У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 33

Двох фунтів, які мені дав Б., вистачило приблизно на десять днів. Так довго ми протрималися на них завдяки Падді, що вмів заощаджувати й вважав повноцінне харчування навіть раз на день неприпустимим марнотратством. Для нього їжа означала просто хліб з маргарином — вічні чай-з-двома-скибками, які на годину чи дві ошукували голод. Він навчив мене витрачати на прожиття, їжу, ночівлю, тютюн і все інше по півкрони на день. Падді також умудрявся заробити кілька додаткових шилінгів, «кресаючи» вечорами. Це була ризикована робота, оскільки незаконна, але прибуток якийсь давала і поповнювала наші грошові запаси.

Одного ранку ми спробували влаштуватися попрацювати живою рекламою. О п'ятій ми були у провулку біля дверей якоїсь контори, але там уже вишикувалася черга з тридцяти чи сорока людей, і за дві години нам повідомили, що більше роботи немає. Втратили ми небагато, бо працювати живою рекламою — заняття, якому не позаздриш. Платять по три шилінґи за десять годин роботи — роботи важкої, особливо у вітряну погоду, і байдикувати не випадає, бо наглядач часто приходить перевірити, чи всі на місцях. Окрім того живою рекламою наймають лише на день, іноді на три дні й ніколи на тиждень, тож людям від ранку доводиться годинами чекати в черзі на роботу. Кількість безробітних, готових працювати, робить їх безсилими у боротьбі за кращі умови. Заняття, про яке мріють усі, хто працює живою рекламою, — роздавати рекламні листівки, що оплачується за тією ж ставкою. Якщо ви бачите людину, що роздає листівки, то можете допомогти їй, взявши одну, адже їхній робочий день закінчується лише тоді, коли все роздано.

Тим часом ми продовжували жити життям нічліжки — жалюгідним, позбавленим подій життям убивчої нудьги. Ми днями не мали чого робити, крім як сидіти в підземній кухні, читаючи вчорашню газету чи, якщо вдавалося його роздобути, старий номер «Юніон Джека[224]». У цю пору часто дощило, тож усі, хто приходив з вулиці, парували, й на кухні страшенно смерділо. Єдиною радістю були періодичні чай-з-двома-скибками. Я не знаю, скільки людей живе так у Лондоні, але щонайменше тисячі. Що ж до Падді, то для нього це був найкращий час за останні два роки. Усі перерви між життям на вулиці, час, коли йому вдавалося отримати кілька шилінгів, минали саме так. На вулиці було гірше. Слухаючи його скімливий голос — він завжди скімлив, коли не їв, — ставало зрозуміло, якою тортурою для нього було безробіття. Люди помиляються, коли думають, що безробітні переймаються тільки втратою своєї платні. Навпаки, безграмотна людина, що звикла до праці, потребує роботи навіть більше, ніж грошей. Освічена людина може легше впоратися з вимушеним неробством, яке є одним з найбільших лих бідності. Водночас такі люди, як Падді, що не мають чим себе зайняти, без роботи почуваються, як пес на ланцюгу. Тому це цілковита нісенітниця вважати, що найбільше співчуття потребують ті, хто «опустився». Хто справді заслуговує на співчуття, то це людина, яка від самого початку була внизу й переживає бідність, маючи чистий, безпорадний розум.

Це був нудний час, і я мало що про нього пам'ятаю, за винятком розмов з Тупаком. Якось у притулок насунула компанія благодійників. Ми з Падді саме виходили, а коли повернулися на обід, почули внизу звуки музики. Ми спустилися й побачили трьох поважних людей, добре вбраних, що правили релігійну службу на нашій кухні. Вони виглядали суворо, преподобний був у сюртуку, пані сиділа за фісгармонією, а юнак з гострим підборіддям грався розп'яттям. Видавалося, що вони взагалі без будь-якого запрошення зайшли й почали службу.

Було приємно спостерігати, як на це вторгнення реагували пожильці. Вони жодним чином не були грубими з благодійниками, а просто ігнорували їх. За спільною згодою всі присутні на кухні — може, із сотню людей — поводилися так, неначе благодійників не існувало. Так, вони терпляче стояли тут зі своїми співами і напучуваннями, але на них зважали не більше, ніж якби вони були трійкою вуховерток[225]. Джентльмен у сюртуку правив службу, проте з неї й слова не було чути — все тонуло в звичному галасі пісень, лайок й дзенькоту каструль. Чоловіки сиділи за обідом і грали в карти за три фути від фісгармонії, мирно її ігноруючи. Зрештою благодійники здалися й забралися геть — їх жодним чином ніхто й ніяк не образив, але й жодної уваги не звернув. Поза сумнівом, вони втішалися думкою про те, якої мужності треба, щоб «без спонуки спуститися у найнижчі глибини[226]».

