Українські билини (збірка)

Передмова

— Якась дивна тема, — здивується юний літературознавець. — Хіба існують українські билини?

— Знав, що здивуєшся, — скажу я, — Але давай не будемо поспішати. Розберемось спершу, що таке билини.

Билини — це оповідні пісні, які були записані в Олонеччині, Архангельщині та інших віддалених російських місцевостях. Зовсім не дивно, що стародавні епічні пісні збереглися в глибинці. Дивує інше: оті так далеко записані тексти чомусь оспівували Київ, князя Володимира, а також Чернігів, Галич, Волинь — виразно українські міста й місцини. І ще одне диво: в самій Україні, як і в Білорусії, билинні тексти довгий час не могли знайти, навіть проголосили: їх нема. А те, що про українську землю й міста співали рапсоди на Олонеччині, чи Архангельщині, або й під Москвою, чи в інших місцях, звідкіля здобуто основну масу текстів билин, російські вчені пояснили просто: Київська Русь — це була «єдина, неділима» держава на зразок пізнішої Російської імперії. Дехто ототожнював ту державу з Російською імперією, де була «єдина неділима» культура, яка й збереглася на крайніх околицях, де її не зачепила цивілізація. Сучасний російський учений Дмитро Лихачов так і писав: «Звернення до єдності Русі в минулому було закликом до її єдності в майбутньому».

Притому, як бачиш, читачу, зовсім не враховується те, що Русь і тепер явище не єдине, та й колись не було єдине, бо Русь і Росія — зовсім не синоніми, так само як не означають одне і те ж Румунія і Рим (Romania — Roma). Колись Русь розкладали на три складові частини, притому цілком автономні: Мала Русь, Біла Русь і Велика Русь. Були й інші, менші Русі: Червона (нинішня Галичина) і Чорна (Брестщина та Полісся). Отже, Русь — це ніби загальна назва східного слов’янства, а не синонім Росії (синонім Росії — Велика Русь). Є ще, читачу, вузьке розуміння поняття «Русь» і широке: тобто власне Русь, корінна Русь, може, навіть плем’я, і «Русь» як державне поняття, тобто назва держави, в яку входили різні племена й народи, навіть неслов’янські.

— Дивні речі, — скажеш ти, юний читачу. — Нам такого у школі й не розповідали.

— Дивного у світі багато, а особливо в історії, — відповім я. — Коли ти любиш історію, то, мабуть, цікавився її загадками і, може, пробуєш їх розгадати — часто вони цікавіші й загадковіші за будь-які кросворди. Ану ж бо, давай візьмемося разом із тобою та й. розберемося, що воно таке — ота велика кількість назв Русі: і Мала, і Велика, і Біла, і Червона, і Чорна. Перше, що спаде тобі на думку, коли ти вмієш гарно розгадувати історичні загадки, таке: якщо та Русь має аж стільки назв, то вона була аж ніяк не «єдина й неділима», а таки різноманітна, бо навіщо ж їй стільки назв? І одразу подумаєш: Мала Русь — це щось маленьке, другорядне, Велика Русь — це щось велике, могутнє, першорядне. Але тут ти починаєш помилятися. І ти не один такий. А помиляєшся з однієї причини: державне правління над усіма тими землями у XVIII–XIX століттях перейшло на північ, у Велику Русь, Великоросію, яку почали вважати центром Русі. Отже, з’явилося нове значення назви, а попереднє забулося. Зрештою й слово «Україна» почали тлумачити не від слова «край». «країна», а від слова «окраїна», бо вона в цей час стала таки окраїною Російської держави.

Так-от, читачу. Мала Русь та Велика — це поняття церковні, не державні. Православна церква, яка була панівною на нашій землі, називалася раніше грецькою. Чому, ти, мабуть, знаєш. А коли ні, то скажу: християнська віра прийшла до нас із Візантії, де панувала грецька мова. І от до складу Візантії входила Греція. Земля, яку ми всі знаємо, називалася Мала Греція, тобто власне Греція; а була ще територія, на яку поширювалася християнська віра візантійського, або, як його називали, грецького зразка, — оце й була Велика Греція. Отже, Мала Греція — це власне Греція, а Велика Греція — територія, на яку поширювалася грецька віра. Так само й Мала Русь — це був центр, місце осідку київського митрополита, а Велика Русь — це землі навколишні, що оточували центр, Малу Русь. Це так, як слива: кісточка в ній — мала сливка, плодове тіло — велика слива, зернятко ж у тій сливі — центр плоду. «Мати городів руських» означає столицю, державний центр — Київ. Відповідно Київ — центр Малої Русі, а вже потім і Великої.

З цим, читачу, ми розібралися, а це треба знати перш за все, бо інакше, намагаючись розгадати загадку билин, ми з тобою анічогісінько не зрозуміємо.

— А щодо Білої, Червоної та Чорної Русі? — запитаєш ти.

— А щодо них, то тут учені трохи й самі плутаються, хоч так-сяк пояснюють і це. Біла Русь — це земля на північ од Русі, а Біле море — це море на Крайній Півночі. Інші вчені вважають, що назва Біла Русь походить від білого полотняного одягу, в яке вбиралося населення цих місць; національне вбрання білорусів біле. Червона Русь — це західна Русь, як небо на заході сонця — червоне, червінне. До речі, в костюмах західних українців чимало червоного, особливо у вишивках. А от Чорна Русь пояснюється хіба тим, що хати у поліщуків були не мазані, тобто не білені, а просто з дерева; а коли дерево старішає, воно чорніє.

