У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 6

Наступного дня ми знов не змогли знайти роботу, й минуло ще три тижні, доки нам нарешті пощастило. Мої двісті франків врятували від проблем з орендою, але з усім іншим справи були гірше ніж кепські. Ми з Борисом безупинно ходили туди-сюди Парижем, продираючись зі швидкістю дві милі на годину крізь натовп знуджених і голодних людей, і нічого не знаходили. Пам'ятаю, одного дня ми перетнули Сену одинадцять разів. Ми тинялися годинами біля дверей закладів, а коли з'являвся адміністратор, підходили до нього шанобливо, тримаючи капелюхи в руках. Відповідь завжди була однакова: їм не треба ні кульгавих, ні недосвідчених працівників. Одного разу нас мало не найняли. Доки ми говорили з адміністратором, Борис не спирався на костур і стояв рівно, тож адміністратор не помітив його кульгавості. «Так, — казав він, — нам потрібні двоє людей у льосі. Можливо, ви впораєтеся. Заходьте». Але щойно Борис поворухнувся, шанс було втрачено. «О, — сказав адміністратор, — ти накульгуєш. Malheureusement[57]».

Ми залишали свої контакти в агентствах і ходили за оголошеннями, але пішки пересувалися повільно і, здавалося, всюди спізнювалися на півгодини. Одного разу ми майже отримали роботу відмивати залізничні вагони, але останньої миті вони нам відмовили на користь французів. Якось ми прийшли за оголошенням у цирк. Серед обов'язків було пересувати лавки й прибирати сміття, а під час вистави стояти на двох тумбах, доки лев стрибав між твоїми ногами. Коли ми прийшли на місце, за годину до оголошеного часу, там уже була черга з п'ятдесяти людей. Очевидно, леви мають якусь особливу привабливість.

Якось одна агенція, до якої я звернувся ще кілька місяців тому, надіслала мені petit bleu[58], що італійський джентльмен шукає викладача англійської. У petit bleu повідомляли, щоб я «приходив негайно», і обіцяли двадцять франків на годину. Ми з Борисом були в розпачі. Така блискуча нагода, а я не міг нею скористатися, бо було неможливим іти в агенцію з протертими ліктями на піджаку. Тоді нам спало на думку, що я міг би одягнути піджак Бориса: він не пасував до моїх штанів, але вони були сірими і, якщо не придивлятися, могли здатися фланелевими. Піджак був завеликим, тож довелося носити його розстебнутим і постійно тримати руку в кишені. Я поспішав, тож витратив сімдесят п'ять сантимів на автобус, щоб під'їхати до агенції. Коли я туди дістався, виявилося, що італієць передумав і поїхав з Парижа.

Якось Борис запропонував мені піти до «Ле Аль» і спробувати влаштуватися туди вантажником. Я прийшов о пів на четверту, коли починалася робота. Побачивши низенького товстуна в котелку, що командував вантажниками, я підійшов до нього й запитав про роботу. Перед тим, як відповісти, він ухопив мою праву руку й помацав долоню.

— Ти сильний, еге ж? — запитав він.

— Дуже сильний, — збрехав я.

— Віеп[59]. А спробуй-но підняти отого кошика.

Це був великий плетений кошик, повний картоплі. Я спробував його підняти й зрозумів, що не можу не те що підняти, а бодай зрушити його з місця. Чоловік у котелку подивився на мене, знизав плечима й відвернувся. Я пішов геть, а коли звіддаля озирнувся, то побачив, як четверо чоловіків перекладають цей кошик на візок. Він важив може з три центнери[60]. Чоловік знав, що я їм не потрібен, й вирішив у такий спосіб позбутися мене.

Іноді, охоплений сподіваннями, Борис витрачав п'ятдесят сантимів на марку, щоб написати котрійсь зі своїх колишніх коханок і попросити грошей. Відповіла лише одна з них — жінка, яка крім того, що була його коханкою, заборгувала йому також двісті франків. Коли Борис побачив, що прийшов лист, і впізнав почерк, то ледь не збожеволів від радості. Ми схопили листа й помчали до кімнати Бориса читати, як діти з краденими солодощами. Борис прочитав листа, а тоді мовчки передав його мені. Ось що там було написано:

Цей лист настільки засмутив Бориса, що він улігся в ліжко й того дня роботи більше не шукав.

