У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 28

Падді став моїм напарником на наступні два тижні, і оскільки він був першим волоцюгою, з яким я хоч трохи близько познайомився, то хочу розповісти про нього докладніше. Гадаю, він був типовим волоцюгою, яких в Англії десятки тисяч.

Він був достатньо високим, років тридцяти п'яти, зі світлим волоссям, що починало сивіти, й водянистими блакитними очима. У нього були гарні риси обличчя, але щоки запали й набули того сіруватого, землистого відтінку, який з'являється від дієти з хліба й маргарину. Він був убраний значно краще, ніж більшість волоцюг, у твідовий мисливський жакет і старі штани. Тасьму Падді, очевидно, вважав залишком пристойності, тож, коли вона розточувалася, не лінувався пришивати її назад. Загалом він уважно ставився до свого вигляду, носив бритву й зубну щітку, які ніколи не продавав, хоча вже давно збув і свої «папери», й кишеньковий ніж. Втім, навіть за сто ярдів у ньому можна було розпізнати волоцюгу. Щось було в його непевній ході й манері горбитися, випинаючи плечі вперед, щось по-справжньому жалюгідне. З того, як він ходить, ти інстинктивно відчуваєш, що він радше дасть себе вдарити, ніж ударить сам.

Падді виріс в Ірландії, відслужив два роки під час війни, а тоді працював на фабриці з полірування металу, втративши роботу два роки тому. Він жахливо соромився того, що став безпритульним, але навчився жити, як справжній волоцюга. Він безперервно оглядав тротуари, ніколи не пропускаючи недопалків чи навіть порожніх сигаретних пачок, папір з яких використовував для скрутки цигарок. На шляху до Едб'юрі він підібрав на тротуарі газетний пакунок, в якому були два дуже зашмульгані по краях бутерброди з бараниною, й наполіг, щоб розділити їх зі мною. Він ніколи не проходив повз автомати, не спробувавши смикнути за руків'я, оскільки, як він казав, іноді вони виходили з ладу й видавали пенні. Втім, йому бракувало сміливості на справжній злочин. Якось ми були на околицях Ромтона, й Падді помітив на порозі пляшку молока, очевидно помилково залишену там. Голодно на неї поглядаючи, він, втім, не зупинився.

— Боже! — вигукнув він. — Хороша їда пропадає. А хтось би міг її й стирити, га? Льогко стирити.

Я бачив, що він подумує «стирити» її власноруч. Він роззирнувся довкола. На тихій житловій вулиці нікого не було видно. Хворобливе понуре обличчя Падді набуло тужливого вигляду від жадання того молока. Зрештою він відвернувся, сумно сказавши:

— Хай стоїть, підем. Красти не годиться. Слава Богу, я ше ніколи нічо' не крав.

Доброчесним він був через страх, породжений голодом. Якби він хоча б два чи три рази добряче поїв, то насмілився б украсти молоко.

У нього було дві теми для розмови: сором і ганьба від того, що він став волоцюгою, і найкращі способи роздобути дармову їжу. Доки ми тинялися вулицями, він скімливим, сповненим жалю до себе голосом безперервно продовжував теревенити ірландською говіркою:

— Жити на вулиці — хуже нема, га? Серце болить ночувать у бісових цвяхах. Але що зробиш, га? Я мяса не їв вже місяця два, ботінки протер, і ***, Господи! Зайти б до цих чортових женських монастирів по дорозі на Ебд'юрі на чашку чая! Там дають хорошу чашку чая. Ох, і що б то чоловіку було без релігії? Мені наливали і при женських монастирях, і в баптистів, і в англікан, і багатьох других. Сам я католик. Якщо чесно, то не сповідався сімнадцять год, але вірю досі, знаєш. І чортові женські монастирі — який тіки в них чай... Він продовжував говорити так увесь день, майже без упину.

Його неосвіченість була безмірною і вражаючою. Якось він запитав мене, наприклад, чи Наполеон жив до Христа, чи після. Іншого разу, коли я розглядав вітрину книгарні, він дуже розхвилювався, бо одна з книжок називалася «Про наслідування Христу[199]». Йому це здалося блюзнірством. «Якого біса вони хочуть наслідувати Йому?» — запитав він сердито. Читати він умів, але відчував до книжок таку собі ненависть. По дорозі з Ромтона до Едб'юрі я зайшов до громадської бібліотеки, й хоча Падді не хотів читати, я запропонував йому бодай дати спочинок ногам. Але він вирішив почекати на тротуарі. «Нє, — відповів він, — мене верне від вигляду тої чортової писанини».

Як і більшість волоцюг, він був схиблений на сірниках. Коли я його зустрів, у нього була ціла коробка, але я жодного разу не бачив, щоб Падді використав хоч один, і постійно дорікав мені за марнотратство, коли я використовував свій. Сам він прикурював у перехожих, й іноді радше півгодини не курив, ніж марнував сірника.

Жаль до себе був головною рисою його характеру. Його ні на мить не полишала думка про те, як йому не поталанило. Без жодних видимих причин він уривав тривалу мовчанку вигуком: «А одежа бачив яка дорога стала?» або «Той чай у цвяху не чай, а моча», неначе більше не було про що подумати. Була в нього й ница, повзуча ненависть до кожного, кому поталанило більше, — не до багатих, бо вони були поза його соціальним горизонтом, а до людей, що мали роботу. Він жадав роботи, як митець жадає слави. Якщо він бачив старого чоловіка за роботою, то гірко зауважував: «Бачиш, дєд забирає роботу в молодих і здорових». Або ж, якщо це був якийсь хлопчик, то «Ось такі молоді чортенята відбирають у нас хліб». Усі іноземці для нього були «бісовими даго[200]», оскільки в його уяві саме на іноземцях лежала відповідальність за безробіття.

Він дивився на жінок із сумішшю жадання й ненависті. Молоді вродливі жінки були надто недосяжними, щоб навіть думати про них, але в нього слина котилася від вигляду повій. Коли повз проходила пара підстаркуватих істот з підмальованими яскраво-червоними губами, бліде обличчя Падді рожевіло, він озирався й голодно на них витріщався. «Простітутки!» — бурмотів він, неначе хлопчак біля вітрини кондитерської. Якось він сказав мені, що вже два роки не мав справи з жінками — тобто відколи втратив роботу, — й уже забув, що задивлятися можна не лише на повій. Він був пересічним волоцюгою — упослідженим, заздрісним, подібним на шакала типом.

Попри все, Падді був хорошим хлопцем, від природи щедрим і спроможним розділити останню скоринку хліба з другом. Ба більше, він не раз і справді ділився зі мною своїм останнім шматком. Мабуть, він міг би працювати, якби повноцінно поїв кілька місяців, але два роки на хлібові й маргарині безнадійно його послабили. Він жив на цій огидній подобі їжі, доки його розум і тіло й самі не стали непевним матеріалом. Його мужність зруйнувало недоїдання, а не якась вроджена вада.