Ревнителям «єдиної неділимої» царської Росії дуже хотілося б, щоб усе етнічне, тобто народне, — життя, мова, культура — було однакове. Через це Росія провадила політику нівеляції інших народів та русифікації, а царські історики підганяли історичні факти так, що ця «єдина, неділима» Росія вбачалася їм і в державі Київська Русь, яку вони оголосили своєю попередницею і ввели її таки в російську історію. Одне тільки муляло їм очі: де на цій начебто споконвічній території Росії взявся український народ?

Щоб пояснити цей «дивний» факт, царські історики придумали кілька цілком антинаукових байок, які товкмачили з великою настирливістю, щоб убгати їх у народні уми. Одні з них казали: ніякого українського народу немає, не було й бути не може, а той народ, який невідомо чому на тій території живе, — плем’я російське, а мова його — це діалект, чи, як вони казали, «нарєчіє» мови російської, тільки це «нарєчіє» було зіпсоване впливом польської мови. У цей самий час шовіністичні польські історики запевняли, що український народ — це гілка польського, адже плем’я, яке заснувало Київську державу, звалося поляни, а вони — поляки, або великополяни, як самі себе називають, а українська мова — це діалект польської. Одне слово, тяжко українцям, як то кажуть: і там гаряче, і звідти пече, бо вони вже самі собі не могли розказати, чому це вони, споконвічно живучи на своїй землі, та й не є народом, а маючи багатотисячолітню історію та культуру, ніби тієї історії та культури позбавлені.

А російський історик Микола Погодін придумав іншу баєчку про українців, бо надто вже по-дурному звучить те, що величезний народ у центрі Європи — не народ, а його цілком сформована мова — не мова. Отож він доводив що в Київській, тобто Малій, Русі жили предки великоросіян; коли ж татаро-монголи напали на неї, то все населення з Києва і близьких до нього міст відійшло на північ, навіть київський митрополит туди відступив, а на порожні землі прийшли західноукраїнські племена і цей край колонізували. Цим, до речі, М. Погодін пояснював і той факт, чому олонецькі чи архангельські селяни співають про Київ, про князя Володимира, про інші міста Малої Русі, власне, про Україну.

— А все-таки чому? — спитаєш ти.

— От у цьому я й хочу з тобою розібратися, — відповім я. — Але поступово, докладно, щоб усе стало на своє місце.

Билини та їхнє походження — й справді одна з манливих та хвилюючих загадок культурної історії східних слов’ян. Загалом культурний світ довідався про билини давно. Нагадаю, що цю назву вжив російський фольклорист і вчений І. Сахаров (1807–1863), який їх збирав. У народі ці пісні звалися ста?ринами, старинками; їх так і годилося б називати, але в науці термін «билини» щасливо прижився, через що й ми його використовуємо. Ще 1619 року англієць Річард Джем записав кілька текстів билин — це були билини московські. На початку XVIII століття сибірський козак (як вважають) Кирша Данилов записав найвідоміші билини, чи старини, київські й новгородські. Рукописний збірник Кирші Данилова під назвою «Древние российские стихотворения» з’явився друком тільки 1804 року. Билини друкувалися також за пісенниками Михайла Чулкова, Василя Трутовського, Миколи Новікова, Василя Сопікова та інших, що виходили в Росії у XVIII–XIX століттях. У середині XIX століття починається старанне записування билин безпосередньо з вуст народу; особливо багато тут зробили П. Кирієвський, який видав у 1860–1874 роках десять томів своїх «Песен», і А. Гільфердінг, який у 1873 році видав том «Онежских былин» з безліччю варіантів (досить сказати, що ця книжка має 1336 сторінок), і П. Рибніков, який також записав чимало нових текстів. Захоплення билинами після відкриттів П. Рибнікова та А. Гільфердінга було величезне, адже віднайшлися давні, дуже хвилюючі, реально існуючі поетичні пам’ятки, пов’язані з історією Київської Русі. Звід А. Гільфердінга обіймав 318 текстів, що складало понад 50 тисяч віршів, записаних од 70 оповідачів; а звід П. Рибнікова — 230 текстів. Згодом учені розробили таблиці поширення билин: Московська губернія дала три тексти, Нижньо-новгородська — шість, Саратовська — десять, Симбірська — двадцять два, Сибір — двадцять дев’ять, Архангельська губернія — тридцять чотири, а О донецька — триста. І це в той час, коли в Україні та Білорусії не було записано жодного тексту билин (насправді ж це не так, і ми в цьому пересвідчимося із самої цієї книжки).

— Дивні речі! — скажеш ти.

— Справді, дивні. В билинах оспівується Київ, князь Володимир, а подібних текстів в Україні не знайдено. Може, мав рацію М. Погодін, коли казав, що українці як народ з’явилися лише в XV–XVII століттях, отак, ніби з неба впали, а ті, що складали билини в Києві, — це предки росіян, та й по всьому.

— А що сказали про це українські вчені? — запитаєш ти. — Може, мовчали чи тільки згідно кивали головою?

— Ні! Михайло Максимович, той, що був першим ректором Київського університету, а за ним і Микола Костомаров, той, що був заарештований разом із Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем та іншими за організацію у Києві Кирило-Мефодіївського товариства, вказали на факт, що історичні й суспільні події в Україні у XVII столітті були настільки революційні, що витіснили з пам’яті українців історичні спомини про віддалені епохи, а вся сила й енергія нового часу була звернена на нові теми — оспівувалися гарячі події сьогодення. Твори Володимирового циклу билин, вказали вони, все ще жили на Півночі з тієї причини, що ніякі події пізніших часів не змогли відволікти їх од спогадів про ту далеку старовину. Вчені ще не мали достатньо фактів, щоб довести цей свій цілком правильний висновок, докази знайдуться згодом. Другу причину того, чому билини значною мірою забулися на території, де постав їхній головний масив, указав видавець билин В. Авенаріус у збірці «Книга былин. Свод избранных образцов» (СПБ, 1880 р.): «Визначально, що найзначніша частина співців неграмотна: як сліпий, прозрівши, губить колишню тонкість дотикового сприймання, так і людина грамотна не в силі втримати в пам’яті просторих віршованих рапсодій у кількасот віршів. Першим гонителем вільної народної творчості було варварство, другим — цивілізація». А у XVII столітті в Україні неграмотних людей майже не було. «Освіта і грамотність, — пише В. Авенаріус, — з кожним кроком уперед витісняли стародавню пісню все далі».

