. Доведеться тобі сьогодні попрацювати.

— Чому я маю працювати? — запротестував я. — У мене вихідний.

— Ти ба, вихідний! Треба робити роботу. Прокидайся!

Я підвівся й поплентався до готелю з відчуттям, наче у мене зламана спина, а череп наповнений жаром. Я сумнівався, що зможу відпрацювати денну зміну. А проте після години в підвалі я виявив, що почуваюся цілком добре. Здавалося, що серед спеки цих підземель, як у турецькій бані, можна було випарити будь-яку кількість алкоголю. Плонжери знають про це і на це розраховують. Можливість проковтнути кілька кварт вина, а потім випарити його до того, як алкоголь встигне нашкодити, є однією з відрад їхнього життя.