У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 4

Одного дня мої англійські уроки раптово припинилися. Погода ставала спекотною, й один з моїх учнів зледачів і не захотів продовжувати навчання, тож відмовився від моїх послуг. Інший зник зі свого помешкання без попередження й не заплатив мені дванадцять франків. Я мав лише тридцять сантимів і ні крихти тютюну. Півтора дні я не мав ані їжі, ані курива, тож, надто голодний, щоб зволікати, я спакував залишки свого одягу у валізу й відніс їх до ломбарду. Це поклало край спробам вдавати, що в мене все гаразд із грошима, оскільки я не міг винести одяг з готелю, не попередивши мадам Ф. Втім, я пам'ятаю наскільки вона здивувалася, що я запитав її, а не проніс одяг нишком, оскільки втекти потайки було звичним явищем у нашому кварталі.

Тоді я вперше потрапив до французького ломбарду. Вхід був через величний кам'яний портал (з написом «Liberté, Egalité, Fraternité[36]», певна річ, — у Франції вони пишуть це навіть на поліцейських відділках) у велику порожню кімнату на кшталт шкільного класу з прилавком і довгими сидіннями. Там чекали сорок чи п'ятдесят людей. Один із них передав свій заклад через прилавок і сів. За хвилину клерк оцінив його вартість і вигукнув «Numéro[37] такий-то, ви візьмете п'ятдесят франків?» Іноді це було лише п'ятнадцять франків, чи десять, чи п'ять: хай би якою була сума, про неї знала вся кімната. Коли я зайшов, клерк вигукнув з образою в голосі: «Numéro 83 — сюди!» — і свиснув, поманивши рукою, неначе кликав пса. Numéro 83 підійшов до прилавка. Це був старий бородань у пальті, застібнутому до шиї й потріпаному внизу. Клерк мовчки жбурнув згорток через прилавок — вочевидь, заклад нічого не вартував. Згорток упав на підлогу й розкрився, продемонструвавши чотири пари вовняних чоловічих кальсонів. Ніхто не міг стримати сміху. Бідолашний Numéro 83 зібрав кальсони й незграбно поплентався до виходу, бурмочучи щось до себе.

Одяг, який я приніс закладати, разом з валізою коштував понад двадцять фунтів і був у доброму стані. Я вважав, що зараз він вартує близько десяти фунтів, чверть від цього (у ломбарді зазвичай платять чверть вартості) становила двісті п'ятдесят чи триста франків. Я безтурботно чекав, сподіваючись у гіршому разі на двісті франків.

Нарешті клерк назвав мій номер: «Numéro 97!»

— Так, — сказав я, підводячись.

— Сімдесят франків?

Сімдесят франків за одяг, що коштує десять фунтів! Але сперечатися не мало сенсу. Я бачив, як хтось намагався сперечатися, й клерк негайно відмовився приймати заклад. Я взяв гроші, закладну і вийшов. Тепер у мене був тільки той одяг, що залишався на мені: дуже потертий на ліктях піджак, пальто, порівняно прийнятне як заклад, і одна запасна сорочка. Згодом, коли було вже запізно, я дізнався, що розумніше було б піти до ломбарду по обіді. Клерками працюють французи, тож, як більшість французів, вони перебувають в поганому гуморі, аж доки не пообідають.

Коли я дістався додому, мадам Ф. протирала підлогу бістро. Вона підійшла до порога зустріти мене. В її очах я бачив тривогу за мою орендну плату.

— Ну, — спитала вона. — Скільки тобі заплатили за одяг? Небагато, еге ж?

— Двісті франків, — швидко відповів я.

— Tiens[38]. — вигукнула вона здивовано. — Ну, це непогано. Дорогий, мабуть, цей англійський одяг!

Ця брехня врятувала мене від багатьох клопотів і, як не дивно, зрештою вийшла на правду. Кілька днів потому я отримав рівно двісті франків за свою статтю в газеті й з болем віддав їх усі, до останнього пенні, за кімнату. Отож, хоча я дійшов майже до того, щоб голодувати в наступні тижні, але принаймні не залишився без даху.

Тепер стало конче необхідно знайти роботу, і я згадав про свого знайомого, російського офіціанта на ім'я Борис, який міг би мені допомогти. Я познайомився з ним у загальній палаті лікарні, де він лікував артрит лівої ноги. Борис пропонував мені звертатися до нього, якщо колись потраплю в скруту.

Я маю трохи розповісти про Бориса, оскільки він цікавий персонаж і був моїм близьким другом протягом тривалого часу. Це був великий, войовничий чоловік років близько тридцяти п'яти. Раніше він був вродливим, але відколи захворів, то надзвичайно розтовстів від перебування в ліжку. Як і у більшості російських біженців, його життя було сповнене пригод. Його батьки, вбиті в часи революції, були заможними людьми, а під час війни він служив у Другому сибірському стрілецькому полку, який, за його словами, був найкращим полком російської армії. Після війни він спочатку працював на фабриці з виробництва щіток, тоді вантажником у «Ле Аль[39]», потім посудомийником і зрештою дослужився до офіціанта. Борис захворів, коли працював у «Отель Скріб[40]» і отримував сто франків чайових на день. Він мріяв стати метрдотелем, назбирати п'ятдесят тисяч франків і відкрити маленький елітний ресторан на правому березі.