Однак, мій співрозмовнику, навіть коли ти ще й школяр, можеш сказати мені таке:

— Гаразд, текстів билин в Україні, яка в XVI–XVII століттях перебувала на високому цивілізаційному рівні, не могло багато залишитися. Але ж хоч трохи їх мало б залишитися? А коли не текстів, то хоч би сліди билинної традиції в Україні можна пошукати?

Я згоджуся зі своїм співрозмовником і скажу:

— Такі є. І сліди, і навіть кілька текстів. Про це я зараз розповім, та й книжка, яку ти, читачу, тримаєш у руках, — переконливий тому доказ. То про що тобі розповідати — про тексти чи про сліди?

— Мабуть, спершу про сліди, — скажеш ти. — По слідах і на стежки виходять.

Відсутність билин в Україні й Білорусії все-таки дивувала. Хай і справді тут у XVI–XVII століттях відбулася велика культурна революція. Сюди потоком пливли книжки та ідеї із Західної Європи, засвоювалися західноєвропейські поетичні форми. Поезія остаточно відірвалася від прози.

— А хіба не спершу була поезія, а тоді проза? — спитаєш ти.

— Важко сказати, що було спершу, — відповім я. — Але поезія та проза в давні часи менше різнилися між собою, як у пізніші часи; інколи навіть важко було розрізнити, де поезія, а де проза. І так було не тільки у нас, а й у всій Європі. Наприклад, поезія не мала рими, однакової кількості складів, а проза була майже вся ритмізована.

— То як же розрізнити, де поезія, а де проза? — запитаєш ти.

Поезія співалася або ж проказувалася речитативом, а проза читалася. Іван Франко назвав таку будову поетичної мови «музичною строфою». Тобто поетичний ритм ладнався не за законами поетики, а стихійно, за потребою музичної декламації. Але вернімося до слідів билинної творчості в Україні.

У XVII столітті в Україні пристрасть складати вірші й пісні охоплює всі прошарки населення, однак і давній тип поезії, побудований на основі музичної строфи, де малюнок ритму вільний, не зникає. Він здобуває дієслівну риму і культивується не тільки у козацькій епічній творчості (думах), а й у книжному вірші. Більше того, ти знайдеш у нашій книзі билини, писані таким розміром. Це я кажу до того, що тип вірша, який культивувався в Київській Русі, був традиційний і в XVII столітті, а билини російської традиції також написані часто нерівноскладовим віршем.

Другий невеличкий слід: поширення слова «богатир». Кожен із нас це слово чудово знає; його часто прикладають до давньоруських богатирів, навіть у думку не кладучи того, що в часи Київської Русі воно не існувало, а з’явилося після татаро-монгольського нашестя, і це слово не слов’янське (хоча і пробували його виводити од слова «Бог»), а татарське. Зокрема Галицько-Волинський літопис, що оповідає про події в Україні у XIII столітті, вживає це слово на означення татарських воєвод. А на позначення героя це слово вперше подає нам українська книжка 1499 року «Четія», написана у Кам’янці. У перекладі Біблії Франциск Скорина зве Самсона, біблійного героя, богатирем

(скажемо принагідно, що між билинними героями є і Самсон). Загалом маємо навіть низку переказів і вказівок, що у XVI–XVII століттях в Україні були знані оповіді про богатирів. Польські письменники XVI століття згадують київські печери як місце поховання давніх героїв. Так, польський хроніст (тобто автор хроніки, історичного опису) Й. Бельський, подаючи історію загибелі галицько-волинського князя Романа Галицького, сповіщає, що його тіло «руси викупили за тисячу фунтів срібла і поховали межи своїми богатирями в Києві». Про це саме пише й українсько-польський поет XVI століття Себастіян Кленович у поемі «Роксоланія» (1581р.):

У глині глибоко в печерах спочили нетлінні останки Руських героїв, чудна доля в них, вірять усі.

Польський письменник С. А. Сарницький в «Описі Польщі» (1585 р.) пише, що русини (українці) героїв своїх звуть «богатирями», тобто напівбогами, й ховають їх у київських печерах. Український письменник XVII століття Афанасій Кальнофойський у книзі «Тератургема, або Чуда» (1638 р.) пише, наприклад, таке: «Пани земляни (власники земель. — В. Ш.), як тільки приходять до дому печерського», розпитують про святого Іллю з Мурома, «як про якогось велетня, називаючи його не знати чому Чоботько, і конче хочуть бачити його велику довжину, ніби другого Поліфема». А Поліфемом, коли хто читав «Одіссею» Гомера, звався велетень-циклоп, який ув’язнив у печері Одіссея з товаришами.

— Ну, це такі факти, — скаже мій критично наладнований співрозмовник, юний літературний слідопит, — які ще не доводять, а чи ж знали українці у XVI–XVII століттях билинних героїв.

— Трохи доводять, — заперечу я, — але не повністю. Однак у XVI столітті імена билинних героїв згадувалися і прямо.

Знаменитий польський поет, українець родом, Микола Рей у своєму збірнику анекдотів, жартів та епіграм, що звався «Звіринець», в епіграмі, присвяченій землякам — подільським панам Чурилам, пише: «Якийсь Чурило, баламут, був славний у Києві, але теперешні Чурила, здається, не його нащадки». Тобто маємо цілком виразне свідчення про билинного Чурила, та ще й прив’язаного до Києва, — переказ про нього, читачу, ти прочитаєш у цій книжці.

