Важка весна

XLIV

Тераса перед сніданком була ще безлюдна і оповита холодним подихом ночі. Відчинив двері і опинився коло порожніх кушеток; полотна вузьких солом’яних матраців були поблідлі та холодні.

Коли відкрив її листа, атмосфера навколо нього сколихнулася і згустилася. У неї нічне чергування, вона щойно повернулася від хворого, якому носила чай. Помічає, що вона вже не так переймається людськими стражданнями, як колись. Вона не стала недбайливою, ні, їй просто іноді якось тоскно. Як співчувати людям у стражданні? Страждання — це якийсь флюїд, і коли вона тримала руку одного оперованого, їй здавалося, що вона вивільняє через пальці свою напругу, переймає на себе його біль. Тепер вона іноді не вірить у чудо, вже відчуває смерть, майже бажає її, щоб «вкоротити муки» бідоласі. Принаймні так себе втішає. А правда в тому, що вона вже не така чуйна, не бачить нічого піднесеного в тому, що порається з нічними горщиками та їхніми запахами. Вже навіть не може посміятися з себе, коли її руки закаляються (хай їй вибачить). Хотілось би просто жити, але вона уявляє, що криється під отим «жити». Її долоня на стегні Мішеля? Зовсім не пам’ятає, але це, мабуть, так, бо Мішель добра, трохи обмежена душа, і його ніхто не сприймає всерйоз. Немов він не має статі. Що ж стосується пана Пільє (нового службовця) — справді, спочатку їй було цікаво. Хіба його не збуджує нове знайомство? Але вона швидко зрозуміла, що Пільє — самовдоволена й самозакохана особа. Пішла показати йому свою кімнату, але цьому виною її наївна щирість, яка вже принесла їй стільки прикрощів. Мала б оговтатися, адже після того страшного досвіду була вкрай спустошена, водночас розкаяна і ображена. Соромилася страждань без краси. Хотіла якомога швидше стерти з пам’яті смертельну дорогу, паризьке небо, німецьких вояків, тротуари, двір на дні глибокого урвища, над яким відчинялося те вікно. Але чому тепер до неї чужіє саме він, — єдиний світлий промінь, сенс неврівноваженого Арлеттиного життя? Вони одне одного не обирали, вони знайшли одне одного. Тепер він — сам, вона теж сама, майже переможена, бо кохає його, почувається майже врятованою, адже любить!

І дописано: «Воліла б краще померти. Але хай їй абищо, цій тваринній живучості! Повернулася до своєї кімнати, бо хотілось вечеряти».

Пройшовся терасою.

Дзвінок на першому поверсі ось-ось принесе в ранкову тишу початок повсякдення. І захотілося йому, щоб принаймні ще якусь мить тривало зріле, мудре мовчання природи. І з прихованим, потаємним задоволенням розумів, що для нього це — цінність понад усе. Ця незалежна нескінченність землі. Зимовий сон, який є лише незримою підготовкою до буяння і цвітіння. Незалежність, яка не потребує нічого і нікого. Лише буття в собі, з себе і для себе. Але водночас знав, що вмиротворення в природі може знайти лише завдяки їй, Арлетті. Бо вона така, що не піддається визначенню. І завдяки її усвідомленню того, що він — осереддя, навколо якого концентрується і знаходить порятунок її многоживне, безвідповідальне «Я». І здалося йому, що в ньому чаїться ще так багато від цінності життя. Адже йому дано щастя повернути комусь сутність речей. А вона — саме та, якій так мало бракувало, щоб не зіпсутися. Достатньо було, щоб тієї першої ночі знайшла в ньому того, хто зумів зрозуміти її руку, коли вела його до соломи в стодолі. На щастя, його душа була більш загубленою, і він це розумів.

Не прокинулася, коли зайшов, не прокинулася і тоді, коли став поруч і видивлявся. І здалося йому недоречним, що вона так міцно спить із незачиненими дверима.

Сів на край ліжка.

Її обличчя розпашіло від сну, а риси були спокійні; і ніде — жодного сліду якихось випробувань. Отже, найприкріші переживання не закарбовуються у душі тих, хто йде крізь життя із чистим серцем.

