У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 21

Так тривало десь два тижні, з невеликим зростанням навантаження через більшу кількість клієнтів. Я міг би зекономити годину на день, якби орендував кімнату поряд з рестораном, але виділити час на пошуки житла здавалося неможливим — як і, до слова, сходити до перукарні, почитати газету чи навіть повністю роздягнутися. На одинадцятий день я нарешті зміг викроїти п'ятнадцять вільних хвилин, щоб написати своєму приятелю Б. у Лондон з проханням знайти мені там якусь роботу — будь-яку, якщо тільки можна буде спати більше п'яти годин. Я просто не мав сили продовжувати працювати по сімнадцять годин щодня, хоча багато людей витримують таке навантаження. Коли ти перепрацював, то рятуватися від жалості до себе допомагає розуміння, що так працюють тисячі людей у паризьких ресторанах, і не по кілька тижнів, а роками. Одна дівчина у бістро біля мого готелю працювала із сьомої ранку до півночі цілий рік, сідаючи лише, щоб перекусити. Пам'ятаю, якось я запросив її потанцювати, а вона розсміялася й відповіла, що вже кілька місяців не заходила далі рогу вулиці. У неї були сухоти, й вона померла десь у той час, коли я покидав Париж.

Уже після першого тижня роботи ми від утоми стали неврастеніками, всі окрім Жуля, який вперто ухилявся від роботи. Сварки, спочатку спорадичні, перетворилися на постійні чвари. Усі годинами ремствували, кожні кілька хвилин вибухаючи образами. «Подай мені ту каструлю, ідіоте!» — кричала кухарка (її зросту не вистачало, щоб дістати до полиць, де стояли каструлі). «Сама візьми, стара шльондро», — відповідав я. Ці слова народжувалися спонтанно з атмосфери, яка панувала на кухні.

Ми сварилися через зовсім дріб'язкові речі. Наприклад, нескінченним джерелом чвар був сміттєвий бак: поставити його там, де було зручно мені й де він заважав кухарці, чи де хотіла вона, тобто між мною й раковиною. Якось вона скиглила і скиглила, аж доки в мене не урвався терпець і я зі злості переставив бак у центр кімнати, де вона просто не могла об нього не перечіплятися.

— А тепер, корово, — сказав я, — спробуй його переставити.

Бідолашна стара жінка! Для неї він був надто важким, тож вона сіла, поклала голову на стіл й розплакалася. А я глузував з неї. Ось як втома впливає на твої манери.

За кілька днів кухарка перестала розповідати про Толстого й свою артистичну натуру, й ми розмовляли з нею не більше, ніж того вимагала робота, й так само не розмовляли Борис із Жулем. Вони обоє не розмовляли також і з кухаркою. Навіть ми з Борисом заледве трималися. Хоча ми наперед домовлялися, що engueulades[167] в робочий час не беруться до уваги, але ми говорили одне одному таке, що не виходило забути, та й, насправді, не залишалося іншого часу, крім робочого. Жуль ставав усе ледачішим і постійно крав їжу, як він казав, з почуття обов'язку. Коли ми відмовилися красти за компанію з ним, він називав нас jaune[168], тобто штрейкбрехерами. У нього був дивовижно капосний характер. Він розповідав мені — з очевидною гордістю, — що іноді вмочував брудний рушник у суп клієнта перед тим, як подавати, просто щоб помститися представникові буржуазії.

Кухня ставала все бруднішою, а щури — сміливішими, хоча ми й упіймали кількох. Оглядаючи цю огидну кімнату з сирим м'ясом, що лежало поміж решток їжі на підлозі, з купами брудних каструль, забитою і вкритою жиром раковиною, я роздумував, чи є у світі ресторани, гірші за наш. Але всі троє моїх колег стверджували, що бували й у брудніших місцях. Жуль отримував відверте задоволення від споглядання цього бруду. В обід, коли було мало роботи, він ставав у дверях на кухні й глузував з нас за надто старанну роботу:

— Дурню! Навіщо ти миєш ту тарілку? Витри об штани. Кого обходять клієнти? Вони не знають, що тут діється. Як працює ресторан? Ти подаєш курча, а воно падає на підлогу. Ти перепрошуєш, кланяєшся, виходиш і за п'ять хвилин повертаєшся через інші двері з тим самим курчам. Ось як працює ресторан, — і таке інше.

Дивно таке казати, але попри весь бруд і некомпетентність «Оберж де Жеан Коттар» насправді став успішним. У перші кілька днів усі клієнти були росіянами, приятелями нашого патрона, а потім пішли американці та інші іноземці — й жодного француза. Одного вечора зчинилася страшенна метушня, бо прийшов наш перший клієнт-француз. Чвари ненадовго забулися, й ми всі дружно працювали, щоб подати хороший обід. Борис прокрався навшпиньки до кухні, мовчки показав великим пальцем за плече й змовницьки прошепотів:

— Sh! Attention, ип Français[169]!

За мить зайшла дружина патрона і теж прошепотіла:

— Attention, ип Français! Простежте, щоб він отримав подвійну порцію овочів.

Доки француз їв, дружина патрона стояла за ґратами кухонних дверей і стежила за виразом його обличчя. Наступного вечора він повернувся з двома іншими французами. Це означало, що ми заробляємо добру репутацію, бо найпевніша ознака поганого ресторану — коли туди ходять лише іноземці. Можливо, однією з причин нашого успіху був патрон, який єдиний раз продемонстрував розсудливість під час облаштування ресторану, купивши дуже гострі ножі. Звісно, головний секрет успішного ресторану — це гострі ножі. Я радий, що так склалося, бо саме це зруйнувало одну з моїх ілюзій — уявлення, що французи розуміються на хорошій їжі. Або, можливо, ми справді були хорошим рестораном за паризькими стандартами. У такому разі уявити, як виглядають погані, просто неможливо.

За кілька днів по тому, як я написав Б., він відповів, що знайшов для мене роботу. Треба було доглядати за психічно хворим з народження, що після «Оберж де Жеан Коттар» сприймалося як чудовий відпочинок у санаторії. Я уявляв, як буду тинятися сільськими путівцями, збиваючи палицею голівки будяків, їсти печену баранину та солодкі пироги й спати по десять годин щоночі у простирадлах, що пахнуть лавандою. Б. прислав мені п'ять фунтів, щоб я міг купити квиток і забрати одяг з ломбарду, і щойно прийшли гроші, я повідомив, що звільняюся з ресторану. Моє раптове звільнення заскочило патрона зненацька, оскільки він, як завжди, був без копійки, тож віддав мені платню без тридцяти франків. Утім, він запропонував мені склянку коньяку «Courvoisier '48», мабуть вважаючи, що це компенсувало недоплату. Вони найняли на моє місце чеха, цілком компетентного плонжера, а за кілька тижнів звільнили бідну стару кухарку. Як я згодом дізнався, з двома першокласними працівниками на кухні робочий день плонжера скоротився до п'ятнадцяти годин. Ніхто не зміг би його ще більше скоротити без модернізації кухні.