У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 35

Діставшись до Лоуер Бінфілда, ми втомлено розтяглися на траві, де нас з-поза воріт розглядали місцеві мешканці. Підійшли священик з донькою і якийсь час мовчки витріщалися на нас, неначе ми були рибками в акваріумі, а тоді знову пішли. Разом з нами там сиділи ще кілька дюжин волоцюг. Серед них були Вільям і Фред, що досі співали, двоє чоловіків, що побилися, і прохач Вілл. Він жебракував у пекарів і запас чимало черствого хліба, заховавши його за пазухою на голих грудях. Хлібом він поділився, й ми усі дуже тому зраділи. Серед нас була також жінка, перша жінка-волоцюга, яку я зустрів. Вона була повнуватою, пошарпаною, дуже брудною жінкою років шістдесяти у довгій чорній спідниці, що волочилася по землі. Трималася з підкресленою гідністю, і якщо хтось всідався поряд з нею, пирхала й відсувалася подалі.

— Ви куди прямуєте, місіс? — запитав хтось із волоцюг.

Жінка пирхнула й відвернулася.

— Та годі вам, місіс, — сказав він. — Не пишайтеся, підсідайте до нас. Ми усі тут в одному човні.

— Дякую, — відповіла жінка гірко, — але коли я захочу знатися з компанією волоцюг, то дам вам знати.

Мене потішило, як вона вимовила оте волоцюги. Такі речі враз розкривають тобі чужу душу — обмежену, зашорену жіночу душу, що зовсім нічого не навчилася за роки на вулиці. Вона була, очевидно, поважною вдовою, що стала волоцюгою через якийсь безглуздий прикрий випадок.

Цвях відкрився о шостій. Була субота, й нас мали утримувати там всі вихідні, що є звичною практикою. Причини я не знаю, але мені здається, що просто хтось вважає, що ми не заслуговуємо на неділю. На реєстрації я назвався журналістом. Це було більшою правдою, ніж називатися художником, адже я іноді заробляв гроші, пишучи статті для газет, однак це було нерозумно, оскільки привернуло зайву увагу. Щойно ми зайшли в цвях і вишикувалися для обшуку, старший наглядач назвав моє прізвище. Це був суворий, військовий чоловік років сорока, що не відповідав тому образові деспота, про який усі говорили, але був по-солдафонському грубим. Він різко запитав:

— Хто з вас Бланк? (Пам'ятаю тільки прізвище, яким тоді назвався, а імені пригадати не можу.)

— Я, пане.

— То ти журналіст?

— Так, пане, — відповів я з тремтінням. Кілька запитань — і мене б викрили на брехні, що загрожувало ув'язненням. Але старший наглядач лише оглянув мене з голови до ніг і сказав:

— То ти джентльмен?

— Маю таке сподівання.

Він ще раз на мене пильно подивився.

— Що, хлопче, до біса тобі не пощастило, — сказав він. — Справді до біса не пощастило.

Після цього він виявляв до мене невиправдану прихильність і навіть певну повагу. Він не обшукав мене, а у ванній взагалі дав окремого чистого рушника — нечувана розкіш. Ось яку силу має слово «джентльмен» для вуха старого солдата.

До сьомої ми вже зжерли свій хліб з чаєм і сиділи по камерах. Ми спали по одному на ліжках з солом'яними матрацами, тож можна було добре виспатися. Але жоден цвях не ідеальний, і особливістю цвяха в Лоуер Бінфілді був холод. Труби парового опалення не гріли, й дві тонкі бавовняні ковдри, які нам видали, майже не допомагали. Хоча була ще осінь, але холод стояв лютий. Дванадцять довгих годин ми переверталися з боку на бік: засинали хіба на кілька хвилин, замерзали і знову прокидалися. Ми не могли курити, бо весь тютюн, який вдалося пронести всередину, лежав у одязі, який віддадуть тільки зранку. По всьому коридору було чути стогони, а подекуди й гучні прокльони. Ніхто, думаю, не поспав тоді більше двох годин.

