Українські билини (збірка)

Післяслово

Юний читачу! Ми з тобою завершили літературну мандрівку в глибини східнослов’янського епосу, що виник на українській землі. Цей епос розсіявся по широких просторах різних країн світу, але це наше духовне надбання, яке ми вивчаємо.

Багато на нашій літературознавчій дорозі було пасток, таємничих сховків, якихось підступних моментів, бо одну і ту ж річ можна розуміти по-різному, але це додавало інтересу нашому пошукові, задля того ми й мандрували. Не зайве буде зізнатися, що, може, ми десь і помилялися чи якось не так ту чи іншу річ зрозуміли, хоч на помилках, як то кажуть, учаться, попросимо за те вибачення. Головна ж цінність нашої мандрівки у тому, що ми відкриваємо для себе величну будівлю нашої духовності, яка творилася впродовж століть, а це не може не захопити. Можливо, ця будівля нагадає тобі триповерховий палац, у якому жили різні кочові народи: половці, печеніги, татари, скандинави, перси, турки та інші. І ці народи, юний читачу, треба поважати, бо вони жили на нашій землі та залишили нам свою культуру, і хоч ми з ними тяжко змагалися, але тепер маємо святий обов’язок бути їхніми земними спадкоємцями. Цей палац — палац нашої уяви, палац, у якому ми почали жити, як Котигорошко зі своєю ріднею. Отож наша мандрівка, юний читачу, не просте собі читання для розваги й розгадування літературних таємниць (хоч і не без того). Ми з тобою також стаємо ніби будівниками, чи, вірніше, відбудовниками, того палацу минулого нашого духовного життя. Як археолог із малого черепка відтворює горщик, так і ми з уламків стародавнього епосу хочемо відтворити цілий пласт нашої культури. В Україні впродовж віків творився епос, за допомогою якого консервувалася історична пам’ять народу; цей епос часом залишився у формі легендарних згадок, казок (найдавніша його частина), переказів, у фрагментах чи в певних сюжетах і найдивнішою поміж цих уламків треба назвати оповідь про Котигорошка. Пам’ятаєш приказку: «Це було за царя Гороха, коли людей було трохи», — хтозна, може, тут також збережено якусь нашу історичну пам’ять? А може, Котигорошко й отой міфічний цар Горох — одна й та ж особа? Хтозна! Але недаремно того Котигорошка люблять так українські діти, недаремно й художники малюють його в образі козака. Це був найдавніший із наших богатирів. Другий шар епосу, — а може, він творився паралельно з першим, — легенди про Цар-Дівицю, які потім, як ти уже знаєш, поєдналися з легендами про нашу київську Либідь. Про Білу Лебідь вістить українська билина «Сто сімдесят і один богатир». Третій шар епосу, — а може, паралельний до перших, — змієборчий, який пізніше ввійшов до Володимирського билинного епосу, але в своїх компонентах, напевне, був створений давніше. Зрештою, й Котигорошко б’ється зі Зміями. Потім постають герої-велетні: Святогор, Микула Селянинович із дочками, Ідолище, за тими героями князі (Вольга, Бух Копитович), дружинники, купці. І останній у цьому ряді Михайлик, котрий узяв на коня київські Золоті ворота і прорік українському народові, що повернеться, коли той встане з колін і згадає про свою минулу велич, а тоді й скине свої віковічні кайдани.

Заплющ очі, юний читачу: хай билинні герої пройдуть перед тобою могутніми нездоланними, на казкових крилатих конях, зі зброєю, хоч і смішною для нашого часу, у своєму химерному для нашого цивілізованого ока вбранні.

Подивися, як чесно, по-рицарському вони ведуть свої бої-поєдинки! Обміркуй, читачу, усе, що про тих героїв написано; тоді ти зрозумієш: усі вони творили одне — захищали свою рідну землю. Всі вони — образи наших історичних уявлень, але кожен із них персоніфікував реальну землю і реальних людей, а їхні дії оспівувалися на основі реальних подій, що відбувалися на нашій землі. Отож, коли ти заплющиш очі, юний читачу, і добре уявиш, то побачиш: вони пливуть, ніби поринули в глибокий сон; вони летять на своїх крилатих конях, як невпізнані летючі об’єкти, у них суворо запечатані вуста і так само, як у тебе, заплющені очі. Але ні, їхні вуста заворушилися. Чуєш, вони розповідають мені, тобі й усім свою велику таємницю, і таємниця ота не дуже й прихована. Вони оповідають, що безсмертя їхнє залежить від нас із тобою: коли ми про них пам’ятатимемо, вони житимуть, а коли забудемо, вони помруть.

Отже, вирушивши в цю літературну мандрівку, ми з тобою, юний читачу, здійснюємо ще одне святе діло: даємо тим давнім героям обітницю на вічність. І я думаю, що ми ту обітницю виконаємо, а якщо так, то й вони побіч нас, дітей наших та онуків, житимуть, і це триватиме доти, поки пам’ятатимемо самі себе.

Давай попрощаємося з героями українського епосу і скажемо тихенько:

— Не тривожтеся, богатирі, ви житимете з нами. Ми вас не забудемо, бо забути вас — це забути й себе. Але одне попросіть у свого богатиря Михайлика: хай поверне нам Золоті ворота. Або ще простіше: хай ми повіримо, що оті Золоті ворота, які вже відбудовано в Києві, — початок нашого відродження, адже свою державу ми таки повернули.

І вони нас зрозуміють, богатирі минулих віків. Із далеких країв вони повернуться до Києва, на свою землю, щоб тут знову утворити богатирську заставу.

Валерій Шевчук

Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.