У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 27

Десь за чверть шоста ірландець відвів мене до цвяха. Це був похмурий, закопчений цегляний куб, що стояв у кутку на території будинку праці[196]. Через маленькі, заґратовані вікна, високу стіну й залізні ворота, що відділяли його від дороги, він був дуже схожим на в'язницю. Довга черга одягнених у лахміття людей вже чекала на відкриття воріт. Тут був хто завгодно і якого завгодно віку: наймолодший — шістнадцятирічний хлопець зі свіжим обличчям, найстарший — скоцюрблена беззуба сімдесятип'ятирічна мумія. Були загартовані волоцюги, впізнавані за їхніми ціпками, казанками й притрушеними пилом обличчями, були робітники фабрик, один конторський службовець з комірцем і краваткою й ще двоє справжніх недоумків. Збіговисько волоцюг виглядало відразливо. Це був натовп не лихих і небезпечних, а лише непривабливих і пошарпаних людей, переважно вбраних у лахміття й відчутно недогодованих. Вони були приязні і не докучали запитаннями. Багато хто пропонував мені тютюн — тобто недопалки.

Ми сперлися на стіну, закурили, і волоцюги почали обговорювати цвяхи, в яких нещодавно побували. З того, що вони розповідали, виглядало, що всі цвяхи різні, кожен зі своїми перевагами й недоліками, й про це важливо знати, якщо ти подорожуєш. Досвідчений зайдисвіт розкаже вам про особливості кожного цвяха в Англії — щось на кшталт такого: в А дозволяють курити, але там клопи в камерах; у Б ліжка зручніші, але задерикуватий наглядач; у В відпускають тебе рано-вранці, але чай просто огидний; у Г наглядачі вкрадуть твої гроші, якщо матимеш при собі, — й так далі без упину. Є традиційні перевірені маршрути з денними переходами від цвяха до цвяха. Маршрут Барнет-Сент-Олбанз мені рекомендували як найкращий і попереджали триматися подалі від Біллерікей, Челмзфорда та Ід Гілл у Кенті. Найрозкішнішим цвяхом Англії вважали цвях у Челсі, хтось, вихваляючи його, розповідав, що ковдри там були більше схожі на тюремні, ніж цвяхові. Влітку волоцюги розходяться по всіх усюдах, а взимку тримаються якнайближче до великих міст, де тепліше й більше добродійників. Але вони ніде й ніколи не зупиняються, оскільки не можна залишатися в одному цвяху будь-де, окрім Лондона, чи більш ніж у двох цвяхах у Лондоні частіше, ніж раз на місяць, бо інакше тебе покарають тижневим ув'язненням.

Незабаром по шостій ворота відчинили й ми почали проходити по одному всередину. У дворі, в конторі, службовець записував наші імена, рід занять і вік, а також місця, звідки ми прийшли і куди прямуємо — останнє запитують, щоб відстежувати пересування волоцюг. Я назвався художником. Я ж малював колись аквареллю — а хто не малював? Службовець також запитував, чи є в нас гроші, й усі відповідали, що ні. Закон забороняє ночувати в цвяху, якщо ти маєш більше восьми пенсів, а всі інші гроші треба здавати на вході. Але волоцюги, як правило, натомість потайки проносять гроші, щільно загорнувши їх у тканину, щоб не дзенькали. Зазвичай монети ховають у мішечок з чаєм і цукром, який носить кожен волоцюга, або ж у «папери». «Папери» вважаються святою святих і ніколи не обшукуються.

Після реєстрації в конторі нас відвели до цвяха службовець, якого називали старшим наглядачем (його робота — пильнувати за волоцюгами, й зазвичай на цій посаді працюють жебраки з будинків праці), і великий крикливий негідник-наглядач у блакитній уніформі, який ставився до нас, як до худоби. У цвяху були ванна кімната й вбиральня, а ще — довгі ряди кам'яних камер, можливо, із сотню. Це було голе, похмуре місце з каменю й вапна, надто чисте, із запахом, який я дивним чином передчував уже за виглядом цього місця — запах м'якого мила, рідини «Джейз[197]» і громадської вбиральні — холодний, непривітний, тюремний запах.

