У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 10

«Готель X[92]» був просторим, величним будинком з класичним фасадом. Вхід для обслуги — маленький, темний, подібний на щурячу нору — розташовувався збоку. Я прибув до кварталу о сьомій ранку. Вервечка чоловіків у засмальцьованих штанях поквапом тяглася досередини, де їх перевіряв швейцар, що сидів у маленькому кабінеті. Я чекав, аж доки не з'явився chef du personnel — щось на зразок помічника адміністратора — й не почав мене розпитувати. Це був італієць з круглим блідим обличчям, виснажений від надмірної праці. Він запитав, чи є в мене досвід роботи посудомийником, і я відповів, що так. Він глянув на мої руки й зрозумів, що це брехня, але почувши, що я англієць, змінив тон і найняв мене.

— Ми шукали когось, з ким би можна було практикувати англійську, — сказав він. — Усі наші клієнти американці, а ми англійською знаємо тільки ***[93] — тут він сказав слово, яке хлопчаки пишуть у Лондоні на стінах. — Ти можеш бути корисним. Спускайся.

Він повів мене вниз гвинтовими сходами у вузький коридор глибоко під землею, такий низький, що часом я мусив пригинатися. Там було задушливо жарко й дуже темно — світились лише тьмяні жовті лампочки, вмонтовані на відстані кількох ярдів одна від одної. Здавалося, що там милі лабіринтів, — насправді, мабуть, було всього кількасот ярдів[94], — і це все дивним чином нагадувало нижні палуби лайнера. Тут теж було задушливо й тісно, витали теплі випари їжі, лунало таке ж дзижчання й гудіння (від кухонних печей), як від двигунів. Ми проходили повз двері, звідки іноді долинали крики й прокльони, іноді блискотіло червоним полум'я, а одного разу війнув протяг з морозильної камери. Доки ми йшли, щось сильно гупнуло мене по спині. Це була стофунтова крижана брила, яку ніс вантажник у блакитному фартусі. За ним ішов хлопець із великим шматком телятини на плечі, його щока впиралася у вогку, губчасту плоть. Вони відштовхнули мене вбік з криком «Range-toi, idiot[95]!» і поквапилися далі. На стіні під однією з ламп хтось дуже акуратним почерком написав: «Легше знайти безхмарне небо взимку, ніж незайманку в „Готелі X“». Це було дивне місце.

Один з проходів відгалужувався у пральню, де стара жінка з обличчям мумії видала мені блакитний фартух і стос кухонних рушників. Тоді chef du personnel відвів мене до маленької підземної комірчини — підвалу під підвалом, — де стояли раковина й кілька газових плит. Там було надто низько, щоб я міг нормально випростатися, а температура сягала десь 110 градусів за Фаренгейтом[96]. Chef du personnel пояснив, що моя робота — приносити страви для старших готельних працівників, які їли в невеликій їдальні нагорі, прибирати їхні кімнати й мити за ними посуд. Коли він пішов, навіжений офіціант, теж італієць, просунув свою патлату голову в отвір дверей і подивився на мене.

— Ти англієць? — запитав він. — Добре. Тут заправляю я, тож якщо працюватимеш добре, — він жестом показав, як п'є з пляшки, й гучно сіпнув. — А якщо ні, — він кілька разів жваво копнув одвірок, — мені раз плюнути скрутити тобі в'язи. І коли будуть проблеми, то повірять мені, а не тобі. Тож будь обачний.

Після цього я поквапом став до роботи. Окрім десь години передиху, я працював від сьомої ранку до дев'ятої п'ятнадцять вечора. Спочатку мив посуд, потім драїв столи й підлогу в їдальні для працівників, потім полірував склянки й ножі, потім подавав страви, потім знову мив посуд, потім знову подавав страви й знову мив посуд. Це була легка робота, і я впорався з нею добре, за винятком того, коли ходив на кухню брати страви. Нічого подібного на ту кухню я раніше не бачив і не уявляв: задушливе, з низькою стелею підвальне пекло, освітлене червоними вогнями, оглушливі прокльони й брязкіт казанів та каструль. Тут було так жарко, що всі металеві поверхні, окрім плит, доводилося прикривати тканиною. У центрі стояли печі, де, стікаючи потом, туди-сюди бігали дванадцять кухарів, хоча й не знімали своїх білих ковпаків. Довкола розташовувалися прилавки, де з тацями галасував натовп офіціантів і плонжерів. Голі по пояс кухарчуки підтримували вогонь і чистили піском велетенські мідні каструлі. Усі кудись квапилися й лютували. Головний кухар, з побуряковілим обличчям і розкішними вусами, стояв у центрі й повсякчас вигукував: «Çа marche deux oeufs brouillés! Ça marche un Chateaubriand pommes sautées[97]!», іноді відволікаючись, щоб вилаяти когось з плонжерів. Прилавків було три, й коли я вперше потрапив на кухню, то став не до своєї черги. Головний кухар підійшов, покрутив вуса й подивився на мене згори вниз. Тоді він повернувся до кухаря, відповідального за сніданки, й показав на мене.

— Ти бачиш це? Тепер нам посилають отаких плонжерів. Ти звідки, ідіоте? З Шарантона мабуть? (У Шарантоні великий притулок для божевільних.)

— З Англії, — відповів я.

