У злиднях Парижа і Лондона

Розділ 24

Я вирушив до Англії третім класом через Дюнкерк і Тілб'юрі, що було найдешевшим і не найгіршим способом перетнути Канал[182]. За каюту треба було платити додатково, тож я спав у салоні, разом із більшістю пасажирів третього класу. Ось що я записав у щоденнику того дня:

«Спав у салоні, двадцять сім чоловіків, шістнадцять жінок. Серед жінок жодна вранці не вмивалася. Більшість чоловіків пішли до вбиральні, жінки лише дістали дамські сумочки й замаскували бруд пудрою. Питання. Вторинна статева ознака?»

Дорогою я познайомився з парою румунів, майже дітьми, що прямували до Англії на медовий місяць. Вони ставили безліч запитань про Англію, і я плів справжні нісенітниці. Я настільки радів поверненню додому після скрутних часів у чужому місті, що Англія здавалася мені таким собі раєм. Але там і справді є багато речей, що дають підстави радіти поверненню додому. Ванна, крісла, м'ятний соус, правильно зготована молода картопля, чорний хліб, джем, пиво зі справжнього хмелю — все просто неперевершене, якщо ти можеш за це заплатити. Англія чудова країна, якщо ти не бідуєш, і я, звісно, не бідуватиму, доглядаючи за тихим недоумком. Думка про те, що я не бідуватиму, сповнювала патріотизмом. Що більше питань ставили румуни, то більше я розхвалював Англію. Погода, краєвиди, мистецтво, література, закони — все в Англії було ідеальним.

— Чи красива в Англії архітектура? — запитували вони.

— Неперевершена! — відповідав я. — Ось тільки поглянете на статуї в Лондоні! Париж — вульгарний, наполовину помпезність, наполовину нетрі. А от Лондон...

Тим часом пароплав доплив до пірсу Тілб'юрі. Першим будинком, який ми побачили на узбережжі, був один з тих величезних готелів — суцільна ліпнина і шпилі, — що витріщаються в море з англійського берега, ніби ідіоти визирають з-за паркану притулку для божевільних. Я бачив, як румуни, надто ввічливі, щоб сказати щось уголос, поглядають на готель. «Це робота французьких архітекторів», — запевнив я. І навіть потім, коли наш потяг вповзав у Лондон крізь нетрі східної частини, я продовжував розхвалювати англійську архітектуру. Жодні хвалебні слова не здавалися надмірним перебільшенням, коли я нарешті повертався додому, не маючи наміру більше бідувати.

Я прийшов до контори Б., й перші ж його слова вщент зруйнували всі мої надії. «Мені шкода, — сказав він, — але твої роботодавці поїхали за кордон разом з пацієнтом. Утім, вони повернуться за місяць. Сподіваюся, ти доти протримаєшся?»

Мені навіть не спало на думку позичити в нього ще трохи грошей, доки я не вийшов на вулицю. Чекати ще місяць, а в моїй кишені залишалося рівно дев'ятнадцять шилінгів шість пенсів. Новина мене приголомшила, тож я довго не міг вирішити, що робити далі. Цілісінький день я вештався вулицями, а ввечері, не маючи жодного уявлення, де в Лондоні можна дешево переночувати, пішов до «сімейного» готелю, де за кімнату брали сім шилінгів шість пенсів, я залишився з десятьма шилінгами і двома пенсами.

На ранок я визначився зі своїми планами. Рано чи пізно, але я мав піти до Б. і позичити ще грошей, але навряд чи це було б доречно робити просто зараз, тож якийсь час я мав протриматися на тому, що мав. Попередній досвід навчив, що не варто закладати свої найкращі речі, тож я вирішив одягнути простіший костюм, який збирався обміняти на щось дешевше й отримати ще якийсь фунт на додачу, а все інше залишив у камері схову на залізничній станції. Якщо я збирався прожити місяць на тридцять шилінгів, то був потрібен поганий одяг, власне, що гірший, то краще. Я не мав жодного уявлення чи можна протриматися місяць на тридцять шилінгів, оскільки не знав Лондон так добре, як Париж. Можливо, варто було б спробувати жебрати чи продавати шнурівки. Мені згадалися статті з недільних газет про жебраків, які тримали зашитими в штанях по дві тисячі фунтів. У будь-якому разі, загальновідомо, що у Лондоні голод не загрожує, тож не було підстав цим перейматися.