Тупак сказав, що ці люди приходять до притулку кілька разів на місяць. Вони мали вплив на поліцію, тож уповноважений не міг їх не пустити. Дивовижною є людська впевненість у тому, що вони мають право проповідувати й напучувати тебе, щойно твій дохід падає нижче певного рівня.

Через дев'ять днів від двох фунтів Б. залишилися шилінґ і дев'ять пенсів. Ми з Падді відклали вісімнадцять пенсів, щоб заплатити за ліжка, й витратили три на звичні чай-з-двома-скибками, які розділили на двох — радше закуску, ніж сніданок. До обіду ми вже були до біса голодні, й Падді згадав про церкву поряд зі станцією Кінґз-Крос, де раз на тиждень волоцюгам роздавали безкоштовний чай. Сьогодні був якраз той день, тож ми вирішили туди навідатися. Тупак, хоча погода була дощовою й у нього не залишилося майже ні пенні, йти відмовився, сказавши, що церкви — не його стиль.

Біля церкви вже чекали близько сотні людей — брудні типи, що злетілися звідусіль на безкоштовний чай, як шуліки на мертвого буйвола. Невдовзі двері відчинилися й священик з якимись дівчатами повели нас у горішню галерею. Це була церква євангелістів, похмура й підкреслено потворна, з текстами про кров і полум'я на стінах і славословом з тисячею двісті п'ятдесят одним гімном. Читаючи деякі з гімнів, я зробив висновок, що ця книжка могла б правити за антологію поганої поезії. Після чаю мала початися служба, й парафіяни сиділи внизу у нефах церкви. Це був робочий день, тож їх було лише кілька дюжин, переважно жилаві літні жінки, що нагадували курячі тушки. Ми розташувалися на сидіннях галереї й отримали свій чай — по фунтовій банці з-під варення з чаєм і по шість скибок хліба з маргарином кожному. Щойно допили чай, дюжина волоцюг, які сиділи біля дверей, дременули геть, щоб не лишатися на службу, інші залишилися, але не стільки з вдячності, скільки від браку мужності.

Орган видав кілька підготовчих звуків, і почалася служба. Тієї ж миті, неначе за сигналом, волоцюги почали поводитися вкрай нахабно. Важко було повірити, що таке могло відбуватися в церкві. По всій галереї люди, розвалившись на стільцях, сміялися, теревенили, перехилялися через поручні й кидали у парафіян хлібними кульками. Мені ледь не силоміць довелося стримувати свого сусіда, щоб він не запалював цигарки. Волоцюги ставилися до служби, як до комедійної вистави. Служба й справді була досить сміховинна — з тих, де раптово кричать «Алілуя!» і виголошують нескінченні імпровізовані молитви, — але поведінка волоцюг переходила всякі межі. Серед парафіян був старий чолов'яга — Брат Бутл чи щось таке, — якого часто запрошували прочитати молитву, й коли він підводився, волоцюги починали тупати ногами, як у театрі. Вони розповідали, що на попередній службі той читав імпровізовану молитву двадцять п'ять хвилин, аж доки його не зупинив священик. Одного разу, коли Брат Бутл підвівся, хтось із волоцюг вигукнув: «Ставлю один до двох, що цей раз не поб'є й семи хвилин!» — так гучно, що це мала чути вся церква. Зрештою нас стало чути дужче, ніж священика. Кілька разів хтось з парафіян обурено намагався нас зацитькати, але марно. Ми були налаштовані глузувати зі служби, й ніхто не міг нас зупинити.

Це була дика, досить огидна сцена. Внизу сиділа купка простих людей з добрими намірами, що, як могли, намагалися молитися, а над ними розташувалася сотня людей, яких вони нагодували і які навмисне робили молитву неможливою. Глузуючи з них, з галереї шкірилося коло брудних, зарослих облич. Що могли вдіяти кілька жінок і літніх чоловіків проти сотні вороже налаштованих волоцюг? Вони боялися нас, а ми відверто над ними знущалися. Це була помста за приниження від того, що вони нас нагодували.

Священик, однак, був сміливою людиною. Він упевнено й розмірено відчитав проповідь про Ісуса й спромігся майже цілковито проігнорувати хихотіння й теревені нагорі. Але зрештою, коли йому, мабуть, урвався терпець, він гучно оголосив:

— В останні хвилини своєї проповіді я звертаюся до грішників, яким немає порятунку!

Сказавши це, він перевів погляд на галерею й продовжував дивитися туди наступні п'ять хвилин, щоб не було жодних сумнівів, хто буде врятований, а кому порятунку немає. Але хіба нас це обходило! Навіть у той час, коли священик погрожував нам геєною вогненною, ми скручували цигарки, а після останнього «амінь» з криками затарабанили вниз сходами, багато хто домовлявся повернутися за безкоштовним чаєм наступного тижня.