Моїх шістдесяти франків вистачило десь на два тижні. Я перестав удавати, що ходжу до ресторану, і ми їли в моїй кімнаті, хтось сідав на ліжко, хтось — на стілець. Борис віддавав свої два франки, я докладав три чи чотири, і за ці гроші ми купували хліб, картоплю, молоко і сир та готували суп на спиртівці. У нас були каструля, кавовий кухоль і одна ложка. Щодня ми ввічливо сперечалися, хто їстиме з каструлі, а хто — з кухля (каструля була більшою), і щоразу, на моє тихе невдоволення, Борис піддавався першим і отримував каструлю. Іноді ввечері у нас було більше хліба, іноді менше. Наша білизна ставала все бруднішою, і я вже три тижні не мився. Борис, за його словами, не мився вже кілька місяців. Стерпним таке життя робив тютюн. Курива у нас було вдосталь, оскільки незадовго до того Борис зустрів солдата (солдати отримують безкоштовний тютюн), в якого купив двадцять чи тридцять пачок по п'ятдесят сантимів.

Для Бориса все це було значно важче, ніж для мене. Через прогулянки пішки й спання на підлозі в нього постійно боліла спина, і зі своїм ненаситним російським апетитом він сильніше страждав від мук голоду, хоча й не було помітно, щоб він худнув. Назагал він був дивовижно веселим і попри все сподівався на краще. Борис усерйоз переконував, що має святу покровительку, яка наглядає за ним, і, коли справи були зовсім кепськими, він оглядав ринви у пошуках грошей, стверджуючи, що свята часто залишала йому там двофранкові монети. Одного дня ми стояли на вулиці Руаяль. Неподалік був російський ресторан, і ми збиралися навідатися туди в пошуках роботи. Раптом Борис вирішив зайти до каплиці святої Магдалини й поставити свічку за п'ятдесят сантимів своїй святій покровительці. Потім він вийшов і сказав, що треба перестрахуватися, після чого урочисто підніс сірника до п'ятдесятисантимової марки, яку пожертвував безсмертним богам. Мабуть, боги й святі не дуже ладнають. Так чи так, але роботу ми не отримали.

Іноді вранці Борис поринав у якнайглибший розпач. Він лежав на ліжку, ледь не плачучи, і лаяв єврея, з яким мешкав. Останнім часом той неохоче платив щоденні два франки і, що було навіть гірше, почав поводитися вкрай зверхньо. Як сказав Борис, мені, англійцю, важко усвідомити, якою тортурою є для шляхетного росіянина жити з милості єврея.

— Єврей, топ аті, справжній єврей! Він навіть не має порядності соромитися цього. Тільки подумати, що я, командир російської армії, — чи казав я тобі, топ аті, що я був командиром роти у Другому сибірському стрілецькому полку? Так, командиром, а батько мій був полковником. І ось я тут, їм хліб єврея. Єврея...

Я розкажу тобі, які вони, євреї. Якось у перші місяці війни ми були на марші й зупинилися в селі заночувати. Страшний старий єврей з бородою рудою, як в Юди Іскаріота, прослизнув до мого розташування. Я запитав, чого він хоче. «Ваша честь, — відповів він, — я привів для вас дівчину, вродливу молоду сімнадцятирічну дівчину. Усього п'ятдесят франків». — «Дякую, — відповів я, — можеш забрати її. Я не хочу підчепити якоїсь хвороби». «Хвороби! — вигукнув єврей, — mais, monsieur le capitaine[61], немає чого боятися. Це моя власна донька!» Ось тобі єврейський характер.

Чи я колись розповідав тобі, топ аті, що у старій російській армії вважалося негідним навіть плювати на єврея? Так, ми вважали, що слина російського офіцера надто цінна, щоб витрачати її на євреїв.

У ці дні Борис зазвичай оголошував себе надто хворим, щоб виходити на пошуки роботи. Він лежав до вечора під сіруватими простирадлами, що кишіли паразитами, курив і читав старі газети. Іноді ми грали в шахи. У нас не було дошки, але ми записували ходи на клапті паперу. Згодом ми зробили дошку зі стінки ящика для пакування, а фігури — з ґудзиків, бельгійських монет та інших дрібниць. Борис, як і багато росіян, мав пристрасть до шахів. Він повторював, що правила гри в шахи такі ж, як і правила любові та війни, тож якщо ти навчишся вигравати в чомусь одному з цього, то виграєш і в усьому іншому. Але він також казав, що якщо ти маєш шахівницю, то для тебе неважко залишатися голодним, що було очевидною неправдою в моєму випадку.