1574 року київський землянин Філон Кміть склав листа до литовського магната О. Воловича, в якому писав: «Прийде час, коли потрібно буде Іллю Моровлянина і Соловія Будимировича». А ось іще одне свідчення: посол імператора Священної Римської імперії (простіше кажучи — Австрії) Еріх Лясота в 1594 році мав посольство до запорожців. Дорогою він оглядав пам’ятки Києва і згадував, що йому показували могилу Іллі Муровлянина у Софії Київській, називаючи його «славним героєм та богатирем, про котрого оповідають багато байок» (звернімо увагу на те, що не одну байку, а багато, отже, йдеться про цикл билин про Іллю Муровлянина). Його могила тоді була зруйнована, а «могила в тій же каплиці ціла». Цікаво і те, що Еріх Лясота згадує й богатиря Чоботька незалежно від Іллі Муровлянина — той лежав-таки у печерах. Є також звістка про билину, де герой — Ілля Муровлянин. Записана вона у XVIII столітті з українського оригіналу, але до нас не дійшла. Згадує Іллю Муромця (Муровлянина) й Іван Котляревський в «Енеїді». А у XIX столітті було записано кілька казок билинного походження. Одна з них у записі А. Димінського (запис 1850–1860 років) подає фрагменти поетичного тексту зведеного циклу билин про Іллю Мурина (так він тут зветься) з Поділля. Оповідач, пам’ятаючи не весь поетичний текст, дещо вже переказує прозою.

Ми маємо кілька билин (усі вони подаються у цій книжці) про героїв, що не фігурують у російській традиції (про Котигорошка, про Буха Копитовича). У 50-х роках позаминулого століття за межами нашої країни було записано ще три українські билини, які своєю строфікою нагадують думи. Окрім того, у зводі Михайла Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы» (1876 р.) є окремий розділ під назвою «Билини», де подані сюжети: «Ілля Швець і Змій», «Чудовищний людожер Буняка», «Настина могила», «Михайло і Золоті ворота», «Богатир і кінь»; є такий цикл казок із билинними мотивами у зібранні В. Кравченка тощо. До речі, і в українських думах є сліди билин. Так, билинний герой Олексій Попович виступає героєм української думи про бурю на Чорному морі, а Чурило стає героєм подільських та галицьких пісень. Ім’я Дуная знаходимо в деяких чернігівських варіантах веснянок, власне, весняної гри. Билинний ратай Микула Селянинович має дещо спільне з чудовим ратаєм у колядці про золотий плуг. Михайло Драгоманов, один із найбільших знавців українського фольклору, свідчить про те, що теми билин у великій кількості проступають в українських баладних піснях. Чи досить цих фактів, щоб переконати тебе, юний читачу, в тому, що українські билини існували і в XVI, і в XVII, і в XVIII, і в XIX століттях?

— Гм, — скажеш, мій співрозмовнику. — Очевидно, що так. То що, російські билини на українські теми вже й не російській українські?

— Це вже друга крайність, — відповім я — Сьогодні билини, саме ті, що записані на Півночі чи взагалі в Росії російською мовою, — духовний спадок росіян. Річ у тім, що на давні українські сюжети накладалися нові мотиви, поняття; билини ввібрали в себе дух своїх носіїв — росіян, і в російському дусі створювалися нові поетичні образи, та й герої часом набували характерів національно російських.

— Щось мені це не дуже зрозуміло, — скаже мій співрозмовник. — Російські вони чи українські? Чи, може, спільне надбання обох народів?

— Розповім тобі доступніше. Коли ми раніше брали для прикладу сливу, візьмімо її й зараз. Кісточку із зерням у середині занесено зі сливи, що росла в Україні, в інший край і в інший клімат. З неї виросло дерево. Часто буває так, що й смак сливи стає інакший. Або я придумав ще краще порівняння. Росла яблуня. З неї беруть галузку й прищеплюють до іншої яблуні. На тій гілці будуть теж яблука, але інакші, не такі, як на першій і на тій, до якої гілку щепили. Можу навести ще й третій приклад. Кожен знає, що знаменита Софія Київська в теперішньому вигляді відрізняється від того храму, на який дивилися сучасники Ярослава Мудрого та їхні близькі нащадки. Зникли двоярусні галереї, що оточували храм; бані вдяглися у форми українського бароко, яке утвердилося в архітектурі XVII століття, поверх старовинних фресок намалювали фрески пізніших часів. Але ми чудово знаємо, що цегла храму, стіни й мозаїка, та й фрески, частину з яких звільнено з-під малювань пізніших епох, — усе це пам’ятки далекого часу і про цей час вони нам вістять.

Десь так само дивимося ми й на ті билини, що їх записано в Росії: вони — духовний набуток російського народу, але можуть чимало розповісти й про епічну творчість киян, наших безпосередніх предків, зокрема про ті часи, про які зберігають згадки, — добу Володимира Великого.

Бачиш, мій юний співрозмовнику, історія літератури вивчає не тільки ті пам’ятки, що збереглися до нашого часу, а й по змозі збирає дані і про ті, що не збереглися, але в своєму часі існували, впливали на людей і на їхню, творену у віках, культуру.

— От ми часто згадуємо слова «епічна творчість». А що воно таке? — може запитати мій юний співрозмовник, хоча, здається, він мав вивчати це на уроках літератури.

