У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 29

Дорогою до Едб'юрі я сказав Падді, що маю приятеля, в якого точно зможу розжитися грішми, і запропонував рухатися прямо до Лондона, а не залишатися ще на ніч у цвяху. Але Падді давно не був у цвяху Едб'юрі, тож, як справжній волоцюга, не міг змарнувати безкоштовний нічліг. До Лондона ми домовилися вирушити наступного ранку. Я мав лише півпенні, але в Падді було два шилінги, яких би вистачило на ліжко кожному й кілька чашок чаю.

Цвях Едб'юрі не дуже відрізнявся від ромтонського. Найгірше там було, що весь тютюн забрали біля воріт і попередили, що одразу ж виженуть, якщо зловлять когось з цигаркою. Згідно з «Актом про бурлакування[201]» волоцюгу можна притягти до відповідальності за куріння в цвяху — насправді, майже за будь-що, — але зазвичай керівництву закладу простіше не карати, а виставити порушника за двері. Роботи для нас не було, камери виявилися порівняно зручними. Ми спали по двоє, «один згори, інший внизу», — тобто один на дерев'яній полиці, а інший на підлозі, з солом'яними матрацами й достатньою кількістю ковдр, що були брудними, але без паразитів. Їжа була така ж, як і в Ромтоні, за тим винятком, що замість какао був чай. Можна було отримати також додатковий чай вранці, оскільки старший наглядач продавав його по півпенні за кухоль — нелегально, звичайно. Кожному на дорогу видали з собою по шматку хліба з сиром.

Коли ми дісталися до Лондона, залишалося згаяти ще вісім годин до того, як відкриються нічліжки. Дивовижно, як ти не помічаєш деяких речей. Я був у Лондоні незліченну кількість разів, і все ж до цього дня ніколи не помічав найгіршого в цьому місті — що ти маєш платити навіть за те, щоб присісти. У Парижі, якщо в тебе немає грошей і ти не можеш знайти лавки, то сідаєш на тротуар. Бозна-куди приведе тебе сидіння на тротуарі в Лондоні — мабуть, до в'язниці. До четвертої ми тинялися вже годин п'ять, і наші стопи горіли від твердого каміння. Ми були голодними, оскільки з'їли свій обід одразу за ворітьми цвяха, й у мене не лишилося тютюну. Падді було легше, бо він підбирав недопалки. Ми спробували зайти до двох церков, але там було зачинено. Тоді ми пішли до громадської бібліотеки, але там не залишилося вільних місць. Як останню надію Падді запропонував спробувати будинки Роутона[202]. За правилами вони не мали б пускати нас до сьомої, але можна було спробувати прослизнути. Ми підійшли до розкішних дверей (будинки Роутона справді розкішні) й дуже спокійно, намагаючись виглядати, як постійні пожильці, рушили всередину. За мить шлях нам заступив чоловік, що ліниво спочивав біля проходу, хлопака з гострим обличчям — очевидно якийсь місцевий уповноважений.

— Ви, шановні, спали тут минулої ночі?

— Ні.

— То *** геть.

Довелося піти й простояти ще дві години на розі вулиці. Це було неприємно, але навчило мене більше не послуговуватися виразом «як ледар на перехресті», тож якусь користь я все ж із цього отримав.

О шостій ми пішли до притулку Армії спасіння. Ми не могли забронювати місця до восьмої й не мали певності, що вони там ще будуть, але місцевий уповноважений, який називав нас «братами», дозволив зайти за умови, що ми заплатимо за дві чашки чаю. Головний зал притулку був великою вибіленою стодолою, гнітюче чистою, голою і холодною. Двісті порядних, досить покірного вигляду людей сиділи рядком на довгих дерев'яних лавах. Туди-сюди сновигали кілька офіцерів у одностроях. На стінах висіли зображення генерала Бута[203] й оголошення, що забороняли готувати, пиячити, плюватися, лаятися, сваритися й грати в азартні ігри. Як зразок такого оголошення я переписав одне дослівно:

«Усі, кого викриють за азартною чи картярською грою, будуть вигнані й не прийматимуться назад за жодних обставин.

За інформацію, що допоможе викрити таких осіб, видаватиметься винагорода.

Відповідальні офіцери просять усіх пожильців допомагати їм тримати цей притулок вільним від ОГИДНОГО ЗЛА АЗАРТНИХ ІГОР».

