Важка весна

XIII

Вона була вже там; відчинила дверцята білої шафи в кінці коридора; ліва стулка її майже повністю закривала. Було видно лише щиколотки та маленькі ступні без шкарпеток у босоніжках.

Вона стояла навшпиньках і щось шукала серед скляних баночок і посудинок: достоту донечка, яка за маминої відсутності порпається в кухонній шафі.

— Десь тут має бути... — сказала замислено.

— Шукайте спокійно.

— Хіба ви не поспішаєте на вечерю?

— Ні.

Вона не дивилася на нього, лишень зосереджено продовжувала шукати.

— Щось я сумніваюся, що вам стара справді прописала очні краплі, — вдавано серйозно сказала вона.

— Сумніваєтеся?

— У зошиті панни Шатен не записано!

— Ага, так.

— Ну що, я вас підловила?

— Нічого подібного.

— Підловила!

— Десь три дні тому я питав лікарку, — усміхнувся. — Через те сьогодні й не записано в зошиті.

— І ви чекали всі ці дні?

— Атож, бо ці крапельки, — мов мертвому припарка.

— Хома невіруючий. — І вже була майже всередині шафи. — А ось ці точно допоможуть.

— Ці ваші — звісно.

— Ось вони, — сказала і кинула на нього лукавий погляд.

Стисла в руці скляну піпетку.

— Ну, присядьте ж трішечки!

— А може, вам дати табуретку?

— Ви не такий уже й високий! Ну, не смійтеся, бо закапаю вам рота, якщо будете так смикати головою! Зачекайте. Ще одну, — прошепотіла, коли він витирав хустинкою очі. — Як приємно бачити, що ви плачете. — І закрила пляшечку кришечкою.

— Мабуть, це й правильно, — сказав він. — Лише щастя мене зворушує.

— Очі у вас тепер будуть, як у риби, — додала вона, немов не чула, і сховала пляшечку.

У коридорі було тихо, з їдальні долинав приглушений шум голосів, люди водночас розмовляли і бряжчали мисками.

— Уже йду, ви багато часу витратили зі мною.

— Це мій обов’язок.

— А на вечерю ви, мабуть, теж підете?

— Звісно. Я швидко повечеряю, бо на мене чекає сестра!

Повернула ключ у замку.

Потім запитала:

— Ви підете на прогулянку ввечері, пане Субан?

— Так, — сказав. — А що?

— Ходімо з нами, — раптом запропонувала вона, немов зі свого далекого світу. — Якщо хочете, звичайно.

— З вами?

— Я їй уже розповідала про вас. Вона вас уже знає, моя сестра.

— Мене?

— Заждіть, — і задумалася. — Знаєте, де пам’ятник загиблим? Після вечері я буду там. Але не надто швидко.

Коли він увійшов до їдальні, то зрозумів, що апетит у нього зник, як у людини, котра збирається у подорож. Хоча зовні не було нічого помітно, всі слухали морського офіцера, який оповідав, як затонули французькі кораблі біля Тулона чи десь поблизу. Він теж усміхнувся до нього, щоб запевнити в своїй зацікавленості, і було помітно, що пан Леду цінував увагу чужинця. Мабуть, він був у морському флоті писарем або комірником, чи кимось подібним. Він був, як сержант на діючій службі, метушливо-вигадливий. І вразливий, мов розніжена дівчина, а його щоки були біленькі й пухкі. Його обличчя більше скидалося на обличчя офіціанта, ніж моряка, і кельнерським воно було й тоді, коли в коридорі він демонстрував лікарці свою самовдоволену дотепність. А за столом, де дискутували про затонулі кораблі, Радко Субан все ще перебував у полоні її грайливості біля відчиненої шафи, або коли згинав коліна, щоб вона змогла йому закапати око. А ще оті плями від її рук на газеті. І вона вже розказала сестрі... При цьому вона здавалася школяркою, яка щодня, прибігши зі школи, розповідає про все, що з нею трапилося в класі і по дорозі. Насправді для нього це був дуже примарний світ, бо зараз жодної речі не міг уявити відразливішої, ніж світ казок. Пан Леду говорив про де Голля звично, немов де Голль — його дядечко. А він усе думав про неї, думав і усвідомлював, що цим зраджує свій світ. І водночас гнав зі своїх думок усі апокаліптичні картини, що виринали з усіх усюд. Властиво, їх проганяла вона, її худі ноги, струнке тіло. «Я вже їй розповідала про вас...» Немов вони перед тим умовилися, що вона розповість сестрі про нього, з таким наголосом сказала. Раптом побачив перед собою пам’ятник загиблим, і йому здалося, що вона вже довго чекає на нього.