Зрештою, він має рацію: щоб говорити про билини, треба нагадати, що таке епос. Воно грецьке — «????» — і означає «слово», «розповідь». Епос загалом має довгу історію, бо виник на ранніх стадіях розвитку культури людського суспільства. Це, так би мовити, перша спроба людини зафіксувати свою історичну пам’ять. Для цього складалися пісні про ті чи інші події в житті народу або племені; вони часом з’єднувалися з іншими піснями і розросталися в поеми-епопеї (як грецькі «Іліада» та «Одіссея» чи індійські «Магабхарата», «Рамаяна»), тобто складаючись у своєрідну систему пам’яток. Деякі вчені (наприклад, Федір Буслаєв) доводять існування давнього «Троянового епосу» на нашій землі, але про це можна говорити тільки здогадно (хто цікавий знати, що воно таке, хай візьме мою книгу «Мислене дерево», видану у видавництві «Молодь» 1989 року). Творення билин у Києві та інших містах — це теж творення епосу, але в єдине ціле він не злився, можливо, саме тому, що східне слов’янство, хоч у певні періоди об’єднувалося в одну державну структуру, але ні етнічно, ні мовно не було єдиним. Та й не є. Зрештою й Київська Русь як держава існувала об’єднано недовго, власне від Володимира до Ярослава Мудрого, а потім розпалася на ряд автономних правлінь. Раніше, за Святослава, це було з’єднання, яке трималося силою зброї.

Давай, мій співрозмовнику, підрахуємо. Володимир захопив київський стіл 978 року, а до того Русь була розділена на три частини: Новгород, Київ, Деревлянська земля, де правили окремі князі. Володимир помер 1015 року, прокнязювавши 37 років, і його держава починає розсипатися, принаймні при його синові Ярославові, який і при батькові намагався вийти з-під влади Києва, сидячи в Новгороді, що мав сильні автономістські тенденції. Чотири роки він веде боротьбу за київський стіл, знищує Ярополка, але брата Мстислава здолати не може, внаслідок чого 1024 року змушений віддати йому Чернігівщину. Всі землі Київської Русі Ярослав зміг об’єднати тільки 1036 року після смерті Мстислава. Цю державу він і втримує до своєї смерті в 1054 році, а після нього вона безнадійно розпадається. Отже, Київська держава проіснувала як єдине ціле понад 70 років. Це були різні землі східного слов’янства, як і при Олегові, Ігореві, Ользі, Святославові. І хоч вони не втрачали своєї окремішності й самоуправління, але все-таки в одну державу лучилися, що й сприяло створенню спільного епосу.

— А до того в нас не було епосу? — може спитати мій доскіпливий співрозмовник.

— Мабуть, був. Ми можемо навіть простежити певною мірою хід епічної традиції стосовно до героїв епосу і князів. Спершу існує герой, так би мовити, народний, хтось із родини з неймовірною силою (Котигорошко), він чинить свої подвиги без зв’язку з будь-якою державою. Потім з’являються герої, що символізують окремі народи чи племена, герої-велетні: Микула Селянинович, Святогор, Цар-Дівиця Біла Лебідь — оце і є найархаїчніший пласт нашого епосу. Тільки потому з’являються герої-богатирі: Ілля Муромець та інші, вони слабші від перших, однак потужні. З князів у коло богатирів уходить тільки Вольх, Вольга, тобто Олег, а вже його наступники казкової й надприродної сили не мають, у тому числі й Володимир. Загалом у билинах Володимир присутній як пасивний герой (хоча він таки й ув’язнює Іллю Муромця і часом втручається в ті чи інші події), але не як герой, чиї подвиги оспівують і прославляють, деякі його дії навіть осуджуються. Тобто билини хоч і називають Володимира «красним сонечком», але зовсім не героїзують його.

— Це мені зрозуміло, — скаже мій юний співрозмовник. — Але ж хто складав билини? Оті заонезькі селяни, від яких записано найбільше текстів, чи хтось інший?

— Отут, — скажу я, — ми маємо ще одну загадку, яку давай спробуємо разом і розв’язати. Але спершу я у тебе дещо запитаю. Ти знаєш, хто такі кобзарі? Це сліпі бандуристи, які у XIX столітті співали козацькі думи. Думи оповідають про події XVI–XVII століть. Скажи, ті думи складали сліпі старці, від яких їх записано?

— Мабуть, ні, — скаже мій співрозмовник. — Вони просто знали ті думи і співали їх.

— Правильно, — відповім я. — Отже, нам треба розрізняти дві категорії співців-рапсодів: одні були творцями пісень, а інші — носіями, тобто зберігали їх у пам’яті й передавали так наступним поколінням.

— А я знаю, хто складав думи, — може сказати мені мій співрозмовник. — При козаках були співці-кобзарі, може, й зовсім не сліпі, які брали участь у козацьких війнах та походах і оспівували те, що бачили, або те, що їм розповідали учасники походів. То, виходить, і при князях були такі ж співаки, а коли так, то вони й складали билини. Коли ж традиція урвалася, її підтримували, зберігали ті, кого звуть носіями пісень.

— Цілком слушно. Спершу існувала жива традиція складання пісень, а вже потім, коли вона урвалася, існувала інерційно. Ти ж знаєш із фізики, що таке рух за інерцією?

— Та це знає кожен школяр.

— Отже, так воно й було. Але загадка не в тому. Все це легко зрозуміти. Бо ті зразки дружинної князівської поезії, які до нас дійшли, зовсім не подібні до билин. В. Авенаріус, дослідник билин, сказав: «Цілком осібно від нашої билинної творчості стоїть народний твір XII ст. (поправимо його: не народний твір, а класичний витвір дружинної поезії) — «Слово о полку Ігоревім», яке, оповіджене устами сучасника, хоч і відрізняється задушевною безпосередністю, образністю і певним ритмічним складом, але описує тільки приватний епізод із бойового життя новгород-сіверського князя Ігоря Святославича». Іван Франко із «Повісті врем’яних літ» виділив поетичні фрагменти — ось вони (разом із «Словом о полку Ігоревім»), зразки князівського героїчного епосу. Коли хочеш їх прочитати, візьми книгу «Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X — першій половині XVII ст.», вид ану у видавництві «Молодь» 1988 року. Зрештою я вже казав, що з усіх князів у билинах героїзується, робиться богатирем тільки князь Олег (Вольга), а решта князів зовсім ні. Отже, дружинна і билинна поезії сполучалися в одне явище тільки за Олега.

