Важка весна

LV

Тепло, яке йшло від батареї, було для ніг, — мов тепла дружба, ненав’язлива, але водночас благодатна. Він був уже не в тій кімнаті, з якої відкривався вид на мансарди, він не хотів її. Це вікно виходило на вулицю Ріше і по той бік густої сітки жовтих занавісок здіймався гул транспорту. Він спеціально вибрав кімнату з вікном на вулицю, щоб їй, якщо вона, звісно, приїде, не перешкоджав спогад. Усвідомлюючи, що справді чекає на неї, він глузував сам із себе, немов батько, який прокидається вночі від того, що його покликала донька, але коли прокинеться повністю, розуміє, що вві сні розмовляв із покійною дитиною. Але, можливо, вона все-таки приїде.

І добре, що в своєму розпорядженні він мав іще завтрашній день, хоча й опирався думці, що ще багато годин залишатиметься заплутаний у павутині неясності, сп’янілий від опіуму, без якого не може. Але, можливо, кохання — це щось більше? Коли минає сп’яніння, речі знову стають такими, як завжди. Минулі місяці були для нього привидами, закутаними в далекий прозорий туман, який змінив обриси предметів. Бо зруйнувалося все, що він будував. Зруйнувалося, у цьому не варто було сумніватися. І оскільки була ця думка такою вражаючою, мов тиша в обценьках таборового колючого дроту, він мимоволі сягнув за аркушами пожовклих записів і автоматично почав розбирати слова на них, щоб ті поволі відтворили картину колишніх країв і людей. Це йому давалося не без зусиль, але, ніби з туманного моря, линуло до нього переконання, що він зможе не думати про те жахне, що йому довелося пережити після повернення, якщо зануриться в ті жовті листочки і почне їх переписувати розбірливим почерком. Саме цієї миті. І це писання приноситиме йому розраду, ця розповідь захопить його і дасть йому таку бажану життєву мету.

Під вигуки вуличного рознощика вечірніх газет, у приємному теплі кімнати він розгорнув білий аркуш паперу. І раптом зник увесь навколишній світ, і він знову опинився на самоті, на вершечку вузьких сходів.

Заголовок спав на думку сам собою.

Зупинився, бо засумнівався, чи правильно порівнювати ті тіла з молюсками. Може, справедливіше буде просто розповісти, як вони спробували врятуватися ще до того, як до них прийдуть із ношами, дуже боялися, що після того, як табір спорожніє, есесівці переб’ють немічних, і їхня доля буде вирішеною.

Вечірній рух на вулиці жвавішав, а він знову повернувся до питання, як передати образи уже далекого, але для нього так само живого світу.

Тоді почувся стукіт.

І водночас: «Можна?»

Це був її голос у прочинених дверях; і вже за мить її холодне від зимового вечора обличчя було коло нього, і йому здавалося неправдоподібним, що його долоні потопають у золотавому жовтому хутрі її короткого пальтечка. Ні, цю радість не можна було порівняти з жодною попередньою, бо жодного разу небезпека втрати не була такою реальною.

— Я так боялася, що вже не застану тебе, — прошепотіла вона.

— Як бачиш, я чекав на тебе.

— І ти так холодно від’їжджаєш, — сказала, мов сама до себе.

— Холодно? Трохи послабив обійми, щоб зазирнути їй у вічі. — Не хотів би я знову пережити ті дні, відколи ми розлучилися.

— А я, Радку?

І ще тієї ж миті вигукнула:

— Ох, я вже зварилася в тому пальті!

Коли зняв одежину з неї, побачив, що вона була в біло-сірому костюмі, немов молода жінка, що зраджує чоловіка зі своїм колишнім коханцем.

Сіли на край ліжка.

— Мабуть, і тобі було нелегко. Але ти хотіла вдовольнити батька цими відвідинами. — Вона така серйозна і сконцентрована, думав собі, немов за ці дні подорослішала.

— Розмовляла про сторонні речі, в той час як їхні очі оцінювали тебе, мов теличку на ярмарку. О, як я себе ненавиділа!

— А успіх?

— Батько блаженствує. Альфред йому, мабуть, сказав, що я зачарувала його батьків.

Рвучко захитала головою.

— Але яке мені до цього діло! Хотів, щоб я прийняла запрошення, — я це зробила, догодила йому, щоб у хаті був спокій. Тепер для мене ця справа завершена.

— Але для нього — ні, адже він не хоче, щоб ти повернулася до роботи.

— Атож, — замислено одказала вона.

Потім здивувалася.

