У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 7

Мої гроші танули — до восьми франків, до чотирьох, до одного франка, до двадцяти п'яти сантимів. Двадцять п'ять сантимів — це пшик, оскільки купити за них можна хіба газету. Ми кілька днів трималися на сухому хлібові, а тоді я два з половиною дні взагалі нічого не їв. Це був неприємний досвід. Є люди, що голодують для оздоровлення по три й більше тижні, й вони кажуть, що не їсти стає навіть приємно після четвертого дня. Я не знаю, ніколи не голодував більше трьох. Можливо, воно інакше для тих, хто робить це добровільно й не починає з недоїдання.

Першого дня, надто млявий, щоб шукати роботу, я позичив вудку й пішов рибалити на Сену, використовуючи мух як наживку. Я сподівався наловити щось на обід, але, звісно, мені це не вдалося. У Сені купа плотви, але вона порозумнішала за час облоги Парижа, й відтоді ніхто не міг її зловити інакше як у сіті. Наступного дня я думав закласти своє пальто, але до ломбарду було надто далеко йти, тож я залишився в ліжку, читаючи «Мемуари Шерлока Голмса». Це все, на що я почувався спроможним без їжі. Голод заганяє тебе у геть безхребетний, безмозкий стан, що найбільше подібний на наслідки грипу. Неначе ти перетворюєшся на медузу чи з тебе викачали всю кров і замінили її на теплу воду. Мій головний спогад про голод — цілковита млявість. Це, а також потреба постійно й часто спльовувати, причому слина стає зовсім білою і шерстистою, схожою на виділення личинки пінниці[62]. Я не знаю, чому так відбувається, але це помічають усі, хто не їсть кілька днів.

Третього ранку я почувався значно краще. Я зрозумів, що маю негайно щось зробити, й вирішив піти попросити Бориса поділитися зі мною його двома франками, принаймні на день чи два. Коли я прийшов, Борис лежав у ліжку й був неймовірно розлюченим. Щойно я увійшов, він вибухнув, мало не задихаючись:

— Він забрав їх, паскудний злодій! Він забрав їх!

— Хто, що забрав? — запитав я.

— Єврей! Забрав мої два франки, пес, злодій! Він пограбував мене, доки я спав!

Як з'ясувалося, минулого вечора єврей рішуче відмовився платити щоденні два франки. Вони сперечалися і сперечалися, й зрештою єврей погодився дати грошей. Він зробив це, за словами Бориса, у якнайобразливіший спосіб, вибухнувши тирадою про те, який він добрий, і вимагаючи принизливої вдячності. А тоді вранці поцупив гроші, доки Борис ще спав.

Це був шок. Я страшенно засмутився, оскільки дозволив своєму шлункові сподіватися на їжу, а це величезна помилка, коли ти голодний. Втім, Борис, на моє здивування, був далекий від розпачу. Він сів на ліжку, запалив люльку й оцінив ситуацію.

— Тепер слухай, топ аті, ми таки справді у скруті. У нас тільки двадцять п'ять сантимів, і я не думаю, що єврей ще колись заплатить мені два франки. У будь-якому разі, його поведінка стає нестерпною. Ти не повіриш, але однієї ночі він мав нахабство привести сюди жінку, доки я спав на підлозі. Мерзенна тварина! І маю сказати тобі навіть гірше. Єврей збирається вшитися звідси. Він заборгував орендну плату за тиждень і хоче не заплатити, водночас підставивши мене. Якщо єврей втече, я залишусь без житла і патрон забере мою валізу як плату за оренду, хай йому біс! Ми маємо вдатися до сильного ходу.

— Гаразд, але що ми можемо вдіяти? Хіба закласти наші пальта й дістати трохи їжі.

— Ми так, звісно, й зробимо, але спочатку я маю винести свої пожитки з цього будинку. Тільки подумати, що вони заберуть мої світлини! Отож, у мене є план. Я збираюся випередити єврея й вшитися першим. Foutre Іе camp[63] — відступити, розумієш. Думаю, це правильний хід, еге ж?

— Але, любий Борисе, як це можна зробити вдень? Тебе ж упіймають.

— Ну, тут, звісно потрібна стратегія. Наш патрон пильнує, щоб мешканці не вислизали, не заплативши оренду, він з цим уже стикався. Сидячи на прохідній, вони разом із дружиною чергують увесь день, — які тільки скнари ці французи! Однак я придумав спосіб, як це зробити, якщо ти мені допоможеш.

