У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 18

Одного суботнього вечора в бістро Шарлі розповів нам цікаву історію. Спробуйте уявити його: напідпитку, але достатньо тверезого, щоб говорити зв'язно. Він постукав по цинковій барній стійці й зажадав тиші:

— Тихо, messieurs et dames, тихо, я благаю вас! Послухайте історію, яку я хочу вам розповісти. Це пам'ятна історія, повчальна історія, один з подарунків вишуканого й цивілізованого життя. Тихо, messieurs et dames! Це трапилося, коли я перебував у скруті. Ви знаєте, як це прикро, коли витончена людина має переживати такі труднощі. Грошей з дому мені не прислали, я позакладав уже геть усе, й мені не лишалося нічого, окрім як працювати, чого, звісно, я робити не міг. Я жив тоді з дівчиною — її звали Івон, — дебелою недоумкуватою сільською дівчиною, як наша Азая, з білявим волоссям і товстими ногами. Ми обоє не мали чого їсти вже три дні. Моп Dieu[155], яке страждання! Дівчина тинялася туди-сюди кімнатою, приклавши руки до живота, завиваючи, як пес, що помирає з голоду. Це було жахливо.

Але для розумної людини немає нічого неможливого. Я запитав себе: «Як найпростіше, не працюючи, отримати гроші?» І відповідь прийшла блискавично: «Жінка може легко отримати гроші. Хіба немає в кожної жінки чогось, що можна продати?» Тоді, доки я лежав, розмірковуючи, що б я зробив, якби був жінкою, мені спала на думку ідея. Я згадав про урядові лікарні для матерів — ви знаєте про урядові лікарні для матерів? Це таке місце, де enceinte[156]жінки отримують їжу й ніхто не ставить їм запитань. Це робиться для заохочення народжуваності. Кожна жінка може піти туди й попросити їжі — і її відразу ж нагодують.

«Моп Dieu! — подумав я. — Якби ж я був жінкою! Я б міг їсти там щодня. Ніхто ж не може без огляду напевне сказати, жінка enceinte чи ні?»

Я повернувся до Івон.

— Припини це нестерпне виття, — сказав я. — Я придумав, як дістати їжу.

— Як? — запитала вона.

— Дуже просто, — відповів я. — Піди до урядової лікарні для матерів. Скажи їм, що ти enceinte, і попроси їжі. Вони дадуть тобі нормально попоїсти й не ставитимуть жодних запитань.

Івон перелякалася.

— Mais топ Dieu! — вигукнула вона. — Я ж не enceinte!

— Кого це обходить? — відповів я. — Це легко виправити. Тобі потрібна лише подушка — чи, може, дві. Це одкровення з небес, та chère. Не відмовляйся від нього.

Зрештою я її переконав, тож ми позичили подушку, я підготував Івон і відвів до лікарні для матерів. Там їй дуже зраділи. Вони дали їй капустяного супу, рагу з телятини, картопляного пюре, хліба, сиру, пива й купу всіляких порад щодо дитини. Івон їла, доки мало не луснула, й змогла винести в кишені трохи хліба й сиру для мене. Я приводив її туди щодня, аж доки у мене знов з'явилися гроші. Мій розум нас урятував.

Усе було добре, аж якось одного дня, коли ми гуляли бульваром Пор-Руаяль, поряд з казармами, Івон раптом роззявила рота, почервоніла, зблідла, а потім знов почервоніла.

— Mon Dieu! — вигукнула вона. — Дивися, хто йде! Це ж старша сестра з лікарні для матерів. Мені кінець!

— Швидко! — скомандував я. — Побігли! Але було запізно. Сестра впізнала Івон і, усміхаючись, підійшла до нас. Це була огрядна жінка в золотому пенсне й з червоними, як шкірка яблука, щоками. Жінка надокучливого материнського типу.

— Сподіваюсь, у тебе все добре, та petite? — запитала вона привітно. — Із твоїм малюком, сподіваюсь, теж усе гаразд? Це хлопчик, як ти й хотіла?

Івон почала тремтіти так сильно, що мені довелося стиснути її руку.

— Ні, — відповіла вона нарешті.

— О, тоді, évidemment[157], це була дівчинка?

Але Івон — ідіотка! — цілком втратила глузд і знову повторила:

— Ні...

Сестра розгубилася.

— Comment[158]! — вигукнула вона. — І не хлопчик, і не дівчинка! Але як це можливо?

Погодьтеся, messieurs et dames, що це був небезпечний момент. Івон побуряковіла й ладна була розревітися, ще мить — і вона б у всьому зізналася. Бог знає, що б тоді трапилося. Але я зберігав розсудливість, втрутився й урятував ситуацію.

— Це були двійнята, — відповів я спокійно.

— Двійнята! — вигукнула сестра. Вона була настільки втішена, що взяла Івон за плечі й поцілувала в обидві щоки.

— Так, двійнята...