Борис завжди говорив про війну як про найщасливіший час свого життя, війна і військова служба були його пристрастю. Він прочитав незліченну кількість книжок про стратегію та військову історію й міг розповісти все про теорії Наполеона, Кутузова, Клаузевіца, Мольтке і Фоша. Усе, пов'язане з армійською службою, приносило йому задоволення. Кав'ярня «Клозері де Діла[41]» на Монпарнасі була його улюбленою просто тому, що перед нею стояла статуя маршала Нея[42]. Згодом ми з Борисом іноді разом ходили на вулицю дю Коммерс. Якщо ми добиралися на метро, Борис завжди виходив на станції «Камбронн» замість «Коммерс», хоча «Коммерс» була ближче: йому подобалася асоціація з генералом Камбронном, якого закликали здатися під Ватерлоо, але той відповів тільки «Merde!»

Єдиним, що лишилося в Бориса від революції, були медалі й кілька фотографій його колишнього полку. Їх він зберіг, коли все інше вже лежало в ломбарді. Майже щодня він розкладав світлини на ліжку й розповідав про них:

— Voilà, топ аті[43]. Ось я на чолі моїх хлопців. Чудові, кремезні чоловіки, правда? Не те, що ці дрібні щури французи. Командир роти з двадцяти людей — непогано, еге ж? Так, командир роти Другого сибірського стрілецького полку, а батько мій був полковником.

Ah, mais, топ ami[44], ці життєві злети й падіння! Командир роти російської армії, а потім — пшик! Революція — і зникло все до копійки. У 1916-му я зупинявся на тиждень в «Отель Едуар Сет[45]», а вже в 1920-му я намагався влаштуватися туди нічним сторожем. Я працював нічним сторожем, комірником, мийником підлоги, посудомийником, вантажником, прибиральником туалетів. Свого часу я давав на чай офіціантам, а потім офіціанти давали на чай мені.

Ох, але я знав, що означає жити як джентльмен, топ аті. Кажу це не щоб похвалитися, але якось я намагався порахувати всіх своїх коханок і нарахував більше двохсот. Так, щонайменше двісті... Що ж, ça reviendra[46]. Перемагає той, хто б'ється найдовше. Головне — це відвага! І так далі, і таке інше.

Борис був дивною, мінливою натурою. Він завжди хотів назад в армію, але працював офіціантом достатньо довго, щоб перейняти світогляд офіціанта. Ніколи не мігши заощадити більше за кілька тисяч франків, він не сумнівався, що зрештою відкриє свій ресторан і стане заможним. Усі офіціанти, як я дізнався згодом, говорили й думали про це — так вони примирялися з тим, що були офіціантами. Борис цікаво розповідав про життя готелю:

«Робота офіціанта — це азартна гра, — казав він. — Ти можеш померти в злиднях, а можеш заробити статок за рік. Тобі не платять зарплатню, ти залежиш від чайових — десять відсотків від рахунку плюс комісія від виробників вина за корки від шампанського. Іноді чайові величезні. Бармен у „Максім'з[47]“, наприклад, отримує п'ять сотень франків на день. У сезон навіть більше п'яти сотень... Я сам отримував щодня двісті франків у готелі в Біарріці[48], коли був сезон. Тоді весь персонал, від адміністраторів і до плонжерів, працювали по двадцять одну годину на добу. Двадцять одна година роботи й дві з половиною години в ліжку, і так цілий місяць. Втім, це того вартувало: двісті франків на день.

Ніколи не знаєш, коли тобі поталанить. Якось в „Отель Руаяль[49]“ американській клієнт покликав мене перед обідом і замовив двадцять чотири коктейлі з бренді. Я приніс йому їх усі разом на таці, двадцять чотири склянки. „Тепер, гарсоне, — сказав клієнт (він був п'яний), — я вип'ю дванадцять і ти вип'єш дванадцять, і якщо після того зможеш дійти до дверей, отримаєш сто франків“. До дверей я дійшов, і він дав мені сто франків. Кожну наступну ніч шість днів поспіль він приходив знову, дванадцять коктейлів з бренді, а тоді сто франків. Кілька місяців потому я чув, що його видали на вимогу американську уряду за розтрату. Є в них щось хороше, тобі не здається, у цих американцях?»

Мені подобався Борис, і нам було цікаво разом за грою в шахи чи розмовами про війну й готелі. Борис часто пропонував мені стати офіціантом. «Тобі пасуватиме таке життя, — казав він. — Це непогано, коли в тебе є робота, сто франків на день і гарна коханка. Ти кажеш, що хочеш писати. Писати — то дурниця. Є тільки один спосіб заробляти на книжках: одружитися на доньці видавця. Але з тебе вийде хороший офіціант, якщо зголиш ці вуса. Ти високий і говориш англійською — це головне, що потрібне офіціанту. Дочекайся, поки я зможу зігнути цю прокляту ногу, топ ami, і тоді, якщо ти колись не матимеш роботи, приходь до мене».

Зараз, коли в мене закінчувався строк оренди й підступав голод, я згадав про обіцянку Бориса й вирішив одразу ж його розшукати. Я не сподівався стати офіціантом так легко, як він обіцяв, але, звісно, я знав, як мити посуд, і він, напевно, міг би знайти мені роботу на кухні. Якось Борис говорив, що посудомийників найбільше потребують улітку. Було великим полегшенням згадати, що я маю бодай одного впливового друга, на якого можна покластися.