У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 30

Наступного ранку ми знов подалися шукати приятеля Падді, якого звали Тупаком. Він був скривером — тобто художником, що малює на тротуарах. У світі Падді адрес не існувало, але він сподівався знайти Тупака в районі Ламбет, і зрештою ми таки натрапили на нього на набережній — він облаштувався неподалік від моста Ватерлоо. Скривер стояв на тротуарі навколішках, з коробкою крейди, й перемальовував з ескізу в дешевому записнику портрет Вінстона Черчиля. Подібність була досить пристойною. Тупак був невеликим смаглявим чоловіком з гачкуватим носом і кучерявим волоссям, що вже починало рідіти. Його права нога була жахливо спотворена, стопа випиналася п'ятою вперед, і дивитися на це було страшно. Він виглядав типовим євреєм, але рішуче це заперечував. Тупак називав свій гачкуватий ніс «римським» і пишався схожістю з якимсь римським імператором — здається, Веспасіаном[207].

Вимова Тупака була незвичною, подібною на кокні[208], але дуже зрозумілою й виразною. Здавалося, що він читав хороші книжки, але ніколи не завдавав собі клопоту перейматися граматикою. Ми з Падді на якийсь час залишилися на набережній, і Тупак розповів нам про ремесло скривера. Я перекажу цю розповідь наближено до його стилю.

— Я, як то кажуть, скривер серйозний. Звичайною білою крейдою, як інші, не малюю, а використовую кольорову, таку ж, як у художників. Вона до біса дорога, червона особливо. За довгий день, буває, змалюю крейди і на п'ять бобів, а так щонайменше на два[209]. Карикатура — мій профіль, знаєш, політики, крикет і всяке таке. Диви сюди, — тут він показав мені свій записник. — Ось замальовки всіх політичних верховодів, скопійовані з газет. Щодень видаю нову карикатуру. Наприклад, коли голосували бюджет, я намалював Вінстона, що намагається підняти слона з написом «Борг», а знизу підписав «Він підніме?» Второпав? Карикатури можна малювати на будь-яку партію, тільки щоб не на догоду соціалістам, бо поліція такого не потерпить. Якось я намалював удава-Капітала, що заковтував кролика-Працю. Коп проходив повз, побачив це й сказав: «Негайно витри, швидко!» Довелося витерти. Копи мають право ганяти тебе за байдикування, тож не варто з ними сперечатися.

Я запитав Тупака, скільки скривери заробляють. Він відповів:

— О цій порі, коли немає дощу, за п'ятницю, суботу і неділю я отримую соверенів[210] три, по п'ятницях у людей зарплата, розумієш. Я не можу працювати, коли йде дощ, усе миттю змивається. А так за рік я заробляю десь по фунту на тиждень, бо взимку багато не отримаєш. У день перегонів човнів[211] і фіналу чемпіонату з футболу — цілих чотири фунти. Але їх треба вирвати, розумієш, ніхто не дасть тобі боба, якщо просто сидиш і дивишся на людей. Зазвичай крапають [подають] по півпенні, і навіть цього не отримаєш, якщо не спробуєш когось розговорити. Якщо розговорився з кимось, то йому соромно тобі не накрапати. Найбільше подають, коли постійно щось домальовуєш, бо тоді вони бачать, що ти за роботою, й зупиняються повитріщатися. Біда от тільки, що як розвертаєшся до них з капелюхом, то уся біднота зразу розбігається. У цій грі дуже потрібен ударник [помічник]. Ти продовжуєш собі працювати, натовп спостерігає, а ударник непомітно обходить їх ззаду. Вони не знають, що це ударник. Аж раптом він знімає кашкета і ти теж розвертаєшся, й вони опиняються, наче між двох вогнів. Справжні джентльмени ніколи не крапають. Найбільше завжди подають пошарпані хлопи та іноземці. Я отримував навіть по цілих шість пенсів від япошок, чорних та й таких інших. Вони не такі чортові скнари, як наш англієць. Ще одна річ, яку треба пам'ятати, — ховай гроші, крім хіба якогось пенні в капелюсі. Люди не дадуть нічого, як побачать, що ти вже маєш боб чи два.

Тупак глибоко зневажав інших скриверів з набережної й називав їх «другосортними лососями». Того дня скривери сиділи майже через кожні двадцять п'ять ярдів уздовж набережної — двадцять п'ять ярдів була усталена мінімальна відстань між точками. Тупак зневажливо показав на старого сивобородого скривера за п'ятдесят ярдів.