Вранці після сніданку й лікарського огляду старший наглядач загнав нас у їдальню й зачинив за нами двері. Це була побілена кімната з кам'яною підлогою, невимовно похмура, з запахом в'язниці й мебльована тільки сосновими столами й лавками. Заґратовані вікна надто високо, щоб можна було побачити вулицю, а з усіх прикрас — лише годинник і примірник правил поведінки в будинку праці. Скупчені на лавках лікоть до ліктя, ми вже знудилися, хоча була ще заледве восьма ранку. Робити не було чого, про що поговорити теж, не було навіть місця, щоб рухатися. Єдина втіха — можливість курити, оскільки на куріння зважали, тільки якщо заставали тебе з цигаркою. Скотті, маленький волохатий волоцюга з акцентом уродженця Ґлазґо, що довго прожив в Іст-Енді, залишився без тютюну, бо його бляшанка з недопалками під час обшуку випала з чобота й була конфіскована. Я поділився з ним своїми запасами. Ми курили потай і, коли чули наближення старшого наглядача, ховали самокрутки в кишеню, як школярі.

Більшість волоцюг безперервно просиділи ці десять годин у незручній позі, без свіжого повітря. Бог знає, як вони це витерпіли. Мені пощастило більше, ніж іншим, оскільки о десятій старший наглядач забрав кількох людей працювати й вибрав мене допомагати на кухні будинку праці — на найбільш жадану роботу. Це, як і чистий рушник, було результатом магічної сили слова «джентльмен».

У кухні ніякої роботи не було, тож я прокрався у невеликий сарай, де зберігали картоплю й де кілька жебраків з будинку праці ховалися від недільної ранкової служби. Там були зручні для сидіння пакувальні ящики, кілька старих номерів «Фемілі Геральд» і навіть копія «Раффлз[235]» з місцевої бібліотеки. Жебраки цікаво розповідали про життя у будинку праці. Серед іншого вони сказали мені, що найненависнішою річчю в будинку була уніформа — тавро благодійності. Якби людям дозволяли носити власний одяг, принаймні кашкет і шарф, вони б не заперечували бути жебраками. Потім я пообідав у їхній їдальні — це була порція, достатня для удава, — найбільша порція, яку я з'їв з часу мого першого дня в «Готелі X». Як розповіли жебраки, зазвичай їх так перегодовують тільки в неділю, а решту тижня потім недогодовують. Після обіду кухар звелів мені вимити посуд і викинути недоїдки. Марнотратство було приголомшливим і, враховуючи обставини, вражаючим. Шматки м'яса, відра огризків хліба й овочів викидалися разом з іншим сміттям і притрушувалися спитою чайною заваркою. Я до краю наповнив п'ять сміттєвих баків цілком їстівною їжею. А тим часом п'ятдесят волоцюг сиділи в цвяху напівголодними, отримавши лише обід з хліба й сиру та, можливо, кількох варених картоплин на честь неділі. Як пояснили жебраки, викидати їжу, а не віддавати її безпритульним, було свідомим рішенням.

О третій я повернувся до цвяха. Волоцюги сиділи там з восьмої в такій тісноті, що не могли і ліктем поворухнути, й ледь не божеволіли від нудьги. Куріння вже не допомагало, бо тютюн волоцюги — це недопалки, яких вистачає лише на кілька годин, коли ти залишаєшся віддалі тротуарів. Більшість людей були надто знуджені навіть щоб розмовляти. Вони просто сиділи рядком на лавках, втупившись у порожнечу, їхні неголені обличчя роздирали позіхання на весь рот. У кімнаті тхнуло нудьгою.

Падді, в якого від твердої лавки вже болів зад, геть зажурився, а я, щоб якось згаяти час, розмовляв з дещо зарозумілим волоцюгою, молодим теслею, що носив комірець і краватку й залишався на вулиці, як він казав, через брак інструментів. Він тримався осторонь від інших і вважав себе не безхатьком, а вільним мандрівником. Хлопець мав літературні смаки й носив у кишені примірник «Квентіна Дорварда[236]». Він розповів мені, що ніколи не ночував у цвяху, якщо тільки не голодував, і віддав перевагу ночівлі під парканами чи у скиртах. Якийсь час він жебракував по південному узбережжю, ночуючи у купальнях.

