Важка весна

XXII

Допомагав їй вийти з саду на стежку.

— Повертатися будемо поволі, — сказав за мить примирливо.

Місячне сяйво вже набуло кольору прозорого і водночас синюватого срібла. Цвіркуни розсипали дедалі лункіші круговерті в спокійну відкритість ночі.

— Здається, поетові творіння є виразом його великої любові до жінки, — сказала вона. — Він їй дарує свій твір, бо найвища любов дарує все, навіть якщо не одержала нічого.

— Можливо. Його вірш великий. І його кохання велике. Та все ж це його любов, його почуття. Коли ж те кохання перетворювалося на біль, і поет рятувався від нього любов’ю до поезії, до суспільства, реальна жінка могла вже не мати значення. Тоді маємо сублімацію сильного почуття, яке поет використовує для вищих цілей. Це не ота справжня і реальна любов, адже справжня потребує двох сердець і двох тіл, а не лише одного.

— Розумію. По-вашому, справжнє кохання оспівує лише той, хто оспівує досягнений зв’язок двох людей.

— Досягнений і перерваний, і, якщо треба, знову досягнений. І якщо це кохання сильне і ніжне, чуттєве і тілесне, лагідне і бунтівне, — тоді це велике людське кохання. Відкинену, зневажену любов поет може сублімувати, але не може надати їй тілесного смаку і крові, без яких немає справжньої любові.

Вони вийшли на дорогу; і він відчував біля себе її руку, немов вона весь час даремно чекала на нього. Він узяв її легенько і природно водночас.

— Через ці міркування ми геть забули про ваше горло.

— Кілька днів на рідному повітрі, і все мине!

Ця наша розмова ні до чого не приведе, подумав він; цей щасливий тон народжується з потаємного почуття, але з ним вони увесь час залишаються на одній і тій самій відстані, близькій і далекій водночас. Потрібно знайти слова, які б поєднувалися з його рукою, коли вона обійме її стан. Але було зрозуміло, що від цього їм обом буде ніяково і буденно.

— Що цікавого читаєте? — запитала тоді вона.

— «Кола Бруньйона».

— Який стиль, правда? Ви помітили ритм, який створюють схожі співзвуччя у реченнях?

— Як на мене, їх аж забагато. Коли я думав, що ви пішли, ті ритми видавалися мені їжачковими голками. Я читав історію про Ласку.

— Пригадую...

— Чи може бути щось прикріше, ніж під старість зрозуміти, що те дівча, таке пустотливе й невловне на вигляд, до якого він не наважувався підступитися, чекало на нього?

Але вона здавалася відсутньою; вони йшли повз пам’ятник і поволі наближалися до входу. Місячне сяйво заливало асфальт і крони високих каштанів. Вони мовчали, немов прийшли надто швидко і потай думали, як продовжити прогулянку. Адже ніде не написано, що потрібно заходити через головний вхід; вони пішли повз сторожку в парк. І він відчував, що його, ніби приплив, охоплює легке хвилювання.

— Ходімо туди.

І вона повела його стежкою, що коло сторожки губилася серед густих і темних дерев.

— Ця, мабуть, веде до вашого корпусу.

— В нашу клітку?

А її рука вела його, як на прогулянці із Жозефіною.

— Здається, так можна вийти на світло в тому місці, де зазвичай пасеться лошиця з конем, — сказав він.

— Справді, на світло, бо тут ми, мов у тунелі.

Вона йшла на півкроку перед ним. Тепер їхні руки трималися міцно, немов вони дійшли певної згоди, хвилювання не полишало його, і він був близький до неї і водночас далекий; почував у середині шелест вершечків очерету, якими ріка гойдає вздовж берегів.

— Тут ховається якась селянська хижка, — сказав він.

— Так. І пральня.

— Пральня?

— Звісно. Сподіваймося, що пес не загавкає.

Її слова були, немов інстинктивний супровід їхнього неспокою й напруги; немов зовнішнє бриніння внутрішніх, потаємних хвиль.

— Тут має бути тік, — сказала вона.

Дерева розступилися, і місячне сяйво освітило дах на чотирьох стовпах; на току стояли вози й чотирикутні солом’яні копиці.

— Ходімо туди, — шепнула вона, ніби сама до себе.

— Як ми туди зайдемо? Під навіс?

Але його шепіт завис у повітрі, бо вона повела його вузькою стежкою крізь місячне сяйво. Міцно тримала його за руку і весь час була на півкроку поперед нього, наче він незрячий, і вона допомагає йому. Цвіркуни обертали свої співучі млини, і це рівномірне цвіркотіння було частиною природної магії, що витала в повітрі. Під навісом він мимоволі одпустив її руку і підставив свої долоні під легкий водоспад її волосся. Він знав, що повністю віддався цьому мимовільному пориву почуттів. Відчував лише м’яку дугу її вуст, по-дитячому напружених і водночас м’яких. Потім під долонями ожило відчуття гладенької тканини на її тілі. І потім знову — соковитість вуст. Перса її — мов хвиляста далечінь і водночас м’який міст, що вів до нього, розширював і роздвоював, але залишав ще не завойованим. Це її тіло, але водночас це — лише місячне сяйво, що променить блакиттю над синюватою соломою.

