У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 15

У готелі я почув чимало чудернацьких історій. Про друзів-наркоманів, старих розпусників, що вчащали до готелів у пошуках красивих хлопчиків-боїв, про крадіжки й шантаж. Маріо розповідав, що в одному з готелів, де він працював, покоївка вкрала в американської пані безцінну діамантову каблучку. День за днем персонал обшукували на виході, а два детективи прочесали готель згори донизу, але каблучки так і не знайшли. У покоївки був коханець у пекарні, й він запік каблучку в буханець, де вона непомітно пролежала, аж доки пошуки не припинилися.

Якось Валенті у час перепочинку розповів мені історію про себе.

— Знаєш, топ p'tit, готельне життя — це все дуже непогано, але коли ти залишаєшся без роботи — це пекло. Підозрюю, ти знаєш, як це — залишитися без їжі, чи не так? Forcément[133], інакше б ти не відшкрябував таці. Що ж, я не бідний бісів плонжер, я офіціант, але одного разу п'ять днів поспіль не мав чого їсти. П'ять днів навіть без крихти хліба, святий Боже!

Кажу тобі, це були пекельні п'ять днів. Добре хоч, що я наперед заплатив за помешкання. Я жив у брудному маленькому готелі на вулиці Сен-Елуаз[134] у Латинському кварталі. Він називався «Отель Сюзанни Мей» на честь якоїсь відомої повії часів Імперії[135]. Я голодував, але нічого не міг вдіяти, навіть не міг піти до кав'ярні, де власники готелів наймали офіціантів, бо не мав чим заплатити за напій. Я міг тільки лежати в ліжку, все більше слабнучи, й дивитися на клопів, що повзали стелею. Не хотілося б пережити це ще раз, скажу тобі.

По обіді п'ятого дня я вже напівзбожеволів, принаймні так мені тоді здавалося. На стіні моєї кімнати висіло старе вицвіле зображення жіночого обличчя, і я почав роздумувати, хто ж це така. Десь за годину я усвідомив, що це, мабуть, зображення святої Елоїзи, покровительки кварталу. Раніше я ніколи його не помічав, але тоді, доки я лежав і дивився на нього, мені на думку спала дуже незвичайна ідея.

«Écoute, топ cher[136], — сказав я собі, — ти помреш від голоду, якщо так буде тривати й далі. Ти маєш щось робити. Чому б не спробувати помолитися святій Елоїзі? Стань навколішки й попроси її послати тобі трохи грошей. Зрештою, це не зашкодить. Спробуй!»

Божевілля, еге ж? А проте людина зробить що завгодно, коли вона голодна. Крім того, як я вже сказав, це не могло зашкодити. Я виліз з ліжка й почав молитися.

«Люба свята Елоїзо! Якщо ти існуєш, пошли мені, будь ласка, трохи грошей. Я не прошу багато, лише щоб вистачило купити хліба та пляшку вина, які повернуть мені сили. Досить буде трьох чи чотирьох франків. Ти не уявляєш, яким вдячним я буду, свята Елоїзо, якщо ти допоможеш цього єдиного разу. Запевняю, якщо ти пошлеш мені бодай щось, перше, що я зроблю, це піду й поставлю тобі свічку в твоїй церкві нижче по вулиці. Амінь».

Я згадав про свічку, бо чув, що святим подобається, коли на їхню честь палять свічки. Я, звісно, справді збирався дотримати обіцянки, але я атеїст і не дуже вірив, що з того щось вийде.

Я вклався назад у ліжко, а за п'ять хвилин у двері постукали. Це була Марія, дебела товста сільська дівчина, що жила в нашому готелі. Вона була дуже тупою, але хорошою, і я не дуже переймався, що вона побачить мене в такому стані.

Від мого вигляду вона скрикнула: «Nom de Dieu! Що з тобою? Чому ти в ліжку о цій порі? Quelle mine que tu as[137]!» Ти більше схожий на мерця, ніж на людину.

Можливо, я й справді так виглядав. Я не їв п'ятий день, більшість часу вилежувався в ліжку й уже три дні не мився й не голився. Кімната теж більше нагадувала свинарник.

— У чому річ? — запитала знову Марія.

— Річ! — відповів я. — Боже праведний, я вмираю з голоду. Я п'ять днів нічого не їв. Ось у чому річ.

Марія була шокована.

— Не їв п'ять днів? — перепитала вона. — Але чому?

У тебе зовсім немає грошей?

— Грошей! Ти думаєш, я б голодував, якби в мене були гроші? У мене лише п'ять су, і я вже все позакладав. Роззирнись, чи залишилося в кімнаті ще щось, що я міг би продати чи закласти. Якщо ти знайдеш щось, що вартує п'ятдесяти сантимів, то ти розумніша за мене.

Марія почала оглядати кімнату. Вона перебирала щось у купах мотлоху довкола тут і там, аж раптом дуже розхвилювалася, роззявивши зі здивуванням свій великий товстий рот.

— Ти ідіот! — вигукнула вона. — Телепень! Це що, по-твоєму?

