Важка весна

XXI

Взагалі-то цей корпус був у дуже гарному місці. З нього відкривався широкий краєвид на долину. Довгий триповерховий корпус скидався на білий корабель серед дерев, дійти до нього можна було дорогою, яка здіймалася вгору ліворуч коло входу і «фортеці». Густі каштани закривали дорогу. Щільна огорожа і колючий дріт були за межею. Але, незважаючи на огорожу, таємні стрімкі стежки вели через ліс. Там, унизу, схована серед дерев, в’юнилася дорога, на повороті якої стояв пам’ятник полеглим воїнам. З верхньої тераси її теж не було видно, — ні дороги, ні трьох будинків. Лише кукурікання півнів виказувало близькість селянських господарств. Він із задоволенням подумав про два рядки на синьому чотирикутному аркуші: «Після вечері біля пам’ятника полеглим». Усього два рядки. Але важливі, немов земля і сонце заразом. Протилежність пригніченості. Намагався не думати про вечір, тому відкрив «Кола Бруньйона». Але тепер Ромен Роллан його дратував своєю гармонією. Ритмічний дзенькіт. Вельми грайливо, як для цієї хвилини; той стиль не може полонити людину, надто неспокійну для того, аби поринути в таку мелодію слів у реченні.

Кушетки стояли вздовж стіни, перед ними — сонячна смуга, що падала з-під широких, полум’яно-червонястих тентів, натягнених на залізні опори над загорожею.

Хтось глухо похропував у кінці тераси, сусід уже вдруге зіскочив зі свого місця й поштурхав його.

Вона йшла головною дорогою. Розстебнутий комірець і гладеньке, хвилясте волосся знизу, її постава була свіжою і зосередженою.

Її спортивні черевики хутко перетирали дрібний пісок дороги.

— Отже, знову все в порядку? — сказав.

— Ой, справді було кепсько. Того вечора я застудилася. Протяг дув уздовж і впоперек, аж усі фіранки тріпотіли, мов білі прапори.

— Бо гралися ними пальці невидимого вітру?

Вона подивилася на нього, і в її погляді відчувалося веселе лукавство.

Помалу вечоріло; ряд будиночків уздовж дороги край широкого поля виблискував у червонястому сонячному світлі; всі вони стояли з лівого боку дороги, так що видно було фасади. Немов розігріті і водночас спокійні обличчя в насиченому сяйві заходу.

— Найбільше мене здивувала щирість, — сказав він.

Куточки її вуст усміхалися.

— Зараз би пішла по стручок квасолі, якби ви не написали оте про нього, — але все одно підійшла до тички коло дороги і відщипнула зелений стручок.

— Не можна вимагати від жінки завжди бути щирою, — сказав він, коли знову повернулася на дорогу.

— Окрім того, надмірна щирість схожа на прилипливість. А жінка ніколи не має права бути липучою, — сказала вона.

Гризла стручок, але не так безтурботно, як уперше, а задумано й розважливо.

— А мала б бути відкритою і вартою довіри, щоб не втратити своєї привабливості.

— Так, але це дуже важко. Принаймні краще, ніж бути липучою. Не уявляю собі чогось гіршого, ніж жінка, яка прилипла до чоловіка, мов мокрий прапор до древка.

І її обличчя набуло серйозних, майже суворих рис.

Вона ніколи не буде такою, подумав собі, бо всі предмети, які її оточують, вона ставить між собою та іншими. І себе вміє віддавати речам, так що людина мусить її шукати з-поміж них. Здається, що її віднесе вітром, мов насіння кульбаби.

— Ви ніколи не будете прилипалою, — сказав він.

— Гадаєте?

І ніби його й не слухала; стручок тепер відчував більшу прихильність її маленьких білих зубів.

Дорога підіймалася догори, і її кроки самі собою повернули на стежку ліворуч.

— Як ви стали санітаркою, панно Арлетт? — запитав за мить.

— Батько змусив мене працювати, — відповіла сердито. — Це було не задля заробітку. Бог його знає, яке задоволення він мав від цього.

Тепер її обличчя було чужим і відсутнім, а її рухи стали виразнішими і простішими.

— Але, на щастя, невдовзі лікар знайшов плямку на вершечку лівої легені. Після цього був санаторій. А взагалі-то не було нічого, швидше просто загроза, що могло щось з’явитися. Ті місяці пішли мені на користь. Немов спеціально. Мене призначили бібліотекаркою, і можете уявити, я цей час добре використала. Половину бібліотеки перечитала!

— Є багато людей, які немало перечитали, але по них цього не скажеш.

— Потім у санаторії відкрили курси санітарок. Мене лікар майже силоміць примусив.

Вечір розфарбовував крони грушок і яблунь; стежка майже заросла травою, ліворуч похилі трав’яні східці спускалися у сад.

— Папа дивак. Коли повернувся з Першої світової, поїхав відвідати дружину свого друга, який загинув на фронті. Той його вмовляв одружитися з мамою, в якої вже була Жозефіна. Але вони не були створені одне для одного. Вона була нерішучою, терплячою, а він грубим і крикливим. Тепер трохи втихомирився; а в молодості був справді нестерпним.