— Так тобі Жозефіна і про це написала?

Сиділа з похиленою головою, хвиля золотавого волосся закривала її щоки. Подумав, що вони нескінченно далеко одне від одного, і він не знає, як знайти дорогу до неї. Відгорнув їй волосся з обличчя і притримав рукою її підборіддя.

— І що тепер?

— Я поїхала, як бачиш!

— По свої речі?

— Так, він мені погрожував і навіть пригрозив, що приїде по мене. Але він не зважиться.

Тієї ж миті простягла руки і пригорнулася до нього.

— О Радку, допоможи мені.

Торкнувся її волосся.

— Ти мала б поїхати зі мною, — сказав він, коли вона притискалася своєю щокою до нього, немов готова до будь-якого його рішення. — Але навіть якби це було можливо, ти б не мала відваги, і тобі не дозволило б сумління поїхати зі мною без згоди батьків.

— Радку, я така слабка...

— А якби я сказав тобі почекати, коли я приїду по тебе, ти теж не насмілилася б поїхати без їхньої згоди?

— Тоді все було б інакше, я б увесь час готувалася до від’їзду.

— Тоді почекай на мене.

— О, мій Радку.

— Я не сказав нічого нового.

— Сказав! Того ранку, коли ти розповідав про тих дівчат, я для тебе вже нічого не значила.

— Твій від’їзд тоді відібрав усю твою чарівність. Це була вже не ти.

— А тепер?

— Досвід тих днів змінив тебе. Твоя чарівність, якщо ти будеш ще веселішою, повернеться знову.

— Я вже весела, Радку.

І закружляла кімнатою, підійшла до валізки і підняла кришку.

— Я привезла тобі пляшку одеколону, — сказала вона і дістала з-поміж білизни скляну пляшечку.

— Півлітра? Не пам’ятаю, чи я колись захоплювався такою розкішшю.

— У поїзді мусиш чимось вмиватися, хіба ні?

Тепер це була майже справжня Арлетта, подумав собі. Але коли була знову поруч нього, в атмосфері ще не було того простого щастя, яке кожен її порух перетворювало на ще незнану цінність.

Здалося їм, що вони довго мовчать.

— Радку, — прошепотіла вона несміло.

— Так?

— Отже, мої чари таки зникли!

— Ні. Але кожен з нас по-своєму зрадив одне одного.

Її рука пошукала його лікоть.

— Усьому виною моя нерішучість.

— Більше винен той, хто не вміє відділити пекельний світ від звичного повсякдення.

— Легше відділити, ніж сприйняти.

— Важко підкоритися дійсності, в якій по той бік пекла люди залишилися істотами, котрі дбають про відбивну, про новий одяг і хмуряться, коли їхні очі зустрічаються з фотографіями з Белсна.

— І котрі плачуть через смерть свого кошеняти...

— Але вони не винні. Вони не мають примар, які ґвалтують їхню повсякденну дійсність.

Потім вони мовчали, і здалося йому, що невиразний шум вуличного руху має цілком товаристський призвук.

— Треба занурити руки у дійсність, немов пекар у тісто, — сказав він. — Робити щось, і мати відчуття, що корисний.

І знову мовчав.

— Пам’ятаєш того Віхертового біженця, який сховався у лісі? І це реальність, тільки короткотривала. Неможливо довго залишатися пораненим звіром і нападати на кожного, хто наближається до твого барлога.

— Можливо, життя серед густих дерев все ж було б якимось порятунком, — тихо сказала вона.

— Тобі б швидко набридла самота.

— Але ліс — це не самотність. Там багато живих істот — дерева і все, що дихає і рухається коло них.

— Будь-яка самотність була б втечею. Це нічого не вирішує. Я радше буду серед неспокійного міста і житиму його долею.

Здавалося, крикливий газетяр навмисне зупинився саме під його вікном; її тіло було окремо від нього, і здалося йому, що мусить знову його завоювати, бо вилучив його зі свого світу. Десь з’явилася тріщина, і крізь неї повіяла непрохана порожнеча. Але водночас її тіло під біло-сірим костюмом було таким рідним, жило для нього, було щепленим до нього. І він бажав її, хотів доторкнутися до неї, щоб повернути її чари. Достатньо було лише одного слова. Лише однієї сонячної усмішки. Лише поруху руки з тоненькими лініями на долоні. Лише дотику її грудей.

І хоча усвідомлення цього не було достатньою гарантією майбутнього, він відчував, що її чари вже повертаються, вони вже поруч, десь зовсім близько.

Трієст, 1957