— Я міг би здогадатися. Що ж, топ cher monsieur l'Anglais[98]і, хотів би повідомити вам, що ви — курвий син. А тепер fous-moi le camp[99] — бігом до іншого прилавка, де тобі належить бути.

Так мене приймали щоразу, коли я приходив на кухню, оскільки я завжди десь помилявся, а від мене очікували, що свою роботу я знаю, тож відповідно і лаяли. З цікавості я порахував, скільки разів того дня мене обізвали maquereau[100], і нарахував тридцять дев'ять.

О пів на п'яту італієць сказав, що я можу перепочити, але виходити назовні не варто, оскільки за півгодини ми вже знов стаємо до роботи. Я сходив до вбиральні на перекур. Курити суворо заборонялося, й Борис попередив мене, що безпечно це можна робити лише у вбиральні. Після того я знову працював до чверть на десяту, коли офіціант зазирнув у дверний отвір і сказав залишити решту посуду. На мій подив, прообзивавши мене весь день свинею, макреллю й іншими такими словами, він раптом став дуже товариським. Я зрозумів, що вся лайка, яку мені довелося сьогодні вислухати, була лише таким собі випробуванням.

— Годі, топ p'tit[101], — сказав офіціант. — Ти n'es pas débrouillard[102], але працюєш добре. Піднімайся й поїж. Готель видає кожному по дві літрушки вина, і я поцупив ще третю пляшку. Ото сьогодні нап'ємося!

Ми чудово повечеряли залишками їжі для головних працівників. Офіціант, розм'якнувши, розповів мені про свої любовні походеньки й двох чоловіків, яких він проштрикнув в Італії, та про те, як ухилився від військової служби у США. Після ближчого знайомства він виявився хорошим хлопцем. Мені він чомусь нагадував Бенвенуто Челліні. Я був стомлений і спітнілий, але після дня повноцінного харчування почувався геть іншою людиною. Робота не здавалася важкою, і я відчував, що це місце годиться для мене. Втім, я не мав певності, що затримаюся тут, оскільки був найнятий лише як додаткова обслуга на день за двадцять п'ять франків. Швейцар з кислим виразом обличчя відрахував мені гроші, утримавши п'ятдесят сантимів, як він сказав, страхового збору (згодом я дізнався, що це була брехня). Тоді він вийшов у коридор, змусив мене зняти піджак і ретельно обшукав, намагаючись знайти крадену їжу. Після цього поговорити зі мною вийшов chef du personnel. Як і офіціант, він став привітнішим, коли побачив мою готовність працювати.

— Ми пропонуємо тобі постійну роботу, якщо маєш бажання, — сказав він. — Головний офіціант каже, що йому подобається лаяти англійця. Підпишешся на місяць?

Мені нарешті пропонували роботу, і я був готовий за неї взятися. Але тоді я згадав про російський ресторан, який мав відкритися за два тижні. Це здавалося не дуже чесним — пообіцяти працювати місяць, а потім посеред терміну втекти. Я сказав, що маю на прикметі іншу роботу, тож чи не могли б вони мене взяти на два тижні? На це chef du personnel знизав плечима й відповів, що ресторан наймає людей лише на місяць. Очевидно, я втратив свій шанс.

Борис, як ми й домовлялися, чекав на мене під аркадою на вулиці де Ріволі. Коли я розповів йому, що трапилося, він розлютився. Вперше за час нашого знайомства він забув про свої манери й обізвав мене дурнем.

— Ідіот! Який же ти ідіот! Чому я маю шукати тобі роботу, якщо ти йдеш і сам від неї відмовляється? Як ти міг бути таким телепнем, щоб заговорити про інший ресторан? Тобі треба було лише пообіцяти, що пропрацюєш місяць.

— Це видавалося чесним — сказати, що мені, можливо, доведеться піти, — заперечив я.

— Чесним! Чесним! Ти колись чув про чесного плонжера? Mon аті, — раптом він схопив мене за лацкан і заговорив дуже серйозно. — Моп аті, ти пропрацював тут цілий день. Ти бачив, як виглядає робота в готелі. Тобі здається, що плонжер може дозволити собі думати про честь?

— Ні, мабуть ні.

— Отож! Бігом біжи назад і скажи chef du personnel, що ти, безумовно, готовий працювати місяць. Скажи, що кинеш другу роботу. Коли ресторан відкриється, ми просто візьмемо й підемо.

— Але чи віддадуть мені мій заробіток, якщо я порушу контракт?

Від такої глупоти Борис гупнув костуром по тротуару й проревів:

— Попроси поденну оплату, й ти не втратиш ні су. Ти думаєш, хтось позиватиметься до плонжера за невиконання контракту? Ніхто не буде з тобою возитися.

Я поквапився назад, знайшов chefdu personnel і сказав йому, що працюватиму місяць, і він одразу підписав зі мною контракт. Це був мій перший урок щодо моралі плонжера. Пізніше я зрозумів, якою дурницею були мої докори сумління, адже великі готелі вкрай безжальні до своїх працівників. Вони наймають і звільняють людей залежно від потреби, й коли сезон закінчується, то звільняють десять чи й більше відсотків персоналу. Крім того, їм зовсім неважко замінити обслугу, якщо хтось втече без попередження, оскільки Париж переповнений безробітними готельними працівниками.