«Азартні чи картярські ігри» — гарно звучить. На мій погляд, ці притулки Армії спасіння, хоча й чисті, але значно похмуріші за найгірші з нічліжок. У декого з місцевих пожильців відчувається страшенна безвихідь — це пристойні, розорені люди, що позакладали свої комірці, але й досі намагаються влаштуватися на канцелярську роботу. Прийти до притулку Армії спасіння, де принаймні чисто, для них — остання зачіпка за пристойність. За сусіднім столом сиділи два одягнені в лахміття іноземці, але очевидно джентльмени. Вони грали в шахи усно, навіть не записуючи ходів. Один був сліпим, і я почув їхню розмову про те, що вони давно заощаджують, але ніяк не назбирають півкрони на купівлю дошки. Тут і там сиділи безробітні конторські службовці, бліді й похмурі. Один з них — високий, худий, мертвотно блідий молодик — щось схвильовано говорив. Він гупав кулаком по столу й дивно, гарячково хвалився. Коли офіцери відійшли достатньо далеко, він почав виголошувати неймовірні блюзнірства:

— Кажу вам, хлопці, завтра я отримаю роботу. Я не з цієї бісової братії, що повзає навколішках, я можу сам про себе подбати. Подивіться на те оголошення! «Бог дасть!» Чорта лисого Він колись щось мені давав. Хіба ви коли бачили, щоб я покладався на *** Господа. Залиште це на мене, хлопці. Я отримаю цю роботу...

Я спостерігав за ним, вражений його дикою, збудженою манерою говорити. Він здавався істеричним чи, можливо, трохи п'яним. За годину я зайшов до маленької кімнати, відокремленої від загального залу, що призначалася для читання. Там не було ні книжок, ні газет, тож пожильці нечасто туди заходили. Відкривши двері, я побачив там цього молодого службовця, він самотньо стояв навколішках і молився. Перш ніж зачинити двері, я встиг розгледіти його обличчя — на ньому було страждання. З того виразу я раптом зрозумів, що він давно голодує.

Плата за ліжка була вісім пенсів. У нас з Падді залишалися ще п'ять, тож ми витратили їх у «барі», де їжа була дешевою, але не настільки, як у звичайних нічліжках. Чай здавався завареним з чайної потерті, яка, гадаю, дісталася Армії спасіння безкоштовно від благодійників, але вони продавали його по півтора пенси за чашку. Це було огидне пійло. О десятій офіцер обійшов зал, дмухаючи в свисток. Усі негайно підвелися.

— Що це означає? — здивовано запитав я Падді.

— Це означає по койках. І по-бистрому.

Покірні, як вівці, всі двісті людей розійшлися по ліжках, виконуючи накази офіцерів.

Спальня була величезним горищем, де стояли шістдесят чи сімдесят ліжок. Вони були чисті й більш-менш зручні, але вузькі й впритул одне до одного, тож доводилося дихати прямо в обличчя комусь із сусідів. Два офіцери спали в кімнаті, щоб після того, як погасять світло, ніхто не курив і не розмовляв. Ми з Падді тієї ночі заледве навіть дрімали, бо поряд з нами спав чоловік з якимось нервовим розладом, можливо контузією, що час від часу вигукував «Піп!». Це був гучний, пронизливий звук, іноді схожий на сигнал автомобільного гудка. Ніколи не можна було передбачити, коли він пролунає знову, і нікому не вдавалося під таке заснути. Було схоже, що Піп, як його називали, постійно ночував у притулку, тож щоночі заважав заснути десятку чи двом людей. Він був прикладом того, як щось завжди стає перепоною між тобою і сном, коли людей зганяють отарою, як у таких нічліжках.

О сьомій знову пролунав свисток, і офіцери почали ходити штурхати тих, хто не підвівся одразу. Відтоді я спав у багатьох притулках Армії спасіння й знаю, що попри невеликі відмінності між ними, ця напіввійськова дисципліна підтримується в кожному з їхніх притулків. Вони справді дешеві, але, як на мою думку, надто схожі на будинки праці. У деяких з них є навіть обов'язкові релігійні служби раз чи двічі на тиждень, які пожильці мають відвідувати або ж забратися геть. Правда в тому, що Армія спасіння настільки звикла вважати себе благодійною організацією, що не може навіть нічліжку утримувати без того, щоб від неї не смерділо благодійністю.