«Арлетто», — прошепотів він, коли на його шиї розсипалося і в тиші множилося палке мереживо її дрібних поцілунків, а його долоні крізь синяву потопали у вигинах її тіла. І це було, немов народження світу, який тепер був у його владі, і сік життя перетікав тепер у нього, і водночас він був тим, хто дає життя. Смерть залишилася у глибокій прірві далеко по той бік похилої стіни синього місячного сяйва. А він гамував нові буйні відчуття в собі. І бережно, і уважно віддавався всотуванню її молодості. Так що хвилі життя, які наплинули, загойдали їх обох на невидимому синьому плоті. І вона мимоволі й легко спробувала спинити його занурення в м’які й темні глибини; але дах над ними знову загойдався, і все довкола вкрила спінена вода, а вони були в ній двома дельфінами. Гнучкими та пружними. Прудкими в стрибках і такими ж прудкими в поверненні в попередню коловерть, у плаванні крізь водяну товщу й плескотінні на водяній поверхні. А потім — повільне ковзання синьою гладінню під синім небом; ще трохи — майже нерухомі, немов пронизані одним рибальським гарпуном.

Вустами подорожував її повіками й віями, поволі втихомирював наслідки вихору, що віддалявся. «Арлетто», — прошепотів він, щоб і словом пересвідчитися в її справжньості.

Вона мовчала, з довгими паузами цілувала руку, яка пестила її обличчя.

— Отже, це правда.

Помовчала, немов була десь далеко.

— Хто ж ви такі, бідолахи, що прийшли звідтіля? — сказала потім.

— Тобто це все зі співчуття, як ти казала раніше?

— Я не казала, що має бути лише співчуття.

Послабив обійми; якщо він чогось і потребує, то не цього. І вже тієї ж миті опинився в куточку своєї таборової кімнати, в ту ніч, коли з Васьком одягали кістляві тіла на підлозі. Що, може, вона і їх покропить своїм співчуттям? При цій думці вона раптом на якусь мить стала для нього якоюсь непотрібною. Водночас бачив, як вона, мов та сновида, веде його за руку, і подумав, що вона й сама не відає, що мудрує.

— Співчуття чи що інше, головне — що це насправді! — палко сказав він.

— Ну, не будемо наперед загадувати.

Отак? Він сподівався. Перед дівчиною, яка була співчутливою? Ні! Заволав би так, що розбудив би пса і всю сонну сім’ю!

Але в нього зовсім не було відчуття, що десь сплять люди. До будівлі, в якій вона жила, було, мабуть, недалеко, а всі інші корпуси були на горбі серед дерев. Вони були на самоті з місячним сяйвом, яке їх єднало із всесвітом.

— Я повинна йти, — відсторонилася вона.

— Авжеж, бо інакше твоє горло знову бунтуватиме.

Якось холодно вони розстаються, подумав собі. Все ж таки, може, ця зустріч двох світів відбулася надто швидко. І, може, надто помітною була його пожадливість? Хоча були вони в усіх своїх рухах злагоджені і єдині. Чи не були?

Відгорнув долонями її волосся.

— Коли я знову тебе побачу?

— Спочатку я поїду у відпустку.

— Саме тепер? Мов спеціально саме тепер?

— Ти ж добре знаєш, що справа про відпустку була вирішена ще раніше.

— Так, — сказав. І справді знав, а все ж інтонація її слів була надто відсутньою і майже роздратованою.

Вони встали і поволі знову повернулися на дорогу під місячне сяйво.

— А перед тим, як поїдеш, даси про себе знати?

— Сподіваюся.

А він сподівався, що вона скаже, що на кілька днів відклала свій від’їзд. У всякому разі, чоловіче, будь і ти відстороненим, думав він собі. Місячне сяйво було прозорим синім морем навколо, і осявало перед ними високу і вузьку будівлю, яка тихенько, без світла, навстоячки спала серед дерев.

Тоді вона сама підвела обличчя до нього.

Нема снаги бути байдужим, подумав тієї миті, і міцно й обережно стиснув її плечі, а правою рукою взяв її за підборіддя. Хай іде, куди хоче, а все одно вона реальна, казав собі, і чулося йому цвіркотіння з-поміж поцілунків, і в поцілунку самому, і навіть у його відлунні в її м’яких і соковитих устах. Потім його рука зупинилася на її персах і легко стиснула долонею тремтливий опуклий вигин.

— До побачення, — прошепотіла вона.

Потім розвернулася і пішла.

Мить по тому зупинилася і роззулася.

— Так надійніше, — сказала.

— Арлетто, — прошепотів він.

— Пізно. — І віддалилась.

Але повернулася, підвелася коло нього навшпиньки, а потім втекла крізь місячне сяйво боса, з маленькими туфельками в правій руці.