Її лікоть посунувся, і долоня потерла очі. «Це ти...» Наступної миті руки обвили його шию.

— Я навмисне не зачинила двері... — шепнула на вухо.

— А якби тебе хтось украв уві сні?

— Та кому потрібна така бідолаха?

— А навіщо тоді ти мені?

— З тобою — все інакше. — Її голос забринів. — Ти схожий на мене.

— На тебе?

— Бо тобі немає ніякого діла до шанованих, розумно мислячих і високоповажних осіб.

— Але ж між нами є велика різниця.

— У чому ж?

— У тому, що мені байдуже до інших жінок.

— І мені теж байдуже! До інших. — Вона прийняла руку, щоб вустами знайти його. Здавалося, що їхня м’якість вперше, бережно і уважно, віддається зовсім новій дійсності.

— Не думалося, що знову ось так буду поруч тебе.

— Тобі справді так здавалося?

— Ти неправильно мене розумієш, якщо думаєш, що це пов’язано з якимись примітивними ревнощами. Це схоже на почуття, коли хтось облаяв твою матір або батьківщину. Але це невимовно гірше.

— Розумію.

— Ні, до кінця не можеш зрозуміти. І це добре.

— Але можу уявити. Тільки я це починаю усвідомлювати згодом, коли вже все зіпсуто. А до того ніяк не можу уявити, що якась дурня може так виливати на тебе.

— Ці речі самі по собі, звісно, не мають ніякого значення.

— Однак усе це через них?

— Авжеж, твоя рука в паху отого нічного сторожа, наприклад.

— На стегні.

— Краще було б, якби просто на стегні.

— Не кажи так...

— Добре. Але йдеться не про це, а про те, що поверненець змушений змішувати своє минуле з такими прикрими враженнями.

— Забудьмо... Зараз ти тут, і чорна хмара розвіялася.

— Певним чином це наче схоже на те, що немовля весь час повинне відчувати матір коло себе.

— Це моя вина, що ти такий ядучий. Але все не так, Радку. Не так. Адже ти був готовий без зволікань мене втратити, немов хворий ногу, яка загрожує йому отруєнням.

— Я почувався загубленим.

— Людина, яка так суворо і різко судить про себе, швидше сильна, ніж та, що потребує допомоги.

— Справді сильною буде лише тоді, коли даватиме раду всьому і почуватиме, що це її природний стан.

— Не кажи цього.

— Я не кажу, що хотів би втратити. Бо коли так, то не смів би ні дивуватися, ні скаржитися.

— Розумію, але ти не повинен так казати.

— Може. Але ті, яких поглинула піч? Хіба б їм допомогло, якби почали скаржитися?

— Але то було в іншому світі.

— Ні, саме в цьому. Тільки були вони вже сухим віттям, а сухе віття не скаржиться, коли його кладуть на вогонь. Хіба що коли в ньому залишилося ще трішечки соків. Але в моїх людських дровах його не було й краплі.

Її долоня легенько ворухнулася на його лікті.

— Ось так, — пробурмотів він.

І розумів, що в ньому немає жодної злостивості, ні до неї, ні до когось іншого. Немов інстинктивно відчув потребу висваритися, і тепер це зробив. Але водночас знав, що його ставлення до неї тепер інакше, ніж було до тих танців. І відчував розхристане безчасся дополудня, десь люди працюють, варять, перуть, кують залізо і таке інше, а він ось ніжиться коло дівочого тіла.

— Про що зараз думаєш? — запитала вона.

— Що вже перша половина дня, і я з тобою і не знаю, чи є мені діло до чогось іншого.

Її коліно вперлося в його бік; так природно, немов коліно хлопчака, якому розповідають щось цікаве.

Обернувся до неї, терпко потребуючи забути оте сухе кістя там і водночас із почуттям щастя, яке йому давало це ледь сформоване юне тіло; немов із почуттям зачаєної скромності, але водночас блаженної радісної крадіжки.

Тоді щось скрипнуло.

— Мінетта, — сказала вона і всміхнулася, бо на килимку коло дивана почулося легеньке муркотіння.