— Бачите того старого дурня? Він уже десять років щодня малює ту саму картину. Називає її «Вірний друг». Там собака дістає з води дитину. Пришелепуватий старий виродок і сам малює не краще за десятирічного. Він цю одну картину навчився малювати після сотої спроби, наче головоломку розгадував. І таких тут повно. Вони іноді приходять поцупити мої ідеї, але мені начхати, ці недоумкуваті *** не спроможні самі нічого вигадати, тож я завжди лишатимусь попереду. Найважливіше — це актуальність. Якось у ґратах на мосту Челсі застрягла дитина. Я про це почув і мав готовий малюнок на тротуарі ще до того, як звідти витягли голову малого. Я спритний.

Тупак здавався цікавою людиною, і я хотів познайомитися з ним ближче. Того вечора я прийшов до нього на набережну, оскільки він пообіцяв влаштувати нас з Падді у нічліжку на південному березі. Тупак змив свої малюнки з тротуару й порахував заробіток — десь сімнадцять шилінгів, з яких, як він сказав, прибутку було дванадцять чи тринадцять. Ми рушили в Ламбет. Тупак повільно кульгав дивною крабоподібною ходою, напівбоком, підтягуючи свою розтрощену ногу. Він мав по палиці в кожній руці, а коробку з фарбами повісив на плече. Коли ми переходили міст, він зупинився в одній з ніш, щоб перепочити. Хвилину чи дві він мовчав, і я з подивом зрозумів, що він дивиться на зірки. Він торкнувся моєї руки й показав на небо палицею.

— Диви, Альдебаран! Поглянь на колір. Неначе чортів величезний кривавий апельсин!

Він говорив це так, ніби критик у картинній галереї. Я був вражений і зізнався, що не знаю, де той Альдебаран — ба більше, я ніколи не помічав, що зірки бувають різних кольорів. Тупак почав пояснювати мені базові речі з астрономії й показувати головні сузір'я. Моя неосвіченість його вражала. Я здивовано сказав:

— Схоже, ти багато знаєш про зірки.

— Не дуже багато, але дещо таки знаю. Маю два листи з подяками від «Королівського астронома» за нариси про метеори. Я іноді виходжу вночі й пильную за ними. Зірки — безкоштовна вистава, принаймні не треба платити, щоб дивитися на них.

— Яка цікава думка! Я про це ніколи не замислювався.

— Треба ж себе чимось зайняти. Якщо ти безпритульний, це не означає, що ти не можеш думати про щось інше, окрім чаю-з-двома-скибками.

— Але хіба це не важко — цікавитися чимось, приміром, зірками, живучи таким життям?

— Малюючи на тротуарах, маєш на увазі? Не обов'язково. Це ж тобі не обернутися на бісового циркового кролика — досить лише правильно до всього ставитися.

— Але, здається, більшість людей так не може.

— Звісно. Поглянь на Падді — ледацюга, що хлебче чай і спроможний тільки випрошувати недопалки. Так робить більшість. Я їх зневажаю. Але ти не зобов'язаний ставати таким. Якщо маєш освіту, то байдуже, хоч і залишатимешся безпритульним решту днів своїх.

— Моя думка цілком протилежна, — відповів я. — Мені здається, що коли забрати в людини гроші, то з тієї ж миті вона більше ні до чого не придатна.

— Та ні, не обов'язково. Якщо налаштуєш себе відповідно, то зможеш жити тим самим життям, багатий чи бідний. Ти досі можеш триматися за свої книжки і свої уявлення. Маєш лише сказати собі: «Я вільна людина тут», — він поплескав себе по чолу, — і це буде правдою.

Тупак продовжував розмірковувати, а я уважно його слухав. Видавалося, що він дуже незвичайний скривер, і, більше того, він був першою людиною, від якої я почув, що перебування в злиднях ні на що не впливає. Я ще чимало про нього дізнався протягом наступних кількох днів, оскільки знову дощило й він не міг працювати. Він розповів мені історію свого життя, і це була цікава історія.

