Дополудення. На терасі точилися тихі розмови, хоча був час відпочинку. А йому здавалося, немов він не з ними, і їхні розмови були схожі на невидиму межу, що від’єднувала його від них.
«Любий, саме тепер я опинилася в малій порожній вітальні лише звук настінного годинника наповнює », і той звук здається мені незнайомим.
Могла б багато чого написати під враженням повернення додому, але яке дивне це життя і яку людини змінюються настрої. Я була ще хворою, коли приїхала. Можливо, саме в цьому справа? Я блукала, мов незнайомка, хатою своєї молодості. Відсувала шухляди, перебирала старі листи, зупинялася біля старого одягу з відчуттям невимовної порожнечі. Немов мала дитина (а нею ще недавно я була), я залізла до комори, зазирнула крізь віконце і побачила по той бік шиферних дахів нескінченний ланцюг пагорбів, де колись любила ходити на прогулянки.
Вчора у мене знову боліло горло, і день я провела в ліжку, обіклавшись своїми книгами (думала, що привезу тобі Колетт, а саме «Le ble en herbe». Я думала про тебе, Радко, але тобі не писала, бо все мені було тужно і почувалася якоюсь спустошеною, порожньою і розгубленою. Чи зрозумієш це? Чи пробачиш мені?
Ось, чуєш, Алокон гавкає. Пішла відчинити йому двері у темний двір. Алокон — це наш пес, він приблудний, рудий і негарний, з шерстю на очах. Порода, яка, здається, виведена для охорони корів (він теж мене не впізнав, коли я приїхала).
А тепер — на добраніч. Залишуся тут ще на тиждень, пиши мені і скажи, що...
Все це було, немов дарунок, немов тієї миті створене для нього з нічого. Майже неправдоподібно. Але виразно чув цокання годинника на стіні і бачив її, як вона старанно пише за столом листа. Навіть сказав би, що іноді варто пережити кілька важких днів, аби отримати якусь винагороду. Але так усі кажуть лише згодом.
Узяв папір і підібгав ноги, так що книга на колінах замінила йому стіл. Почувався так, немов навколо нього зібралися всі парості життя, а він — подорожній, який сидить перед шатром серед віднайденої, лише для нього розквітлої природи. І мав враження, що його долає колишня хвороба листування. Це майже напевно хвороба, бо справжній чоловік — чоловік дії. Але він радо хворів на цю недугу. Особливо коли писав до неї. Коли повернувся з Німеччини, то був увесь захоплений переродженням світу, немов апостол. Вірив, що всі люди зберуться і полюбовно вирішать, як облаштувати майбутнє, щоб воно стало людяним і добрим. То було тоді, коли вона приходила до кімнати, а він її майже не помічав, бо був полонений спогадами. Коли ж її знайшов, то був це дотик жіночої руки, яка стирає все на користь життя. Тому, після її від’їзду і через її мовчанку, час для нього знову став непотрібним і позбавленим напрямку. Це було відчуття безмежної нікчемності шмати, котра випадає з вікна на вулицю і не знаходить ані найменшого подиху вітру, який поніс би її вздовж тротуару. До цього додалося ще й прикре розуміння того, що настане день, коли треба буде десь пустити коріння, взятися за якесь діло, а в ньому все ще жило доволі сильне відчуття безхатченка. Та й як можна відректися від Арлетти, якщо завдяки їй він відроджується до життя? А як їй брехати про віру в майбутнє, коли він марно шукає в собі його бачення? Вона ж варта м’якої, але тривалої прив’язаності.
Не зважаючи ні на що, людина може твердо відчувати, що не дурить, коли каже, що кохає, як оце він тепер. І майже точно знав, що вона в тому листі не знайде того, на що сподівається; знав також, що хотів би, аби вона в ньому відчула того, хто без упину думає про її долоні, які вміють так неймовірно пестити. Хотів би, щоб потім, коли прочитає його листа, пішла відчиняти шафки і знову знайшла в них відчуття домашнього затишку, який тримається речей, завдяки яким ми є тими, ким ми є. І мав враження, що бачить, як срібляться на сонці шиферні дахи, але опріч їхнього сяйва найсильніше іскряться її очі у віконечку стодоли.
— Вдоволений?
