У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 16

Минав час, і не було помітно жодних ознак, що «Оберж де Жеан Коттар» збирається відкриватися. Якось одного дня ми з Борисом прийшли туди в обідню перерву й з'ясували, що нічого не змінилося, крім непристойних картин і того, що кредиторів було вже не двоє, а троє. Патрон привітав нас зі своєю звичною ввічливістю, а наступної миті звернувся до мене (свого перспективного посудомийника) й позичив п'ять франків. Після цього я впевнився, що ресторан так і залишиться тільки словами. Патрон, втім, знову заявив, що ресторан відкриється «рівно за два тижні», й відрекомендував нас жінці, яка мала куховарити, балтійській росіянці п'яти футів зростом і один ярд у стегнах. Вона розповіла нам, що була співачкою до того, як стати кухаркою, дуже артистична й любить англійську літературу, особливо La Case de l'Oncle Tom[140].

Протягом двох тижнів я вже так звик до рутини життя плонжера, що не міг уявити нічого іншого. Це було життя майже без несподіванок. За чверть до шостої ти схоплюєшся, влазиш у зашкарублий від жиру одяг і вибігаєш з немитим обличчям і закляклими м'язами. Ще тільки світає, вікна світяться лише в робітничих кав'ярнях. Небо нагадує величезну пласку стіну кобальтового кольору з дахами й шпилями з чорного паперу, приклеєними до неї. Сонні чоловіки підмітають тротуари десятифутовими мітлами, а нужденні родини порпаються в сміттєвих баках. Робітники й дівчата зі шматком шоколаду в одній руці й круасаном в іншій вливаються в станції метро. Понуро гуркотять трамваї, теж забиті робітниками. Ти поспішаєш униз на станцію, виборюючи собі місце, — за місце в паризькому метро о шостій ранку доводиться в буквальному сенсі битися, — і стоїш затиснений у хиткому натовпі пасажирів, обличчям до обличчя з якоюсь огидною французькою пикою, що тхне кислим вином і часником. Потім ти спускаєшся в лабіринт підземель готелю й забуваєш про денне світло до другої години, коли сонце вже припікає, а місто чорніє від людей і машин.

Після першого тижня в готелі протягом обідньої перерви я спав або, якщо мав гроші, сидів у бістро. Окрім кількох амбітних офіціантів, що ходили на заняття з англійської, увесь персонал марнував свій вільний час так само. Усі були надто втомлені після ранкової праці, щоб займатися чимось кращим. Іноді півдюжини плонжерів гуртувалися і йшли до бридкого борделю на вулиці де Сьєс, де плата була всього лише п'ять франків і двадцять п'ять сантимів — десять з половиною пенні. Це назвалося «le prix fixe[141]», і свої пригоди там вони переповідали як смішний жарт. Це було улюблене місце відпочинку готельних працівників. Платня плонжерів не давала їм можливості одружуватися, а робота в підвалі, певна річ, не сприяла виховуванню витончених почуттів.

Ще чотири години в підземеллях — і геть спітнілий ти виходиш на холодну вулицю. Там світять ліхтарі — дивним фіолетуватим сяйвом паризьких ліхтарів, — а за річкою Ейфелева вежа виблискує від низу до верху зигзагоподібними рекламними конструкціями, неначе велетенськими вогняними зміями. Плавно й тихо котяться потоки машин, жінки, виглядаючи вишукано в тьмяному світлі, прогулюються вперед-назад галереями. Часом одна з них кидала погляд на Бориса чи на мене, але, помітивши наш засмальцьований одяг, швидко відводила очі. Далі ти знов б'єшся за своє місце в метро й дістаєшся додому о десятій. Зазвичай з десятої до півночі я сидів у маленькому бістро на нашій вулиці — напівпідвальному приміщенні, куди вчащали арабські землекопи. Через постійні бійки це було неприємне місце — іноді я навіть бачив, як вони кидалися пляшками, одного разу зі страхітливими наслідками, — але зазвичай араби билися між собою і християн не чіпали. Арабський напій «ракі» був дуже дешевим, і бістро працювало цілодобово, оскільки араби — щасливі люди — мали силу працювати весь день і пити всю ніч.

Це було типове життя плонжера, і на той час воно зовсім не здавалося мені поганим. У мене не було відчуття злиденності, оскільки навіть після виплати оренди й витрат на тютюн, дорогу та їжу в неділю я все ще мав по чотири франки щодня на випивку, а чотири франки — це ціле багатство. У цьому було — хоча це й складно передати словами — певне обважніле задоволення життям, що стало таким простим, задоволення, яке міг би відчувати добре нагодований звір. Адже немає нічого простішого за життя плонжера. Він живе в ритмі між роботою й сном, без часу на думки, заледве свідомий існування довколишнього світу. Його Париж стиснувся до готелю, метро, кількох бістро та його ліжка. Якщо він кудись і вибирається, то лише на кілька вулиць далі, щоб якась дівчина з обслуги посиділа в нього на колінах, поглинаючи устриці й пиво. У вихідний він залишається в ліжку до обіду, одягає чисту сорочку, грає в кості на випивку, а потім знов повертається в ліжко. Для нього ніщо не є реальним, крім boulot, випивки та сну, і серед цього найважливішим є сон.

Однієї ночі перед світанком під моїм вікном сталося вбивство. Мене розбудив несамовитий галас, і, підійшовши до вікна, я побачив чоловіка, що лежав розпластаний на бруківці. Я бачив трьох убивць, що втікали вулицею. Кілька пожильців спустилися вниз і переконалися, що чоловік справді мертвий — його череп проломили шматком свинцевої труби. Я пам'ятаю колір його крові, дивно багряний, як вино, і коли я повертався додому наступного вечора, вона все ще залишалася на бруківці. Розповідали, що школярі прибігали бозна-звідки, щоб на неї подивитися. Але коли я про це згадую, що мене вражає, то це факт, що через три хвилини після вбивства я вже знову заснув. І такими були більшість людей на нашій вулиці. Ми переконалися, що чоловікові вже не допомогти, й одразу пішли спати. Ми були робочим людом, тож який сенс марнувати сон через убивство?

Робота в готелі навчила мене по-справжньому цінувати сон, так само як голод відкрив мені справжню цінність їжі. Сон перестав бути суто фізіологічною необхідністю, він став чимось звабливим, радше спокусою, ніж відпочинком. У мене більше не було проблем з клопами. Маріо підказав мені надійний засіб їх спекатися — густо насипати на постіль перець. Через нього я чхав, але для клопів він був просто нестерпний, і вони емігрували до інших кімнат.