— Що ж виходить? — спитає мій співрозмовник.

— Виходить, що після Олега існували два епоси, які між собою різнилися.

— Хто ж тоді був творцем билин?

— Отут ми й будемо разом з тобою, читачу, розплутувати й розгадувати ту загадку. До речі, це нам допоможе з’ясувати, як билини опинилися на Крайній Півночі. Російський учений О. Міллер вказує, що билини складали представники не дружини, яка була близька до пізнішого найманого війська, а оружної земської сили, тобто ополчення, яким керувало віче, тобто їх створювали представники корінного, місцевого, населення. Але ця думка мало що пояснює.

— То, може, їх складали скоморохи? — спробує здогадатися мій співрозмовник. — Адже це вони були співці, танцюристи, музики.

— Давай над цим поміркуємо, — запропоную я.

І справді, ми маємо кілька зображень скоморохів: одне — на стінах сходів Софії Київської і друге — на малюнку так званого Кенігсберзького літопису. І там, і там скоморохи з музичними інструментами й танцюють, власне, дають веселу виставу, що має назву «ігрище». Супроти скоморохів різко виступала церква. В билині про Добриню (її в нашому виданні нема), в якій він перебирається на скомороха, визначено й місце скомороха на бенкеті — останнє. До нього ставляться зневажливо, зовсім не як до князівського співака. Загалом скоморохи подібні до штукарів, грачів, співаків, ворожбитів, знахарів. Коло їхньої діяльності чітко визначає так званий «Стоголовий собор», що відбувся у Москві в XVI столітті, а указ царя з 1648 року вже забороняв скомороство. Уряд наказував скоморохів з домрами, гуслями, волинками та іграми в хати не пускати, не кликати. їм заборонено було танцювати з ведмедями, творити «бісівські дива», співати «богомерзьких» і «поганих» пісень. Самим же їм не танцювати, не бити в долоні, кулачних боїв не вчиняти, на гойдалках не гойдатися, не вживати масок, не чинити на весіллях бешкетів і не вести поганих розмов.

У репертуар скоморохів могло певною мірою входити й виконання билин, однак робити скоморохів авторами чи носіями билинного епосу не можна: епос — жанр надто поважний, надто спокійний і схиляє слухача до задуми, а не до ігрищ. Для нас цікаві факти про найновіших носіїв билин. Річ у тім, що билинна традиція дожила до XIX століття в устах заможного селянства, притому вільного, не кріпаків. А. Гільфердінг про це виразно написав: «Найкращі співці були заразом відомі, як добрі і розмірно заможні господарі. Здається, билини складалися тільки у таких головах, які поєднували природжений розум і пам’ять з порядністю, потрібною і для практичного успіху в житті… Із селян, від котрих можна почути билини, багато хто зовсім не вживає вина; а такого, щоб був звісний за п’яницю, я не зустрічав між ними жодного». А. Гільфердінг помітив, що билини співались при хатній роботі і на промислах, які вимагають довгого очікування. Наприклад, при певних способах рибної ловитви і звіриного промислу, коли ватага сидить собі спокійно на глухім безлюдді. П. Рибніков свідчив, що билини співалися також при гуртовому плетінні сітей. А. Гільфердінг писав: «Вільний селянин Заонежжя жив у глухім куті, що охороняв його від впливів, які розкладають і вбивають примітивну епічну поезію; до нього не дійшла ні солдатська квартира, ні фабрика, ні нова мода».

— І все-таки мені й досі не ясно, хто ж складав билини і хто їх розносив по далеких кутках Русі, адже вони в Заонежжя якось потрапили? — резонно спитає мій доскіпливий співрозмовник. — Може, їх туди занесли скоморохи, які тікали на Північ разом зі своїми панами від татаро-монголів?

— Ну, ми вже розповідали, що скоморохи мали місію іншу, — відкажу я, — розважати й смішити. Може, дехто й тікав, але не всі; скоморохи згадуються в Україні ще в кінці XVI— на початку XVII століть, згадує їх зокрема й Іван Вишенський.

— То хто ж складав билини?

— Давай пошукаємо розгадку в самих билинах, — запропоную я.

Учені помітили, що в билинах значною мірою відбито життя й діяльність торгового елементу — гостей, тобто купців; часто згадується «богатир-гость», який поселяється за «окіяном-морем»; згадуються торгові люди, саме море, а Димитрій зветься не тільки гостем, а й вільним царем Чернігівцем. З Чернігова родом й Іван — гостинний син; торгує і Ставр. Гостем, який припливає із-за моря, є Соловей Будимирович (у деяких варіантах); з’єднання гостя з дружинником маємо в образі Чурила Пленковича; так само «приторговував» і Добриня Микитич. Гостинний син, за билинами, відвідує різні краї і країни, гостями є герої-новгородці, Садко та інші. Але щоб повністю зрозуміти, що собою тоді являло купецтво, ми повинні розказати про це трохи докладніше.