І хоча його французька ще кульгала, цього майже ніхто не помічав, тож Нікос не соромився. Він завжди говорив умиротворено, а тому видавався старшим. Двадцять вісім років. Через міцну і трохи повняву поставу був схожий на серйозного і стриманого лікаря. Хода його була твердою.
— Минулими днями тебе не було, — сказав він і легенько кивнув головою; його чорне волосся було густим і жорстким, у дрібнесеньких кучерях. — Кохання?
Нікос надув губи, потім похитав головою:
— Не варто, — сказав. — Жінка може бути лише добрим товаришем.
— Це трохи схематично.
Але саме той простий і водночас прямолінійний спосіб, у який він висловлював своє переконання, був привабливим у своїй наївній засліпленості.
Вони рушили до лісу за корпусом і поволі підіймалися дорогою поміж диких каштанів; праворуч між деревами стояла двоповерхова хатина із зеленою загорожею навколо і брамою посередині.
— Йдеться не про обожнювання жіночої істоти, а про визнання її особливості. Жінка може бути добрим товаришем, як ти кажеш, навіть треба, щоб вона була і добрим товаришем. Але який сенс мало б життя без кохання?
— Кохання є тяжінням двох тіл.
— Справді, без тіла теж немає справжнього кохання. Але жіноче тіло, незважаючи на всі незбагненні чари, саме по собі є для чоловіка таємницею і водночас доповненням до його власної життєвої таємниці.
— Це лише мотлох, що затуманює погляд і відволікає розум від вирішення важливих питань.
Щось непохитне було в його словах, і в його серйозній поведінці ще більше, ніж у його словах. Щось вражаюче для цієї полуденної осяйності, котра обрамляла крони каштанів і сповнювала повітря золотим відблиском.
— Ми не розуміємо один одного, Нікосе. Звільнена, вільна жінка справді буде швидше товаришкою. І в коханні теж. Але саме в цьому вся звабливість її в майбутньому. Бо її тіло залишиться жіночим. Так, вона буде для чоловіка товаришкою, та все ж таємницею; якось так, як для земної суші у всі часи було таємницею рухливе море.
— Філософія.
І видно було, що він би радо розвивав свою думку, але йому забракло французьких слів.
Вони вийшли на галявину, серед дерев виднівся другий корпус: мов житловий будинок, який архітектор звів на замовлення любителів природи. Поволі почали повертатися.
— Так, філософія, — повторив Нікос. — Коли подумаєш, що в грецьких горах наша молодь воює. І подумаєш, що в інших місцях війна закінчилася, а в нас дівчата гинуть нарівні з бійцями.
— Помилково жити за законами воєнних часів.
— Ми живемо тепер. І тепер час борні.
Ішов твердою ходою, в темному одязі, який був йому затісний; штани на два пальці задовгі, аж на п’ятах збиралися складки. Через це він іще більше скидався на лікаря з картин дев’ятнадцятого століття. Всупереч одягу, який йому дістав грецький Червоний Хрест, і ходи, від нього віяло вабливою непохитністю.
Він мовчав і зосереджено крокував мереживом з проміння, що його малювало на дорозі листя дерев.
— Де тебе схопили? В Афінах?
— Схопили багатьох, далі обрали кожного десятого і поставили до стіни. Хтозна-чому, але потім передумали, і мене послали до Німеччини.
І скривив вуста.
— Вже тоді я харкав кров’ю.
— Дивно, як ти повернувся.
— Жодна тварина не витримала б.
Нікос подивився вбік, наче бажав змінити тему розмови, і справді раптом запитав:
— Яка це газета? — і показав на газету, яку тримав Радко в руці.
— Газета з мого міста.
— І я одержую з Афін.
— Знаю, — сказав. — Але з нами інакше.
Нікос уповільнив крок.
— Не можеш собі уявити, як це — коли в людей відбирають їхню газету.
Очі Нікоса жваво глянули на нього, він поволі переминався з ноги на ногу.
— Хіба в нас не було заборонено ліву пресу? — запитав іронічно.
— Знаю, Нікосе, але у нас була приречена на смерть наша мова.
— Ви не мали жодної газети? Навіть фашистської?
— Ні, бо якби вона була написана нашою мовою, це було б доказом, що ми є. А нас не мало бути.
— Гірше, ніж у колоніях.