Наглядач загнав нас у коридор, наказав пройти до ванної по шестеро та обшукав перед миттям. Він шукав гроші і тютюн — ромтонський цвях був одним з тих, де ти можеш курити, якщо зміг пронести тютюн, але якщо його знаходили, то відбирали. Досвідчені волоцюги розповідали нам, що дозорець ніколи не шукає нижче колін, тож перш ніж заходити, ми переховали наш тютюн за халяви чобіт. Згодом, коли ми переодягалися, то непомітно переклали його у верхній одяг, який нам дозволяли брати з собою, щоб використовувати замість подушок.

Видовище у ванній було надзвичайно огидним. П'ятдесят брудних, зовсім голих чоловіків, що товклися в кімнаті площею двадцять на двадцять футів, з лише двома ваннами й двома слизькими рушниками на ролику для всіх. Я ніколи не забуду того смороду брудних ніг. Повноцінно помилися менше половини волоцюг (я чув, як хтось казав, що тепла вода «ослаблює» організм), але всі помили ноги, обличчя й сполоскали відразливі засмальцьовані ганчірки, звані онучами, якими обмотували стопи. Свіжу воду пропонували лише тим, хто купався повноцінно, тож багатьом довелося митися у тій самій воді, де перед тим мили ноги інші волоцюги. Наглядач ганяв нас туди-сюди, грубо лаючись, якщо хтось затримувався. Коли настала моя черга митися, я запитав, чи можна сполоснути ванну від патьоків бруду перед тим, як нею користуватися. Він відповів лише: «Стули пельку й лізь у ванну!» Зрозумівши, які тут порядки, я вже більше нічого не запитував.

Коли ми нарешті викупалися, дозорець зв'язав наш одяг у клунки й видав нам сорочки з будинку праці — сірі бавовняні халамиди сумнівної чистоти, схожі на вкорочені піжами. Після цього нас одразу розвели по камерах, і незабаром дозорець зі старшим наглядачем принесли вечерю з будинку праці. Пайок на одну людину складався з півфунтового клинця хліба з розмазаним маргарином і пінти гіркого какао без цукру в бляшаній кружці. Сидячи на підлозі, ми зжерли все за п'ять хвилин, і близько сьомої двері камер зачинили ззовні до восьмої ранку.

Дозволялося ночувати з напарником, оскільки камери були розраховані на двох. Я напарника не мав, тож мене поселили з іншим самотнім чоловіком, худим чолов'ягою з легкою косоокістю й щетинистим обличчям. Камера була площею п'ять на вісім футів і восьми футів заввишки, кам'яна, з невеликим заґратованим віконцем під стелею й вічком у дверях — справжня тюремна камера. Всередині було шість ковдр, відро, труба парового опалення, та й по всьому. Я оглянув камеру з неясним відчуттям, що чогось бракує. Тоді, шокований несподіванкою, я зрозумів, чого саме, і вигукнув:

— Але, чорт забирай, де ж ліжка?

— Ліжка? — здивовано перепитав мій сусід. — Немає ніяких ліжок! А чого ти очікував? Це один з тих цвяхів, де сплять на підлозі. Боже! Ти досі до цього не звик?

Скидалося на те, що брак ліжок був цілком звичним для цвяхів. Ми скрутили наші пальта, присунули їх до труби парового опалення й вмостилися настільки зручно, наскільки могли. Стало нестерпно задушливо, але недостатньо тепло, щоб можна було перестелити всі ковдри на підлогу, тож ми стелили лише одну, щоб було трохи м'якше спати. Ми лежали на відстані фута, дихаючи одне одному в обличчя, постійно торкаючись голими кінцівками, а уві сні один до одного прикочувалися. Доводилося постійно крутитися з боку на бік, але це не допомагало. Хай як би ти лягав, спочатку наставало тупе оніміння тіла, а потім приходив різкий біль, коли твердість підлоги починала відчуватися крізь ковдру. Заснути можна було не більше ніж на десять хвилин.

Опівночі сусід почав мене домагатися — неприємний досвід, коли ти в закритій, цілковито темній камері. Він був слабким створінням, тож я легко відбився, але, звісно, після цього вже неможливо було заснути. Решту ночі ми не спали, а розмовляли й курили. Сусід розповів мені про своє життя. Раніше він був монтером, але не працював уже три роки. Дружина покинула його, щойно він втратив роботу, й він так довго залишався віддалік жінок, що майже забув, як вони виглядають. Він казав, що гомосексуальність дуже поширена серед волоцюг, які давно на вулиці.

