Українські билини (збірка)

ДОБРИНЯ І ЗМІЇ

ДОБРИНЯ І ЗМІЇ — ПЕРШИЙ БІЙ ДОБРИНІ ЗІ ЗМІЄЮ

Посеред літа красного, у спеку непомірну захотілося Добрині Микитичу скупати тіло богатирське у студеній бистрій річці. Каже він рідній матінці, Офімії Олександрівні:

— Благослови мене, матінко, поїхати до славної Пучай-річки! 1 Хочеться мені в студеній бистрій річці скупати тіло богатирське.

— Ти не їдь купатися в Пучай-річці, — радить матінка. — Люта і сердита Пучай-річка: її перша течія як вогнем січе, від середньої течії іскри сиплються, а від третьої течії дим стовпом валить із жаром-полум’ям 2.

Не послухався Добриня рідної матінки, надягав одежу подорожню і шапку накладав, до стайні заходив, доброго коня гнуздав та сідлав, довгого списа із собою забирав, тугий лук та гартовані стріли, гостру шаблю та важку палицю — не для бою брав, не для кроволиття, а для забави молодецької! 3

Сідав Добриня на доброго коня і з молодим слугою, малим парубком, із широкого двору виїжджав 4. Як дістався бистрої річки, швидко скочив він із коня, кинув повід малому парубку і коня сторожити наказав. Зняв він шапку із голови, поскидав одежу подорожню і в студену бистру річку спустився. Заходив за першу течію, заходив за течію середню, сам до себе примовляючи:

— Наказувала рідна матінка, щоб не купався я в Пучай-річці, бо дуже вона люта й сердита. А Пучай-річка лагідна та сумирна, немов калюжа дощова.

Не встиг Добриня це слово мовити, як без вітру хмара насунула; а зникла хмара — дощ припустив; дощ затих — грім загримів, блискавка засвистіла. Це налетіло Зміїще Горинище з трьома головами та з дванадцятьма хоботами і сказало йому, прокляте:

— Пророчили старі люди, що вбити мене має молодий 5 Добриня Микитич. А тепер Добриня сам у моїх руках. Захочу — вогнем його спалю, захочу — зжеру його, а захочу — хоботами 6 обхоплю і в полон заберу.

А Добриня плавати вельми вдатний був: біля одного бережка він пірнув, а біля другого — виринув. Вийшов на жовтий пісок, на берег крутий, а парубок його, налякавшись, коня Добрининого геть уже погнав, узяв із собою списа Добрининого, тугий лук, гартовані стріли, гостру шаблю і важку палицю — нічим Добрині зі Змією битися. А вона знову налітає, проклята, сипле іскрами палючими, біле тіло йому пропікає. Вжахнулося серце богатирське! Глянув Добриня на бережок, та не лежало нічого там, що можна було б у білі руки взяти. І згадалася йому рідна матінка:

— Не веліла вона мені в Пучай-річці купатися. От і настав мені кінець.

Востаннє глянув на бережок і шапку свою побачив. Хутко схопив її в білі руки, жовтого піску три пуди в неї насипав, вдарив шапкою Змію погану — із дванадцяти відбив їй три хоботи, повалив із розгону на сиру землю, у ковиль-траву, коліньми на груди їй скочив і знаміривсь решту хоботів відбити.

Почала Змія Добриню благати:

— Не вбивай мене, молодий Добрине, а пусти по білому світі літати. Буду я тобі сестрою меншою, а ти мені будеш братом старшим. Непорушну заповідь ми з тобою укладемо: не їздити тобі в чисте поле, не топтати моїх дітей-змієнят, а мені не літати до вас на святу Русь, не забирати в полон люд християнський.

Повірив Добриня мові лукавій, випустив Змію з-під колін, здійнялася вона вгору під хмари та просто на Київ-град полетіла. А як через місто пролітала, князеву небогу побачила, молоду Забаву Путятівну 7, що гуляла з няньками своїми в саду зеленому. Припала Змія до сирої землі, обхопила хоботами князеву небогу та й понесла її на гору Сорочинську 8 до печер своїх зміїних.