— Трієст не в Африці, більше того, за два кроки від Венеції. Серед культурної Європи нас було полишено на милість чи немилість дикунам.
— А багатьом фашизм був до вподоби, — сказав Нікос. — Оскільки служив прекрасною захисною стіною від комунізму.
— У нас стріляли навіть у священика, який з амвону говорив словенською.
— У Трієсті?
— У Трієсті. В головній церкві в центрі міста. Коло каналу.
У Нікоса мимоволі заграла посмішка, і він сам навіть не знав про неї.
— Антибільшовицька твердиня, — сказав він.
— Я міг би розповісти тобі про священика, якого в одному селі вивели на балкон у кайданах на руках, ногах і навколо шиї, — сказав Радко Субан. — Міг би розповісти про незліченних священиків, які мусили тікати за кордон або опинялися в інтернації. Але тобі немає ніякого діла до священиків, я це знаю. Хоча тебе зацікавить, що у нас за часів фашизму змушені були піти з посади два єпископи, які поводилися згідно з Євангелієм і боронили права словенців.
— Це схоже на казку.
— І що б ти сказав, якби я тобі розповів, що у нас палили словенські книги навіть перед пам’ятником Верді?
— Неможливо!
— Атож. І якщо колись приїдеш до нас, побачиш, що пам’ятник Верді в самісінькому центрі міста.
Нікос знову зупинився.
— І наш театр, який знищила пожежа, теж був у центрі міста.
— Таке варварство, — сказав Нікос з глибокою, трохи по-дитячому приглушеною інтонацією, яка виражала його людську зворушеність.
— Тепер знаєш, що означає щоденна газета, яка друкується там, де одній народній спільноті хотіли відрізати язика.
— Це видатна сатисфакція, — сказав Нікос і простягнув руку, щоб пересвідчитися в реальності газети, про яку йшла мова. Зашелестів папером, відкрив і знову згорнув сторінки. — Ви раніше, ніж Європа, мали справу з фашизмом, — немов сам до себе промовив він і повернув газету.
— Крім Трієста, 1918 року союзники визнали за італійським королівством і його околиці, а це майже чверть словенської території аж до Юлійських Альп. Але в Трієсті нам уже два роки по тому, тобто перед приходом фашистів до влади, почали палити будинки культури.
Потім вони мовчали, немов свідомі того, що перелік нещасть — справа, яка нічого не рятує.
— Маєте написати про цю сторінку вашої історії, — сказав потім Нікос.
— Неодмінно. Люди тепер усе приписують великому злу останньої війни і чомусь забувають про інші роки!
Дзвоник перед корпусом оголосив про початок післяобідньої тиші, і вони почали повертатися.
Згодом, коли він лежав на плетеній кушетці і тримав на колінах записник, казав собі, що справді має почати писати хроніку. Жовті аркуші записника були схожі на промокашку. Це ж воєнний папір. І це йому подобалося, бо були оті трохи пожмакані і вицвілі листочки такими рідними, коли писав на них. Писати хроніку! Так-так. Але щоразу, коли починав писати, перед ним поставали картини з таких різних часів, що впорядкування записок завдавало йому великих труднощів. Почати мав би з того ранку, коли по нього прийшли, і він шепнув Відці, щоб заховала папери. Бідна Відка, в першому листі, який йому написала, винуватила себе в тому, що не зуміла сховати папери, і його через це вислали до Німеччини. Таж він їй ще з в’язниці написав, що її вини немає.
Так, почати мав би з тієї колотнечі по хаті перед заходом сонця. А може, ні? Може, найкраще було б почати з опису тих днів, які перебув у підвалі на площі Оберданка? З тієї миті, коли офіцерське авто SA поліції заїхало на тротуар, коли їх з Егоном завели до великої будівлі, і до повернення у в’язницю. Ще й досі виразно відчував тривогу, яка його охопила в камері під землею, хоча атмосфера пізнішого табору була такою живою в ньому, що переважала все інше.
