У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 9

Протягом трьох місяців ми продовжували тинятися в пошуках роботи, повертаючись додому до все менших порцій супу й хліба в моїй спальні. У нас тепер було два проблиски надії. По-перше, Борис почув про можливу роботу в «Готелі X» поруч з площею де ля Конкорд, по-друге, нарешті повернувся патрон нового ресторану на вулиці дю Коммерс. По обіді ми зазирнули туди, щоб з ним зустрітися. Дорогою Борис розповідав про величезні статки, які ми заробимо, якщо отримаємо цю роботу, і про важливість справити гарне враження на патрона.

— Зовнішній вигляд, зовнішній вигляд — це найважливіше, топ аті. Дай мені новий костюм, і я зможу позичити тисячу франків уже до обіду. Як шкода, що я не купив комірця, коли мав гроші. Сьогодні зранку я вивернув свій, але ради немає: зворотний бік такий само брудний. Як думаєш, я виглядаю голодним, топ аті?

— Ти виглядаєш блідим.

— Хай йому біс, а як ще може виглядати людина, яка харчується хлібом і картоплею? Голодний вигляд — це кінець. Кожному тоді хочеться тебе штурхонути. Ану постривай!

Він зупинився перед вітриною ювелірної крамниці й різко ляснув себе по щоках, щоб повернути в них кров. Потім, доки його обличчя знов не зблідло, ми поквапилися в ресторан і познайомилися з патроном.

Патрон був низеньким, опецькуватим і дуже поважним чоловіком з хвилястим сивим волоссям, він носив чепурний двобортний фланелевий костюм і пахнув парфумами. Борис сказав, що він колишній полковник російської армії. Його дружина теж була тут, огидна, огрядна француженка з яскраво-червоними губами і мертвотно блідим обличчям, що нагадувало відварну телятину з помідорами. Патрон по-доброму привітав Бориса, й вони кілька хвилин говорили російською. Я стояв позаду, готуючись розповісти якусь цілковиту бридню про свій досвід посудомийника.

Тоді патрон підійшов до мене. Я нервово зачовгав, намагаючись виглядати улесливим. Борис втовкмачив мені, що плонжер[79] — це раб раба, тож я очікував, що патрон поставиться до мене, як до непотребу. На мій подив, він дружньо вхопив мене за руку.

— То ви англієць! — вигукнув він. — Це просто чудово! Тож можна навіть не запитувати, чи граєте ви в гольф.

— Mais certainement[80], — відповів я, розуміючи, що саме цього від мене чекали.

— Усе життя хотів навчитися грати в гольф. Чи не були б ви такі люб'язні, monsieur, показати мені кілька основних ударів?

Очевидно, такий був російський спосіб вести справи. Патрон уважно вислухав мої пояснення, чим відрізняється драйвер від айрона[81], а тоді раптом повідомив, що усе entendu[82]: коли ресторан відкриється, Борис буде метрдотелем, а я плонжером з перспективою підвищення до старшого по вбиральні, якщо справа виявиться прибутковою. Я запитав, коли відкриється ресторан. «Рівно за два тижні», — поважно відповів патрон (у нього була звичка одночасно махати рукою й струшувати попіл з цигарки, що виглядало дуже велично), — «рівно за два тижні від сьогоднішнього дня, по обіді». Тоді з неприхованою гордістю він показав нам ресторан.

Це було невелике приміщення, що складалося з бару, їдальні та кухні розміром зі звичайну ванну кімнату. Патрон оздоблював ресторан у показному «мальовничому» стилі (який він називав «le Normand[83]»: це означало бутафорські колони, приклеєні до штукатурки, й таке інше) та планував назвати заклад «Оберж де Жеан Коттар[84]», щоб додати середньовічного колориту. Він уже надрукував листівки з побрехеньками про багату історію кварталу, й серед іншого там ішлося про те, що колись на місці ресторану був готель, де часто зупинявся Карл Великий. Патрон дуже тішився цією деталлю. За його задумом, бар мали також прикрашати непристойні картини якогось художника із Салону[85]. Насамкінець він подарував нам по дорогій цигарці, ми ще трохи з ним поговорили й вирушили додому.