Тут якраз малий парубок до Добрині підбіг, подав одежу подорожню та підвів коня богатирського. Тільки сів Добриня на коня, аж летить тут Змія проклята, у хоботах своїх князеву небогу тримає. Зажурився молодий Добриня, до Києва-града їхати вирішив. Приїхав на свій широкий двір, пройшов у палату білокамінну, у світлицю до рідної матінки. Сів на брусову лавку, долі похилив буйну голову і навіть словечком не обізвався. Почала в нього матінка допитуватись:

— Чого, Добрине, журишся, печалишся?

— Та я не печалюся, — каже їй Добриня. — Хочу тільки, щоб благословила ти мене піти до князя Володимира, де для князів його, для бояр та всіх могутніх богатирів пишна учта почалася.

— Не ходи краще на ту учту 9, — каже матінка. — Живи собі в домі моїм, біля матінки, хліб-сіль їж досхочу, зелене вино пий, золотий скарб тримай за потребою.

Не послухався Добриня матінки, вибирався на пишну учту до Володимира.

ДОБРИНЯ І ЗМІЇ — ДРУГИЙ БІЙ ДОБРИНІ ЗІ ЗМІЄЮ 10

Прийшов Добриня до князя Володимира на почесний бенкет і до гридні княжої зайшов, де стояли столи дубові, скатерки були розіслані шовкові, наїдки смачні накладені, напої медові розставлені. Хрестом себе осінив і князеві з княгинею на всі чотири боки вклонився. Провели Добриню на покуття і на велике місце 11 всадовили.

Тут почав ласкавий князь Володимир по світлиці походжати, на богатирів своїх поглядати і такі слова казати:

— Хоч і зійшлися ми на бенкет веселий, та мені, Володимирові, невесело: Змія проклята Горинище забрала в мене улюблену небогу, молоду Забаву Путятівну. Тож подумайте, братці, та порадьтеся, кому мені велику службу доручити: поїхати на ту гору Сорочинську, до печер тих зміїних, і небогу улюблену там розшукати.

Почувши це, старші богатирі почали за середніх богатирів ховатися, середні богатирі — за менших, а від менших ніякої відповіді нема. Та вийшов з-за середнього столу молодий Олексій Леонтівич 12.

— Батечку Володимире стольнокиївський! Був учора я в чистому полі, бачив Добриню біля Пучай-річки: із Змією він бився. Покорилася йому Змія, повинилася, називала його братом старшим, а сама нареклася сестрою меншою 13. То й пошли на ту службу Добриню, випросить він небогу в названої сестри без бою кроволитного.

Наказав тоді Володимир стольнокиївський:

— Сідай, Добрине Микитичу, на доброго коня, вирушай на Сорочинську гору до печер зміїних, визволяй мені улюблену небогу, молоду Забаву Путятівну. Як не визволиш її — повелю голову тобі відрубати.

Похилив Добриня буйну голову, опустив ясні очі, ні словечка у відповідь не зронивши. Підвівся з-за столів дубових, подякував за бенкет веселий і пішов у свої палати білокамінні, до своєї рідної матінки. Запитала його матінка, чесна вдова Офімія Олександрівна:

— Чом зажурений із учти прийшов? Чи всадовили не по чину тебе 14, а може, чарою обминули чи дурень-пияк із тебе насміявсь?

— Накинув на мене Володимир стольнокиївський службу велику: поїхати на гору Сорочинську і визволити князеву небогу, молоду Забаву Путятівну.

— Лягай краще спати, — радить матінка, — ранок буде мудріший від вечора.

Підвівся Добриня рано-вранці, вмився та спорядився, на стайню пішов і доброго коня вибрав. Як виїжджав із двору широкого, проводжала його рідна матінка, канчука, із семи шовків плетеного, подавала і казала, сльози утираючи:

— Візьми канчука цього із семи шовків. Як приїдеш на гору Сорочинську та почнеш змієнят витоптувати, а кінь твій уже підскакувати не зможе, то шмагай його поміж вух та поміж задніх ніг, і почне твій кінь знову підскакувати і з ніг своїх змієнят струшувати, поки всіх до одного не потопче.

Відламалась гілочка від садової яблуньки, відкотилося яблучко від яблуньки — від’їжджає син від рідної матінки в чужу і далеку сторону.

