Важка весна

LII

Усю ніч йому здавалося, немов похорон для нього — знак, адже його повернення до життя перетворювалося на крах. Сила, яку, всупереч усьому, мало минуле, була схожа на незримий і нечутний вітер, який віднесе зі сцени акторів і куліси, і залишить лише безнадійно порожній поміст. І тепер вся дійсність знову зведена лише на оту, за сценою, оту з димарем і запахом лою, що його розносить дим над бараками, важкий і задушливий. А оскільки він ще й ревниво оберігає ту дійсність і навіть пишається нею, то світ той є його співучасником, подумав він. Бо тоді, коли говорив їй про одруження з гарним хлопцем, атмосфера звідти була поруч, підтримувала його. І в його відчуттях був навіть відтінок злорадства, — нехай і вона почувається пригніченою, як він. Ці емоції зародилися в ньому, піднялися з нього, а не прийшли до нього як чужорідні. І чим глибшою ставала ніч, тим більше він ув’язав у заплутаних тенетах. Так навіялася думка про кінець, як сам собою зрозумілий і необхідний висновок. Скільки їх уже невдовзі після повернення врятувалися саме в такий спосіб! Тобто виявилися швидшими, ніж він. Не такими наївними. Менш інфантильними, ось що. Зрозуміли, що той світ неможливо пересадити у повсякденну метушню. Яким порятунком від цих примар може бути жіноче тіло? Воно не сміє принести забуття, та й поверненець цього не хоче, а кохання ніколи не зможе дати рівноцінної заміни. Хоча рішення про самогубство — ще більше спотворення всього. Це визнання слабкості. А щеплення для життя після повернення з країни смерті є доказом сили. Ні, сьогодні ввечері він не був би так вороже настроєний щодо свого тіла, яке прийшло померти в банальне повсякдення, якби не почував солідарності із тим мілким, простакуватим людським світом. Не стояв би коло нього, як нав’язливий гість. Бо якщо переслідування тих видив — прокляття, то пістряві, барвисті картини життя — спокуса, безпосередньо пов’язана з людською суттю. І немає сенсу залишатися вірним тому єству на шляху крізь загибель для того, щоб тепер відчути потребу попрощатися з життям.

При цьому висновкові він зітхнув, і вже тієї ж миті повернулося її струнке тіло, наближалася до нього дрібними кроками худеньких ніг. І враз усі враження і всі думки здалися неправдоподібними та видуманими. Від початку і до кінця помилковими. Бо коли вона повернеться і припаде до нього вустами, немов двома набряклими помаранчевими скибками, все перетвориться лише на жалісний плід наляканої уяви. Торкнеться його, немов вал м’якої води, немов маслинове тремке море в рожевих променях заходу сонця. Бо її шкіра ще має колір дитинства. Уся, — від вуст, які під час поцілунку припадають до нього, мов невмолимий і зворушливий поліп, — до дитячих, якихось бешкетливих щиколоток. І пружність гладких заокруглень і грайливі звиви стегон і живота. Так у грі борюкаються дітлахи: хлопчик над хлопчиком, або дівчинка над хлопчиком, яка ще не знає про різницю між двома тілами, і щосили притискає свої стегна до його, так що тіла зливаються і щільно прилягають одне до одного. І її пружні коліна впираються то в землю, то в його бік. І немов пружина, її тіло то в захисті, то в нападі, її вуста з усією жагою.

І відігнав усі думки, і тісно заплющив очі, щоб розібрати всі складові її поцілунку. Спочатку було ніби сплеск неймовірної вдячності, але вже наступної миті — потреба ввібрати у себе кожен порух вуст, схвалити їх. Немов це відкриття їх цінності неймовірно чудове, і він хоче зробити його своєю власністю назавжди. Водночас її поцілунок — це й віддано-щирий доказ правильності і: суджень. Доказ тривалий, глибокий, стосилий, ніжний. Але, мабуть, саме в цьому і полягає чарівність наївної дитячої довіри. І коли нескінченний поцілунок сягає межі, за якою кохання переломлюється в безодню незнаного світу, власне, через її дитячу віру він і затримує це падіння. Піднімає її тіло, мов тіло дитини, яка заснула в нього на грудях, і цілує її перса; гроно, до якого наближається, але не торкається пальцями. І ці пестощі зрілих плодів на тонкій щепі є його вдячністю і підтвердженням його слів. А водночас запамороченням перед дарами, які йому дає природа після такої довгої посухи. І він знову кладе їх перед собою, щоб голубити їх у темряві, як ледь народжений пломінчик, який потрібно захистити долонями. А він — мов осика, що тріпоче на краєчку спокійного озера. Щоб вона знала, як кохає колишній бранець. І сам кидається у вир. І немов рятує з нього дитину, котра боїться втопитися і з усією снагою своїх молодих і пружних кінцівок хапається за тіло, яке може врятувати її, але цим самим тягне його з собою на дно.

