Важка весна

І

Потяг плавно линув голландською рівниною і м’яко, напрочуд м’яко погойдувався на своїх ресорах. Навіть надто м’яко для тих, хто не звик до такої вигоди і переважно не був налаштований насолоджуватися нею. Їхній одягу синьо-білі смуги зовсім не гармоніював із червоним оксамитом купе. Джутова тканина тюремного вбрання була обшарпана і пом’ята, а їхні майже голі черепи були сумним доповненням до кістлявих вилиць і кошлатих надбрівних дуг. Жовтуваті оббивки купе мали золотавий відблиск, і високі сидіння скидалися швидше на сидіння спорожнілих лож. Поважні та тихі ложі, якими хтось поступився химерним подорожнім. Власне не поступився, а просто тимчасово позичив цим кощавим, висохлим, надто дивним привидам. Контури їхнього одягу — мов ламані лінії на оксамитових сидіннях і поміж сидінь; люди в цьому вбранні — немов залишки якогось невідомого племені. Неначе знайшли їх на глибині десь із сотню метрів у якійсь шахті або ж у жерлі згаслого вулкану, ніхто, певно, й не скаже, де їх знайшли. І здавалося, поїзд тихо і м’яко, делікатно, а водночас і обачно гойдався, щоб купе часом не забруднилися через сусідство з отим сум’ятливим товариством.

Він сидів коло вікна. Спочатку розпростався, ноги простяг аж під сидіння навпроти; тіло відпочивало і поринало в млосне м’яке колисання. А потім знову виринули вітряки, і він сів, механічно, задивившись на поодинокі селянські хати уздовж колії. Немов із святобливою повагою він мав закарбувати в пам’яті картини дрібних господарств. Передусім тому, що з хатин, оточених зеленню, виходили на ґанок жінки з дітьми і махали хустинками поїздові, а декотрі рукою витирали очі, а в другій тримали хустинку. Стояли ці поодинокі домівки на незараженій землі, і він спостерігав за ними зі спокійною і помітною цікавістю. Шукав на них ознаки людського життя, того, яким за час його відсутності продовжували жити оті люди; шукав очима, втомленими і зневіреними.

Більшість сонних пасажирів узагалі не виявили бажання підійматися з сидінь і підходити до вікон; вони були надто слабкі, і розмова про тутешніх жінок перед хатами викликала на їхніх виснажених обличчях лише втомлену посмішку.

Поволі червоний оксамит сидінь почав блякнути, бо колеса, рівномірно й легко погойдуючись, занурювали пасажирів у дедалі густіші вечірні сутінки. І здалося йому, що вони подорожують на самісінький край землі, кудись на пустельний берег, де кожен опиниться сам на сам перед незнаною і дикою долею.

— Майстерно ми організували цей від’їзд, — захоплено сказав Рене в темряві.

— Авжеж, Жан і Марсель такі спритні, — сказав Франсуа спокійно, з відтінком якоїсь самовпевненості.

Вони говорили про виселення з Харцунгена, отож він знову опинився серед стовписька скелетоподібних постатей, чув нарікання юрмища у вантажівці, а ще виразно бачив довжелезний ряд залізничних вагонів, які п’ять днів кружляли між двома фронтами, безцільно повзали, блукаючи з людським місивом усередині. Мандрівний некрополь із тісно з’юрмленими ребристими постатями, так що тіла, які переставали дихати, важко сповзали на підлогу. Караван погибелі, який не можна було порівняти з жодним транспортом, — отож на зупинці Целле біля відчинених дверей довгого конвою зяяла незліченна низка гробів.

Коли потяг зупинився, П’єр встав, а потім оперся і відчинив двері купе.

— Це Брюссель, — сказав він.

— Брюссель? — запитав Франсуа і позіхнув.

А П’єр уже був у коридорі і щосили смикав до низу віконну ручку.

— Отже, це Брюссель? — запитав і водночас ствердив.

Коли вони вийшли в коридор, щоб помахати з вікна, навпроти зупинилися жінки з Червоного Хреста, з теплим чаєм у посудинах і сердечною приязню в голосі. Здавалися боязкими і ніжними, турботливо прагнучи ані на хвилину не запізнитися з такою необхідною допомогою щодо догляду за ними.

З тих посудин здіймалася легка пара і розносила в нічне повітря аромат чаю; і їх огорнув спогад про цвітіння липи, над якою з дзижчанням кружляють бджоли.