Я побачив, що вона підібрала порожній масляний бідон, який лежав у кутку. Я приніс його багато тижнів тому для масляної лампи, яку вже давно заклав разом з усім іншим добром.

— Це? — здивувався я. — Це масляний бідон. А що таке?

— Ідіот! Ти платив за нього три з половиною франки застави?

І так, звісно, я справді виклав тоді три з половиною франки. Вони завжди змушують тебе лишати заставу за бідон і віддають назад, коли ти його повертаєш. Але я про це забув.

— Так... — почав був я.

— Ідіот! — знов вигукнула Марія. Вона настільки зраділа, що почала танцювати, і я вже думав, що її сабо проваляться крізь підлогу. — Ідіот! T'es fou! T'es fou[138]! Тобі треба лише віднести його до крамниці й забрати свою заставу. Голодуєш, маючи три з половиною франки, що дивляться прямо на тебе! Телепень!

Зараз мені важко зрозуміти, як я за ці п'ять днів жодного разу не додумався віднести бідон назад до крамниці. Це ж три з половиною франки у твердій валюті, й це жодного разу не спало мені на думку! Я підвівся на ліжку.

— Швидко! — гукнув я до Марії. — Віднеси його за мене. Віднеси до бакалії на розі — й біжи як навіжена. Повертайся з їжею!

Марії не треба було двічі повторювати. Вона схопила бідон, з гуркотом спустилася сходами, неначе стадо слонів, і за три хвилини повернулася з двома фунтами хліба в одній руці й півлітровою пляшкою вина в іншій. Я навіть не подякував їй, а просто схопив хліб і вгризся в нього зубами. Ти помічав, як смакує хліб, коли довго сидиш голодний? Холодний, вологий, погано пропечений — майже шпаклівка. Але, Боже, який він був смачний! Що ж до вина, то я вихилив його одним ковтком, і, здавалося, воно потекло прямо по моїх венах крізь усе тіло, неначе нова кров. Усе одразу змінилося!

Я зжер два фунти хліба, навіть не переводячи подиху. Марія стояла, вперши руки в боки, й дивилася, як я їм.

— Почуваєшся краще, еге ж? — запитала вона, коли я закінчив їсти.

— Краще! — відповів я. — Я почуваюся просто чудово! Я вже не той, що п'ять хвилин тому. Тепер єдине, чого мені хочеться на цьому світі, — це закурити.

Марія засунула руку до кишені свого фартуха.

— Ти не можеш собі цього дозволити, — сказала вона. — У мене грошей немає. Усе, що лишилося від твоїх трьох з половиною франків, — сім су. Цього мало, найдешевші цигарки коштують дванадцять су за пачку.

— Тоді я їх куплю! — зрадів я. — Боже, як поталанило! У мене є п'ять су — якраз вистачить.

Марія взяла дванадцять су й збиралася вирушати до тютюнової крамниці. Аж раптом я пригадав дещо, про що зовсім забув. Ця клята свята Елоїза! Я ж пообіцяв їй свічку, якщо вона пошле мені грошей, і хто б міг сказати, що молитва залишилася без відповіді? Я просив «три чи чотири франки», і за мить — ось мої три з половиною франки. Ради не було. Я мав витратити свої дванадцять су на свічку.

Я покликав Марію назад.

— Облиш, — сказав я. — Це для святої Елоїзи — я пообіцяв їй свічку. Доведеться віддати за неї дванадцять су. Дурня, чи не так? Але я все ж не можу дозволити собі цигарку.

— Свята Елоїза? — перепитала Марія. — До чого тут свята Елоїза?

— Я благав її послати грошей і пообіцяв за це свічку. Вона відповіла на мою молитву, чи принаймні гроші справді з'явилися. Тепер мушу купити свічку. Це прикро, але я маю дотримати обіцянки.

— Але чому ти взагалі згадав про святу Елоїзу? — поцікавилася Марія.

— Через її зображення, — сказав я і розповів, як усе було. — Он вона, бачиш? — і показав на картинку на стіні.

Марія подивилася на зображення, а тоді, на мій подив, розреготалася. Вона реготала все сильніше й сильніше, тупаючи по підлозі й тримаючись за свої товсті боки — ледь не луснула від сміху. Я подумав, що вона збожеволіла. Лише за дві хвилини вона знов спромоглася заговорити.

— Ідіот! — вигукнула вона нарешті. — T'es fou! T'es fou[139]! Ти хочеш сказати, що справді ставав навколішки й молився на це зображення? Хто тобі сказав, що це свята Елоїза?

— Але я був певний, що це свята Елоїза! — відповів я.

— Телепень! Це зовсім не свята Елоїза. Як гадаєш, хто це?

— Хто? — запитав я.

— Це Сюзанна Мей, жінка, на честь якої названий цей готель.

Я молився Сюзанні Мей, знаменитій повії Імперії...

Але, зрештою, я не жалкував. Ми з Марією тоді добряче посміялися, а потім поговорили й дійшли згоди, що святій Елоїзі я нічого не винен. Очевидно, що це не вона відповіла на мою молитву, і купувати їй свічку не було потреби. Тож зрештою я отримав свою пачку цигарок.