Коли ти, читачу, читав «Повість врем’яних літ» (її ще називають «Повість минулих літ»), хоч би видану «Веселкою» в переказі В. Близнеця, то можеш згадати, що князь Святослав Ігорович хотів жити не в Києві, а в Переяславці на Дунаї. А чому? Бо там ліпше було торгувати. Зрештою й Київ був значним торговельним центром: тут пролягав торговий шлях із варягів у греки, тут сходилися, особливо за Володимира, шляхи торгівлі з Північчю, Півднем, Сходом і Заходом. У Києві знаходять численні скарби іноземних монет: східних, західних, візантійських, а ще раніше — римських. Візантійський імператор Константин Багрянородний свідчив, що кривичі й інші лісові племена Русі спускали до Києва човни для торгових потреб, а в Київ з’їжджалися купці з різних торговельних міст — Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернігова тощо.

Давай уявимо цю картину. Щоб купити й спорядити човен, потрібен час. Для цього в Києві збиралися величезні ярмарки, де купували й продавали найрізноманітніші товари. З весни і після того, як скресала крига, відкривалися річкові шляхи, звідусюд пливли до Києва купці-гості. До червня вони сиділи й торгували в Києві, у червні ж гуртувались у ватаги й рушали вниз Дніпром. Ватаги бували великі, збірні, тобто їх складали люди з різних кінців Русі. Всі були озброєні, бо мали йти через чужі й ворожі землі. Діставшись гирла Дніпра на острові Езерія, що тепер зветься Березань, вони зупинялися, потім пливли уздовж берегів Чорного моря до Царгорода. Оце і був «грецький путь» (так він зветься і в XII столітті). Чорне море зветься Руським, бо по ньому плавали передовсім купці-руси. Друга ватага, за Константаном Багрянородним, рушала в Передкавказзя, Хозарію і Малу Азію. Мандрівник XII століття згадує про руських купців у Олександрії. Торгували з кримськими містами, причорноморськими кочівниками. Був шлях і вгору по Дніпру через системи рік Двіни та Лопаті, звідти — в Ільмень, Волхове й Ладозьке озера, звідти Невою в Балтійське море. На півночі основним купецьким центром був Новгород.

Торгували і з Західною Європою (шлях пролягав через Карпати і Балтику, через Галичину в Польщу). Пливли і на Схід: Доном, Волгою, через Каспійське море, навіть везли верблюдами товари до Багдада. З верхів’їв Волги простягався шлях до Дніпра й до Балтійського побережжя, а через систему Оки легко було перейти до Десни, потім до Чернігова й Києва. Від Києва йшов піший шлях на Курськ. Через річку Каму сягали до Уралу. Місто Болгар було основним торговельним центром для північно-східних країв Європи, а місто Ітиль відігравало таку ж роль у східній торгівлі південних країв — сюди добиралися через Дон і Волгу.

Арабський мандрівник Ібн Фадлан описує, що купці будували в місцях тривалих зупинок, де мали вести торг, великі дерев’яні житла на десять — двадцять чоловік — це були своєрідні купецькі спілки, що дуже нагадували пізніші рибальські та мисливські спілки Заонежжя. Але для нас особливе значення має сповіщення того ж таки Ібн Фадлана про те, що члени купецької спілки русів, ховаючи свого товариша, «поставили з ним у могилу напій, овочі і гуслі». Купці в цей час були як торгівцями, так і воїнами, вони супроводжували й князівську дружину в походах. Зрештою в договорах Олега й Ігоря з Візантією умови торгівлі обумовлювались як основна дія міждержавного спілкування. Цим пояснюється те, що мотиви епосу Київського циклу часто з’єднувалися з епосом купецьким, яким і є билини. Ось чому, як помітили ще російський учений В. Стасов та український М. Драгоманов, билини вбирають у себе відгомони навіть індійських епосів, які пройшли через тюркське запозичення, а найбільше подібностей у билин із східними оповіданнями народів, приєднаних до Русі. У билинах часто є відголоски західноєвропейських та скандинавських епосів. Це зрозуміло, бо й там купці часто бували, а звичай класти гуслі чи кобзу (струнний інструмент на вісім струн) у могилу купця-руса дає нам документальне свідчення того, що пісня була живим чинником у побуті такого купця. Нарешті, «дух общини», який зберігся в билинах, має пояснення в купецьких корпораціях. Купці подовгу жили разом у чужому краї, у цей час знаходилася робота їхній фантазії та їхнім гуслям і кобзам, якими вони пригравали до співу і значення яких було таке, що їх клали і в могилу співця.

— Це вже мені ясно, — скаже мій співрозмовник. — Але тоді виходить, що купці складали свої пісні разом; чому ж є билини київські, новгородські, галицькі, ростовські, чернігівські?

— Річ у тім, — відкажу я, — що билинна традиція прив’язувалася до тих міст, які були основними торговельними вузлами, де купецтво вчиняло свої оборудки. Чернігів — шлях на схід, Новгород — на північ, Галичина — на захід, а Київ — центр усієї торгівлі взагалі, та й звідси відкривався шлях на південь.

— А чому саме з Володимиром пов’язують билини? Чому не з Ярославом Мудрим?

— Бо саме у Володимирів час відбулася кристалізація основних билинних мотивів у помітне спільне тіло, але зі збереженням місцевих особливостей. Отой звичай збиратися купцям у Києві існував не одне століття. Олег, князь київський, недаремно обирає собі для осередку Лису Гору — в розливі річки Почайни (Пучай-річка в билинах) збиралися й відстоювалися купецькі човни, тобто це було торгове місце. Купці привозили з собою не тільки товари, а й пісні про своїх місцевих героїв, про богатирів, що уособлювали той чи інший край: адже кожен край, незважаючи на державну злуку, жив своїм життям. Отже, до Києва стікалися й приносили свою епічну творчість представники всіх земель Русі. А саме Володимир перший з’єднав своєю владою східне слов’янство й тим самим посприяв розвиткові загальної східнослов’янської торгівлі. Ця держава єдналася не тільки тим, що інші землі платили Києву податок-данину й посилали при потребі воїнів для брані, а й єдністю економічною, власне торгівлею, бо внутрішня торгівля вже не мала для свого розвитку перепон — це й було однією з умов державного об’єднання різних країв, народів та племен. Так само стає зрозумілим і те, чому Володимир, хоч і є дійовою особою епосу, та не є головним героєм епосу фактично: купецькі ватаги визнають його авторитет, чемно схиляються перед ним, але він не є співучасником їхнього торгового життя (як це був, приміром, Олег), тобто їхніх походів. їхнім героєм стає Ілля Моровлянин, чи Мурин, чи Муромець — богатир Київської землі. Землі, котра стала осереддям не тільки державного об’єднання східних слов’ян та ряду неслов’янських народів, а й купецьких ватаг-громад.