Син збанкрутілого продавця книжок, він пішов працювати маляром у вісімнадцять, тоді, під час війни, відслужив три роки у Франції та Індії. Після війни знайшов роботу маляра в Парижі й залишився там на кілька років. Франція подобалася йому більше за Англію (англійців він зневажав), і він непогано влаштувався в Парижі, відкладав гроші й заручився з дівчиною-француженкою. Одного дня дівчину на смерть розчавило під колесами омнібуса. Тупак тиждень пиячив, а тоді, заледве тримаючись на ногах, знову став до роботи. Того ж ранку він упав з висоти сорока футів на тротуар з риштування, на якому працював, і на друзки розтрощив свою праву стопу. Страховки йому чомусь виплатили лише шістдесят фунтів. Він повернувся до Англії, витратив усі гроші в пошуках роботи, намагався торгувати книжками на ринку, що на вулиці Мідлесекз, тоді спробував продавати іграшки з ятки, й зрештою зупинився на скриверстві. Відтоді він жив у злиднях, майже голодував узимку й часто спав у цвяхах чи просто неба на набережній. Коли я з ним познайомився, він не мав нічого, крім одягу, в який був убраний, матеріалів для малювання та кількох книжок. Його одяг був звичайним жебрацьким лахміттям, але він носив також комірець і краватку, якими дуже пишався. Комірцеві було рік чи й більше, тож він постійно «ходив» довкола шиї, і Тупак латав його шматками, вирізаними зі спинки сорочки, і з тієї спинки вже заледве що лишилося. Пошкоджена нога працювала все гірше і, ймовірно, потребувала ампутації, а на колінах від постійного стояння на камінні з'явилися тверді, як підошва, мозолисті нарости. Очевидно, його майбутнім було жебракування та смерть у будинку праці.

Попри все, він не мав ні страху, ні жалю, ні сорому, ні жалості до себе. Тупак був цілком свідомим свого становища і мав свою філософію. Те, що він став жебраком, не його провина, казав він, тож нічого каратися докорами сумління чи перейматися цим. Тупак був ворогом суспільства, цілком готовим вчинити злочин, якби трапилася така нагода. Він принципово відмовлявся від ощадливості. Нічого не заощаджував влітку, витрачаючи всі залишки заробітку на випивку, оскільки жінки його не цікавили. Якщо залишався без копійки взимку, то про нього мало подбати суспільство. Він був готовий вибивати кожне пенні з добродійників, якщо тільки за це не треба було дякувати. Втім, Тупак уникав релігійної доброчинності, оскільки вважав принизливим співати гімни за булку. Були в нього також інші підстави пишатися собою. Наприклад, він хвалився, що ніколи, навіть голодуючи, не підбирав недопалків. Він вважав себе на порядок вищим від звичайних жебраків, які, казав він, були приниженим плем'ям, що не має навіть пристойності бути невдячним.

Він непогано говорив французькою, читав якісь романи Золя, всі п'єси Шекспіра, «Пригоди Гуллівера» й чимало есеїв. Він умів так розповісти про свої пригоди, щоб слухачі це запам'ятали. Наприклад, описуючи поховання, він запитав:

— Ти колись бачив, як спалюють труп? Я бачив, в Індії. Поклали старого на багаття, і я аж здригнувся з несподіванки, як він почав корчитися. Це, звісно, було лише скорочення м'язів від нагрівання, але мене це зачепило. Він так позвивався ще трохи, як оселедець на гарячому вугіллі, а тоді його живіт вибухнув, і то так гучно, що було чути за п'ятдесят ярдів. Відтоді я проти кремації.

А ось як він розповідав про своє каліцтво:

— Лікар каже мені: «Ти приземлився на одну ногу, чоловіче. І тобі до біса пощастило, що ти впав не на обидві, бо якби приземлився на обидві, то склався б, як гармошка, а стегнові кістки стирчали б у тебе з вух!»

Очевидно, що лікар говорив це інакше, а Тупак переповів по-своєму. У нього був дар вдало висловлюватися. Він спромігся зберегти свій розум ясним і метким, тож ніщо не могло змусити його здатися перед бідністю. Хай він у лахмітті, потерпає від холоду і голоду, але доки може читати, думати й спостерігати за метеорами, то, як він сам казав, залишається вільним при своєму розумі.

Тупак був злісним атеїстом (з тих, що не стільки не вірять у Бога, скільки відчувають до нього особисту нелюбов), й отримував свого роду задоволення від думки, що людське існування ніколи не поліпшиться. Він також розповідав, що іноді, коли спав на набережній, то споглядав Марс чи Юпітер і втішався думкою, що там теж хтось спить на набережній. У нього була дивна теорія з цього приводу. Життя на Землі, казав він, є важким, оскільки планета бідна засобами до існування. Марс з його холодним кліматом і нестачею води мав бути значно біднішим, а життя — відповідно тяжчим. Тоді як на Землі за вкрадені шість пенсів тебе лише кидали за ґрати, на Марсі за таке, мабуть, варили живцем. Ця думка підбадьорювала Тупака, навіть не знаю чому. Він був незвичайною людиною.