Публіка за столом була трохи розчарована, бо саме з’ясувала, що на жодному з тих затонулих кораблів не було пана Леду, а був якийсь інший сержант, його приятель. Радко Субан поклав ніж і виделку на тарілку і встав.

— Ще мармелад, пане Субан, — сказав сержант запобігливо, щоб трохи згладити враження, яке справив той факт, що він виявився ніяким не героєм.

«Нема чого поспішати, — сказав собі, — вона не може так швидко повечеряти». Він добре усвідомлював, що отой поспіх — це побоювання, що зараз його здолають привиди, до яких він призвичаїв свою кімнату. Ні, то не були лише привиди, він не смів їх так називати, він не хотів відмовлятися від того світу лише через те, що зараз не жив у ньому, а йшов на побачення з життям. Але мав враження, що знехтувана ним смерть поволі вповзала, просочувалася в теплі тіні вечора, і почувався в ту мить, як людина, котра враз розбагатіла і тут же зреклася своєї матері. Хоча не відчував, що був зарозумілий, ні. Раптом привиділася Мія, здалося, що Мія по-дружньому прихильна до нього; немов здалеку шепоче крізь тіні каштанів: «Ти надто наблизився до загибелі, тому їй не дозволено ставати тобі на шляху».

Такі думки роїлися в його голові, коли він відчинив шафу і шукав щось, що міг би взяти з собою. Той, хто йде на побачення, завжди перевдягається, щось додає до своєї зовнішності. Він почувався, немов із порожніми руками, без атрибутів, які потрібні для утвердження життя.

Згорбився. Нічого, так правильніше. Він ще — немов намул на тілі людини. Тільки те, що лишилося від людини після Всесвітнього потопу. Такій істоті не треба міняти одяг; вона оточена тінню порожнечі та бездонності. Це своєрідне тло присутнє при будь-якому побаченні. Звісно, цей настрій перебільшений, адже він іде лише на зустріч з малою медсестрою. Та в цю мить вона — мов представник усіх людей. Тим більше, що вона жінка, їй швидко спротивляться оці його убогі штани і завжди одні й ті самі високі вояцькі черевики. Ну що ж, нехай. Достатньо буде оцього, ледве вловимого натяку.

Підійшов до шибки відчинених дверей на терасу:

Зріст — метр сімдесят, волосся пшеничне, вилиці виразно проступають, але набагато менше, ніж у травні; очі сіро-блакитні. Вираз очей? Щось важке і сіре. Мов самотня обшарпана стіна похмурої днини на закинутому приміському узвозі.

Відійшов від шибки; навіщо людині дивитися на себе в дзеркало? Лише в очах іншої людини можна знайти своє відображення, подумав він. Лише чиєсь обличчя може прочитати твоє обличчя, а очі — інші очі. І вона, мабуть, знає це, бо як тоді пояснити її поведінку? Може, вона з усіма така? У всякому разі, оцей її інтерес дбайливої та співчутливої жінки залишив би його в апатичній мовчанці. Її прихильність у чомусь схожа на знеособлену прихильність нічного лісу. Він завжди приймає його беззастережно і включає в свій всеосяжний і живий природний порядок.

Полишив кімнату і вийшов.

Біля корпусу для медсестер на галявині за трикутною огорожею паслися кобила й жеребець; галявину оточували дерева, і тут ніби панувала приємна атмосфера спокійного селянського подвір’я.

Коли проходив повз будиночок сторожі, біля великої залізної брами йому уявився вхід у табір, але він відігнав спогад, бо йому закортіло бути допитливим туристом, який на пообідній прогулянці зустрів незнайомку і після вечері вирушив на її пошуки.