День і ніч їхав Добриня; досяг він гори Сорочинської і топтати почав змієнят поганих. Та обкрутили змієнята у доброго коня копита, і не зміг він більше підскакувати, почав під Добринею згинатися. Згадав Добриня наказ рідної матінки, висмикнув канчука з-за пояса і поміж вух та поміж задніх ніг коня шмагав. Знову його кінь заходився підскакувати, із ніг своїх змієнят струшувати, поки всіх до одного не потоптав.

Зійшов Добриня з доброго коня, у праву руку взяв шаблю гостру, під ліву пахву поклав важку палицю булатну, на груди довгого списа прилаштував, під пояс почепив шелепу — гу подорожню та канчука із семи шовків і рушив до печер зміїних.

Аж ось не тіні темні згустилися, не хмари чорні набігли — прилетіла сама Змія Горинище, тіло мертве в своїх кігтях несучи. Побачила молодого Добриню, кинула мертве тіло на землю і до Добрині підлетіла.

— Чом порушив ти, Добрине, нашу заповідь і моїх дітей-змієнят притоптав?

Відповів Добриня Микитич:

— Ох ти ж, Зміє проклята! Чи я порушив нашу заповідь, а чи ти її порушила? Як летіла через Київ-град, нащо Забаву Путятівну у нас забрала? Поверни ж мені її без бою кроволитного.

Не схотіла Змія віддати небогу, затіяла з Добринею бій кроволитний.

Цілих три доби вони билися, та не зміг Добриня Змію подолати. Знову згадав він про канчука із семи шовків. Узяв його в праву руку, лівою рукою Змію до землі притис і канчуком її бив, поки зовсім не приборкав. Тоді усі хоботи їй відсік, на дрібні шматочки її порубав. Розлилася довкіл Добрині кров зміїна. Три доби він у тій крові простояв, а не всмоктала її сира земля. Узяв тоді Добриня канчука шовкового, бив канчуком сиру землю, примовляючи:

— Розступися, мати — сира земле, та вбери в себе кров цю зміїну.

Як ввібрала земля усю кров зміїну, рушив Добриня Микитич до зміїних печер. Та не можна до печер зайти — мідними засувами вони замикані, залізними підпорками підперті. Геть Добриня підпори залізні відкидав, мідні засуви відсував, у печери зміїні проходив, багатьох полонеників там побачив: царів, царевичів із сорока земель 15, королів, королевичів з інших сорока земель 16, а простого люду без ліку там було. І звернувся до них Добриня:

— Усі виходьте на Божу волю та по своїх місцях і домівках розходьтеся.

Почали вони на Божу волю виходити, не видно було одної Забави Путятівни. Всі печери Добриня обійшов і тільки в останній, у дванадцятій, натрапив він на Забаву Путятівну, за руки до стіни прикуту. Здіймав він зі стіни красну дівицю, брав її за руки білі, із печер зміїних виводив і такі слова їй казав:

— Це ж заради тебе я їздив-мандрував, заради тебе зі Змією бився. Тож рушаймо тепер до Києва-града, до твого дядечка, ласкавого князя Володимира.

Сів Добриня на доброго коня, посадовив із собою красну дівицю і поїхав по чистому полю. Звернулася до нього молода Забава Путятівна:

— За послугу цю велику хотіла б я називати тебе батечком, але не годиться так 17; хотіла б назвати тебе братиком рідним, але й це не годиться 18; хотіла б, щоб ти мені був другом коханим, але ж не одружишся ти зі мною.

Каже їй Добриня Микитич:

— Ти, Забаво Путятівно, із княжого роду, я ж із роду боярського; нерівня тобі боярський син 19.

Привіз він її у стольний Київ-град, а Володимир-князь уже на ґанку стоїть, із почестями, з подякою Добриню зустрічає. Зійшов Добриня з коня, опустив на землю красну дівицю, підвів її до Володимира. Обдарував його Володимир скарбом золотим, вбранням барвистим, уклонився до самої землі.

— Спасибі тобі, Добрине! Відслужив ти мені службу велику, небогу улюблену відшукав. Нікого не міг знайти я в цілім Києві з усіх богатирів могутніх, одного тебе знайшов, Добрине!

Прибігала матінка Добринина, обіймала та цілувала його. І почався тут бенкет на честь молодця Добрині Микитича і Забави Путятівни.