Він докладав зусиль, щоб викликати в уяві трієстські вулиці, але йому пригадувалися миті дитинства, коли вони ганялися за металевим обручем, коли підставляли під колеса трамваїв бомбочки, виготовлені з суміші сірки і калію, які гучно бахкали, коли проїжджав трамвайний вагон. І розумів, що мусить внести до своїх записів і ті уривки спогадів, але це в нього ніяк не виходило. Лише іноді йому вдавалося порівняти свавільність і невгамовність шибайголовів, які панували на місцевих вулицях, з ув’язненням у гестапівських підземних цементових закутках; але наступної миті йому здавалося надто банальним включати до записів про гестапо, скажімо, ще й «подвиги» з монетами вартістю п’ять стотинок, які трамвайні колеса спресовували так, що вони могли їх кидати в автомат із жувальними кульками. Всі ті картинки зринали в його думках тоді, коли в січні 1944 року над його головою з вулиці Кардуччі надходив важкий трамвайний вагон, і в камері відчувалася вібрація. Хоча тепер, на цій французькій терасі, та дійсність здається такою далекою, що він відчуває якусь неміч перед нею. Та й сухорлявий Іво, якому там, під землею, щоразу, коли затягувався цигаркою, освітлювалася шкіра на грудях, тепер виразніше уявляється на дерев’яному таборовому лежакові. Десь був роздобув бритву, щоб поголити його, перед тим як вони з Васьком віднесли його на склад під ненажерливою піччю; так Іво нечутно попрощався з вогезькою горою. Мав би розповісти про нього, як у темряві трієстської тісної підземної скрині слухав його оповіді, і розповісти про його кончину на вогезькій горі, коли він марячи шепотів ім’я дружини.
І знову не міг вирішити, чи дотримуватися часової послідовності, чи відпустити свої думки і просто йти за спогадами, зібрати їх в єдине ціле. Та питання залишалося невирішеним, жовтий папір заповнювався непов’язаними фрагментами, окремими епізодами.
Час від часу йому здавалося, що міг би почати з підпалу словенського театру. Полум’я знищило приміщення, коли йому було сім років, велика пожежа, яка осявала гори і море, палахкотіла на іншому боці площі, під якою чверть століття пізніше сиділи вони з Іво. Описати життя цієї дитини, почавши з пожежі, яка в нього на очах спопелила центр словенської культури, і до безпорадності, коли гестапівець закинув його до комірчини. Історія винищення роду, котра, якби йому тільки вдалося поглянути назад, ще переконливіше показувала хресний шлях всього його народу. Скажімо, розповісти про той напис на стіні комірчини поряд із гестапівською канцелярією: «Аніцо, я мовчав». Або про той гіркий і водночас рішучий: «Ой, Триглаве, моя домівко!» При цьому, звісно, показати не лише їхній множинний спротив, а й за допомогою опису жертви, ув’язненої в комірчині, продемонструвати придушення всього словенського. Бо народ, підданий такому етноциду, що в часи фашизму змушений задушити в собі навіть слова власної мови, дуже подібний до створіння, яке гестапівець замикає в приміщенні без повітря, де тіло може рухатися лише навколо своєї осі. А потім потрібно було б описати божевільне відчуття безвиході, гнітючості, безсилого опору, пошуку порятунку в думках про домівку, скажімо, про комірчину, в якій мама тримає деміжони[12], олов’яну балію для купання, вузькі простирадла для утеплення вікон взимку, коли буря дме крізь усі шпарини. І додав би ще опис спроби втечі від тривоги замкненої в комірчині людини за допомогою уявної мандрівки своєю хатою, аж до кухні, в якій би на вікно повісив дзеркало, щоб поголитися. Мама лущила б квасолю і сказала, ніби сама до себе: «Потерпимо, нечиста сила рано чи пізно накиває п’ятами». Він би не бачив її, бо його обличчя було б перед дзеркалом, але знав би, що вона посміхнулася, а її долоня, після того, як пальці витеребили горошини зі стручка, витрусила б очищену квасолю до алюмінієвої каструлі. Ех, усе це він мав би нанизати в одну оповідь, а потім ще й оті жахні сни, коли нагайка, якою його молотив есесівець, видовжилася в довгий шнурок, що звисав із пащі сталевого підйомника з гаком на кінцівці. Той ледь помітно погойдувався, а коли він обертався, то дебелий шнурок ріс у небо з живота висячого гестапівця...
Коли відклав записника, зрозумів, що має ще довго все продумувати, аби з цих його секвенцій народилася якась органічна цілість. Все ж трохи втішала думка, що він принаймні спробував дати лад картинам, які щоразу насідали на нього, коли заплющував очі, аби зосередитися.