Мене зацікавив цей випадок. Це так відрізнялося від звичної поведінки волоцюг — принижено колінкувата, дякуючи за милостиню. Звісно, відповідь полягала в тому, що ми чисельно переважали парафіян і не боялися їх. Той, хто приймає благодійність, майже завжди ненавидить своїх благодійників — це незмінна риса людської природи, — і якщо відчуватиме підтримку п'ятдесяти чи сотні інших, то продемонструє цю ненависть.

Увечері, після безкоштовного чаю, Падді несподівано заробив ще вісімнадцять пенсів «кресанням». Цих грошей вистачало рівно на одну ночівлю, тож ми відклали їх і залишалися голодними до дев'ятої наступного вечора. Тупак, який міг би нас підгодувати, весь день не повертався. Тротуари були мокрими, тож ми пішли до Еліфент-енд-Касл[227], де в нього була точка під накриттям. На щастя, у мене досі лишалося трохи тютюну, тож день видався не найгірший.

О пів на дев'яту Падді повів мене на набережну, де раз на тиждень священик роздавав харчові талони. Під мостом Черін-Крос чекали п'ятдесят людей, віддзеркалюючись у брижах калюж. Серед них були по-справжньому відразливі типи — постійні мешканці набережної, куди стікаються навіть гірші покидьки, ніж у цвяхи. Один з них, пам'ятаю, був одягнений у підперезане мотузкою пальто без ґудзиків, пару зношених штанів і черевики, з яких виглядали його голі пальці. Він був бородатим, як факір, і примудрився заляпати свої груди й плечі якимось жахливим чорним брудом, за консистенцією подібним на китовий жир. При цьому було видно, що від якоїсь лиховісної хвороби його обличчя під брудом і щетиною сніжно-біле, як папір. Говорив він досить добре, як службовець чи старший продавець.

Нарешті прийшов священик, і чоловіки вишикувалися в чергу в тому порядку, в якому прибули. Священик був приємний на вигляд, повнуватий, моложавий і дивовижно схожий на Шарлі, мого паризького приятеля. Сором'язливий, розгублений, він нічого не говорив, окрім короткого привітання. Він просто квапливо пройшовся вздовж шеренги людей, видаючи кожному по талону й не чекаючи на подяку. Як результат, волоцюги справді були йому вдячні, й усі погоджувалися, що цей священик — до біса добрий чолов'яга. Хтось (гадаю, священик теж мав це почути) вигукнув: «Так, цей ніколи не стане єпископом!» — що, звісно, задумувалося як щирий комплімент.

Талони коштували по шість пенсів за штуку і призначалися для їдальні неподалік. Діставшись туди, ми з'ясували, що власник ошукує волоцюг, які не можуть піти деінде, й за талон дає їжі лише на чотири пенси. Ми з Падді об'єднали свої талони й отримали порцію, яка у пересічній кав'ярні коштувала б сім чи щонайбільше вісім пенсів. Священик роздавав талонів більше, ніж на фунт, тож власник відверто ошукував волоцюг десь на сім чи й більше шилінгів на тиждень. Такі знущання є звичною частиною життя безпритульних, і так триватиме доти, доки їм замість грошей будуть видавати харчові талони.

Ми з Падді повернулися до нічліжки, все ще голодні, повешталися кухнею, заміняючи їжу теплом від вогню. О пів на одинадцяту прийшов Тупак, виснажений і втомлений, оскільки його покалічена нога перетворювала ходьбу на муку. Він не заробив скриверством жодного пенні, усі точки під накриттям були зайняті, тож він кілька годин просто жебракував, пильнуючи, щоб поряд не було поліцейських. Йому вдалося зібрати вісім пенсів — без одного пенні плата на ночівлю. Час, коли треба було заплатити, вже давно минув, але він зміг прослизнути всередину, скориставшись недостатньою пильністю уповноваженого. Будь-якої миті його могли викрити й вигнати спати на набережній. Тупак дістав зі своєї кишені речі й розглядав їх, намагаючись вирішити, що продати. Він обрав бритву, відніс її на кухню й за кілька хвилин продав за три пенси — тепер мав достатньо, щоб заплатити за ночівлю, купити кухоль чаю й залишити півпенса на завтра.

Тупак отримав свій кухоль чаю й сів біля вогню просушити одяг. Я помітив, що він п'є чай і сміється, наче з якогось хорошого жарту. Здивований, я запитав, що викликало в нього сміх.

— Це до біса смішно! — відповів він. — Просто жарт для «Панчу[228]». Знаєш, що я утнув?

— Що?

— Продав свою бритву, спершу не поголившись: бісовий дурень!

Він не їв від ранку, пройшов кілька миль з покаліченою ногою, змок до рубця і був за півпенні від голоду. Попри все це він міг сміятися над такою втратою. Ним не можна було не захоплюватися.