У мене було стійке враження, що нічого хорошого від цього ресторану ми не дочекаємося. Патрон здавався ошуканцем і, що було навіть гірше, ошуканцем бездарним. Біля чорного входу вешталися двоє чоловіків, які напевно були кредиторами. Але Борис, який знову уявляв себе метрдотелем, не втрачав надії.

— Нам це вдалося — треба протриматися всього два тижні! А що таке два тижні? Зможемо прогодувати себе? Je men fous[86]. Уяви, що вже за три тижні в мене буде коханка! Цікаво, це буде чорнявка чи білявка? А втім, байдуже, тільки б не була надто худою.

Наступні два дні були поганими. У нас лишалося лише шістдесят сантимів, половину з яких ми витратили на фунт хліба й трохи часнику до нього. Важливо натирати хліб часником, оскільки тоді післясмак тримається довше і дає оманливе відчуття, наче ти нещодавно поїв. Ми сиділи майже весь той день у «Жарден де Плант[87]». Борис жбурляв камінням у ручних голубів, але жодного разу не влучив, а потім ми на зворотах конвертів складали обідні меню. Ми були надто голодні, щоб бодай намагатися думати про щось, окрім їжі. Я пам'ятаю меню, яке Борис тоді склав для себе: дюжина устриць, борщ (червоний буряковий суп, присмачений сметаною), лангусти, курча еп casserole[88], яловичина з тушкованими сливами, молода картопля, салат, пудинг з нирковим жиром і сиром «Рокфор», літр бургундського і якогось витриманого бренді. Борисів смак щодо їжі був інтернаціональним. Згодом, коли ми стали заможними, я мав нагоду спостерігати, як він легко з'їдає меню приблизно такого ж об'єму.

Коли наші гроші скінчилися, я перестав шукати роботу й голодував ще один день. Я не вірив, що «Оберж де Жеан Коттар» справді відкриється, і не бачив інших варіантів, але був надто ледачий, щоб зайнятися чимось, окрім як лежати в ліжку. Аж раптом доля нам усміхнулася. Вночі, близько десятої години, я почув нетерплячі крики з вулиці. Я підвівся й підійшов до вікна. Там стояв Борис, розмахуючи костуром і сяючи. Перш ніж заговорити, він витяг м'ятий буханець з кишені й жбурнув його мені.

— Mon аті, топ cher аті[89], ми врятовані! Тобі так не здається?

— Невже ти знайшов роботу?

— У «Готелі X» біля площі де ля Конкорд — п'ять сотень франків на місяць і їжа. Я там сьогодні працював. Боже, як я нажерся!

Після десяти чи дванадцяти годин роботи, з кульгавою ногою, його першою думкою було прийти до мого готелю й повідомити хороші новини! Ба більше, він сказав чекати на нього у Тюїльрі[90] наступного дня в обід на випадок, якщо йому вдасться вкрасти для мене трохи їжі. У домовлений час я зустрів Бориса, сидячи на лавці. Він розстебнув жилетку і дістав великий розчавлений газетний пакунок. Там було трохи яловичих фрикадельок, клинець сиру «Камамбер», хліб і еклер — усе це зліплене докупи.

— Voilà[91]! — сказав Борис. — Це все, що я зміг для тебе винести. Швейцар — ще та шельма.

Їсти з газети на лавці, особливо в Тюїльрі, де зазвичай купа гарненьких дівчат, не заведено, але я був надто голодний, щоб цим перейматися. Після того, як я доїв, Борис пояснив, що працює в кафетерії готелю — в Англії це називають буфетом. Як я зрозумів, кафетерій був у готелі найменш престижним місцем, і тим більше для колишнього офіціанта, але до відкриття «Оберж де Жеан Коттар» цілком годилося. Тим часом я мав щодня чекати на Бориса в Тюїльрі, куди він приноситиме стільки їжі, скільки зможе поцупити. Так тривало три дні, я виживав тільки завдяки цій краденій їжі. Тоді неприємності нарешті закінчилися, оскільки один з плонжерів «Готелю X» звільнився і за рекомендацією Бориса цю роботу віддали мені.