Устав тихо, щоб не розбудити Іва, і вийшов на терасу.

Ніч була погідною, і небо всіяне срібними колючками, дуже хистко пришпиленими до м’якої, рухливої матерії. Пішов, щоб не потурбувати своїм безсонням Іва. А можливо, щоб різке повітря протверезило його. Втомило. Виснажило і присилувало до сну. Але знав, що дочекається світанку, який зазоріє у далечі, на краю лісу, немов із землі здійметься легкий туманець весни після дощу. Так, бо той її плач, який так потряс його в паризькому готелі, жив тепер у ньому, немов відлуння грайливих і водночас важливих звуків, до яких колись залишився глухим через свою неуважність. Така невтішна туга людської істоти через смерть маленької тваринки мала б його наповнити невимовним відчуттям прив’язаності. Такий повний, щирий вираз втрати, на який твереза, врівноважена сучасна людина не здатна. Уособлений плач. Безголовий політ птахи, в якої викрали потомство. І він мав усе це коло себе, в своїх руках... І всим цим він знехтував; замість того щоб усе зважити. Але ж він прищепив її до себе, прищепив у себе! А тоді потай вкралися у нього дівчата з Вогезів зі своєю вічною тишею. Він мав би обійняти її сонне тіло, клітину за клітиною приживити її світ в своє єство, дбати, як невсипущий вартовий, про новий паросток щастя в дитячому плачі.

І крокував уздовж довгих перил, повз плетені кушетки, що сумували в самотині. Літо полишило на вузьких матрацах коричневі плями, і тепер, зимової ночі, ці плями були немов знамення синьо-сірої холодної плісняви. Дуже вбогими здалися б ці лежаки для хворих істоті, яка б прилетіла з котрогось із тих пломінчиків там нагорі у небі, подумав він собі. І подумки знову повернувся до неї. Він мав би прийняти її, як частину нової дійсності. Як мав прийняти реальність того, про що казав Налецький. Адже Англія і Америка знову будуть загравати з батьківщиною крематоріїв, аби вберегтися перед червоною загрозою, яка, всупереч очікуванням, так блискавично перемогла нацизм. Так, і Арлетта — частина дійсності, частина його майбутнього. І він повинен мати певний план у тій повоєнній атмосфері, має прагнути до чогось, долати усілякі труднощі. Дружина чи кохана — байдуже. Головне — спільний повсякденний хліб і спільні мрії. І це завдяки її спонтанності, яка є джерелом її рухів. Від першої хвилини, коли її рука мимоволі шукала у нього прихистку, і аж до миті, коли мансарда проковтнула безтурботність товариських походів. І знову подарувати їй захоплення мандрівника, який справляє їй учту, мов дочці Пана, щоб її недозрілість при ньому вивільнялася, її замріяність розквітала і приносила порятунок йому і їй.

Йшов повз загорожу, і здавалося йому, немов залізні прути — межа в’язниці, що тримає його в полоні нерозв’язаних суперечностей неприязної зимової ночі. Ніби вже ніколи не повернуться ті тіла і не вмостяться на плетених лежаках, а тому зібгані сірі ковдри на них — немов завершена, незмінна дійсність. Нікого вже не грітиме їхня вовна. І знову повернулася до нього атмосфера похорону, тим паче, що були ковдри на лежаках саме такими, як і там. І відігнав від себе ті образи, але вони знову повернулися. І чув того, хто казав: «Може, мав десь жінку». І того, хто зауважив: «Ніхто не відгукнувся».