У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 12

Безперечно, найкращим моїм часом у готелі був той, коли я допомагав офіціантові на четвертому поверсі. Ми працювали в невеликій коморі, яка сполучалася з кафетерієм службовими ліфтами. Тут була приємна прохолода після підвалів і робота полягала переважно в поліруванні срібла та склянок, що було зовсім неважко. Валенті, офіціант, був порядним хлопцем і, коли ми були наодинці, поводився зі мною майже як з рівнею, хоча й грубив мені у присутності інших — не личить офіціантові бути дружнім з плонжерами. Іноді, коли у нього випадав хороший день, він давав мені п'ять франків. Валенті був миловидним двадцятичотирирічним молодиком, але виглядав на вісімнадцять і, як і більшість офіціантів, тримав спину і знав, як носити одяг. У чорному фраку, білій краватці, зі свіжим обличчям і гладко зачесаним волоссям він виглядав як ітонський школяр[111]. А проте він з дванадцяти років сам заробляв собі на прожиття, пробившись нагору буквально з канави. Перетин італійського кордону без паспорта, продаж каштанів з рундука на північних бульварах, п'ятдесятиденне ув'язнення в Лондоні за роботу без дозволу, секс з багатою літньою жінкою в готелі, яка подарувала йому діамантового персня, а потім звинуватила в тому, що він той перстень украв, — йому довелося пройти через усе це. Мені подобалося розмовляти з ним у час перерви, коли ми сиділи й курили внизу біля ліфтової шахти.

Моїм найгіршим днем була зміна з миття посуду в їдальні. Я не мив тарілок, це робили на кухні, а лише інший посуд, срібло, ножі й склянки. Але навіть це означало тринадцять годин роботи, й протягом дня я використовував від тридцяти до сорока рушників. Застарілі французькі методи вдвічі подовжували час миття посуду. Про сушарки тут і не чули, не було мильної стружки, а лише патокове м'яке мило, яке не пінилося у жорсткій паризькій воді. Я працював у брудній, захаращеній комірчині, що водночас правила за посудомийню та виходила прямо в їдальню. Крім миття посуду я також мав приносити їжу офіціантам і обслуговувати їх за столом. Більшість з них були нестерпно нахабними, і мені не раз доводилося використовувати кулаки, щоб повернути їм ввічливість. В інші дні посуд мила жінка, й офіціанти перетворювали її життя на муку.

Було кумедним дивитися на огидну посудомийню й розуміти, що лише подвійні двері відділяють її від їдальні. Клієнти сиділи там серед суцільної розкоші — бездоганні скатертини, горщики з квітами, дзеркала, позолочені карнизи і намальовані херувими, — а тут, за лише кілька футів, були ми в нашій відразливій нечистоті. Це була справді відразлива нечистота. Часу мити підлогу не було аж до вечора, тож ми ковзали туди-сюди по мішанині з мильної води, листків латуку, пошматованого паперу й розчавленої їжі. Дюжина офіціантів без фраків, демонструючи спітнілі пахви, сиділи за столами, перемішуючи салати й пхаючи свої пальці в горщики зі сметаною. Кімната гидко тхнула їжею й потом. По всіх буфетах за стосами посуду псувалися запаси їжі, вкраденої офіціантами. Раковин було тільки дві й жодного рукомийника, тож не було нічого незвичайного в тому, що офіціант вмивав обличчя у воді, в якій полоскали чистий посуд. Але клієнти нічого цього не бачили. Перед дверима до їдальні були кокосова підстилка й дзеркало, щоб офіціанти могли там причепуритися й виходити, виглядаючи як уособлення чистоти.

Дуже повчально було дивитися, як офіціант заходить до їдальні готелю. Щойно він опиняється за дверима, з ним відбувається раптова зміна. Плечі розправляються, нечепурність, метушливість і роздратування миттю зникають, і він ковзає килимом з урочистістю священика. Я пам'ятаю, як помічник метрдотеля, гарячий італієць, зупинився біля дверей їдальні вилаяти новачка, що розбив пляшку вина. Потрясаючи кулаком над його головою, італієць кричав (на щастя, двері були більш-менш звуконепроникними):

«Ти те fais chier[112]! І ти називаєш себе офіціантом, малий байстрюк? Ти офіціант? Ти не гідний навіть відшкрябувати підлогу в борделі своєї матері! Maquereau!»

Не маючи більше чого сказати, він розвернувся до дверей і, вже відкриваючи їх, наостанок показав останній образливий жест у стилі Скваєра Вестерна з «Тома Джонса[113]».

Тоді італієць зайшов до їдальні й поплив через неї з тацею в руці граційний, як лебідь. Десять секунд потому він уже шанобливо вклонявся клієнтові. Дивлячись на ці уклін і усмішку, усмішку тренованого офіціанта, у вас неодмінно промайнула б думка, що клієнт почувається присоромленим, адже його обслуговує такий аристократ.

Миття посуду було для мене геть ненависною роботою — неважкою, але нудною й невимовно тупою. Жахливо усвідомлювати, що хтось десятиліттями займається чимось таким. Жінці, яку я підміняв, було за шістдесят, і вона стояла над раковиною по тринадцять годин на день, шість днів на тиждень, цілий рік. А понад те її ще й страшенно ображали офіціанти. Якось вона прохопилася, що колись була актрисою, хоча мені здається, що насправді не актрисою, а повією: на таких низькооплачуваних роботах завершують свою кар'єру більшість повій. Було дивно бачити, що попри її вік і спосіб життя вона й досі носила яскраву біляву перуку, підводила очі й малювала обличчя, наче двадцятирічна дівчина. Тож, мабуть, навіть за сімдесятивосьмигодинного робочого тижня в людині залишається якась життєва енергія.