О восьмій дозорець пройшовся коридором, відкриваючи двері й вигукуючи: «Усі на вихід!». Двері відчинилися, випускаючи затхлий, відразливий сморід. Коридор одразу ж наповнився злиденними людьми в сірих сорочках, у кожного в руці по відру й усі квапляться до ванної. Вранці на всіх наливали одну ванну води, й коли я туди дістався, двадцять волоцюг уже повмивали в ній свої обличчя. Я кинув оком на чорну піну, що плавала на поверхні, й пішов, так і не вмившись. Після цього нам дали сніданок — те саме, що й на вечерю, — повернули одяг і наказали вийти у двір працювати. Робота полягала в тому, щоб чистити картоплю на обід для жебраків, але це була суто формальність, щоб зайняти нас чимось, доки лікар прийде на огляд. Більшість волоцюг відверто байдикували. Лікар з'явився близько десятої, нам наказали повернутися до своїх камер, роздягнутися й чекати в коридорі.

Голі й змерзлі, ми вишикувалися в коридорі. Ви не можете уявити собі, наскільки занедбаними, занепалими істотами ми виглядали, стоячи в безжальному ранковому світлі. Вбрання волоцюги погане, але воно прикриває речі значно гірші. Щоб побачити, як насправді виглядає волоцюга, треба подивитися на нього голого. Плоскостопість, здуті животи, запалі груди, обвислі м'язи — всі можливі фізичні вади. Майже кожен недогодований, хтось очевидно хворий, двоє чоловіків у бандажах, а щодо старого, подібного на мумію створіння сімдесяти п'яти років, то взагалі дивуєшся, як він міг долати свої денні переходи. Дивлячись на неголені й пом'яті від безсонної ночі обличчя, можна було подумати, що всі ми оклигуємо від тижня пиятики.

Метою огляду було виявляти віспу, на всі інші хвороби ніхто не зважав. Молодий студент-медик з цигаркою в зубах швидко пройшовся вздовж шеренги, оглядаючи нас з ніг до голови, й не цікавився, здорова людина чи хвора. Коли мій сусід по камері роздягнувся, я побачив на його грудях червоний висип і, перебувши ніч за кілька дюймів від нього, запанікував, що підхоплю віспу. Втім, лікар оглянув висип і сказав, що це лише наслідки недоїдання.

Після огляду нам наказали одягнутися й перейти у двір, де наглядач зачитував список реєстрації, повертав нам речі, що залишалися в конторі, й роздавав талони на їжу. Талони були на шість пенсів і призначалися для використання в кав'ярнях на маршруті, який ми вказали вчора ввечері. Було цікаво дізнатися, що чимало волоцюг не вміли читати й змушені були звертатися по допомогу до мене та інших «вчених», щоб розшифрували талони.

Ворота відчинилися, й ми одразу розбіглися. Як солодко пахло повітря — навіть повітря провулків у нетрях — після смороду цвяха, задушливого смороду вбиральні! У мене з'явився напарник, з яким я потоваришував за чищенням картоплі. Це був ірландський волоцюга, якого звали Падді[198] Джакс, — меланхолійний блідий чоловік, що виглядав охайним і пристойним. Він збирався до цвяха в Едб'юрі й запропонував піти туди разом. Так ми й зробили, діставшись до місця о третій по обіді. Це був перехід завдовжки у дванадцять миль, але ми пройшли чотирнадцять, заблукавши в нетрях північного Лондона. Наші харчові талони були видані на кав'ярню в Ілфорді. Коли ми туди дісталися, дрібненька офіціантка, ще дитина, побачивши наші талони й зрозумівши, що ми волоцюги, зневажливо струснула головою й довго нас не обслуговувала. Зрештою вона хряпнула на стіл два «великі чаї» й чотири скибки хліба з намазкою — разом це вартувало лише вісім пенсів. Видавалося, що кав'ярні постійно ошукували волоцюг на два пенси на кожному талоні. Оскільки ж у тих були лише талони, а не гроші, то вони не могли ні сперечатися, ні піти до іншого закладу.