Я збирався продати свій одяг в районі Ламбет, де жили бідняки й було чимало крамниць зі старим дрантям. У першій крамниці, до якої я зайшов, продавець був ввічливим, але не зміг мені допомогти; у другій продавець нагрубив; у третій — виявився геть глухим чи, принаймні, вдавав такого. Четвертий продавець був кремезним світловолосим молодиком з рожевою, як шматок шинки, шкірою. Він оглянув одяг на мені й зневажливо промацав його пальцями.

— Нікудишній непотріб, — сказав він, — геть нікудишній. (Насправді це було цілком хороше вбрання.) Що ти за нього хочеш?

Я пояснив, що мені потрібен зношеніший одяг і стільки грошей, скільки він може дати. Він хвилину подумав, тоді вибрав якесь бруднюще лахміття й жбурнув на прилавок. «А як щодо грошей?» — запитав я, сподіваючись на фунт. Він скривив губи, дістав шилінг і поклав його поряд з одягом. Я не став сперечатися — збирався, але щойно відкрив рота, як продавець потягнувся вперед, неначе збирався забрати монету. Я зрозумів, що сперечатися марно. В невеликій кімнаті за крамницею він дозволив мені перевдягнутися.

Мені дісталися піджак, колись темно-коричневий, чорні цупкі бавовняні штани, шарф і кашкет. Я також залишив свої сорочку, шкарпетки й черевики, а в кишені — гребінець і бритву. Бути вбраним у лахміття — дивне відчуття. Мені траплялося носити пошарпаний одяг і до цього, але настільки пошарпаний — ніколи. Він був не просто брудним і безформним, а — як це навіть описати? — зіпсованим, вкритим нальотом задавненого бруду, що не можна порівняти зі звичайною зношеністю. Це був одяг, який можна побачити на продавцеві шнурівок чи волоцюзі. Годиною пізніше, на Ламбеті, мені зустрівся якийсь шибеник, очевидно волоцюга, що йшов назустріч, а коли я поглянув знову, то виявилося, що це моє власне відображення у вітрині крамниці. Обличчя вже ставало брудним. Бруд дуже примхливий: він не чіпає тебе, доки ти добре одягнений, але щойно ти вже не носиш комірця, як він обліплює тебе з усіх боків.

Я тинявся вулицями до пізньої ночі, ніде не зупиняючись. Через своє вбрання я побоювався, що поліція може заарештувати мене як безпритульного, і не смів ні до кого заговорити, думаючи, що буде помітною невідповідність між моєю вимовою та одягом. (Згодом я переконався, що хвилювався надаремно.) Моє нове вбрання миттєво перенесло мене до іншого світу. Ставлення людей до мене одразу змінилося. Я допоміг вуличному торгівцю підняти візок. «Дякую, друзяко», — сказав він з усмішкою. Досі мене ніколи в житті не називали друзякою, — а все через одяг. Я також уперше помітив, як змінюється ставлення жінок залежно від того, як ти вбраний. Коли погано одягнений чоловік проходить повз, вони сахаються від нього, як від дохлого кота, — дуже показовий жест відрази. Вбрання — могутня річ. Коли ти одягнений, як волоцюга, дуже важко, принаймні в перший день, позбутися відчуття, що ти по-справжньому опустився. Подібне відчуття сорому — неясне, але дуже реальне, можна пережити у свою першу ніч у в'язниці.

Близько одинадцятої я почав шукати, де б його переночувати. Я читав про будинки нічного перебування (їх, до речі, ніколи так не називають) і сподівався, що зможу дістати там ліжко пенси за чотири. Побачивши чоловіка — землекопа чи когось такого, — що стояв на узбіччі Ватерлоо-роуд, я зупинився з ним поговорити. Я розповів, що залишився без грошей і шукаю якнайдешевшого ліжка.

— О, — відповів він, — тоді тобі треба через дорогу до тої хати з вивіскою «Чудові ліжка для самотніх чоловіків». Хороший кіп [місце для ночівлі], сам там бував. Ось побачиш, там дешево й чисто.

Це був високий, пошарпаний будинок, в якому ледь світилися вікна, окремі з них були заклеєні брунатним папером. Коли я пройшов у цегляний коридор, з-поза дверей підвалу з'явився маленький хворобливий хлопчик із заспаними очима. З підвалу долинав гомін й тягнуло гарячим затхлим повітрям. Хлопець позіхнув і простягнув руку.