Я був не в найкращому гуморі, щоб допомагати, але запитав у Бориса, що в нього за план. Він пояснив усе дуже детально.

— Отож, слухай. Ми маємо закласти наші пальта. Спочатку сходи до себе й принеси своє пальто. Тоді повертайся сюди й забери моє, щоб винести його під своїм. Віднесеш їх у ломбард на вулиці де Фран Буржуа. За обидва ти отримаєш двадцять франків, якщо пощастить. Тоді йди на берег Сени, набери в кишені камінців, принеси їх сюди й поклади їх у мою валізу. Розумієш задум? Я загорну стільки своїх речей у газету, скільки зможу, й піду запитаю в патрона дорогу до найближчої пральні. Я поводитимуся зухвало й буденно, як розумієш, і, звісно, патрон подумає, що в згортку брудний одяг. Якщо ж він щось запідозрить, як він завжди робить, цей підлий негідник, то підніметься до мене в кімнату й спробує підняти валізу. Відчувши вагу камінців, він подумає, що валіза досі повна. Стратегія, еге ж? Тоді я повернуся й винесу інші свої речі в кишенях.

— А як же валіза?

— А що валіза? Ми її залишимо. Жалюгідна штукенція, коштує десь двадцять франків. Крім того, під час відступу завжди доводиться щось залишати. Згадай Наполеона на Березині[64]! Він залишив цілу армію.

Борис був настільки задоволений своїм планом (він називав його ruse de guerre[65]), що майже забув про голод. Головну проблему — йому більше не буде де спати після втечі — він проігнорував.

Спочатку ruse de guerre спрацювала добре. Я сходив додому за своїм пальтом (це вже дев'ять кілометрів на порожній шлунок) і успішно виніс пальто Бориса. А тоді з'явилася перешкода. Касир у ломбарді, бридкий, похмурий, надокучливий, невисокого зросту чоловік — типовий французький службовець — відмовився приймати пальта, оскільки вони не були запаковані. Він наполягав, що речі треба здавати запакованими або у валізу, або в картонну коробку. Це зіпсувало весь план, оскільки в нас не було коробки й за двадцять п'ять сантимів ми не могли її купити.

Я повернувся й повідомив Борису погані новини.

— Merde! — вилаявся він. — Це ускладнює справу. Що ж, можна, однак, щось придумати. Покладемо пальта у валізу.

— Але як ми пронесемо валізу повз патрона? Він сидить майже під самими дверима прохідної. Це неможливо!

— Як ти легко впадаєш у розпач, топ аті! Де твоя англійська завзятість, про яку я читав? Відвага! Ми все зможемо.

Борис трохи подумав, а тоді вигадав новий хитрий план. Найбільшою проблемою було відволікти увагу патрона принаймні на п'ять секунд, щоб ми могли прослизнути з валізою. Так склалося, що у патрона була лише одна слабина — він цікавився Le Sport[66] і охоче говорив про нього, якщо про це заходила мова. Борис прочитав статтю про велоперегони у старому номері «Петі Паризьєн[67]», роззирнувся на сходах, спустився вниз і почав розмовляти з патроном. Я тим часом чекав на сходах з пальтами в одній руці й валізою в іншій. Борис мав кашлянути, коли настане час діяти. Я чекав і тремтів, оскільки в будь-який момент дружина патрона могла вийти з протилежних дверей прохідної, і гру було б закінчено. Аж ось Борис раптом кашлянув. Я швидко прослизнув повз прохідну на вулицю, втішений, що мої черевики не рипнули. План міг би провалитися, якби Борис був худішим, але його кремезні плечі затуляли двері прохідної. Крім того, він чудово тримався. Він продовжував природно розмовляти й сміятися, й так гучно, що це б заглушило будь-який шум від мого пересування. Коли я був уже далеченько, він вийшов, наздогнав мене за рогом, і ми дременули.

А тоді, після всього пережитого, касир у ломбарді знову відмовився брати пальта. Він сказав мені (відчувалося, як його французька душа насолоджувалася педантичністю відповіді), що в мене немає достатньо документів для встановлення особи. Мого carte d'identité[68] було недостатньо, і я мав показати або паспорт, або конверт з адресою. У Бориса було вдосталь конвертів, але його carte d'identité було недійсним (він його не поновлював, щоб ухилятися від податків), тож ми не могли закласти пальта на його ім'я. Нам лишалося лише стомлено поплентатися до моєї кімнати, взяти необхідні папери й віднести пальта до ломбарду на бульварі Пор-Руаяль.