Ми говорили про життя на вулиці. Він критикував систему, що примушує волоцюг по чотирнадцять годин на добу сидіти в цвяху, а інші десять перебувати в дорозі, уникаючи поліції. Розповів і про свій випадок — уже шість місяців він живе за рахунок суспільства, але ніхто не готовий вділити йому кілька фунтів на інструменти, щоб дати можливість заробляти самому. Це ідіотизм, казав він.

Тоді я розповів йому про марнування їжі на кухні будинку праці й що я про це думаю. Тут він раптово змінив свій тон. Я побачив, як у ньому прокинувся статечний парафіянин, що спить у кожному англійському робітникові. Хоча він і голодував разом з усіма, але одразу знайшов причини, чому їжу треба викидати, а не віддавати волоцюгам. Він вкрай суворо мене відчитав.

— Вони змушені так чинити, — сказав він. — Якщо зробити такі місця надто зручними, то тут товктиметься непотріб з усієї країни. Погана їжа — єдине, що їх відлякує. Усі ці волоцюги надто ледачі, щоб працювати, і їх уже не виправити. Тож не варто заохочувати цих покидьків.

Я спробував йому заперечити, але він не слухав і знай торочив своє:

— Не варто співчувати всім цим волоцюгам — вони покидьки. Не треба міряти їх тією ж міркою, що й таких людей, як ми з тобою. Вони покидьки, просто покидьки.

Цікаво було чути, як вправно він відокремлював себе від «усіх цих волоцюг». Він жив на вулиці вже шість місяців, але переконував, що перед Божими очима він — не волоцюга. Думаю, є чимало безхатьків, які дякують Богові за те, що вони не волоцюги. Це як туристи, які збиткуються з туристів.

Так минуло три години. О шостій подали вечерю, яка виявилася вкрай неїстівною. Хліб, який був черствий ще вранці (його нарізали в суботу ввечері), тепер був твердим, як корабельні сухарі. На щастя, там була якась намазка, тож ми зішкребли її, а це вже краще, ніж нічого. Чверть на сьому нас розвели по ліжках. Прибули нові волоцюги, і, щоб не селити нас разом (для запобігання поширенню заразних хвороб), новоприбулих відвели в камери, а нас — у загальні спальні. Наша спальня скидалася на стодолу з тридцятьма ліжками, що стояли майже впритул одне до одного, і діжкою, що слугувала спільним туалетом. Вона пекельно смерділа, а літні волоцюги кашляли й піднімалися всю ніч. Попри це, оскільки нас тут ночувало багато, то в кімнаті принаймні стало тепло й ми змогли трохи поспати.

Ми розбіглися о десятій наступного ранку після лікарського огляду, отримавши на дорогу по шматку хліба з сиром. Вільям і Фред, які мали цілий шилінг, настромили свої шматки хліба на огорожу цвяха — на знак протесту, як вони казали. Це був другий цвях у Кенті, де вони здійняли забагато галасу, щоб їх знов туди пустили, і їм це здавалося смішним. Як на волоцюг, вони були веселими хлопцями. Якийсь недоумок (у кожному зібранні волоцюг завжди є один недоумок) сказав, що надто втомлений, щоб іти, й чіплявся за огорожу, доки старший наглядач не вигнав його, давши наостанок копняка. Ми з Падді вирушили на північ, до Лондона. Більшість інших пішли в цвях Ід Гілл, який називали одним з найгірших в Англії[237].

Знову стояла чудова осіння днина, й дорога була тихою, майже без машин. Повітря після цвяхового задушливого смороду поту, мила й випорожнень пахнуло шипшиною. Здавалося, що нас, волоцюг, тут лише двоє. Аж раптом я почув квапливі кроки позаду і як хтось гукає. Це був маленький Скотті, волоцюга з Ґлазґо, що, задихаючись, наздоганяв нас. Дружньо і вдячно усміхаючись, він дістав з кишені іржаву бляшанку.

— Ось, мужик, — сказав він сердечно. — З мене пара бичків. Учора мене крепко виручив куривом. Старший, як нас випускали, банку мою назад оддав. Добро за добро, тримай.

І він поклав мені в долоню кілька мокрих, погнутих, огидних недопалків.