— А ви, може, більше схожі на батька?

Вона зупинилася і подивилася на нього, немов забула, як виглядає його обличчя.

— Можливо. Але маму я дуже люблю.

Вони сіли на трав’яну смугу між деревами, що живою межею затуляла стежку.

Запропонував їй цигарку; коли вона жадібно схопила її, він спостерігав за нею, немов боявся, щоб її вуста не скривилися так відразливо, як у деяких курців. А її відстороненість була тепер по-дитячому приваблива; лише легкий обрис непевної безтурботності був у ній.

— Я справді люблю маму. Можливо, трохи через співчуття, адже кожна любов має в основі співчуття.

— Навряд чи кожна.

Вона знизала плечима:

— Майже кожна.

Синя курточка з розстебнутим коміром і рукавами, застебнутими на зап’ястях, дуже їй пасує, подумав собі, і густе м’яке волосся, яке спадає на ліву скроню.

— Коли я була малою, мама мусила вночі бути завжди коло мене, інакше я не засинала, — сказала вона, дивлячись поперед себе крізь сигаретний дим. — Я лежала біля її ліжка, її рука лежала поруч, так що я могла торкнутися її. Вона ніколи не сміла забувати про свою руку, ні тоді, як не спала, ні тоді, як спала.

— А якщо все ж забувала?

— Я прокидалася і кричала в темряві. Здавалося, що темрява стає твердою. Так жахливо страшно було.

Потроху темнішало; сходив місяць, ніч синім парашутом спускалася на землю. Тепер би ми мали повернутися на нашу дорогу, подумав він. Поволі мав би доторкнутися до її руки. Але тільки ліг на спину і поклав ліву руку під голову.

— Не знаю, я боявся темряви чи самоти, — мовив він. — Але казали, що я репетував, коли залишався сам у кімнаті. Мабуть, людина справді має якесь шосте чуття і ще немовлям усвідомлює свою самотність.

Озирнулася, немов її цікавила його поза, а потім поволі знову одвернулася.

Місячне сяйво ставало яскравішим, хоча світло дня ще не зовсім згасло; в траві голосніше озвалися цвіркуни, немов темрява додала їм голосу.

— А сестра? — запитав він.

— На другий день після тих танців поїхала.

— Я був не дуже привітним з нею. Передусім через те, що вона надто швидко до нас приєдналася. А потім злився на неї через вашу руку.

— Через мою руку?

І ніби її єство продовжувало своє автономне життя, її рука лягла на траву коло його ліктя.

— Коли я читав, що ви лежите в медовому світлі, я подумав про ту руку.

І спробував покласти долоню на її руку в траві. Маленька така, ледь помітна. І саме тому, що нерішучість у ньому була ще такою живучою, знав, що такі миті незабутні, вічні.

Арлетта не прибрала руки, і він підклав свою долоню під її, щоб її малі пальці опинилися в його пальцях.

— Так, коли читав, — сказав він, не стежачи за своїми словами, — мені хотілося лежати поруч з вами, коли йшли відчиняти вікно і тихенько лежали в темряві. Лише це.

— Лише це? — лукаво запитала в темряві над ним.

Її рука стала ніжною, її пальці самі посунулися на його долоні. Це була та напруга, яка напнулася в темряві, як мереживо; щомиті видима і сприймається на дотик, подумав він.

— Може, залишився б за шибкою, як метелики, оті загублені душі, і даремно стукав.

— Метелики принаймні намагалися, — усміхнулася вона і водночас наче відсторонилася, немов вони розмовляли на відстані. — Завжди треба спробувати, хіба ні?

— Не всі народжені бути донжуанами.

— Навіть тоді, коли успіх гарантовано? Нічого героїчного.

— Не йдеться про гарантованість успіху, а про досягнення згоди, — сказав він, немов говорив до себе. — Можливо, людина б досягла успіху тим, що пошукала б у собі відвагу. А що потім, якби не вміла вдавати почуття, якого немає? А якщо є, навіщо піддавати його сумнівам, що його хтось відкине і тим самим, може, його знищить? Натомість у слушну мить досяг би повноти зближення?

— Можливо, кохання, першої миті відхилене, потім розгориться ще сильніше? Видатні поети оспівували жінок, які їх не почули.

— Мабуть, для цього треба бути великим поетом... Для декого невдала спроба була б каменем на могилі ледь народженого кохання. Те, що починається з приниження, не може бути великим коханням. Поет, який пише про нього вірші, пише швидше на честь своєї внутрішньої пристрасної сили, аніж для тієї жінки.

Він сів.

Арлетта мовчала і, мабуть, чекала, щоб у ньому сталося те, що мало статися. І можливо, саме тому, щоб випробувати це напруження, сказала:

— Боюся за своє горло через цю нічну вологу.

Він підвівся і простягнув їй руку.

— Ні, я не думала йти отак відразу!

Він сказав:

— Я зовсім забув про ваше горло.

Його голос здавався спокійним, хоча вона мусила відчувати його легку роздратованість.

Бо вона сказала:

— Будемо поволі повертатися.