О десятій я пішов до контори Б. і попросив позичити фунт. Він дав мені два й сказав за потреби звертатися ще, тож щонайменше тиждень нам з Падді про гроші можна було не думати. Ми протинялися весь день на Трафальґарській площі, розшукуючи приятеля Падді, який так і не з'явився, і ввечері пішли до нічліжки в провулку неподалік від Стренда. За вхід там брали одинадцять пенсів, це було похмуре, смердюче місце, а крім того — горезвісне кубло «ніжних хлопчиків». Внизу, на темній кухні, троє непевного вигляду молодиків у чепурних блакитних костюмах сиділи на окремій лавці, ігноровані іншими пожильцями. Гадаю, це й були «хлопчики». Вони нагадували апашів, яких я бачив у Парижі, але без бакенбардів. Навпроти вогнища торгувалися абсолютно голий і повністю одягнений чоловіки. Це були продавці газет. Одягнений продавав голому своє вбрання. Він казав:

— Та тільки поглянь, у тебе ж ніколи й не було такого костюма. Тушерун [півкрони] за піджак, два кабани за штани, шилінг і шостак за черевики, і кабан за кашкет і шарф. Усього сім бобів[204].

— Розігнався! Даю шилінг і шостак за піджак, кабана за штани й два кабани за решту. Чотири шилінги й шостак.

— Віддам усе за п'ять шилінгів і шостак, хлопче.

— А, до біса, згода. Мені час бігти продавати вечірній випуск.

Перший скинув одяг, і за три хвилини вони помінялися ролями: один одягнувся, а другий залишився у спідниці з розвороту «Дейлі Мейл».

Спальня була на п'ятнадцять ліжок, темна й задушлива. Жахливо тхнуло свіжою сечею, так по-тваринному, що спочатку доводилося дихати короткими, неглибокими вдихами, щоб не заповнювати цим легені. Я відпочивав на ліжку, аж раптом якийсь чоловік виринув з темряви, схилився наді мною й почав базікати освіченим, напівп'яним голосом:

— Приватна стара школа, еге ж? [Він чув, як я говорив щось до Падді]. Небагатьох зустрінеш тут зі старої школи. Я з давніх ітонців. Розумієш — двадцять років у таких умовах і все таке. — Він почав вкрай фальшиво виводити ітонську гребельну пісню[205]:

— Припиняй цей чортів концерт! — закричали кілька пожильців.

— Ниці покидьки, — сказав старий ітонець, — вкрай ниці. Несподіване місце для нас з тобою, еге ж? Знаєш, що говорять мої друзі? Вони кажуть: «М., тебе вже не врятувати». Цілковита правда, мене справді вже не врятувати. Я справді опустився, не як ці тутешні ***, які не могли б опуститися, навіть якби захотіли. Ми, хлопаки, що опустилися, маємо підтримувати одне одного. Молодість на наших обличчях[206] — розумієш? Чи можу я запропонувати тобі випити?

Він дістав пляшку вишневого бренді, й тієї ж миті втратив рівновагу, важко гупнувшись на мої ноги. Падді, що саме роздягався, підняв його назад.

— Забирайся геть, дурний ***!

Старий ітонець похитуючись дійшов до свого ліжка й заповз під ковдри, не роздягаючись і навіть не роззувшись. Кілька разів уночі я чув, як він бурмоче: «М., тебе вже не врятувати», — неначе ця фраза була йому до душі. Зранку він так і спав одягнений, міцно затиснувши пляшку в руках. Він виявився чолов'ягою років п'ятдесяти, з витонченим, виснаженим обличчям, і хоч як це дивно, модно вбраним. Його добротне, явно шкіряне взуття, що стирчало з-під брудної ковдри, виглядало химерно в цьому місці. Мені також спало на думку, що вишневе бренді мало коштувати десь як два тижні ночівлі, тож він не міг перебувати у справжній скруті. Можливо, він учащав до нічліжок у пошуках «ніжних хлопчиків».

Ліжка стояли не більш як за два фути одне від одного. Близько півночі я прокинувся й побачив, як сусід намагається витягнути гроші з-під моєї подушки. Він вдавав, що спить, нишпорячи рукою обережно, як щур. Вранці я побачив, що це був горбань з довгими, мавпячими руками. Я розповів Падді про цю спробу крадіжки, на що він розсміявся і сказав:

— Боже! Ти би вже должен був привикнуть до такого. У цих нічліжках злодіїв море. Бува навіть приходиться спать, натянувши на себе всю одежу. Якто я бачив, як у каліки вкрали дерев'яну ногу. А ще якось хлопака — він важив чотирнадцять стоунів — прийшов до нічліжки, маючи чотири фунти й десять шилінгів. Він запрятав їх під матрас. «Тепер, — казав, — кожен ***, що захоче дістать мої гроші, хай попробує витягти їх з-під мене», — казав. Але це не помішало. Утром він проснувся на підлозі. Ноччю чотири дроворуби взяли його матрас за края й переклали легко, як пір'їну. Так він і остався без своїх чотирьох фунтів і десяти шилінгів.