Я залишив Бориса у своїй кімнаті й вирушив до ломбарду. Діставшись туди, я з'ясував, що там зачинено до четвертої. Зараз було пів на другу, я пройшов уже дванадцять кілометрів і не їв шістдесят годин. Здавалося, доля вирішила позбиткуватися з мене низкою несмішних жартів.

Тоді удача ніби якимось дивом перемінилася. Я повертався додому через вулицю Брока, коли раптом побачив монету в п'ять су, що блищала на бруківці. Я накинувся на неї, поквапився додому, взяв наші інші п'ять су й купив фунт картоплі. Спирту в плиті вистачило тільки довести картоплю до кипіння, але ми заковтнули її без солі й разом з лушпайками. Після цього ми почувалися іншими людьми й сіли грати в шахи, чекаючи на відкриття ломбарду.

Я повернувся туди о четвертій. Особливих сподівань у мене не було, оскільки якщо перед тим я отримав лише сімдесят франків, то що можна чекати за два зношені пальта в картонній валізі? Борис розраховував на двадцять франків, але я підозрював, що дадуть десять чи навіть п'ять. Гірше того, мені могли взагалі відмовити, як бідолашному Numéro 83 того разу. Я сидів у першому ряду, щоб не бачити, як люди сміятимуться, коли клерк скаже п'ять франків.

Нарешті клерк назвав мій номер: «Numéro 117!»

— Так, — відповів я, підводячись.

— П'ятдесят франків?

Мене це вразило майже так само, як минулого разу, коли я почув «сімдесят». Зараз мені здається, що клерк просто переплутав мій номер з чиїмось іншим, оскільки за п'ятдесят франків ці пальта не можна було продати навіть за повну вартість. Я поквапився додому й увійшов до кімнати, мовчки тримаючи руки за спиною. Борис грав проти шахівниці. Він нетерпляче підвів погляд.

— Скільки дали? — вигукнув він. — Що, не двадцять франків? Але ж щонайменше десять. Nom de Dieu[69], п'ять франків — це трохи замало. Mon аті, ти ж не хочеш сказати, що п'ять. Якщо ти скажеш, що дали п'ять, я всерйоз почну думати про самогубство.

Я жбурнув на стіл п'ятдесятифранкову банкноту. Борис побілів, як крейда, а тоді, підстрибнувши, вхопив мою руку й стиснув її, мало не поламавши кістки. Ми вибігли, купили хліба, вина, шматок м'яса, спирт для плити й почали жерти.

Попоївши, Борис сповнився оптимізмом, якого я ще ніколи в нього не бачив.

— Що я тобі казав? — радів він. — Талан війни! Зранку ми мали п'ять су, а подивися на нас тепер. Я завжди казав, що ніщо не дістається легше за гроші. Мені це нагадало про приятеля на вулиці Фондарі, до якого ми можемо навідатися. Він ошукав мене на чотири тисячі франків, злодюга. Він найкращий з шахраїв, коли тверезий, але, що цікаво, дуже чесний, коли вип'є. Думаю, він буде п'яний о шостій вечора. Ходімо знайдемо його. Може бути, що він віддасть мені якусь сотню. Merde! Він може дати навіть дві сотні. Allons-y[70]!.

Ми пішли на вулицю Фондарі й знайшли того чолов'ягу, він був п'яний, але ста франків ми не отримали. Щойно вони з Борисом зустрілися, зчинилася жахлива сварка просто на тротуарі. Чолов'яга заявив, що не винен Борису ні пенні, але натомість Борис винен йому чотири тисячі франків, і обоє запитували, що я про це думаю. Я так і не зрозумів, про що йшлося. Вони сварилися й сварилися, спочатку на вулиці, тоді в бістро, тоді у prix fixe ресторані[71], куди ми зайшли повечеряти, а тоді в іншому бістро. Нарешті, пообзивавши одне одного злодіями дві години, вони пішли пиячити, і на це Борис витратив усі свої гроші до останнього су.

Тієї ночі Борис спав у шевця, ще одного російського біженця, у кварталі Коммерс. У мене тим часом залишилося вісім франків, вдосталь цигарок і я досхочу наївся й напився. Це була дивовижна переміна на краще після двох паскудних днів.