1 Цю річку ототожнюють із Почайною, яка нині не існує і яка текла під Києвом через Поділ. Річка була суднохідна, отже, повновода і зі швидкою течією. У деяких билинах цю річку звуть Ізрай-річкою. Однак за описом Пучай-річка має всі ознаки річки казкової.

2 Цей опис і подає ознаки казкової річки: спершу течія холодна — вогнем січе, потім гаряча — іскри сиплються, потім вогнедишна — горить полум’ям.

3 За рицарським звичаєм воїн, навіть виїжджаючи на прогулянку, мав бути у повному військовому обладунку через дорожні й ворожі небезпеки. Навіть у XVI столітті польсько-український поет Себастіян Кленович у поемі «Роксоланія» описував, що кияни, оручи біля міста землю, робили це із сагайдаком за плечима і з шаблею при боці.

4 Знатний воїн, виїжджаючи, не міг не їхати без супроводу слуг чи збройної охорони. В цьому була не тільки потреба, а й етикет. Цікаво й те, що старші богатирі ніколи не їздили із супроводом, отже, такий етикет було встановлено пізніше. Малий парубок — отрок, молодший дружинник.

5 Добриня, на відміну від Іллі, якого звуть старим, скрізь називається молодим, це юнак-богатир; до речі, слово «юнак» у первісному значенні тлумачиться «звитяжець».

6 Хоботи — голови з шиями.

7 Забава Путятівна — так билини звуть небогу Володимира. Іноді її ще звуть Запавою, Любавою. Ім’я боярина Путяти зустрічається в «Повісті врем’яних літ», але вже в післяволодимирові часи.

8 Гора Сорочинська — тобто сарацинська, арабська, її вміщували на березі Хвалинського (Каспійського) моря. За українськими переказами, Змій-людожер жив у печері на Перуновому острові біля порогів (Вільнянський район Запорізької області) — тепер цей острів затоплений. Був він високий, скелястий, а біля острова Таволзького була Зміїна скеля, на якій, за народними переказами, жив Змій-цар, котрий мав дочку-красуню. Жив Змій також начебто й на Хортиці. Можливо, ці місця маються на увазі і в билині.

9 Князівські учти відбувались у спеціальній залі князівського палацу — гридниці, на учтах влаштовували водночас наради князів та бояр. Саме тому мати відмовляє сина йти на учту, бо там мали вирішувати, як визволити Забаву Путятівну, а мати не хотіла, щоб син їхав із дому.

10 Ця билина є в українському записі.

11 Велике місце — почесне місце.

12 Олексій Попович, як і Добриня, мав титул «молодий» (млад), тобто належав до молодших богатирів, з меншою силою.

13 У цій билині зустрічаємо вияв побратимства між чоловіком та жінкою. Між побратимами не завжди бували рівні стосунки: міг бути старший і менший брат, у цьому випадку старшим (сильнішим) став Добриня, а Змія — молодшою, меншою, сестрою.

14 У феодальній ієрархії місця за столом строго розподілялися залежно від суспільного становища, яке людина посідала, отже, садили по чинові. Добриня, як свідчить билина, належав до найпочесніших людей Київської Русі — за столом посідав чільне місце.

15 Сорок земель — число «сорок» у казках було магічне, означало певне об’єднання; наприклад, у церковному управлінні було з’єднання сорока церков, що підлягали одному старості; тут ідеться про царів з вірою грецького обряду.

16 Королі призначались у середньовіччі Римським Папою, отже, ідеться тут про всіх королів, що сповідували віру римського обряду.

17 Забава натякає на молодий вік Добрині.

18 Забава натякає на те, що любить Добриню.

19 Це місце заперечує дані інших билин, що Добриня також був небожем Володимира. Історично ж рід Добрині був пов’язаний із князівським, отже, й шлюб із Забавою не міг бути нерівний. Про це свідчить також попередній опис бенкету у князя, де Добрині віддається одне із чільних місць, отже, маємо тут неузгодженість. Імовірно, пізніший рапсод хотів цими словами висловити небажання Добрині одружуватись із Забавою, хоч вона йому те й запропонувала; йому треба було, як побачимо далі, жінки-богатирки.

Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.