— Треба кіп? З тебе кабан[183], дядьку.

Я заплатив, і хлопець провів мене хиткими неосвітленими сходами нагору до спальні. Там тхнуло солодкуватим смородом камфори й непраної білизни, вікна були щільно зачинені, й повітря спочатку здавалося майже задушливим. Горіла свічка, і я розгледів, що в цій кімнаті заввишки вісім футів і площею п'ятнадцять стояло вісім ліжок. На шістьох із них уже вмостилися химерні округлі фігури, що спали, накрившись усім своїм одягом і навіть не роззувшись. У кутку хтось жахливо кашляв.

Уклавшись у ліжко, я виявив, що воно було твердим, як дошка, а подушкою слугував валик, більше схожий на цурпалок. Спати тут було ще менш зручно, ніж на столі, оскільки ліжко було коротшим за шість футів і дуже вузьким, а матрац — горбом, тож треба було утримувати рівновагу, щоб не скотитися. Простирадла так смерділи потом, що я відсунув їх подалі від носа. Крім того, ковдра була бавовняною, і хоча вікна й були зачинені, в кімнаті не було тепло. Усю ніч хтось постійно вовтузився. Десь раз на годину чоловік ліворуч від мене, гадаю, матрос, прокидався, непристойно лаявся й запалював цигарку. Ще один, жертва якоїсь хвороби сечового міхура, прокидався й дзюрив у відро півдюжини разів. Чоловік у кутку що двадцять хвилин з такою періодичністю заходився кашлем, що я чекав на нього, як чекають на чергове завивання собаки на місяць. Це був невимовно відразливий звук: огидне булькотіння й відригування, неначе нутрощі вивертало назовні. Якось у світлі його сірника я розгледів, що це був дуже старий чоловік із сірими, впалими, як у мерця, щоками. Його голова була обмотана штанами, що чомусь викликало в мене страшенну відразу. Кожного разу, коли він кашляв чи інший чоловік лаявся, з одного із сусідніх ліжок хтось буркотів сонним голосом:

— Стули пельку! О, заради Бога, стули пельку!

Зрештою я проспав не більше години. Вранці я прокинувся від неясного відчуття, наче до мене наближається щось велике і коричневе. Я розплющив очі й побачив ногу матроса, що стирчала з-під простирадл просто біля мого обличчя. Вона була брудною і темно-коричневою, як в індіанця. Стіни були обшарпаними, а простирадла, які не прали тижні три, — майже геть коричневі. Я встав, одягнувся й спустився вниз. У підвалі стояв ряд мисок і на ролику висіли кілька слизьких рушників. У мене в кишені був шматок мила, і я вже збирався митися, коли помітив, що в усі миски повиїдався липкий бруд, чорний, як вакса для черевиків. Я пішов немитим. Загалом, ця дешева нічліжка не відповідала словам про дешевизну й чистоту. Втім, як я згодом дізнався, так виглядає більшість нічліжок.

Я перетнув річку й довго йшов на схід, зрештою зупинившись у кав'ярні на Тауер Гілл. Після Парижа звичайна лондонська кав'ярня, подібна на тисячі інших, здавалася дивною й чужою. Це була маленька задушлива кімната зі стільцями з високими спинками, модними в сорокових, сьогоднішнє меню було написане милом на дзеркалі, дівчина чотирнадцяти років поралася з посудом. Землекопи їли щось з газетних згортків і пили чай з величезних кухлів без блюдечок — якихось фарфорових склянок. У кутку самотньо сидів єврей, всунувши пику в тарілку, і з винуватим виглядом пожирав бекон.

— Чи можна мені чаю і хліба з маслом? — запитав я в дівчини.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Масла немає, тільки маргарин, — відповіла вона й повторила замовлення фразою, яка для Лондона є тим, чим незмінна «coup de rouge[184]» є для Парижа: «Великий чай з двома скибками!»

На стіні поряд з моїм стільцем висіло попередження «Забирати цукор з собою не можна», під яким невідомий поетично налаштований покупець дописав:

Хтось інший доклав зусиль, щоб зішкрябати останнє слово. Це була Англія. Чай-з-двома-скибками коштував три пенси й півпенні, тож у мене лишилося вісім шилінгів і два пенси.