— А в пізніші часи епос не розвивався? — спитає мій співрозмовник.

— Розвивався і в пізніші часи, здобував нові теми й мотиви, але скристалізувався в цикли таки за Володимира, тож епічна пам’ять прив’язує до нього події пізнішого й ранішого часу — діє вже традиція.

— Це все зрозуміло, — скаже мій співрозмовник, який трохи знає й саму історію, й історію літератури. — А як же потрапили на Північ билини галицько-волинські, де згадуються князь Роман, литовські королевичі? Невже Київ уже не був центром східного слов’янства?

— Тоді існувало Галицько-Волинське князівство, яке володіло й Києвом. І це князівство, та й землі, які вже не були князівствами аж до падіння Новгорода в 1474 році, мали з ним тісні торговельні зв’язки, про що свідчить згаданий уже нами Себастіян Кленович у поемі «Роксоланія». Відповідно купці з Півночі бували в Галичі. Ці зв’язки існували аж до XVI століття, хоч і звужені. Можна навіть припустити, що вільні селяни Олонеччини, головні носії билин, — прямі нащадки давніших купців; тільки тепер, не маючи змоги торгувати, як раніше, вони об’єднувались у громади-ватаги (рибальські, мисливські, селянські), через що й затримали в пам’яті епос, витворений представниками інших земель та племен Русі за Володимира, зокрема й той, що об’єднаний у так званий Київський (чи Володимирський) цикл.

Купецькі ватаги-громади після довгих мандрів по Русі й чужих землях поверталися додому, везли і товари, й епос, з’єднаний у час їхнього співжиття, і розносили його в найвіддаленіші куточки, де його у свою чергу заучували й запам’ятовували місцеві люди. Отож нам і не дивно, що про Київ та Володимира співали в Олонеччині, Архангельщині, Московщині, на Волзі, так само як співали про них у Києві, Чернігові та червенських містах, у Галичині, тобто в містах, де той епос було творено. І це чинили не тому, що Русь була «єдина й неділима» держава з одним народом, однією мовою й таке інше, а тому, що цей епос складався інтернаціональним, якщо можна використати цей сучасний термін, прошарком тієї держави — купецтвом.

Так само, до речі, користувалися на Півночі, де цивілізаційний рівень був нижчий, ніж на Півдні, київськими літописами й художніми творами, «Києво-Печерським патериком», хоч вони й створені таки в Києві і є літературними пам’ятками таки українськими (прямі спадкоємці їхні таки українці), бо держава Київська Русь з’єднувалася не тільки купецтвом, а й князівською верхівкою, яка й була замовником літописів, і православним чернецтвом, яке створювало церковну літературу, хоч і князі та й чернецтво не раз піддавалися тенденціям децентралізаційним в силу своєї приналежності до різних країв та племен. Через це опосередкованими, непрямими спадкоємцями творчої спадщини Київської Русі стали й білоруси, й росіяни.

— Отже, билини Київського циклу треба вважати українськими, — спитає мій співрозмовник, — а не російськими, як було досі?

— Цього разу ні, — скажу я. — Річ у тім, що літописи, «Києво-Печерський патерик», «Слово о полку Ігоревім», «Слово про закон і благодать» та інші твори Київської Русі дійшли до нас у тому вигляді, може, тільки з малими правками і змінами, у якому існували й були створені у Києві. Отже, український народ, як я казав, — прямий спадкоємець цієї літератури і веде свою подальшу літературу з тої основи, як із першого свого періоду. Інші народи теж перебували під впливом цієї літератури і засвоювали її, отже, вони — спадкоємці опосередковані, вони не можуть не вивчати ці твори, оскільки останні впливали на їхню літературу, що творилася вже на їхніх землях. Билини ж, перебуваючи у глибинах Росії, зберігалися не на папері (тобто незмінно), а усно. Отже, народ, що їх передавав, уливав у них свій дух і відповідно видозмінював та пристосовував до своєї національної психології.

Здавалося б, билини, ті, що збереглися на Півночі, — духовний спадок російського народу; а українськими билинними пам’ятками ми можемо назвати хіба що ті, які збереглися в Україні, але й ті твори нам не чужі, бо за тими пам’ятками ми можемо відтворити більш-менш реально історію нашого епосу й уявити, який він був і на нашій землі, можемо навіть розказати сюжети цього епосу і з’ясувати епосотворний процес у ті далекі часи саме в Україні-Русі. Цьому завданню й присвячено цю книжку, що її ти, юний читачу, тримаєш у руках.

Насамкінець скажу, що при переказі билин російської традиції використовувалися різні їхні варіанти. Тексти українських билин та казок з билинними мотивами ми документуємо, тобто вказуємо, звідки їх узято (це подаємо в примітках). Хочемо висловити тут подяку Василю Яременку, який люб’язно передав для цього видання магнітофонні записи билин, що їх виконував кобзар Зиновій Штокалко уже в XX ст.

Отже, наша книжка — це своєрідна літературна мандрівка. Рушаймо ж у неї, юний читачу. Сподіваємося, що вона буде для тебе захопливою.

Валерій Шевчук

Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.