У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 38

Залишивши цвях у Лоуер Бінфілді, ми з Падді заробили півкрони за прополювання і прибирання в чиємусь саду, переночували в Кромлі й вирушили назад до Лондона. За день чи два я попрощався з Падді. Б. позичив мені ще два фунти, протриматися на які треба було лише вісім днів, тож на цьому мої поневіряння скінчилися. З моїм тихим недоумком усе виявилося не так добре, як я очікував, але й не так погано, щоб я хотів повернутися до цвяха чи в «Оберж де Жеан Коттар».

Падді вирушив до Портсмута, де мав приятеля, що обіцяв допомогти йому знайти роботу, й відтоді ми більше не бачилися. Нещодавно мені розповідали, наче його на смерть збила машина, але можливо, що йшлося про когось іншого. Останні новини від Тупака я отримав три дні тому. Він у Вендзворсі, де два тижні сидітиме за жебрацтво. Не думаю, що він дуже цим переймається.

На цьому моя історія завершується. Вона досить тривіальна, і я можу сподіватися лише, що вона цікава в тому сенсі, в якому є цікавими щоденники про подорожі. Щонайменше я можу сказати, що ось такий світ чекає на вас, якщо колись залишитеся без копійки. Іноді я хочу дослідити цей світ ґрунтовніше. Я хотів би ще познайомитися з такими людьми, як Маріо, Падді чи жебрак Білл не у випадкових розмовах, а по-справжньому. Я хотів би зрозуміти, що відбувається у душах плонжерів, волоцюг і тих, хто спить на набережній. Зараз мені здається, що я побачив тільки краєчок бідності. Однак є кілька речей, які я справді зрозумів, перебуваючи в злиднях. Я ніколи більше не вважатиму всіх волоцюг п'яними негідниками, не чекатиму від жебрака вдячності, подаючи йому пенні, не дивуватимусь, що безробітним людям бракує енергії, не підтримуватиму Армію спасіння, не закладатиму свій одяг, не відмовлюся взяти рекламну листівку й не насолоджуватимуся їжею у розкішному ресторані. І це лише початок.

Кінець