Українські билини (збірка)

БУНЯКОВЕ ЗАМЧИЩЕ

Про це замчище багато дечого розказують. Найлучче, якби ви спиталися у нашого добродія 1, у нього там, у церковних записах, кажуть, є переписано про все: і коли ті вали повисипувані, і хто тії мури мурував, що тепер од їх тільки цегла та каміняки валяються, — про все там є. То, бачите, інші говорять, що там колись місто було — ніби на тому городищеві; говорять, що й церква була і що тую б то церкву перенесено в Деревичі. Ще розказують (хто його зна, чи воно казка, чи що, — так старі люди розказують, то й я за ними), що ніби колись давно-давно сидів у тому городищеві якийсь лицар, звався він шолудивий Буняка 2 і був той лицар неабиякий — навіть і тілом не такий, як повинно бути людині: мало того, що страшенно великий, ще, вибачайте, у нього печінки й легке та були наверсі 3 — отак-то і стриміли за плечима; такий-то неподобний був той Буняка!

Ну, жив він собі у городищеві, і дуже всі його боялися. Найстрашніший же він був ось через що: жер людей! Отак-таки справді жер; оце, кажуть, звелить було, щоб йому привели щонайкращого хлопця, та візьме й з’їсть — і так кожного: що приведуть, то й зітне, то й зітне. Багацько людей позбавляв Буняка таким способом, але ж таки і йому добра причина сталася!

Прийшла, бачте, черга іти в замчище, тобто на вбій, якомусь-то там хлопцеві (бо то хлопців тих по черзі брали й постачали Буняці). А в того хлопця та була тільки мати, батько недавно вмер. Ота бідна мати плаче вже, плаче та побивається, що нікому порятувати хлопця. А як його вирятувати? Плакала та жінка, плакала, а далі щось-то їй спало на думку — перестала побиватися, розважилась і просить тільки людей, тих, що мали вести хлопця до Буняки, щоб зачекали годиночку, поки вона щось зготує синові на остатню дорогу. Ті кажуть: «Добре!»

От чекають, а вона взяла пішла націркала у себе з грудей покорму, замісила з того покорму тіста, спекла пиріжків та, даючи їх своєму хлопцеві, й сказала:

— На ж, сину, тобі оці пиріжки, та ось що з ними зроби: як прийдеш до Буняки, то конешне підведи його, щоб він хоч одного пиріжка з’їв. Оцим ти маєш визволитися, бо як Буняка наїсться моїх пиріжків, то вже тебе не займе для того, що вважатиме тебе за брата (тобто через її покорм) 4.

Ну, той хлопець так і зробив: як прийшов у замчище, то умисно став так їсти материні пиріжки, щоб Буняка побачив. Той побачив та й питається:

— Що це ти їси?

— Це, — каже, — мені мати дала, виряджаючи в остатню дорогу.

— А дай лиш, — каже Буняка, — покуштувати, що там воно таке!

Хлопець оддав йому пиріжки, а він і поїв їх. Як же наївся Буняка тих пиріжків, зараз і почув, яка в них заправа була.

— Ну, — каже, — хлопче, дякуй своїй матері, що так мудро вхитрувалася, — тепер ти визволений від смерті, не можу-бо я тобі того лиха заподіяти через те, що ти стався мені братом.

От той хлопець уже такий радий, такий радий, неначе й справді вдруге на світ народився! Отож хотів був по тій розмові мерщій додому бігти, а потім роздумався та й не побіг зараз.

«Останусь лиш я, — каже сам собі, — на якийсь час тут ще; я, мовляв, тепер безпечний, Буняка мене не з’їсть, а тим часом зроблю от що: заподію нашому ворогові таке 5, щоб він не тільки мене, а й нікого більше не міг на той світ заганяти!»

Ото й зостався при Буняці. Уночі Буняка заснув, а той хлопець мерщій до нього в хату, підступився нищечком до ліжка та черк ножем — і відтяв Буняці печінки (вони ж, бачите, наверсі були!). Як відтяв, Буняка зараз і пропав!

1 Добродій — священик.

2 Буняку ототожнюють із половецьким ханом Боняком, який 1097 року здійснив набіг на Волинь та Галичину. Літопис зве його безбожним, шолудивим. Він вважався чарівником, розмовляв із вовками. Збереглася також легенда про людожера Буняку, який жив біля м. Верби під Кременцем та Дубном. Загалом цей переказ — варіант казки про Кирила Кожум’яку, але хан половецький тут усе-таки ототожнюється зі Змієм.

3 Печінки й легке та були наверсі — з такими ознаками українська народна демонологія зображає мавок (нявок). Отже, це був ніби чоловічий відповідник мавок (русалок), а що жив у полі, то міг бути Польовиком.

4 За народним звичаєвим правом, годовані однією матір’ю діти, які не мали кровного зв’язку, вважалися молочними братами, тобто родичами.

5 Цікаво, що хлопець не вважає Буняку після того, як той з’їв пиріжки, своїм братом, а ставиться до нього як до ворога.

БУНЯКОВЕ ЗАМЧИЩЕ Друкується за виданням: Малорусские народные предания и рассказы. Свод Драгоманова М — К., 1876. — С. 224–225. Записала Олена Пчілка у с. Деревині Новоград-Волинського пов.

Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.